Главная | Обратная связь

Правова система Японії

Правова система Японії формувалася протягом багатьох століть. її зародження сягає 250 року до н. є., коли на

¹ Правовые системы стран мира: Энциклопедический справочник. - С. 321, 322.

японських островах діяло неписане право, яке ще не відокремлювалося від традиційних релігійних поглядів синтоїзму. Ця релігія обожнювала окремі предмети природи — сонце, місяць, гори, ріки тощо. У І столітті на островах уже існували численні невеличкі країни, що об'єдналися в IV—V століттях у єдину державу.

У період давньої Японії (VII—X ст.) правова система розвивалася під сильним впливом філософських, культурних і юридичних концепцій Китаю. Японія перейняла ієрогліфічну писемність, буддизм і конфуціанські тексти. У цей період за зразком китайських кодексів були прийняті перші законодавчі акти —- «Конституція Сьотоку» (604), «Маніфест Тайка» (646), «Тайхо ре» і «Тайхо рицу» (701—702)', метою яких було створення єдиної централізованої системи управління країною на чолі з імператором. Суспільство поділилося на певні класи — ранги, кожен з яких повинен був виконувати строго визначену функцію. Обов'язки кожного уточнювалися в юридичних збірниках, іменованих «рицу-ре». Складені за китайськими зразками, ці збірники включали головним чином кримінальні (рицу) й адміністративні норми (ре). Норм законодавства, що регулюють майновий оборот, практично не було, внаслідок чого цивільні правовідносини упорядковувалися нормами звичаєвого права.

Наступний період розвитку Японії (X—XV ст.), вирізнявся ослабленням влади імператора, феодальною роздробленістю і співіснуванням декількох правових систем. До цього призвів розвиток у IX і X століттях системи сеньйорії (се) — недоторканного володіння, звільненого від податків. Поступово воно перетворюється на велике земельне володіння із суверенною владою. Таким чином, у Японії набули владу кілька крупних феодалів, які не підкорювалися імператорові і мали власну юрисдикцію. Однак спільність мови, культури й території все ж стри-

¹ Антология мировой правовой мысли: В 5 т. — Т. 1. — С. 550—564. 244

мало розходження у правових системах. Важливим моментом у розвитку владних структур стало заснування посади військового правителя країни — сьогуна. Поступово імператор стає лише формальним правителем країни, а реальна влада на кілька століть перейшла до рук сьогу-нів. Одночасно складається особлива військова каста (буке, самураї), якій властивий особистий правовий статус. Для японського права в цей період був характерний партикуляризм. Так, у роки Камакурського сегуната (1185—1333) співіснували три правові системи — право куте хо, яке застосовувалося імператорським двором у землях придворної знаті й до її людей; право хондзе хо, що діяло в кожному маєтку; право буке хо, яке поширювалося на землі й людей, підвладних сьогуну. Система буке хо відігравала головну роль.

Соціальна структура японського суспільства базувалася на ідеї існування різних класів (лицарів, селян, торговців), кожен з яких мав свій особливий правовий статус. Встановлений порядок вважався природним і непорушним, а його основним завданням було чітке розмежування класів і підтримка принципу їх ієрархії. Заперечення ідеї рівності викликало заперечення поняття суб'єктивних прав. Не могло бути й мови про права осіб нижчого класу щодо вищого. В основному право закріплювало обов'язки осіб нижчого класу стосовно вищого. Як наслідок — за індивідами не визнавалося права звернення до суду за захистом своїх інтересів, що тягло нерозвиненість системи юридичних інститутів. Судові функції не відрізнялися від інших публічно-правових функцій — управління, захисту країни тощо. У Японії не склалися правові школи, не було професійних суддів, прокуратури, адвокатів і нотаріусів. Одним з небагатьох юридичних трактатів того часу є «Госейбай сікімоку», прийнятий у 1232 році¹.

Наступний етап розвитку Японії — перехід до Нового часу (XV—XIX ст.) характеризувався подоланням фео-

¹ Антология мировой правовой мысли: В 5 т. — Т. 1. — С. 567—576.

дальної роздробленості і формуванням централізованої держави. Майже протягом усього цього періоду країна перебувала під владою сьогунів сім'ї Токугава (1603—1867). Тоді вона вперше вийшла зі стану постійних конфліктів між крупними феодалами й почала розвивати державно-правові інститути. Державна система трималася на жорсткій владі верховного правителя — сьогуна з одночасним визнанням певних прав на самоврядування заможних феодалів. Особливістю відносин з іншими державами був крайній ізоляціонізм: японці не могли залишати країну, а іноземці в'їжджати на її територію. Ця заборона не стосувалася тільки китайців і частково голландців.

Соціальна структура, як і раніше, мала феодально-становий характер. На найнижчій сходинці соціальної ієрархії стояли купці й ремісники, вище їх — селяни, які орендували землю у феодалів під великі відсотки, ще вище — священики, які походили головним чином зі стану самураїв, лікарі, вчені, чиновники і солдати феодальних правителів і сьогун як верховний головнокомандувач. Найбільш придатною соціальною філософією для японського суспільства з подібною ієрархічною структурою було конфуціанство, один з варіантів якого відповідав умовам розвитку Японії й набув особливого поширення в період правління Токугави¹.

