 |
|
Або національно-суспільна ідея
(даруйте, сьогодні я без Біблії — цитат не буде)
У світі панує всього дві системи цінностей: вавилонська (комуністична, атеїстична) і християнська (або для тих, хто сповідує іншу релігію, просто — духовна). Можливо їх хтось називає по-різному, але в чистому вигляді їх всього дві. Перша ґрунтується на матеріалізмі, друга на духовних цінностях. Якщо хтось іще якусь систему мені назве, можу його вислухати. Вавилонська система, або ж комуністична, базувалася на фінансах, хоча й заперечувала це, тому що управляючи фінансами дуже легко управляти масами. Це був обман, який ми пожали в недавньому часі, який нам і досі відлунюється духовною безграмотністю та історичною амнезією. В такій системі неможливо бути особливим — ти лише гвинтик суспільства, на який покладене надвелике завдання розбудови майбутнього. Хтось помилково її називає Біблійною, але якби ж то. На кожній сторінці Святого Письма червоною ниткою прописане право особоистості на свободу вибору. Хто узурпує право вибору, право на самовираження, той даруйте ще й досі застряг в 1917 році. Друга, набагато краща система цінностей, базується на просвіті (або ж на лідерстві — як кому довподоби, вважаю це одним і тим самим) де в основі суспільства лежить не певний суспільний клас, скажімо пролетаріат або олігархат, не якийсь ефемерний лад, якого ніхто не бачив, не чергова утопія, бо ніяке Небесне Царство не варте принижень на землі, а власне в основі християнської системи цінностей стоїть людина, як сильна вольова освічена особистість, з правами й обов'язками, яка здатна себе реалізувати в суспільстві, навчаючи й ведучи за собою інших. Власне, якщо ми збагнемо звідки починалася Європа, не можем не згадати Мартіна Лютера, котрий приніс не лише реформацію церкви, а й приніс Німеччині нову національну ідею: з придатку для католицького Риму створити самодостатню могутню державу, де кожен має право на втілення своїх мрій та здібностей. Для цього Лютеру потрібно було перетворити церкву з дорогого яскравого шоу, бонусом якого був продаж індульгенцій, в місце, де люди могли б навчатися, пізнавати себе, осмислювати свою значущість і неменшовартість, де зашугані релігією раби перетворювались на яскравих особистостей, здатних завойовувати своє покликання. Власне тому Європа є такою успішною, що будувалася на міцному фундаменті справедливості та взаємоповаги. Йдучи в Європу ми забули, у нас якось стерлося з пам'яті, що філософським фундаментом Європи є все ж таки християнська система цінностей. Тому я й подумав, а що заважало нам зробити те, що кілька століть назад зробив Лютер? З одного боку, національна помісна церква — це чудовий рупор для розповсюдження нової національно-суспільної ідеї, з другого боку без церкви все одно можна побудувати лише комунізм і вавилон, нас лише хитатиме від одної ідеології до іншої, нас дуритимуть партійки, перетворюючись на фальшивих пророків. Тим більше, що наша держава залежить од російської православної церкви, яка нині дедалі більше деградує і перетворюється на екстремістське угруповання. Чому ж ми так відстали, знаходячись у Центрі Європи, що навіть після кривавих подій, які сколихують нас понад два роки, ще й досі вважаємо себе підданим священно-російської імперії слов'янського походження? Чи в нас нема своєї церкви, нема свого Лютера, нема своєї ідеї? Чи ми відрізняємось від Кремля? А може в нас були свої мужі Божі, реформатори Українського народу 17-20 віків, котрих ми забули і не читаємо вже їхніх творів? На полицях, де мали б лежати твори Огієнка, у нас ще й досі віковою пилюкою припали «труди лєніна». Хто в нас украв це все? Це добре, що ми слушні до всього прогресивного, що лине до нас з-за кордону, 25 років нам будувала церкву «западенщина», діаспора, Росія, хто завгодно тільки не ми самі.Добре, що ми гнучкі до всього нового, але сором, що ми занехали свою духовну спадщину. Поряд із американськими та європейськими проповідниками мали би звучати твори Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого і т.д., бо вони не гірші од проповідей Коупленда чи Реннера. Вони відповідатимуть за духовний стан своєї країни, а ми – своєї. Занедбавши духовність ми занедбали свою самоідентифікацію. Наслідком цього стала розпанаханість пасторів церкви, які пограбувавши своїх прихожан повтікали за кордон. Тому ми зневірились.
Наша національна ідея витає в повітрі, вона одразу ж і житейська, і Біблійна, і універсальна для всього світу: створити державу, в якій кожен міг би реалізувати свої таланти і можливості, де ніхто не був би переслідуваний за свої переконання і за свій мирний спосіб життя.У перших двох статтях я пояснював шановним читачам, що заважає нам створити помісну церкву, замість латання старих дір, церкву живу, нову, яка б відповідала вимогам проблематики та часу, церкву, яка би стала рушієм просвіти, а не плацдармом для політики, середовищем де відкриваються нові таланти, де читаються світові твори, де шанується якісна музика, де кожен Божий дар – харизма — викристовується для служіння суспільству а відтак і Богу. Я пояснював, чому людям неодмінно слід переглянути свій духовний стан, свої переконання, того, кому ми насправді поклоняємось. Я вважаю, що Українська нація має право на таку церкву, яка міняє особистості з середньостатистичних обивателів на освічених і відважних лідерів, готових вести за собою, яка не цурається свого багатовікового авторитету. Власне це все і є — віра. Це не збірка якихось незрозумілих правил, а здатність людини знайти себе у світі. Чому ми досі не створили таку церкву? Тому що не відділяли ці дві системи цінностей одна від одної. Жили в комуно-православії, були собі православними атеїстами. Ми створили собі гібриди: вавилонські церкви, які досі сповідують комунізм, між якими ледь видніються поодинокі християнські субкультури, заглушені масовим збайдужінням і незнанням, сп'янілго натовпу типу «моя хата скраю», нездалого мінятися зсередини. Щоб об'єднти ці нечисленні субкультури в одну провідну рушійну силу, треба створити єдину помісну церкву в основі якої лежатиме християнська ідея не торгівлі гріхом та святістю, не чергове за календарем празник-паті, а національна ідея України, а саме — найнедоторканнішими у нас є не депутати, не чиновники, а найнедоторканнішим для нас є громадянин, який має право втілювати свої таланти та можливості на благо суспільства.