Главная | Обратная связь

Організаційна структура економіки та її основні пропорції: секторна структура, структура бізнесу, структура організаційно-правових форм господарювання.

Співвідношення, які відбивають взаємозалежності між окремими частинами економіки та її зв’язки із зовнішнім світом, відображає структура національної економіки (СНЕ). Залежно від характеру елементів та змісту економічних явищ, зв’язки між якими відображаються в пропорціях, на рівні НЕ виділяють такі види структурних співвідношень: соціальна структура (СС), організаційна структура (ОС), відтворювальна структура (ВС), регіональна структура (РС), структура видів економічної діяльності (СВЕД) і структура зовнішньої торгівлі (СЗТ).Ринкова організація НЕ відображається у пропорціях між інституційними секторами (секторна структура), показниками концентрації виробництва (структура бізнесу), співвідношенням організаційно-правових форм господарювання у підприємницькому секторі.В узагальненому виді ринкова економіка може бути зображена у вигляді інституційних секторів, взаємодія між якими характеризує найважливіші економічні пропорції, пов’язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів між виробництвом товарів і послуг, між реальним і фінансовим секторами тощо.Методологічна основа секторного поділу – система національних рахунків (СНР). Відповідно до неї виділяють 5 секторів: 1) нефінансові корпорації (підприємства всіх форм власності, діяльність яких орієнтована на виробництво і реалізацію товарів та нефінансових послуг з метою отримання прибутку); 2) фінансові корпорації (підприємства, зайняті на фінансовому ринку); 3) сектор загального державного управління (органи державного управління та некомерційні організації всіх рівнів, що виробляють і надають безкоштовні чи пільгові послуги індивідуального характеру і сфері освіти, охорони здоров’я, інші); 4) сектор домогосподарств (сукупність фізичних осіб як споживачів, рахунки яких неможливо відокремити від рахунків самого д/г ані юридично, ані економічно) –дрібні промислові виробництва, підсобне с/г, індивідуальне будівництво, тощо; 5) некомерційні організації, що обслуговують д/г (створені окремими д/г інституційні одиниці для забезпечення власних інтересів;Відповідно до чисельності працівників та обсягів господарського обороту підприємства можуть відноситися до категорії малих, середніх чи великих підприємств.Організаційно-правова форма господарювання (ОПФГ) – це комплекс юридичних, правових і господарчих норм, що визначають характер, умови і способи формування відносин між власниками підприємства, а також між підприємством і зовнішніми по відношенню до нього суб’єктами господарської діяльності та органами державної влади. Законодавство У. визначає приблизно 40 ОПФГ: перерах. Кількість підприємств окремої ОПФГ в У. складає: ТОВ – 29,6%, ПП – 23%./Структура економіки на макрорівні відображає найважливіші загальногосподарські пропорції, тобто певні кількісні співвідношення, спів розмірність окремих елементів економічної системи. На мікрорівні саме структура виробництва, як правило, відображає найважливіші народногосподарські пропорції. Макроекономічні пропорції це співвідношення елементів у рамках національної економіки. Це єдина система, окремі елементи якої взаємопов’язані між собою. Пропорційність важлива характеристика економіки: якщо вона підтримується постійно, існує рівновага; якщо постійно порушується, але все ж досягається, режим розвитку неврівноважений, а якщо пропорційність не забезпечується, та це руйнує економічну систему.Аналіз структури ВВП здійснюється за такими видами: секторна структура; структура на стадії виробництва; структура на стадії кінцевого використання або за сукупними витратами; структура за доходами. Розрізняють: – загальноекономічні пропорції, які характеризують співвідношення окремих сторін, елементів суспільного виробництва; – міжгалузеві пропорції відображають співвідношення між галузями або комплексними галузями; – внутрішньогалузеві пропорції представляють собою співвідношення у межах однієї галузі; – територіальні пропорції відображають територіальне розміщення виробничих ресурсів у межах країни, економічне співвідношення економічних районів, регіонів, територіально-виробничих комплексів, а також областей у виробництві та розподілі суспільного продукту.