Поступово в країні сформувалася загальна судова система. Суди розглядали головним чином публічно-правові суперечки. Цивільні конфлікти, як і в Китаї, вирішувалися переважно за допомогою позасудових примирливих процедур на основі звичаєвого права. У цей час інтенсивно розвивається і правова думка Японії, яку ілюструють два документи, що значно вплинули на становлення національної правової ідеології — «Стостатейні установлення Токугава» (1616) й «Кодекс зі ста статей» (1742)².

¹ Цвайгерт К., Кетц X. Вказ. праця. — С. 437.

² Антология мировой правовой мысли: В 5 т. — Т. I. — С. 576—591.

З 1867 року розпочинається новий період розвитку Японії. Загальне невдоволення правлінням сьогунів, зокрема, підписанням нерівноправних договорів із західними країнами, викликало до життя відновлення реальної влади імператора. Цей процес дістав назву «Реставрація Мей-дзи». У 1889 році була прийнята перша Конституція Японії, що поєднала ідеї японського імператорського ладу з принципами західноєвропейського конституціоналізму¹. Держава вступила у фазу глибокого перетворення правової системи на основі рецепції романо-германского права. Французький професор Буассонад розробив для Японії кримінальний і кримінально-процесуальний кодекси, що набрали чинності в 1882 році. У 1890 році набрали чинності Закон про судоустрій, Цивільний процесуальний кодекс, складені під впливом німецького права, а в 1898 році — Цивільний кодекс, заснований на німецькому і французькому законодавстві. Тільки в сімейне і спадкове право була включена велика кількість інститутів японського права. У 1899 році почав функціонувати Торговельний кодекс, також заснований на німецьких зразках. Отже, вся система права Японії до Другої світової війни ґрунтувалася на романо-германському праві.

Після поразки у цій війні Японія опинилася під владою американської військової адміністрації, що призвело до значного впливу американського права на формування нового законодавства країни. Цей процес дістав назву «ве-стернізації» японського права. У 1947 році набрала чинності Конституція Японії, що закріплювала нові принципи державного й суспільного ладу: принцип суверенітету народу (при формальному збереженні монархії), верховенство парламенту в системі органів державної влади, гарантії основних прав людини, відмовлення від війни та ін.

На підставі нової Конституції відбулися зміни в поточному законодавстві. Було прийнято низку законів про

¹ Антология мировой правовой мысли: В 5 т. —Т. 1. — С. 601—604.

заборону приватної монополії і підтримку приватної торгівлі (1947), обіг цінних паперів (1948), відновлення компаній (1952) та ін. Під впливом американських правових концепцій зазнали змін Кримінальний, Цивільний процесуальний кодекси і навіть традиційні японські інститути сімейного права. Таким чином, законодавство Японії стало змішаним, в ньому з'явилися елементи як романо-германського, так і англо-американського права. Джерелами сучасного японського права визнаються нормативно-правові акти, міжнародні договори та звичаї. Конституція є верховним законом країни, і ніякі інші нормативні акти, що в цілому чи частково суперечать її положенням, не мають законної сили. Міжнародні договори і встановлені норми міжнародного права також визнаються джерелами права. При укладенні урядом міжнародних договорів залежно від обставин обов'язковим є попереднє або подальше їх схвалення Парламентом. Вважається, що встановлені норми міжнародного права мають вищу юридичну силу порівняно з законом. Наступною сходинкою в ієрархії джерел є закони, що приймаються тільки Парламентом — вищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави. Урядові укази приймаються кабінетом міністрів на виконання положень Конституції і законів і не можуть їм суперечити. Муніципальні збори префектур, міст, селищ і сіл у межах компетенції, визначеної законом, можуть приймати нормативні акти місцевого значення — положення. Звичаї'так само визнаються джерелами права. Загальне положення про закони 1898 року вказує: «Не порушує публічного порядку і добрих нравів звичай у випадках, передбачених законом, або з питань, не врегульованих законом, і має силу, однакову із законом»¹. Незважаючи на значний вплив загального права на розвиток правової системи Японії після

' Инако Ц. Современное право Японии: Пер. с япон. — М.: Прогресе, 1981.-С132.

Другої світової війни, рішення судів з конкретних справ не мають сили прецеденту.

Багато компаративістів намагаються дослідити, якою мірою правова система Заходу прижилася на японському грунті. Так, Р. Давид зазначає, що це питання постає в плані як публічного, так і приватного права. В обох випадках право, скопійоване за західним зразком, по суті, регулює лише незначну частину суспільного життя Японії. Воно розраховане на буржуазне суспільство, що складається з вільних індивідів, які вільно вступають у різні правовідносини. Японія далека від такого стану суспільних відносин. Погляди японців, безумовно, еволюціонують і частково наближаються до цієї моделі, що особливо яскраво виявляється в міському середовищі й серед молодого покоління. Однак японське суспільство ще далеке від європейського і за своєю структурою, і за своїми звичаями. Сталі звичаї і спосіб мислення ще дуже живучі у свідомості переважної більшості японців¹. Тому не можна зробити висновок, що в результаті реформ правова система Японії повною мірою функціонує на основі принципів права Заходу.

