 |
|
Основні етапи історії фармакології
Лекція на тему: Загальна фармакологія
План: 1.Фармакологія та її основні напрямки
2. Види дії ліків.
3. Принцип дозування ліків.
4. Шляхи введення ліків.
5. Біотрансформація лікарських препаратів.
6. Виведення ліків з організму.
7. Комбінована дія ліків.
Мета лекції: фармацевт повинен чітко розуміти смислове значення загальних термінів, якими позначаються ліки, і зміни в організмі, що відбуваються при їх введенні.
Фармакологія в дослівному перекладі означає вчення про ліки.
Pharmakon (грецьке слово) – ліки, отрута; logos (лат. слово) – вчення.
У минулому фармакологія охоплювала всі відомості про ліки і отрути; про знаходження, одержання, склад, спосіб приготування і дію їх на організм.
В теперішній час фармакологія є комплексною наукою, яка вивчає дію ліків на здорові і хворі організми, наукою про цілеспрямований пошук нових лікарських засобів та їх раціональне використання.
Фармакологія в практичному і організаційному відношенні ділиться на декілька напрямків.
Хіміко-фармацевтична фармакологія вивчається у фармацевтичних вузах. Основними її завданнями є: пошук нових лікарських засобів і початкове вивчення характеру і механізму їх дії на тваринах, складання початкових схем їх використання; фармакологічний контроль якості і безпеки використання лікарських засобів; навчання майбутніх провізорів, фармацевтів умінню контролювати лікарські рецепти, виправляти помилки, які в них трапляються, та давати поради лікарям і населенню з різноманітних питань раціонального використання готових і екстемпоральних лікарських засобів.
Медико-біологічна фармакологія викладається на медичних факультетах. У курсі її викладання проводиться подальше вивчення механізму дії фармакологічних препаратів, раціонального їх використання.
Клінічна фармакологія вивчає особливості впливу нових і вже існуючих певний час лікарських препаратів на здорових і хворих з використанням усього арсеналу методів дослідження, які можливо застосувати до людей.
Фармакотерапія – наука про лікування за допомогою лікарських засобів. Одним із найважливіших її принципів є індивідуальний вибір препаратів, їх доз і схем використання.
Ветеринарна фармакологія вивчає механізми дії лікарських засобів на сільськогосподарських тваринах.
Фітофармакологія – галузь фармакології, яка вивчає механізмі дії хімічних засобів, що використовуються для профілактики і лікування хвороб у рослин.
1.
Основні етапи історії фармакології
Лікознавство ще в глибоку давнину перебувало в тісному зв’язку з філософією, природознавством і загальною культурою людства. Первісними причинами розвитку фармакології були інстинкти самозбереження людини, які дозволили в тяжких муках емпіричної практики виробити вміння встановлювати зв’язок між випадково використаними речовинами і користю від них. Згодом люди почали аналізувати дію ліків і, нарешті, в наш час стали керувати діяльністю організму за допомогою лікарських засобів.
Найдавнішим джерелом вивчення лікознавства є Аюрведа – священна книга індусів. В Аюрведі проаналізовано понад 1000 лікарських рослин та засобів тваринного походження.
Видатні лікарі минулого, філософи узагальнювали народний досвід і створювали науку про лікарські рослини, про їх застосування в медицині.
Першим зробив спробу систематизувати розрізнені відомості про лікарські рослини видатний лікар і мислитель стародавньої Греції – Гіппократ (460-377 роки до н. е.). Гіппократ прагнув звільнити медицину від баласту повір’їв. Взявши за основу свій досвід і спостереження за станом хворого біля його ліжка, він написав книгу про хвороби і приготування ліків. Гіппократ одержав загальне визнання і був названий “батьком медицини”. Послідовником Гіппократа став римський вчений Клавдій Гален. Його праці з фармації вважаються вершиною античної після Гіппократової медицини. Гален удосконалив і розробив способи одержання лікарських препаратів з рослин, які дійшли до наших днів під назвою “галенові засоби”.
У середні віки на розвиток лікознавства значно вплинула арабська культура, яка була відображена у багатьох працях Авіценни(Абу Алі Ібн-Сіна, 980-1037), таджика за національністю. Джерелом знань Авіценна вважав дослід, спостереження, порівняння. Він безкоштовно лікував хворих і досліджував на людях дію засобів народної медицини, ліків китайського і індійського походження, а також препаратів одержаних хімічним шляхом. Вчений запропонував класифікацію лікарських засобів, яка в своїх загальних рисах схожа на сучасну. Спочатку він розподілив ліки за хворобами, потім за дією(послаблюючі, сечогінні та ін.). Складні ліки Авіценна включив у фармакопею, що стала попередником державних фармакопей європейських країн, які розпочали складати в XVII-XVIII ст. У працях Авіценни описано 764 лікарські засоби.