14. Показники відтворювальної структури економіки та вплив змін у відтворювальних пропорціях на економічне зростання.Можливості економічного розвитку визначаються структурою економіки. На макроекономічному рівні основними видами структури є: відтворювальна;галузева; регіональна. Відтворювальна структура характеризується співвідношенням окремих компонентів валового випуску за вартістю (фондів заміщення, споживання і нагромадження) та за матеріально-речовим складом (засобами виробництва і предметами споживання).Фонд заміщення у відтворювальній структурі включає вартість матеріальних витрат і амортизацію. Його висока частка у валовому випуску свідчить про ресурсовитратність економіки. Але треба окремо аналізувати частку матеріальних витрат і амортизації в самому фонді заміщення. Амортизація пов’язана із заміною вибуваючих основних виробничих засобів, її збільшення може свідчити про активне оновлення основного капіталу, що є позитивним.Фонд споживання охоплює споживчі витрати населення та інших суб’єктів ринку. Кінцеві споживчі витрати та їх структура детальніше розглянуті в наступному питанні.Нагромадження вирізняють валове і чисте. Валове нагромадження охоплює чисте нагромадження та амортизацію, тобто частину фонду заміщення. Чисте нагромадження є аналогом чистих інвестицій у СНР, а валове — валових інвестицій.Між споживанням і чистим нагромадженням існує певне протиріччя. Це пояснюється тим, що нагромадження якоюсь мірою обмежує споживання. Але чисте нагромадження в той же час є джерелом розширеного відтворення, сприяє економічному зростанню. Збільшення нагромадження веде до скорочення можливостей споживання, і навпаки.Основним регулюючим параметром розвитку економіки є норма нагромадження:n = ЧН / НД або n = ЧН / ВВП, де п — норма нагромадження; ЧН — чисте нагромадження; НД — національний дохід; ВВП — валовий внутрішній продукт.Ефективність нагромадження аналогічна показнику капіталовіддачі. Чим вище ефективність нагромадження, тим менша потреба у зростанні фонду нагромадження для створення одиниці приросту національного доходу або ВВП.Суттєво впливає на потребу в нагромадженні необхідність прогресивних структурних зрушень в економіці, під час яких потреба у нагромадженні підвищується.Структурні диспропорції порушують пропорційність економічного розвитку. Провідні вчені-економісти вважають найсуттєвішими такі диспропорції:між високими темпами економічного зростання і погіршенням стану державних фінансів;між зростаючими основними макроекономічними показниками і погіршенням фінансового стану суб’єктів господарювання (останнє проявляється у збільшенні кількості збиткових підприємств у окремих галузях);між зростаючими темпами розвитку економіки та низьким рівнем доходів населення.

15. Класифікація видів економічної діяльності та їх структура.Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою частиною державної системи класифікації і кодування техніко-економічної та соціальної інформації. КВЕД призначено для використання органами державного управління, фінансовими органами та органами статистики.Об’єктами класифікації в КВЕД є усі види економічної діяльності господарських суб’єктів (фізичних та юридичних осіб).Економічна діяльність – це процес поєднання дій, які призводять до отримання відповідного набору продукції чи послуг.Для опису економіки Класифікацію видів економічної діяльності побудовано так, що виділені об’єкти охоплюють усі або майже всі види діяльності, які здійснюються в будь-якій галузі господарства.За структурою Класифікація складається з двох блоків: ідентифікації та назви. Блок ідентифікації має ієрархічну систему класифікації і систему кодування із застосуванням літерно-цифрового коду.КВЕД гармонізовано з Класифікацією видів економічної діяльності Статистичної Комісії Європейського Союзу (NACE) (Rev.1. модифікація 7) на рівні класів, що дає змогу використовувати її для порівняння національних статистичних даних з даними Статистичної Комісії Європейського Союзу без перехідних ключів. Для забезпечення можливості порівняння національних статистичних даних з даними Міжнародної стандартної галузевої класифікації видів економічної діяльності (ISIC) Організації Об’єднаних Націй у структурі КВЕД надано графу “Код ISIC”.Для виділення галузей економіки (сільське господарство, металургія, транспорт, будівництво тощо), яким належать об’єкти класифікації, введені “Секція” та “Підсекція” і позначені вони прописними літерами латинської абетки. Глибша деталізація угруповань КВЕД (розділ, група, клас, підклас) позначається цифровими кодами. Структура економіки будь-якого регіону згідно з КВЕД характеризується за допомогою таких показників:кількість підприємств; чисельність працюючих на підприємствах; вартість основних фондів; дохід підприємств; обсяг реалізованої продукції.Статистичні дані за всіма переліченими показниками, крім обсягів реалізованої продукції, містяться в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України. Необхідні показники формуються за кожним окремим видом діяльності, що існує в Україні.Порядок аналізу структури економіки за КВЕД в загальному вигляді включає:аналіз даних, які характеризують кількість підприємств за видами економічної діяльності в певних регіонах; на їх підставі визначаються провідні для регіону види економічної діяльності;визначення факторів, які вплинули на структуру регіону. До них можуть належати природно-кліматичні умови, історичний розвиток регіону, адміністративно-територіальний рівень, використання природних ресурсів, державна політика щодо певного регіону та ін.

