Главная | Обратная связь

РЕФЛЕКСИ І «ПРИСТРАСТІ ДУШІ»

Один з важливих для психології творів Декарта називався «Пристрасті душі». Цю назву варто пояснити, тому що і слово «пристрасть», і слово «душа» наділені у Декарта особливим змістом. Під «пристрастями» розумілися не сильні й тривалі почуття, а «страждальні стани душі» - усе, що вона випробує, коли мозок трясуть «тваринні парфуми» (прообрази нервових імпульсів), що приносяться туди по нервових «трубках». Інакше кажучи, не тільки м'язові реакції (рефлекси), але й різні психічні стани виробляються тілом, а не душею. Декарт розробив проект «машини тіла», до функцій якої належать: «сприйняття, утримання ідей у пам'яті, внутрішні прагнення...». «Я бажаю, - писав він, - щоб ви міркували так, що ці функції відбуваються в цій машині через розташування її органів: вони відбуваються не більш і не менш як рух годинника чи іншого механізму».

Століттями до Декарта уся діяльність зі сприйняття й обробки психічного «матеріалу» вважалася виробленою душею, особливим агентом, що бере свою енергію за межами речового, земного світу. Декарт доводив, що тілесний пристрій і без душі здатний успішно справлятися з цією задачею. Чи не ставала душа в такому випадку «безробітною»?

Декарт не тільки не позбавляє душу її колишньої царственої ролі у Всесвіті, але підносить до ступеня субстанції (сутності, що не залежить ні від чого іншого), рівноправної з великою субстанцією природи. Душі призначено мати саме пряме і достовірне, яке тільки може бути в суб'єкта, знання про власні акти і стани, не видимі більше нікому; вона визначається єдиною ознакою - безпосереднім освідомленням власних проявів, що на відміну від явищ природи позбавлені довжини.

Це істотний поворот у розумінні душі, що відкрив нову главу в історії побудови предмета психології. Відтепер цим предметом стає свідомість.

Свідомість, за Декартом, є основою усіх основ у філософії та науці. Варто сумніватися в усьому - природному і надприродному. Однак ніякий скепсис не встоїть перед судженням: «Я мислю». А з цього невблаганно витікає, що існує й носій цього судження - суб'єкт, що мислить. Звідси знаменитий декартовський афоризм: «Cogito, ergo sum» («Я мислю, отже, я існую»). Оскільки мислення - єдиний атрибут душі, вона мислить завжди, завжди знає про свій психічний зміст, зримий зсередини; несвідомої психіки не існує.

Пізніше цей «внутрішній зір» стали називати інтроспекцією (баченням внутрішньопсихічних об'єктів - образів, розумових дій, вольових актів та ін.), а декартову концепцію свідомості - інтроспективною. Утім, як і уявлення про душу, що зазнали досить складної еволюції, поняття про свідомість теж змінювалося[4, c. 61-63].

Вивчаючи суть свідомості, Декарт дійде висновку про існування трьох видів ідей: ідей, породжених самою людиною, ідей набутих і ідей вроджених. Ідеї, породжені людиною, пов'язані з її почуттєвим досвідом, які є узагальненням наших органів почуттів. Ці ідеї дають знання про окремі предмети чи явища, але не можуть допомогти в пізнанні об'єктивних законів навколишнього світу. Не можуть у цьому допомогти й набуті ідеї, тому що вони є теж знаннями лише про окремі сторони навколишньої дійсності. Набуті ідеї ґрунтуються не на досвіді однієї людини, а є узагальненням досвіду різних людей, але лише вроджені ідеї дають людині знання про сутність навколишнього світу, про основні закони її розвитку. Ці загальні поняття відкриваються тільки розуму і не мають потреби в додатковій інформації, яку одержують від органів почуттів.

Такий підхід до пізнання дістав назви раціоналізм, а спосіб, за допомогою якого людина відкриває зміст вроджених ідей, раціональною інтуїцією. Декарт писав: «Під інтуїцією я розумію не віру в хибне свідчення почуттів, а поняття ясного й уважного розуму, настільки просте і виразне, що він не залишає ніякого сумніву в тім, що ми мислимо».