У середні віка зусилля вчених були спрямовані на розширення асортименту лікарської сировини, способів її обробки, на складання комбінованих засобів. Із стародавніх і середніх віків у наукову медицину прийшли, головним чином, лікарська сировина і рослини (опій, іпекакуана, хінна кора, камфора, блекота, рицинова олія, смоли), окиси металів, солі і попіл рослин.
Реформи Петра І в усіх сферах життя вивели медицину Росії на одне з перших місць у світі. Було заборонено торгівлю ліками на ринках.
У 1755 році був відкритий Московський університет і при ньому організовано медичний факультет.
У Київській Русі досвід лікознавства був узагальнений Київською князівною Євпраксією Мстиславівною (1107-1172), онукою Володимира Мономаха, в її роботі “Мазі”.
У Західній Європі пізнього середньовіччя важливу роль у розвитку медицини відіграв Парацельс(1493-1541). Він увів у медичну практику солі металів, особливу увагу приділяв дозуванню ліків. До нашого часу зберігся його афоризм: “Все є отрута, ніщо не позбавлено отруйності. Лише доза робить отруту непомітною”.
Засновником гомеопатії(homos – подібний; pathos – хвороба) вважається німецький лікар Самуїл Ганеман (1755-1843). У 1810 році він опублікував своє вчення, назване ним гомеопатією. Гомеопатія базувалася на таких основних положеннях:
- закон подібності – подібне слід лікувати подібним. Наприклад, головний біль мав лікуватися ліками, які самі викликають головний біль;
- для встановлення дії ліків потрібно дослідити їх дію у великих дозах на здорових людях і врахувати при цьому тільки відчуття хворого;
- використовувати подібні ліки необхідно у надзвичайно малих дозах, оскільки при такому їх застосуванні у більшій мірі визволяється лікувальна сила, що в них міститься.
Науковий етап у розвитку фармакології в Україні розпочався в Києво-Могилянській академії. Випускник академії Нестор Амбодник-Максимович(1744-1812) – автор першого вітчизняного посібника “Врачебное вещесловие или описание целительных растений, во врачестве употребляемых, с изъяснением пользы и употребления оных”.
У 1886-1890 рр. експериментальну лабораторію при клініці С. П. Боткіна очолював учений-фізіолог І. П. Павлов(1849-1936), який вивчав вплив рослин, що містять серцеві глікозиди(адоніс, конвалія, строфант), а також лобелії, чемериці, препаратів калію, літію, цезію на функції серця та інших органів.
Розвитку фармакології в Україні сприяли кафедри фармакології при медичних університетах у Харкові(1805), Києві(1841), Львові(1897) та Одесі(1900).
до середини ХХ ст. закінчилося формування фармакології як точної науки. У цей період у фармакологію міцно увійшло синтетичне мислення, з науки, що пояснює явища, фармакологія перетворилася на науку про регуляцію діяльності організму за допомогою лікарських засобів. Велика роль у розвитку фармакології належить професорам О. М. Кудріну,
М. П. Машковському, О. І. Черкесу, Г. О. Батраку та іншим.
Зараз у всьому світі використовується близько 6000 оригінальних лікарських препаратів. Близько 80% цього числа становлять препарати, одержані за останні 30-35 років.
В останні 10-20 років фармакологічні дослідження спрямовані, в основному, на розробку лікарських засобів для лікування вірусних хвороб, раку, серцево-судинних захворювань, атеросклерозу, інфекційних захворювань( включаючи лікарські засоби для їх профілактики), лікарські засоби проти старіння, для лікування автоімунних захворювань, ревматизму, порушенню обміну речовин, СНІДу.
Види дії ліків
Лікар, провізор та фармацевт повинні чітко розуміти смислове значення загальних термінів, якими позначаються ліки, і зміни в організмі, що відбуваються при їх виведенні.
Лики (лікарський засіб, лікарський препарат) – фармакологічний засіб, дозволений МОЗ України до застосування з метою запобігання або діагностики захворювання.
Лікарська речовина – індивідуальна хімічна сполука або біологічна речовина дозволена до застосування.
Фармакологічна речовина – індивідуальна речовина з фармакологічною активністю, яка досліджується.
Фармакологічний препарат – фармакологічна в лікарській формі, яка досліджується.
Ліки, введені в організм, взаємодіють з рецепторами клітин, внаслідок чого(посилюються (збуджуються) або пригнічуються (гальмуються) функції клітин. Посилення або пригнічення біофізичних, біохімічних та фізіологічних процесів у клітині під дією ліків називається фармакологічною реакцією.