16. Сутність, види регіональної структури економіки та її показники.Можливості економічного розвитку визначаються структурою економіки. На макроекономічному рівні основними видами структури є: відтворювальна; галузева; регіональна.Регіональна структура характеризує співвідношення випуску по окремих адміністративно-економічних районах.Регіональна структура економіки завжди багатогалузева. її аналіз включає визначення виробничої спеціалізації регіону. Галузі спеціалізації характеризуються показниками:коефіцієнтом спеціалізації, коефіцієнтом локалізації, коефіцієнтом міжрегіональної товарності (RT), коефіцієнтом рівня споживання на душу населення. Галузі, по яких зазначені коефіцієнти перевищують 1, крім RT, є галузями спеціалізації даного регіону, а їх розвиток повинен стимулюватися.

17. Основні структурні пропорції у зовнішній торгівлі України.Структура зовнішньої торгівлі (СЗТ) – це співвідношення обсягів і товарна структура експорту та імпорту. СЗТ відображає ступінь розвитку НЕ. Для індустріально розвинених країн характерна висока питома вага експорту високотехнологічної продукції, особливо продукції кінцевого споживання. Країни, що знаходяться у стані переходу до постіндустріального суспільства (США, Великобританія, Франція, Німеччина, Японія), мають у структурі експорту значну питому вагу інтелектуального продукту у вигляді ліцензій на використання у виробництві інноваційних науково-технічних технологічних розробок. В експорті більшості країн, що розвиваються, переважає сировина і матеріали, у ціні яких частка доданої вартості в розрахунку на одиницю праці набагато менша, ніж у високотехнологічної продукції, яку вони імпортують. У. належить до країн, в якій переважає експорт сировини, матеріалів, напівфабрикатів, різноманітних заготовок для високотехнологічної продукції, харчових продуктів. Імпортує ж У. саме високотехнологічну техніку, а також енергоносії. В результаті поглиблюється нерівномірність між індустріально розвинутими країнами і країнами, що розвиваються

18. Товарна структура експорту та імпорту в Україні.З позицій окремих країн участь в міжнародній торгівлі розглядається як зовнішня торгівля. Для України проблеми оптимізації зовнішньої торгівлі мають найважливіше значення, що обумовлено поряд причин: по-перше, національна економіка знаходиться у фазі глибоких ринкових трансформацій, в ході яких формується її структура і інституційне середовище, а участь в міжнародній торгівлі робить величезний вплив на інтенсивність і спрямованість перетворень; по-друге, за останні роки не було досягнуто високого рівня результативності зовнішньої торгівлі, закріпилася сировинна спрямованість експорту, посилилася залежність від імпорту енергоресурсів і високотехнологічних продуктів; по-третє, н