У сфері публічного права відбувається перекручення змісту багатьох західних інститутів, що зумовлено небажан-і ням японців втручатися в державні справи. Можлива для Японії й ситуація, коли замість вибулого депутата Парламенту обирають його дружину чи сина, незалежно від їх особистих якостей. Ось чому близько 25 відсотків парламентських місць передається «у спадщину»². Без уяви про японську правосвідомість і культуру західному дослідникові незрозумілою залишається ситуація фактичного моно-партійного режиму ліберально-демократичної партії, що існував майже сорок років (1955—1993) в умовах законодавчо закріпленої багатопартійності й вільних виборів.

У сфері приватного права теорія також багато в чому не збігається з юридичною дійсністю. Наявність розвине-

¹ Давид Р., Жоффре-Спшози К. Вказ. праця. - С 372, 373.

² Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4 т. - Т. 4. - С. 513.

ного законодавства за західними зразками і створення сучасної системи судочинства не змінили традиційної правосвідомості більшості громадян. Японці продовжують вбачати в праві насамперед апарат примусу, що використовується державою для нав'язування волі правителів, а не засіб досягнення справедливості між громадянами. Реальні цивільно-правові відносини багато в чому регулюються не законодавством, а звичаєвим правом або іншими соціальними нормами.

Особливе місце в системі соціальних регуляторів посідають норми поведінки — «гирі». Японська дослідниця Ц. Інако вказує, що багато західних дослідників, зокрема Р. Давид¹, не зовсім правильно розуміють цей соціальний інститут і перебільшують його вплив на суспільні відносини. Вона пояснює, що «гирі» діють тільки між особами, які вступають у постійні міжособистісні відносини і мають за мету їх збереження і зміцнення. Так, постійні ділові партнери обмінюються на свята знаками уваги — поздоровленнями або подарунками. Уразі встановлення подібних стосунків сторони можуть розраховувати на взаємні поступки в ділових відносинах, які найчастіше навіть не згадуються в договорі. Однак для людей, з якими японці не мають повсякденного спілкування, вони не зроблять нічого зайвого, крім обумовленого в договорі. «Гирі» діють тільки в колі конкретних осіб і груп, а не між незнайомцями чи в рамках усього суспільства².

Результатом негативного ставлення до права є також небажання японців вирішувати свої правові суперечки в судах: усі суперечки між членами родини, як і колись, вирішуються в основному на підставі звичаїв і без судового втручання. Наприклад, є усталеною практикою, коли перед укладанням шлюбу родини нареченого і нареченої звертаються до послуг посередника, який і вирішує всі

¹ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. - С 368, 369.

² Инако Ц. Современное право Японии. — С. 145.

питання, пов язані з підготовкою весілля, і виступає як свідок. Але його основне завдання — полюбовно вирішувати суперечки, що можуть виникнути в майбутньому між подружжям або між ними та їх сім'ями. Згідно з японським правом до судової процедури розлучення вдаються лише втих випадках, коли обидві сторони неодностайні у своєму вирішенні певного питання. Якщо ж їх бажання збігаються, вони вважаються розлученими після того, як оформлять своє рішення. Наслідки розлучення улагоджуються вже згаданим посередником, родичами і друзями колишнього подружжя. Вони вирішують суперечки про поділ майна, аліменти, батьківські права. Адвокати не відіграють при цьому майже ніякої ролі. Навіть спори між сусідами чи сторонами в договорі щодо найму житлової площі по можливості вирішуються шляхом досягнення взаємної-домовленості учасників. У разі дорожньо-транспортних пригод потерпілий або його родичі намагаються не звертатися до суду, а звертаються до послуг досвідченого посередника для реалізації своїх вимог. Це можуть бути, наприклад, поліцейський чиновник, який вийшов на пенсію, компетентний у вирішенні подібних справ, співробітник фірми потерпілого, профспілковий діяч або шанований бізнесмен з відповідним професійним досвідом¹.

Вплив правосвідомості японців із цього питання відчувається й у нормах законодавства. Відповідно до Цивільного процесуального кодексу (ст. 136) суддя повинен у перебігу процесу постійно прагнути до того, щоб привести сторони до примирення. Найкращий варіант — це не судове рішення, а відмовлення від позову й полюбовна угода. Судді надано багато можливостей, щоб на всіх стадіях судового провадження відігравати роль посередника. Звернувшись до суду, сторони можуть просити не винесення рішення, заснованого на законі, а створення примирливої комісії, якій доручається запропонувати

Цвайгерт К., КетцХ. Вказ. праця. — С. 443, 444.

їм можливу мирову угоду. До складу такої комісії входять два посередники й суддя, але суддя не бере участі в засіданнях, щоб не створилося враження, що насправді спір вирішено владою судді. З метою збереження добропорядної репутації сторони віддають перевагу саме такому компромісному шляху. Крім того, за певними категоріями справ (сімейними, трудовими) закон прямо приписує цю процедуру. Якщо, проте, зусилля виявилися безрезультатними, тобто посередники запропонували угоду, але одна зі сторін чи обидві нею не задовольнилися, то будь-яка сторона одержує в цьому разі право у двотижневий термін звернутися до суду. Однак суду й тоді надано вибір: вирішити суперечку тільки на підставі закону або підтвердити варіант мирової угоди, запропонованої посередниками¹. Ц. Інако, оцінюючи статистику розгляду цивільних справ у судах, указує, що в Японії подається в десять разів менше позовів, аніж у США й Великобританії, і більше половини від поданих позовів закінчуються мировою угодою або відмовою від позову². Можливо, цим і зумовлена досить мала кількість суддів у країні — близько 2200 при чисельності населення понад 126 млн.³

§ 3. Правові системи держав Африки

На африканському континенті на сьогодні налічується близько сорока незалежних держав. їх правові системи становлять значний інтерес для порівняльно-правового дослідження. Водночас виникає питання: чи можна розглядати ці правові системи в рамках єдиної правової родини? Більшість компаративістів вважає, що можна. Крім схожих географічних умов і расового складу цих країн їх поєднує схожість історичного розвитку, джерела права та традиційна правосвідомість населення.

' Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. — С. 375.

² Инако Ц. Современное право Японии. — С. 151.

³ Шишкін B.I. Вказ. праця. - С. 289-301.

У розвитку правових систем країн Африки вирізняють три основні етапи: перший — зародження і формування традиційного африканського права (до XIX ст.); другий — розвиток звичаєвого права в умовах колоніальної залежності африканських держав (XIX — середина XX ст.); третій — розвиток сучасних правових систем в умовах становлення державної незалежності (друга половина XX ст. — до сьогоднішніх днів).

Традиційне право африканських народів протягом стеліть ярляло собою право звичаєве, що склалося виключно зі звич їж — правил поведінки, що ввійшли у звичку в силу багаторазового повторення протягом тривалого часу. Розглядувана правова система має багато цікавих особливостей і характерних рис, зрозуміти які можна лише пояснивши соціальну структуру африканського суспільства.

Річ у тім що основною соціальною одиницею африканського суспільства був не окремий індивід, а громада, об'єднана за родинними й національними ознаками. Лише спільними зусиллями вона могла вижити в умовах нерозвиненості знарядь праці, агресії інших племен чи подолати стихійні лиха. Інтереси особистості були цілком підкорені інтересам громади. Унаслідок подібної соціальної організації правила поведінки, що виникали, також відбивали інтереси всієї громади, а не окремих її жителів. Р. Давид пише, що інтереси африканців завжди зосереджувалися на групах (триба, каста, село і т. д.), узятих поза часом, а не на їх більш мінливих елементах, як-то індивід чи родина. Шлюбний договір являв собою скоріше угоду двох сімейних груп, аніж союз двох індивідів, і розлучення можливе було тільки за згодою родин. Право власності на землю належало соціальній групі. У спадковому праві майно, як правило, переходило не до індивідів, а до родини чи групи. При компенсації збитку виплату робила одна родина або клан іншій родині чи клану, але не одна особа іншій. І навіть спори в африканському суспільстві теж виникали головним чином між співтовариствами і групами. Не можна сказати, що особистість ігнорується, вона

визнається, але щодо зовнішнього світу єдиним суб'єктом виступає група¹.

Звичаєве право мало неписаний характер. Правила поведінки передавалися з покоління в покоління у формі усних переказів, розповідей про вирішені казуси, юридичних за змістом прислів'їв і приказок, а також у вигляді конклюдентних дій. Англійський юрист А. Еллот, який досліджував Африканський континент, писав, що африканське звичаєве право не знало юридичних праць. Не було ні юридичних текстів, ні манускриптів з питань права, ні сформульованих на папері позовних заяв, ні повісток до суду, ні ордерів на виконання судових постанов, ні письмових документів про передачу майна, ні наукових коментарів правознавців. Не було скрупульозного критичного розбору текстів парламентських актів, наукових дебатів у журналах про значення того чи іншого параграфа або діапазону судового рішення, процедурних дискусій про представництво чи форму обвинувачень².

Звичаєве африканське право вирізнялося великою розмаїтістю норм права, казуальністю й несистематизо-ваністю. У переважній більшості регіонів Африки протягом століть не існувало єдиних централізованих держав, тому публічна влада поширювалася на окремі громади, об'єднані за родинною й національною ознакою. З огляду на численну кількість народностей, які населяли Африку, цілком зрозуміло формування величезної кількості найрізноманітніших звичаїв, що діяли на вузькій території тих чи інших громад. Правила поведінки формувалися не шляхом встановлення норм права, що регулювали яку-небудь однорідну групу суспільних відносин, а вирішенням окремих правових конфліктів (казусів). Сукупність таких розрізнених звичаїв не могла бути якоюсь системою. Це право ще не знало поділу на приватне й публіч-

¹ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. - С 379.

² Цит. за: СаидовА. X. Вказ. праця. — С. 335.

не, на певні галузі й інститути. Навіть поділ норм права на цивільні та кримінальні був досить умовним, бо часто одне й те ж діяння в різних умовах могло бути розцінене і як кримінальне правопорушення, і як цивільно-правове. Водночас дослідники відзначають, що більшість правил поведінки були присвячені заборонам та обов'язкам людини, а не її суб'єктивним правам.

Норми права були тісно переплетені з іншими соціальними регуляторами — мораллю і релігією, (х реалізація була більшою мірою забезпечена повагою до традицій предків і страхом перед надприродними силами, ніж побоюваннями негативних юридичних наслідків для правопорушника.

Специфіка африканського права порівняно із правовими системами Заходу виявляється також у юридичному процесі, необхідність у якому виникала у разі правового спору або здійснення правопорушення. Західна система судочинства ставить собі за мету відшукати істину в справі, тобто визначити, хто правий, а хто винен, захистити інтерес правого й покарати винного. Завдання органів, що розглядали суперечки в африканських громадах, були більше схожі на завдання органів, що вирішували їх у далекосхідних країнах — Китаї та Японії. Іх основна мета — примирити сторони для забезпечення єдності та згуртованості всієї соціальної групи. Усі сторони конфлікту повинні піти на компроміс і бути упевненими в справедливості такого рішення. Тільки після цього конфлікт забувався, а його учасники продовжували спільно трудитися на благо всієї громади, не вдаючись до її розбрату і розколу.