Визнавши, що «машина» тіла зайнята власними думками (ідеями) і «бажаннями», а свідомість - це незалежні одна від одної сутності (субстанції), Декарт зіштовхнувся з необхідністю пояснити, як же вони співіснують у людині. Рішення, що він запропонував, було названо психофізичною взаємодією. Тіло впливає на душу, будячи в ній «страждальні стани» (пристрасті) у вигляді почуттєвих сприймань, емоцій тощо. Душа, володіючи мисленням і волею, впливає на тіло, примушуючи цю «машину» працювати і змінювати свій хід. Декарт шукав в організмі орган, за допомогою якого ці несумісні субстанції все-таки могли б спілкуватися. Таким органом він запропонував вважати одну з залоз внутрішньої секреції - шишкоподібну (епіфіз). Це емпіричне «відкриття» ніхто всерйоз не сприйняв. Однак рішення теоретичного питання про взаємодію душі і тіла в декартовій настанові поглинуло енергію багатьох вчених.

Розуміння предмета психології залежить, як вже зазначалося, від таких пояснювальних принципів, як причинність (детермінізм), системність, закономірність. З античних часів усі вони зазнали корінних змін. Вирішальну роль у цьому зіграло впровадження в психологічне мислення образу машини - конструкції, створеної руками людини. Усі колишні спроби освоїти пояснювальні принципи були пов'язані зі спостереженням і вивченням нерукотворної природи, включаючи людський організм. Тепер посередником між природою і її суб'єктом, що пізнає, виступила незалежна від цього суб'єкта, зовнішня стосовно нього і природних тіл штучна конструкція. Очевидно, що вона є, по-перше, системним пристроєм, по-друге, працює неминуче (закономірно) по закладеній у ній твердій схемі, по-третє, ефект її роботи - це кінцева ланка ланцюга, компоненти якого змінюють один одного з залізною послідовністю.

Створення штучних об'єктів, діяльність яких причинно з'ясована з їх власної організації, впроваджувало в теоретичне мислення особливу форму детермінізму - механічну (за типом автомата) схему причинності, чи механодетермінізму. Звільнення живого тіла від душі було поворотною подією в наукових пошуках реальних причин усього, що відбувається в живих системах, у тому числі психічних ефектів, що виникають (відчуттів, сприйняття, емоцій). При цьому у Декарта не тільки тіло звільнялося від душі, але і душа (психіка) у її вищих проявах ставала вільною від тіла. Тіло може тільки рухатися, душа - тільки мислити. Принцип роботи тіла - рефлекс. Принцип роботи душі - рефлексія (від лат. «звернення назад»). У першому випадку мозок відбиває зовнішні поштовхи; у другому - свідомість відбиває власні думки, ідеї.

Через всю історію психології проходить контроверза душі і тіла. Декарт, подібно до багатьох своїх попередників (від древніх анімістів, Піфагора, Платона), протиставляв їх. Але він створив і нову форму дуалізму. І тіло, і душа набули нового змісту, невідомого колишнім дослідникам[2, c. 103-105].

БОГ – ЛЮДИНА

Спроби спростувати дуалізм Декарта почала когорта великих мислителів XVII ст. їхні пошуки були спрямовані на те, щоб затвердити єдність світобудови, покінчити з розривом тілесного, духовного, природи і свідомості. Одним з перших опонентів Декарта виступив голландський мислитель (Барух Бенедикт) Спіноза (1632-1677).

Спіноза народився в Амстердамі, там він одержав богословську освіту. Батьки готували його в рабини, але вже в школі у нього сформувалося критичне ставлення до догматичного тлумачення Біблії і Талмуда. По закінченні школи Спіноза почав вивчати точні науки, медицину і філософію. Великий вплив на нього зробили твори Декарта. Критика релігійних постулатів, а також недотримання багатьох релігійних обрядів призвели до розриву з єврейською громадою Амстердама: рада рабинів застосувала до Спінози крайню міру -проклін і відлучення від громади. Після цього Спіноза якийсь час викладав у латинській школі, а потім оселився в селі біля Лейдена, заробляючи собі на життя виготовленням оптичного скла. В ці роки ним були написані: «Принципи філософії Декарта» (1663), розроблений основний зміст його головної праці «Етика», що була видана після його смерті у 1677 р.

Спіноза учив, що існує єдина, вічна субстанція - Природа -з нескінченною безліччю атрибутів (невід'ємних властивостей). З них нашому обмеженому розуму відкриті тільки дві - довжина і мислення. Отже, безглуздо уявляти людину місцем зустрічі тілесної і духовної субстанцій, як це робив Декарт. Людина - цілісна тілесно-духовна істота. Переконання, що тіло рухається чи спочиває з волі душі, склалося через незнання того, до чого воно здатне саме по собі, «через одні тільки закони природи, розглянутої винятково як тілесну».

Цілісність людини не тільки пов'язує її духовну і тілесну сутності, але є основою пізнання навколишнього світу - доводив Спіноза.