Фармакологічний ефект – результат послідовних змін у функціях органів та систем організму.
Комплекс змін(фармакологічних ефектів), які розвиваються в організмі під впливом ліків, називається фармакодинамікою.
Способи, за допомогою яких досягаються фармакологічні ефекти ліків, є механізмом їх дії.
Під місцевою дією розуміють сукупність явищ, які розвиваються на місці застосування ліків. Місцева дія виявляється, коли ліки наносять на ту або іншу тканину людини: шкіру, слизові поверхні. Але слід пам’ятати, що місцеву дію неможна розглядати окремо від реакції всього організму.
Місцева дія характеризується в’яжучим, подразнюючим, припікаючим, місцевоанестезуючим ефектом речовин. Для місцевої дії застосовують мазі, гелі, розчини, присипки, порошки, пости, лініменти, пластири.
Резорбтивна дія виникає тоді, коли ліки всмоктуються в кров. При резорбтивній дії процеси відбуваються в органах і тканинах, з якими ліки безпосередню взаємодіють.
Прямі дія – коли ефект зумовлений безпосереднім впливом речовини на орган-мішень. Мають місце також процеси, які виникають вторинно в інших тканинах і органах і є результатом прямої дії ліків. Пряма дія ліків завжди первинна, непряма – завжди вторинна. Проявом прямої дії ліків є вибіркова дія – вплив ліків тільки на обмежену групу клітин, органів.
Вибірковість прямої дії пояснюється тим, що тканини і клітини організму відрізняються одне від одного не тільки морфологічною структурою, але і характером біохімічних процесів. Вибіркова (селективна) дія – це наслідок втручання ліків у біохімічні процеси. Вибірковість дії найбільш чітко виявляється при введенні в організм порівняно малих доз ліків.
Добре виражена вибіркова дія у хіміотерапевтичних препаратів; дія серцевих глікозидів на серцевий м’яз, адреналіну та атропіну на еферентні нерви, алкалоїдів маткових ріжок на м’язи матки.
Розрізняють ще головну і побічну дії ліків. Головна – це бажана дія, її ще називають позитивною дією. Побічна (негативна дія), як правило, не потрібна для досягнення мети терапії і перешкоджає головній дії.
Якщо зміни в організмі, що виникли внаслідок дії ліків, протягом певного часу проходять безслідно, то ліки мають оборотну дію. К протилежному випадку має місце необоротна дія. Одні і ті ж ліки можуть викликати оборотну і необоротну дії в залежності від дози. Такими, наприклад, є припікаючі та в’яжучі речовини, кислоти, солі важких металів, сполуки арсену, фенолу. Необоротна дія настає від неправильного застосування ліків: перевищення доз, тривалого вживання, при індивідуальній несумісності ліків і організму.
Рефлекторна дія: непряма дія ліків, у механізмі дії яких беруть участь рефлекси. У рефлекторній дії особливу роль відіграють рефлексогенні зони, які містять багато чутливих нервових закінчень. Такі зони знаходяться в слизовій ШКТ, верхніх дихальних шляхах, на поверхні шкіри, в судинній системі. Рефлектора дія здійснюється на відстані і є наслідком збудження закінчень аферентних нервів. Прикладом рефлекторного виду дії є дія нашатирного спирту на дихання. Гірчичники, банки, скипидар, крім місцевої, мають ще й рефлекторну дію.
Місцева, резорбтивна і рефлекторна дія ліків – умовні поняття, вони взаємопов’язані в цілому організмі.
Сучасна фармакотерапія використовує ліки з етіотропною, патогенетичною, симптоматичною і стимулюючою діями.
Етіотропна (причинна) фармакотерапія стала можливою після того, як було з’ясовано причини багатьох захворювань. З метою етіотропної терапії застосовують хіміотерапевтичні, протиглистні, вітамінні препарати, антидоти та інші.
При патогенетичному виді дії усуваються або знижуються функціональні або структурні порушення, які виникають у процесі розвитку(патогенезу) захворювання. З метою патогенетичної терапії застосовують протизапальні, протигістамінні, седативні препарати, серцеві глікозиди.
За сучасних умов препарати симптоматичної дії застосовують у комплексній фармакотерапії після встановлення діагнозу, оскільки симптоми – це «палаюча свічка» при встановленні діагнозу. Але є симптоми, небезпечні для життя, які необхідно швидко усувати (сильний біль, різкий спазм, судоми, високий АТ, гіпертермія, важка депресія). Препарати симптоматичної дії: анальгетики, снодійні, жарознижувальні, проносні та інші.
Стимулююча фармакотерапія спрямована на підвищення захисних сил організму. Стимулюючу дію мають вакцини, аналептики, загальнотонізуючі препарати.