початку 2008 року відбувся вступ до глобальної торгової інституційної системи – СОТ; по-четверте, Україна активно ініціює включення в євроінтеграційні процеси, не створивши для цього реальних економічних передумов і мотивів; по-п’яте, величезні проблеми зосереджені у сфері конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг на світових ринках і в цілому конкурентоспроможності національної економіки.Таким чином, особливості розвитку зовнішньої торгівлі України на сучасному етапі розглядаються широко. Проте важливість і багатоаспектна виникаючі в цій сфері питань вимагає подальших досліджень, поглиблення аналізу якісних і кількісних параметрів, структурних особливостей і географічних векторів розвитку торгових зв’язків. Зовнішня торгівля України як і раніше перевершує інші форми зовнішньоекономічних зв’язків. Структура експорту свідчить, що, не дивлячись на позитивні тенденції в зміні його об’ємів, товарне наповнення залишається колишнім – сировинним і низько технологічним. В структурі імпорту переважають енергоресурси і високотехнологічна продукція. Таким чином, і експортний, і імпортний пакет України залишається украй уразливим, все помітніше відставання в торгівлі високими технологіями. Ринки основних експортних товарів України характеризуються структурою, посилюванням суперництва учасників і наростанням цінової конкуренції, що встояла, що може позначитися на об’ємах валютних надходжень зважаючи на зниження норми прибутку (що вимагає постійного збільшенням фізичних об’ємів експорту). Прямими конкурентами України на цих ринках є країни, що володіють великими перевагами чинників, що явно звужує перспективи і знижує доцільність поліпшення позиції нашої країни.).Дещо краще ситуація йде з експортом-імпортом послуг, об’єм торгівлі якими стабільно зростає, у тому числі в географічному розрізі.Достатньо проблемної є динаміка нарощування експорту і імпорту. Розгляд зміни сальдо зовнішньої торгівлі свідчить про інтенсивне збільшення імпортної залежності країни. Зберігається украй нераціональна товарна структура експорту і імпорту, істотними диспропорціями і однобокістю характеризується експорт-імпорт послуг. В цілому географія і товарна структура зовнішньої торгівлі України мають багато слабих місць і повинні коректуватися. Тому персептивные дослідження в даному напрямі передбачається направити на оцінку інституційних аспектів розвитку зовнішньої торгівлі, деталізацію окремих складових структурного і інституційного аналізу, виявлення причинно слідчих зв’язків проблем розвитку зовнішньоторговельних зв’язків.

19. Призначення, роль та структура державних фінансів.Головне призначення державних фінансів – через різноманітні фінансовіінституції успішному економічному і соціальному розвитку держави забезпеченою прав і свобод людини. Досягають цього через методи і форми мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та виконання їх на розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населенню, утримання армії, органів усіх ланок влади.Державні фінанси являють собою досить розгалужену систему відносин, яка опосередковується формуванням і використанням централізованих на різних рівнях адміністративного поділу фондів грошових коштів. Розгалуженість цієї системи і наявність значної кількості фондів обумовлюється різноманітністю функцій держави і завдань, які вона вирішує, а також розмежуванням функцій і повноважень між різними рівнями державної влади. Державні фінанси — це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування

і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.Склад державних фінансів, що відображений на схемі 19, розглядається за ланками і рівнями органів державної влади й управління. Ланками державних фінансів, як вже зазначалося, є: — бюджет держави; — фонди цільового призначення; — державний кредит; — фінанси державного сектора. За рівнями державні фінанси поділяються на загальнодержавні й місцеві.

20. Бюджетна система України як центральна ланка системи державних фінансів.Бюджетна система України – це об’єднання всіх ланок державного бюджету на єдиних принципах. Правові засади бюджетної системі становлять Конституція України, виданий на її основі Закон “Про бюджетну систему України”, інші законодавчі акти.Економічною основою бюджетної системи України виступає народногосподарський комплекс. Складовими елементами бюджетної системи є її структура, принципи побудови і організація функціонування. Структура бюджетної системи визначається бюджетним устроєм. Він ґрунтується на адміністративно-державному устрої України. Бюджетна система України складається з державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системі України, є зведеним бюджетом України. Він викорис-товується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України. Бюджетна система України ґрунтується на принципах, визначених ст. 7 Бюджетного кодексу України. Для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему, бюджетний період становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками (до цієї категорії належать платежі з погашення основної суми боргу).