За класифікацією Т. В. Кашаніної, цей тип права належить до архаїчного права. Проте йому, — історично першому типу права, — притаманні не тільки недоліки, а й достоїнства: а) воно не являло собою звід правил, нав'язаних зверху, а було невід'ємною частиною свідомості народу; б) архаїчне право виражало закономірності, що існують у суспільстві, і давало відчуття цілісності життя,

впевненості в тому, що правові рішення становить частину всесвітньої гармонії; в) архаїчне право вирізнялося добровільністю й масовістю виконання, оскільки ґрунтувалося на переконанні в належному характері правил поведінки і його дотримувалися, виходячи із звичок; г) оскільки воно мало усний характер, то було доступне усім; ґ) винесення судового рішення було етапом процесу примирення, і питання про те, хто правий і хто винен, не висувалося на перше місце. Архаїчне право було засобом, щоб тримати людей разом, інструментом їхнього примирення і сприймалося як процес посередництва, спосіб спілкування. До появи розвиненого права було більше простору для вираження переконань і думки людей, а самому архаїчному праву не був властивий формальний характер: воно було досить пластичним, мовби живим законом¹.

Традиційне африканське право вперше зазнало активного зовнішнього впливу у зв'язку з приходом в Африку християнства й ісламу. Християнство почало поширюватися в IV столітті з Ефіопії, іслам — трохи пізніше, з XI століття в Північній і Західній Африці. Релігія принесла із собою не тільки віру й культи, а й свою систему права, яка багато в чому не відповідала звичаєвому праву африканських народів. Однак це не спричинило відмови від норм традиційного права, воно лише намагалося пристосуватися до нових систем права. Проте християнство й іслам сприяли руйнуванню першооснови традиційного права — віри в надприродні сили й магію, якими протягом століть було оповите звичаєве право. Ці релігії принесли нове розуміння світоустрою, в якому норми звичаєвого права були підлеглими щодо норм релігійного права.

Другий етап розвитку звичаєвого права проходив в умовах колоніальної залежності африканських держав. У XIX столітті розвинені європейські держави майже ціл-

¹ Кашанина Т. В. Происхождение государства и права. Современные трактовки и новые подходы. — М.: Юристъ, 1999. — С. 234, 235

ком колонізували Африканський континент, перетворивши його на сировинний придаток, внаслідок чого африканські народи були позбавлені права самостійно визначати зміст і форму свого права. Розпочалася примусова рецепція європейського права. Колоніальна влада — англійська, французька, португальська й бельгійська — в основному прагнули впровадити в африканських країнах право і судову систему, що діяли у відповідній метрополії. Кожна колоніальна держава нав'язувала своїм володінням власну правову модель: французьке право було введено у Французькій Африці й на Мадагаскарі; бельгійське — у Конго; португальське — в Анголі й Мозамбіку; загальне —- в англійських колоніях; романо-голландське, змінене пізніше під впливом англійського загального права, — у Південній Африці; Ліберія запозичала загальне право й деякі судові звичаї Англії та США¹.

Результатом взаємодії традиційного й запозиченого права стало, з одного боку, становлення нових галузей права, а з другого — зміна і пристосування звичаєвого права до нових суспільних відносин. Проте останнє не було цілком витиснуте правом метрополій. Колонізатори не прагнули заборонити всі норми традиційного африканського права. Було офіційно визнано, що окремі види суспільних відносин — сімейні, земельні, спадкові — регулюються нормами звичаєвого права. Були збережені суди, що складалися з місцевих старійшин і поширювали свою юрисдикцію на корінних африканців.

Третій етап формування африканських правових систем проходив в умовах становлення державної незалежності африканських країн. Цей процес, що почався в другій половині XX століття, становив розпад колоніальних імперій. Використовуючи закріплене в Статуті ООН право націй на самовизначення, африканські народи один за одним проголошували свою незалежність від мет-

¹ Саидов А. X. Вказ. праця. — С. 340.

рополій. У 1952 році здобув незалежність Єгипет, у 1956 — Марокко, Судан і Туніс, у 1960 — Конго, Нігерія й Сенегал, у 1961 — Танганьїка, у 1962 — Алжир, у 1963 році — Занзибар.

В умовах державної незалежності африканські народи дістали реальну можливість самостійно формувати свою державну і правову систему. Одні країни стали республіками, інші — монархіями чи диктатурами, одні будували соціалізм, інші — капіталізм. Спільною тенденцією постколоніального розвитку можна вважати збереження загальних параметрів правових систем, створених метрополіями. Держави, що перебували під управлінням країн романо-германської правової родини, зберегли її основні ознаки — верховенство нормативно-правових актів, кодификацію законодавства тощо (Алжир, Конго, Марокко, Сенегал, Туніс та ін.). Країни, що були під протекторатом Великобританії, зберегли багато інститутів загального права (Нігерія, Судан, Танзанія та ін.).