Як і Декарт, він був переконаний у тім, що саме інтуїтивне знання є провідним, тому що інтуїція дає можливість проникати в сутність речей, пізнавати не окремі властивості предметів чи ситуацій, а загальні поняття. Інтуїція відкриває безмежні можливості самопізнання. Однак, пізнаючи себе, людина пізнає і навколишній світ, тому що закони душі і тіла однакові. Доводячи пізнаваність світу, Спіноза підкреслював, що порядок і зв'язок ідей такі самі, як і порядок, і зв'язок речей, тому що і ідея, і річ є різними боками однієї і тієї самої субстанції – Природи[5, c. 174-176].

Ніхто з мислителів не усвідомив з такою гостротою, як Спіноза, що дуалізм Декарта корениться не стільки в зосередженості на пріоритеті душі (це століттями слугувало підставою незліченних релігійно-філософських доктрин), скільки в погляді на організм як машиноподібний пристрій. Тим самим механічний детермінізм, що визначив незабаром великі успіхи психології, обертався принципом, що обмежує можливості тіла в причинному поясненні психічних явищ.

Усі наступні концепції були поглинені переглядом декартової версії про свідомість як субстанцію, що є причиною самої себе («ка-уза суї»), про тотожність психіки і свідомості. Із пошуків Спінози виявлялося, що переглянути потрібно і версію про тіло (організм), для того щоб додати йому гідну роль у людському бутті.

Спроба побудувати психологічне вчення про людину як цілісну істоту була висвітлена в основній праці Спінози «Етика». Він поставив завдання пояснити усе велике різноманіття почуттів (афектів) як спонукальних сил людської поведінки, а також пояснити «геометричним способом», тобто з такою же невблаганною точністю і строгістю, з якою геометрія робить свої висновки про лінії і поверхні. На думку Декарта, потрібно не сміятися і плакати (саме так реагують люди на свої переживання), а розуміти. Адже геометр у своїх міркуваннях зовсім безпристрасний; так само варто відноситися і до людських пристрастей, пояснюючи, як вони виникають і зникають.

Таким чином, раціоналізм Спінози приводить не до заперечення емоцій, а до спроби їх пояснення. При цьому він пов'язує емоції з волею, говорячи, що поглинення пристрастями не дає людині можливості зрозуміти причини своєї поведінки, а тому вона невільна. У той саме час відмова від емоцій відкриває перед людиною межі її можливостей, показуючи, що залежить від її волі, а в чому вона не вільна, залежить від сформованих обставин. Саме це розуміння і є істинною свободою, тому що звільнитися від дії законів природи людина не може. Протиставляючи волю примусу, Спіноза дав своє визначення волі як пізнаної необхідності, відкриваючи нову сторінку в психологічних дослідженнях меж вольової активності людини.

Спіноза виділяв три головні сили, що правлять людьми і з яких можна вивести все різноманіття почуттів: потяг (він є «не що інше, як сама сутність людини»), радість і сум. Він доводив, що з цих фундаментальних афектів виводяться будь-які емоційні стани, причому радість збільшує здатність тіла до дії, тоді як сум її зменшує.

Цей висновок протистояв декартовій ідеї поділу почуттів на ті, що кореняться в житті організму, і суто інтелектуальні. Як приклад, Декарт у своєму останньому творі - листі шведській королеві Христині - пояснив сутність любові як почуття, що має дві форми: тілесну пристрасть без любові й інтелектуальну любов без пристрасті. Причинному поясненню піддається тільки перша, оскільки вона залежить від організму і біологічної механіки. Другу можна тільки зрозуміти й описати.

Тим самим Декарт зазначав, що наука неспроможна перед вищими і найбільш значимими проявами психічного життя особистості. Ця декартова дихотомія (поділ надвоє) привела у XX ст. до концепції «двох психологій» - пояснювальної, що апелює до причин, сполучених з функціями організму, і описової, яка вважає, що тіло ми пояснюємо, тоді як душу - розуміємо. Тому в суперечці Спінози з Декартом не слід вбачати лише історичний епізод, що давно втратив актуальність.

До детального вивчення цієї суперечки в XX ст. звернувся Л.С.Виготський, доводячи, що майбутнє за Спінозою. «У вченні Спінози, - писав він, - міститься і утворює його найглибше і внутрішнє ядро, саме те, чого немає в жодній із двох частин, на які розпалася сучасна психологія емоцій: єдність причинного пояснення і проблема життєвого значення людських пристрастей, єдність описової і пояснювальної психології почуттів. Спіноза тому пов'язаний із самою насущною, самою гострою проблемою сучасної психології емоцій. Проблеми Спінози чекають свого вирішення, без якого неможливий завтрашній день нашої психології»[6, c. 68-69].