21. Державний бюджет України: структура доходів та видатків.У фінансовій системі України центральне місце займає державний бюджет, він є найбільшим централізованим фондом грошових коштів. Поряд із фінансами, державний бюджет є самостійною економічною категорією і втілює фінансові відносини, що виникають при утворенні централізованого фонду грошових ресурсів країни та його використанням на загальнодержавні потреби. Бюджетні відносини складаються між державою, з одного боку, і підприємствами, установами, організаціями, населеням — з другого боку, з приводу сплати податків, зборів, а також при використанні бюджетних коштів.Видатки з державного бюджету України – це економічні відносини, які виникають у зв’язку з розподілом централізова-пого фонду грошових коштів держави і його використання за цільовим призначенням.Значна кількість певних видів бюджетних видатків обумовлена низкою факторів: природою і функціями держави, рівнем соціально-економічного розвитку країни, адміністративно-територіальним устроєм держави, формами надання бюджетних коштів тощо. Поєднання цих факторів породжує систему видатків державного бюджету України. Однак соціально-економічний розвиток України останніми роками кардинально змінив як систему, так і структуру та класифікацію видатків. У зв’язку з переходом економіки України на ринкові засади господарювання у бюджеті держави з’явились нові напрямки спрямування коштів централізованого фонду, яких не було за умов командно-адіміністративної системи. Так, низку видатків перекладено на позабюджетні, соціальні та економічні фонди у державному бюджеті України та місцевих бюджетах. Знайшли також відображення нові напрямки витрачання і бюджетних коштів, а саме – соціальний захист населення, надання бюджетних позик, зовнішньополітична та зовнішньоекономічна діяльність, національна оборона, обслуговування державного зовнішнього боргу, національна космічна програма тощо. Видатки бюджету поділяються на певні види, які можуть характеризуватись якісно та кількісно. Видатки усіх бюджетів поділяються на поточні і видатки розвитку.Формування доходів державного бюджету багато в чому залежить від методів господарювання, завдань, які вирішує держава, складу і принципів побудови податкової системи.Доходи Державного бюджету України утворюються за рахунок:— податків, які повністю або частково надходять в бюджет у відповідності із діючими законами;— частини доходів від приватизації державних підприємств; — надходжень від зовнішньоекономічної діяльності; — орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів, що перебувають у загальнодержавній власності; — внесків до тимчасово приєднаних до Державного бюджету України позабюджетних фондів; — надходжень від внутрішніх позик; — дивідендів, одержаних від цінних паперів, що належать державі; — інших доходів, встановлених законодавством України. Найбільшу питому вагу в структурі доходів Державного бюджету займають податкові поступлення, а також внески до державних цільових фондів. В таблиці 8 показана структура доходів Державного бюджету України у 1999 році. У 2000 р. вперше у бюджетну практику запроваджується поділ бюджетів на дві частини: загальний і спеціальний фонди.

22. Місцеві бюджети: особливості формування в Україні.Місцеві бюджети – це фонди фінансових ресурсів, призначені для реалізації завдань і функцій, покладених на органи місцевого самоврядування, економічна сутність яких виявляється у формуванні грошових фондів, які є фінансовим забезпеченням діяльності місцевих рад, та використанні цих фондів на фінансування, утримання і розвиток соціальної інфраструктури, місцевого господарства [.Місцеві бюджети є фінансовою базою органів місцевого самоврядування та вирішальним фактором регіонального розвитку. Наявність місцевих бюджетів закріплює економічну самостійність місцевих органів самоврядування, що передбачено Конституцією України та Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 27.05.97 р., активізує господарську діяльність та дозволяє їм розвивати інфраструктуру на підвідомчій території, розширювати економічний потенціал регіону, виявляти і використовувати резерви фінансових ресурсів, в кінцевому підсумку все це розширює можливості місцевих органів влади у більш повному задоволені потреб населення.За допомогою місцевих бюджетів місцева влада може впливати на локальну активність, створювати умови для економічного та соціального піднесення території. Ефективне функціонування органів місцевого самоврядування передбачає їх широку автономію (децентралізацію) в межах своєї компетенції, порядку її здійснення і необхідних для цього коштів.До основних складових фінансових ресурсів, що зараховуються до доходів місцевих бюджетів, належать: податки, збори та обов’язкові платежі, трансферти й запозичення. Доходи місцевих бюджетів поділяються на доходи, які враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів (перший кошик), та доходи, які не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів (другий кошик).До доходів, які враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать: податки та обов’язкові платежі.Діюча система формування місцевих бюджетів характеризується низьким рівнем фінансової автономії, зменшенням частки власних доходів та збільшенням трансфертних платежів, а також відсутністю дієвих стимулів соціально-економічного розвитку, не сприяє впровадженню ефективної державної регіональної політики, як одного з головних чинників забезпечення ринкових перетворень та подальшого розвитку економіки України.