Значний вплив на становлення правових систем незалежних держав мав іслам. Чимало африканських держав визнали його норми як складову частину системи права. Мусульманське право нині застосовується в Алжирі, Єгипті, Марокко, Нігерії, Судані, Танзанії, Тунісі, Ефіопії. У більшості країн ним регулюється досить вузька сфера суспільних відносин — шлюби, розлучення, спадкування. Деякі країни визнали закони шаріату як основні принципи всієї правової системи. Конституція Єгипту (ст. 2) закріпила іслам як державну релігію, а шаріат — як основне джерело законодавства. У деяких країнах (Нігерія, Ефіопія) діють спеціальні мусульманські суди.

Практично всі африканські держави більшою чи меншою мірою визнають дію традиційного звичаєвого права, яке являє собою складову частину системи права цих країн. Деякі з них для застосування цих норм створюють спеціальні суди звичаєвого права (Ефіопія, Нігерія, ПАР). Конституція Ефіопії (ст. 78) передбачає право Палати на-258

родних представників і Рад штатів засновувати нові або офіційно визнавати суди звичаєвого права. Звичаєве право традиційно регламентує досить вузьку сферу суспільних відносин, пов'язаних із землею, родиною, спадкуванням, деякими видами угод. Як правило, норми звичаєвого права перебувають на нижчому рівні порівняно з нормами законодавства. Існують країни, наприклад Сенегал, де норми звичаєвого права були прирівняні за юридичною силою до норм закону.

Важливою тенденцією розвитку правових систем країн Африки можна визнати законодавче закріплення норм традиційного права. У деяких країнах навіть поняття звичаєвого права знайшло своє законодавче закріплення. Так, згідно з ордонансом про тлумачення й загальними статтями, виправленими й доповненими законом про магістратські суди Танзанії 1963 року, звичаєве право «означає правило чи сукупність правил, за допомогою яких здобуваються права й накладаються обов'язки, встановлені звичаєм у будь-якій африканській громаді Танганьїки і визнані цією громадою як норми, що мають юридичну чинність; сюди включається також будь-яка декларація чи модифікація звичаєвого права, прийнята відповідно до ордонансу місцевих органів управління, але не включається якесь правило і практика, що скасовані, заборонені, карані, оголошені протиправними... чи замінені писаним правом»¹.

Таким чином, у другій половині XX століття в державах Африки створено сучасну систему права й розвинене законодавство. При цьому компаративістів цікавить питання, наскільки нове законодавство витіснило звичаєве право і наскільки реально воно регулює суспільні відносини. Виникає ситуація, схожа з правовими системами держав Далекого Сходу, де закони наказують одне, а в ре-

¹ Правовые системы стран мира: Энциклопедический справочник. - С. 642.

альних суспільних відносинах населення керуються нормами традиційного права. Р. Давид щодо цього питання наголошує: «Не слід обманювати себе: будь-які нові закони, особливо ті, що спрямовані на принципові реформи сімейних структур, зіштовхуються з протидією населення і не змінили способу життя більшості. За фасадами законів селяни продовжують жити так само, як жили їхні предки, ігноруючи «право міст» і інститути, встановлені інтелектуалами»¹. З огляду на тс, іцо сільське господарство — головна галузь економіки африканських країн, а переважна більшість жителів — селяни, слід зробити висновок, що правові системи цих країн, як і раніше, належать до традиційної правової родини.

¹ Давид Р., Жоффре-Спинозы К. Вказ. праця. - С 394. 260

Література універсального характеру

1. Аннерс Э. История европейского права: Пер. с швед. — М.: Наука, 1994.-397 с.

2. Антология мировой правовой мысли: В 5 т. — М: Мысль, 1999.

3. Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования: Пер. с англ. — ML: Изд-во МГУ: Инфра-М — Норма, 1998.-624 с.

4. Гражданское и торговое право капиталистических государств/Отв. ред. Е. А. Васильев. - М.: Междунар. отношения, 1993.-560 с.

5. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с франц. — М.: Междунар. отношения, 1996.-400 с.

6. Дмитрієв A. L, Шепель А. О. Порівняльне правознавство/ Відп. ред. В. Н. Денисов. - К..: Юстініан, 2003. - 184 с.

7. Конституции зарубежных государств / Сост. В. В. Маклаков. — 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Бек, 2000. — 592 с.

 

8. Конституционное (государственное) право зарубежных государств: В 4 т. / Отв. ред. Б. А. Страшун. — 2-е изд., исправ. и доп. - М.: Бек, 1995. - Т. 1-2: Общая часть. - 778 с.

9. КохХ., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное частное право и сравнительное правоведение: Пер. с нем. — М.: Междунар. отношения, 2001. — 480 с.

10. Малиновский А. А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права. - М.: Междунар. отношения, 2002. — 376 с.

11. Марченко М. Н. Курс сравнительного правоведения. — М.: Городец-издат, 2002. - 1068 с.

12. Марченко М. Н. Сравнительное правоведение: Общая часть. — М.: Зерцало, 2001. - 560 с.

13. Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах и определениях: Общая и Особенная части. - М.: Дело, 2000. — 256 с.

14. Правовые системы стран мира: Энциклопедический справочник / Отв. ред. А. Я. Сухарев. - ML: Норма, 2000. — 840 с.

15. Саидов А. X. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности) / Под ред. В. А. Туманова. — ML: Юристь, 2000. - 448 с.

16. Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки: Пер. з англ. - К.: Основи, 1997. - 838 с.

17. Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В. Е. Чиркин. - М: Манускрипт, 1996. — 729 с.

18. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн. - X.: Право, 1999.-416 с.

19. Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. — М.: Норма, 1996.-432 с.

20. Харитонова О. І., Харитонов Є. О. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. - X.: Одіссей, 2002. - 592 с

21. Хашматулла Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. — Одесса: Юрид. літ., 2002. — 323 с.

22. Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: Пер. с нем.: В 2 т. — ML: Между-

М1 нар. отношения, 2000. - Т. 1: Основы. - 480 с.

Додаткова література до розділів 1 і 2 (загальні проблеми ¹ , порівняльного правознавства; класифікація правових

Систем світу)

L.Алексеев С. С. Право на пороге нового тысячелетия: некоторые тенденции мирового правового развития - надежда и драма современной эпохи. - М.: Статут, 2000. - 256 с.

2. Ежегодник сравнительного правоведения. 2001 год. — М.: Норма, 2002. - 256 с.

3. Ежегодник сравнительного правоведения. 2002 год. — М.: Норма, 2003.-312 с.

4. Лисенко О. М. Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12. 00. 01 / Київ. нац. ун-т. - К., 2001. - 19 с.

5. Луцъ Л. А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти). - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корець- кого НАН України, 2003. - 304 с

6. Оборотов Ю. М. Традиції та оновлення у правовій сфері: питання теорії (від пізнання до розуміння права). - Одесса: Юрид. літ., 2002.-278 с.

7. Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002.-352 с.

8. Очерки сравнительного права. — М.: Прогресе, 1981. - 256 с

9. Рабель Э. Задачи и необходимость сравнительного правоведения: Пер. с нем. — Екатеринбург: Полиграфист, 2000. — 47 с.

10. Синюков В. Я. Российская правовая система. Введение в общую теорию. — Саратов: Полиграфист, 1994. - 494 с.

11. Сравнительное правоведение: Сб. статей. — М.: Прогресс, 1978. - 247 с.

12. ТиллеА. А., Швеков Г. В. Сравнительный метод в юридических дисциплинах. — М.: Высшая школа, 1978. — 199 с.

Додаткова література до розділів З і 4 (романо-германська правова сім'я)

1. Бержель Ж. -Л. Общая теория права: Пер. с франц. — М.: Nota Bene, 2000. - 576 с.

2. Гуценко К. Ф., Головко Л. В., Филимонов Б. А. Уголовный процесс западных государств. — Изд. 2-е, доп. и испр. — М.: Зер- цало-М, 2002. - 528 с.

3. Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. — М.: Спарк, 2001.-767 с.

4. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз: Пер. з франц. — К..: Основи, 1996. — 420 с.

5. Европейское право / Под общ. ред. Л. М. Энтина. - М.: Норма, 2000. - 720 с.

6. История политических и правовых учений. Средние века и Возрождение / Отв. ред. В. С. Нерсесянц. — М.: Наука, 1986. — 350 с.

7. Конституционное (государственное) право зарубежных государств: В 4 т. / Отв. ред. Б. А. Страшун. - М.: Бек, 1998. - Т. 3: Особенная часть. Страны Европы. - 764 с.

8. Морандьер Ж. Л., дела. Гражданское право Франции: Пер. с франц.: В 3 т. - М.: Изд-во иностр. лит., 1958.

9. Покровский И. А. История римского права. — СПб.: Летний сад, 1999. - 533 с.

10. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1999. - 353 с.

11. Правовая система Нидерландов / Отв. ред. В. В. Бойцова, Л. В. Бойцова. - М.: Зерцало, 1998. - 432 с.

12. Проблемы гражданского и предпринимательского права Германии: Пер. с нем. - ML: БЕК, 2001. — 336 с.

13. Судебная практика как источник права. — М.: Юристъ, 2000.- 160 с.

14. Судебные системы европейских стран. Справочник: Пер. с франц. и с англ. - М.: Междунар. отношения, 2002. - 336 с.

15. Тарановский Ф. В. Энциклопедия права. — 3-е изд. — СПб.; Лань, 2001.-560 с.

16. Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Рецепції приватного права: парадигма прогресу. - Кіровоград: Ценчрально-Україп- ське вид-ію, 1999. - 144 с.

17. Хартли Т. К. Основы права Европейского сообщества: Пер. с англ. - М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. -- 703 с.

18. Хессе К. Основы конституционного права ФРГ: Пер. с нем. — М.: Юрид. лит., 1981. - 368 с.

19. Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. - К.: Український центр правничих студій, 2001. - 302 с.

20. Шишкін В. І. Судові системи країн світу: В 3 кн. - К.: Юрін- ком Інтер, 2001. - Кн. 2. - 336 с

21. Шумилов В. М. Введение в правовую систему ФРГ. - М.: Дека, 2001.- 140 с.

22. Эннекцерус Л. Курс Германского гражданского права: Пер. с нем. — М.: Изд-во иностр. лит., 1949. — 436 с.

23. Яричевская Л. В. Идеологические истоки формирования романо-германской правовой семьи // Проблеми законності: Респ. міжвід. наук. зб. — X.: Нац. юрид. акад. України, 2002. - Вип. 57. - С. 3-8.

