 |
|
Інституціональний зміст та форми прояву владних відносин.
Інституціоналізм як теорія спочатку розвивався у межах класичної економічної теорії з використанням принципів соціології й еволюції. Це відображено в роботах А. Сміта, К. Маркса, Дж. Кейнса, тому некоректно протиставляти класичну економіку інституціоналізму - одному з напрямів сучасної економічної теорії індустріального й постіндустріального потенціалу. Прихильниками класичного, або "старого" інституціоналізму були такі економісти, як Т. Веблен, Дж. Р. Коммонс, У. Гамільтон, Дж. А. Гобсон, Дж. Гелбрейт, В. Арон, Ян Тінберген, які до інститутів відносили конкуренцію, профспілки, податки, монополії, юридичні норми.
Переваги інституціональної теорії полягають у тому, що предмет її пізнання - інститути, які є в економіці, соціальній сфері, сферах права, моралі, релігії. Важливість у визначенні інституту як предмета дослідження виявляється в тому, що, з одного боку, забезпечує широкий погляд на розвиток економіки й суспільства, аналіз економічної системи й суспільства як цілосності при взаємодії з іншими інститутами, такими як держава, а з другого - потребує глибокого й конкретного розуміння суті й особливостей самих інститутів. З точки зору представників інституціоналізму інститути - це спосіб мислення й дії, що втілюється в соціальних звичаях, установах, правилах. Проте інститути - це не просто сукупність формальних і неформальних правил, що визначають поведінку людей. Це конструкції, які інтерпретують сферу інформації і роблять світ більш зрозумілим. Роблячи світ більш зрозумілим, можна розробити систему стереотипних реакцій відносно нього. Сприйняття світу й свого місця в ньому буде породжувати у певних людських суспільствах набори формальних і неформальних інститутів, що покликані надати стійкості цим суспільствам.
На відміну від традиційного інституціонального підходу в межах неінституціонального напряму інститути розглядаються як чинники впливу на рішення, що приймають економічні агенти. Тут інститути являють собою також чинники, які обмежують набір альтернатив, з яких індивід може вибрати необхідні згідно зі своїми перевагами, а не з набору правил і норм, які цілком визначають поведінку людини. Крім того, в рамках неоінституціонального підходу самі інститути є результатом раціонального вибору індивідів, тоді як у традиційному інституціоналізмі була відсутня як об'єкт аналізу робоча модель вибору й прийнятті рішення.
Сучасний інституціоналізм поділяють на два напрямки:
- сучасний інституціоналізм класичного напрямку;
- інституціоналізм неокласичного напрямку, або неоінституціоналізм.
Предметом дослідження класичного інституціоналізму є не частина економіки (наприклад, обмін в неоінституціоналізмі), а цілісна економічна система, яку вивчають не в статиці, як в неоінституціоналізмі, а в динаміці, в розвитку, переході до більш досконалих форм.
У неоінституціоналізмі відсутня побудова ідеальних економічних систем, а існуючі інститути порівнюються за своїми діями не з ідеалом, а один з одним.
Сучасний інституціоналізм можна уявити лише як поєднання класичного інституціоналізму й неоінституціоналізму, що збагачує науку методологічно й теоретично. Сучасний інституціоналізм розкриває динаміку суспільно-економічного прогресу, послідовний рух по його закономірних ступенях: доіндустріальне, індустріальне й інформаційне постіндустріальне суспільство. Замість класового підходу, що господарював протягом двох століть, утверджується цивілізований підхід, що базується на загальнолюдських цінностях. Методологія сучасного інституціоналізму спирається на об'єктивний процес зростання науково-технологічного чинника в розвитку економіки й суспільства.