23. Податкова система України: основні елементи та їх характеристика.Податкова система уявляє з себе сукупність податків, що стягуються в державі, форми та методи їх побудови, методи розрахунку податків та податковий контроль. З іншого боку податкова система - це сукупність правових норм, що регулюють розміри, форми, методи і терміни стягнення податків і платежів, які носять податковий характер і необхідні державі для виконання її функцій. Вона ґрунтується на принципах гласності; загальності; обов’язковості; соціальної справедливості; фіскальної та економічної ефективності.Комплекс податкових заходів істотно впливає на економічну діяльність господарюючих суб’єктів, стимулюючи економічну і інвестиційну активність.Податки є формою фінансових відносин між державою і членами суспільства з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових ресурсів, необхідних для здійснення державою її функцій.Податки і збори - це обов’язкові платежі до бюджету і державних цільових фондів, що здійснюються платниками у порядку і на умовах, визначених законодавчими актами України.В залежності від різних ознак податки поділяються на такі групи: · за об’єктом оподаткування - на прямі та непрямі; · за органом, що здійснює стягнення та розпорядження податком - на загальнодержавні та місцеві; · за порядком використання - на загальні та спеціальні.Компетенції органів влади в сфері податкового регулювання розподіляються в різних країнах в залежності від типу господарювання, федеративного устрою, особливостей територіально-адміністративного розподілу.В Україні стягуються: · загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі); · місцеві податки і збори (обов’язкові платежі).В нашій країні на даний час податкова система включає в себе всі основні види податків, що застосовуються в економічно розвинутих країнах. Однак сама система поки ще знаходиться в стадії становлення. Тому зараз важливе значення набуває питання про те, наскільки швидко буде відбуватись процес її подальшого розвитку, в наших умовах вона стане діяти по-справжньому ефективно.Насамперед слід наголосити, що податкова система уявляє з себе досить складне еволюціонуюче утворення, що тісно пов’язане з розвитком держави та економіки.В нашій країні, не дивлячись на відомий історичний досвід, податкове регулювання знаходиться ще в стані далекому від досконалості.Основними недоліками, притаманними нинішній податковій системі України, є: великий податковий тягар, численні -«лазівки»- і податкові пільги, складність і непрозорість податкового регулювання, високі адміністративні витрати при зборі податків.

24. Система державних внутрішніх та зовнішніх запозичень: особливості в Україні.Для забезпечення ефективного функціонування вітчизняної економіки необхідним є проведення виваженої політики державних запозичень та побудова ефективного інституційного забезпечення для її проведення.

Проблеми проведення ефективних економічних реформ і здійснення значних капіталовкладень в економіку України набувають все більшої актуальності, особливо за умов, коли відчувається брак коштів у державі. Саме тому, для пожвавлення економічної кон’юнктури та розв’язання фінансових проблем у державі доцільно використовувати залучені кошти.Перспективним джерелом залучення коштів в Україні є внутрішній ринок, оскільки на сьогодні він характеризується значною ємністю, а запозичення на ньому є менш обтяжливими, ніж на зовнішньому ринку. Крім того, мобілізація фінансових ресурсів шляхом здійснення внутрішніх державних запозичень характеризується значно меншими негативними наслідками для державних фінансів у порівнянні з монетарними засобами балансування доходів і витрат Уряду Згідно з Бюджетним кодексом України, джерелами фінансування дефіциту бюджетів є державні внутрішні та зовнішні запозичення, а також вільний залишок коштів Державного бюджету, із дотриманням умов бюджетного законодавства. Таким чином, недоходні надходження до Державного бюджету можна вважати фінансуванням бюджету, основними частками якого є внутрішні та зовнішні державні запозичення. Державне внутрішнє запозичення здійснюється шляхом укладання угод з резидентами України про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на внутрішньому ринку; державне зовнішнє запозичення здійснюється шляхом укладання з нерезидентами України угод про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на зовнішньому ринку. Так, для фінансування дефіциту бюджету та рефінансування боргових виплат у 2009 році Уряд залучив 18807,9 млн. грн. (2,5 млрд. дол. США) зовнішніх позик і 70041,5 млн. грн. внутрішніх позик .Реальний дефіцит державного бюджету у 2009 році майже сягнув 10% ВВП.У 2010 році фінансовими аналітиками прогнозується зростання дефіциту понад 150 млрд. грн. Дефіцит збільшуватиметься внаслідок зростання зарплат бюджетників, закону про соціальні гарантії тощо. Відсутність закону про бюджет на 2010 рік примушує Уряд значно скоротити витрати і дозволяє керувати держфінансами в ручному режимі.Тому, стабілізація макроекономічного середовища та проведення дієвих структурних реформ мають вагоме значення для зменшення гостроти фінансової кризи та пом’якшення її впливу на реальний сектор економіки. Серед заходів антикризового управління вагоме місце посідають інструменти забезпечення зовнішньої платоспроможності Уряду та корпоративних позичальників на міжнародних ринках.Отже, боргова політика України потребує значного удосконалення шляхом поліпшення їїнормативно-інституційного забезпечення, розширення спектру інструментів, кола завдань та пріоритетів.

