 |
|
Виникнення та віровчення ламаїзму.
Протягом VII-XIV ст. у Тибеті виникла й набула поширення така форма буддизму, як ламаїзм(від. тібет. лама — вищий, адепт вчення, чернець) (20,6 млн). Його засновник — тібетський лама Цзонкаба (1357-1419). Первісний ламаїзм, поряд з істинами буддизму всіх напрямів: від хинаяни, махаяни до тантрійської ваджраяни, пропагував містичні уявлення про світ, про надприродні сили, культ божеств, духів і сил природи, які йшли від примітивних шаманських вірувань стародавніх тібетців та монголів. Реформатор Цзонкаба різко обмежив практику первісних магічних обрядів і виступив за дотримання норм класичного буддизму. Він сприяв формуванню мережі монастирів, які стали центрами розвитку нового напряму в буддизмі й підняли авторитет буддійського ченця, лами.
Ламаїзм надає Будді атрибути вищого божества — творця, “істинної сутності світу”. Без вчення Будди неможливе спасіння, вчить ламаїзм, але викласти це вчення може лише лама, чия допомога є необхідною умовою досягнення блаженства і позбавлення гріхів. Шанування лами розглядається як шанування самого Будди. Вищий лама (далай-лама) вважається земним втіленням Ботхисатви-Авалокі-Шварі. Тібетський верховний лама (панчен-лама) ототожнюється с живим буддою Амітабхі. Взагалі пантеон ламаїзму включає численних будд, ідамів (божеств-охоронців), джар-мапалів (захисників віри) та інші фантастичні особи.
Головним канонічним текстом ламаїзму є Ганджур — збірка “одкровень” Будди (108 томів), а також Данджур — переклад буддійських учень (225 томів). Крім цих канонічних книг ламаїсти вивчають твори самого Цзонкаби, також інших батьків ламаїстської церкви, у тому числі далай-лам. Відповідно до тез цих творів ламаїзм передбачає суворі етичні норми поведінки віруючого.
Дзен-буддизм - один з різновидів буддизму. Засновником цього напряму, який став за останні 30 років предметом широкого інтересу в США та Західній Європі, вважається індійський чернець Бодхідхарма (?—528), який начебто прибув у 520 р. до Китаю і заснував там особливу “езотеричну”, тобто призначену лише для вузького кола «посвячених», школу буддизму. Школа отримала назву чань-буддизму. “Чань” (японське — “дзен”) є модифікацією терміну, що передається в японській та китайській мовах поширеним у буддизмі санскритським словом “дх’яна” — споглядання.
Розглянемо монастирський дзен-буддизм. Монастир був і залишається основною формою відтворення дзен-буддизму. Життя монастиря починається звичайно о 3 годині ранку. Снідають поночі, обідають о 10 ранку, вечеряють о 4 годині дня, причому в їжу вживають лише рис, ячмінь, бобові, овочі. Роздача й прийом страв здійснюються за складним ритуалом і супроводжуються великою кількістю дій, що мають символічний зміст. Після сніданку всі приступають до роботи: це — прибирання приміщень і монастирського дворища, праця на землі, що належить монастиреві, тощо. Фізична праця — невід’ємна частина монастирського побуту, однією з вимог якого є: “День без роботи — день без їжі”. Розпорядок дня включає також співбесіди з наставниками, які супроводжуються ритуалом.
Цей розпорядок певною мірою змінюється в періоди інтенсивних духовних сесій, які провадяться щомісячно протягом 7-8 днів. Під час сесій сеанси споглядання тривають по 17-18 годин на добу. Ченці сидять у позі лотоса, розслабившись і напівприкри-вши очі. їхня мета — досягти високого ступеня зосередження, втратити відчуття особистого “я” і зануритися у абсолютне “бездум’я”, віддатися Пустоті й Абсолюту. За учнями спостерігає чернець, який походжає по залі й бамбуковим кийком б’є по спинах тих, хто втомився.