Додаткова література до розділів 5 — 7 (англо-американська правова сім'я)

1. Апарова Т. В. Суды и судебный процесс Великобритании. Англия, Уэльс, Шотландия. — М.: Ин-т междунар. права и экономики, Триада Лтд, 1996. - 157 с.

2. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США: Пер. з англ. - К.: Україна, 1999. - 554 с.

3. Боботов С. В., Жигачев И. Ю. Введение в правовую систему США. - М.: Норма, 1997. - 333 с.

4. Богдановская И. Ю. Закон в английском праве. — М.: Наука, 1987.-143 с.

5. Богдановская И. Ю. Прецедентное право. — М.: Наука, 1993.-239 с.

6. Бромхед П. Эволюция Британской Конституции: Пер. с англ. - М.: Юрид. лит., 1978. — 334 с.

7. Виноградов П. Г.Очерки по теории права. — М., 1915.- 154с.

8. Гуцеико К. Ф., Головко Л. В., Филимонов Б. А. Уголовный процесс западных государств. — Изд. 2-е, доп. и испр. — М.: Зерцало-М, 2002. - 528 с.

9. Дженкс Э. Английское право: Пер. с англ. — М.: Юрид. изд- во Мин-ва юстиции СССР, 1947. - 378 с.

10. Загайнова С. К. Судебный прецедент: проблемы правоприменения. — М.: Норма, 2002. — 176 с.

11. Конституционное (государственное) право зарубежных государств: В 4 т. / Отв. ред. Б. А. Страшун. — М.: Бек, 1998. — Т. 3: Особенная часть. Страны Европы. — 764 с.

12. Кросс Р. Прецедент в английском праве: Пер. с англ. — М.: Юрид. лит., 1985.-238 с.

13. Лафитский В. И. Основы конституционного строя США. — ML: Норма, 1998.-272 с.

14. Ллойд Д. Идея права: Пер. с англ. - М.: Югона, 2002. - 416 с.

15. Оуенз К. Право: Посібник для студентів бізнес-спеціально- стей: Пер. з англ. — К.: Т-во «Знання», 2002. — 605 с.

16. Романов А. К. Правовая система Англии. — М.: Дело, 2000. - 344 с.

17. Судебная практика как источник права. — М.: Юристъ, 2000.- 160 с.

18. Уолкер Р. Английская судебная система: Пер. с англ. — М.: Юрид. лит., 1980.-631с.

19. Фридмэн Л. Введение в американское право. - М.: Издательская группа «Прогресс» «Универс», 1993. — 286 с.

20. Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. - К.: Український центр правничих студій, 2001. — 302 с.

21. Шишкін В. І. Судові системи країн світу: В 3 кн. - К.: Юрін- ком Інтер, 2001. - Кн. 1. - 320 с

Додаткова література до розділу 8 (релігійні правові системи)

1. Берман Г. Дж. Вера и закон: примирение права и религии: Пер. с англ. — М.: Ad Margines, 1999. — 431 с.

2. Біблія, або книги Святого письма Старого і Нового Заповіту: Пер. з давньоєвр. і грецьк. — Всеукраїнське євангельсько-баптистське братство. — 1528 с

3. История государства и права стран Азии и Африки. Очерки / Рогожин А. И., Сафронова И. П., Страхов Н. Н. - ML: Юрид. лит., 1964.-254 с.

4. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. / Отв. ред. Б. А. Страшун. - ML: Норма—Инфра- М, 2001. - Т. 4: Часть Особенная: страны Америки и Азии. - 656 с.

5. Коран: Пер. с араб. И. Ю. Крачковского. - М.: СП ИКПА, 1990.-512 с.

6. Крашенинникова Н. А. Индусское право: история и современность. - М.: Изд-во МГУ, 1982. - 192 с.

7. Кудрявцев М. К. Кастовая система в Индии. - М.: Наука, 1992.-262 с.

8. Лубський В. I., Борис В. Д. Мусульманське право. - К.: Вілбор, 1997.-256 с.

9. Мусульманский мир 950-1150: Пер. с англ. / Отв. ред. В. В. Наумкин, М. Б. Пиотровский. — М.: Наука, 1981. — 312 с.

10. Мусульманское право (структура и основные институты) / Отв. ред. Л. Р. Сюкияйнен. - ML: ИГПАН, 1984. - 145 с.

11. Мусульманские страны. Религия и политика (70—80-е годы): Сб. статей. - М.: Наука, 1991. - 183 с. |

12. Павлов А. С. Курс церковного права. - СПб.: Лань, 2002. - 384 с. j

13. Релігієзнавчий словник/За ред. А. Колодного і Б. Лобови- ка. - К.: Четверта хвиля, 1999. - С. 392 с.

14. Русская православная церковь и право: Комментарий / Отв. ред. М. В. Ильичев. — М.: Бек, 1999. - 464 с.

15. Сюкияйнен Л. Р. Мусульманское право. Вопросы теории и практики. - М.: Наука, 1986. — 257 с.

16. Сюкияйнен Л. Р. Шариат и мусульманско-правовая культура. — М.: Ин-т гос. и права РАН, 1997. — 48 с.

17. Шарль Р. Мусульманское право: Пер. с франц. - М.: Изд-во иностр. лит., 1959. - 142 с.

18. Элон М. Еврейское право: Пер. с иврита / Под общ. ред. И. Ю. Козлихина. — СПб.: Юрид. центр пресс, 2002. — 611с.