25. Система державних цільових фондів: склад, джерела та призначення.Державні цільові фонди — це сукупність фондів грошових коштів, які знаходяться в розпорядженні центральних та місцевих органів влади. Фонди мають цільове призначення, яке втілюється як у чітко визначених джерелах їх утворення, так і в напрямках можливого використання коштів. Державні цільові фонди є однією з ланок загальнодержавних фінансів, порядок їх формування та витрачання регламентується законодавчими актами. Державні цільові фонди можуть утворюватися:— шляхом відокремлення із державного бюджету окремих видатків, що мають велике значення, — або формуванням спеціальних фондів із самостійними джерелами доходів.Джерелом державних цільових фондів завжди є національний дохід країни. А мобілізація коштів здійснюється через: — спеціальні збори (дуже часто обов'язкові); — добровільні внески і пожертвування; — позики; — кредити; — направлення коштів із бюджету. В залежності від рівня, на якому утворюються спеціальні фонди, вони можуть бути: — державними; — місцевими. В залежності від напрямків використання існують фонди: — економічні; — соціальні; — науково-дослідні; — страхові; — міждержавні та інші. В Україні до економічних, державних цільових фондів можна віднести: Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України, Фонд охорони праці, Фонд розвитку та захисту конкуренції, Фонд підтримки селянських (фермерських) господарств.Соціальні фонди: Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Державний фонд сприяння зайнятості населення, Фонд соціального захисту інвалідів.В сучасних умовах розвитку незалежної України значення державних цільових фондів, поряд із бюджетом, значно зростає. Їх існування є необхідним і доцільним, це пов'язано із наступним:1) у органів державної влади і управління, що формують цільові фонди, з'являються додаткові джерела фінансування своїх потреб понад бюджетні кошти; 2) існування одного централізованого фонду грошових ресурсів недостатнє для задоволення всіх державних потреб; 3) при наявності перевищення доходів над видатками цільових фондів кошти можуть бути використані для покриття бюджетного дефіциту; 4) з'являється можливість з більшою ефективністю проводити контрольну роботу за цільовим використанням державних коштів.

26. Розвиток державного соціального страхування.Право соціального захисту тісно пов’язане з трудовим правом. Фактично право соціального захисту “виросло” з радянського права соціального забезпечення, котре, у свою чергу, у свій час відокремилося від трудового права.Нині, коли створено значне за обсягом соціально-захисне законодавство, значно легше відокремити це законодавство від трудового. Трудове право і право соціального захисту мають власні предмети правового регулювання.Загальнообов’язкове державне соціальне страхування – це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, щодо матеріального забезпечення громадян у разі хвороби, зокрема повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянином, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.Українським законодавством визначені такі види загальнообов’язкового державного соціального страхування :- пенсійне страхування; – страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; – медичне страхування; – страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; – страхування на випадок безробіття; – інші види страхування, передбачені законами України.Відносини, що виникають за зазначеними видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, регулюються окремими Законами, прийнятими відповідно до Основ законодавства України.Сучасний стан правового регулювання загальнообов’язкового державного соціального страхування не дає змогу успішно здійснювати відповідні реформи. На порядку денному гостро постають питання щодо :- підвищення ефективності адміністративної системи страхування через створення єдиної системи щодо адміністрування страхових внесків і запровадження єдиного соціального внеску; – перерозподіл структури страхових внесків до фондів соціального страхування між роботодавцями та працівниками з одночасним підвищенням розміру заробітної плати; –звільнення системи соціального страхування від фінансування заходів не страхового характеру; – впорядкування виплат застрахованим особам залежно від їх участі у страховій системі; – поступове підвищення мінімальних розмірів страхових виплат до прожиткового мінімуму.Соціальне страхування не існує відособлено від економічних, соціальних і політичних умов країни, які сформувалися на певному історичному етапі її розвитку. Воно становить собою історичне явище, яке зазнає поступових змін у чітко накресленому напрямі. Це потребує подальшого реформування соціального страхування та удосконалення механізму правового регулювання відповідних правовідносин, які б забезпечували реалізацію конституційні гарантії права на соціальний захист, принципу недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних. Це можливо лише за умови убезпечення соціального страхування від надмірного державного впливу, посилення автономності відповідної системи, що вкрай важливо при нестабільній політичній та економічній ситуації в Україні.

27. Основні риси та відмінності між однорівневою та дворівневою банківськими системами.Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи: • однорівнева банківська система; • дворівнева банківська системаОднорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв’язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою економікою, складається з двох рівнів.Верхній рівень – центральні (емісійні) банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для двох категорій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур. Нижній рівень – комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська система. За такою системою відносини між банками будуються в двох площинах: по вертикалі і по горизонталі.По вертикалі – це відносини підпорядкування між центральним банком, як керівним органом усієї банківської системи, і комерційними банками. По горизонталі – це відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними банками.Як відомо, в Україні з 1987 року почалася реформа банківської справи, яка завершилася ухваленням у березні 1991 року Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно з цим Законом, в Україні було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає: Верхній рівень – Національний банк України як центральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою.Нижній рівень – мережа комерційних банків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольнити населення країни і народне господарство щодо банківських послуг і створити для стабілізації та поступового піднесення національної економіки.Центральним банкам, або банкам першого рівня, притаманні функції резервної системи: 1) емісія кредитних грошейі контроль за грошовим обігом у країні, кредитно-розра-Іхункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобто виконання ролі “банку банків”; 2) кредитно-розрахункове обслуговування держави; 3) реалізація грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі економічних процесів.

28.Інструменти регулювання центральним банком діяльності комерційних банків.Призначення та основні завдання центрального банку обумовлюють напрями його діяльності. В узагальненому вигляді центральний банк є емісійним центром держави, банком банків, органом банківського регулювання, банкіром і фінансовим агентом уряду, провідником грошово-кредитної політики, органом валютного регулювання і контролю, інформаційно-статистичним та аналітичним центром грошової і банківської систем.Банк банків. Центральний банк забезпечує касове, кредитне і розрахункове обслуговування комерційних банків.У процесі касового обслуговування комерційних банків він забезпечує їх готівкою в обмін на їхні резерви, що зберігаються на рахунках у центральному банку. У процесі кредитного обслуговування комерційних банків центральний банк забезпечує їх додатковими резервами з метою підтримання їх ліквідності, отже, виступає в ролі «кредитора останньої інстанції». Крім того, будучи провідником грошово-кредитної політики, центральний банк використовує кредитування (рефінансування) комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики. У процесі розрахункового обслуговування комерційних банків центральний банк зазвичай виступає посередником при проведенні міжбанківських розрахунків. Центральні банки відіграють провідну роль у функціонуванні платіжних систем: вони створюють електронні системи міжбанківських розрахунків, розробляють нормативно-правові документи, що окреслюють процедури і правила роботи платіжних систем, стандарти платіжних документів, стосунки між учасниками системи, права та обов’язки сторін.Регулятивна діяльність центрального банку відносно комерційних банків зумовлена тим, що одним із його основних завдань, визначених, як правило, на законодавчому рівні, є сприяння ефективному розвитку банківської системи та її надійності. Як орган банківського регулювання, центральний банк визначає певні правила і нормативи, що регламентують діяльність комерційних банків. Здійснюючи касове, кредитне і розрахункове обслуговування комерційних банків та нагляд за їхньою діяльністю, центральний банк має можливість відстежувати дотримання банками встановлених регулятивних вимог. У багатьох країнах у регулюванні банківської діяльності, зокрема в нагляді за діяльністю банків, беруть участь не тільки центральні банки, а й створені державою спеціальні регулятивно-наглядові органи.