Главная | Обратная связь

Революція 1848 у Німеччині

До 1848 року в Німеччині склалися передумови революції. Головними вимогами революціонерів стали бо-ротьба проти політичної роздробле-ності німецьких держав та наяв-ності пережитків феодалізму. Деякі німецькі володарі підтримували вимогу об'єднання держави, однак намагались не допустити кривавої революції. Об'єднання, таким чи-ном, могло пройти як «знизу», шля-хом революційного повстання наро-ду і громадянської війни, так і «зго-ри», зусиллями найбільших німець-ких держав. Революційні події почалися в південно-західній і західній частинах Німеччини після того, як наприкінці лютого 1848 року народна демонстрація в Бадені подала до парламенту гер-цогства петицію з вимогами:

— свободи преси і зборів; —запровадження суду присяжних, народної міліції;

- скликання загальнонаціональ-них Установчих зборів.

Під тиском робітників більшу ча-стину вимог було задоволене. Мо-нархи південно-західних і західних німецьких держав, намагаючись не допустити розростання революції, передали владу в руки лібералів в союзі з дворянством. Внаслідок цьо-го революція пішла на спад.

Революційні події в наймо-гугніїшй німецькій державі - Прус-сії —почалися в найбільших промис-лових осередках. З березня 1848 року в Кельні робітники і ремісни-ки, оточивши ратушу, вимагали проведення реформ. Через три дні революційна хвиля прокотилася столицею Пруссії—Берліном. Упро-довж 10 днів у місті відбувалися де-монстрації, які часто переходили у збройні зіткнення з поліцією та військами.

У ніч на 18 березня прусський король Фрідріх-Вільгельм IV ви-дав два укази:

- про скасування цензури;

- про скликання З'єднаного ландтагу (парламенту), обіцяючи дати Пруссії конституцію.

Ця обіцянка не задовольнила по-встанців, відтак вони почали зводи-ти барикади. Зіткнення з королівсь-кою гвардією тривали протягом кількох днів. А коли солдати поча-ли переходити на бік повстанців, ко-роль вимушений був віддати наказ вивести війська із столиці. Незва-жаючи на велику кількість убитих і поранених, революція вочевидь мала успіх. Задля подальшої бо-ротьби з повсталими король нава-жився на політичний компроміс з юнкерством (дворянством) і лібера-лами, потай озброюючи при-бічників монархії. Одночасно 22 бе-резня Фрідріх-Вільгельм IV видав указ про демократичні перетворен-ня, загальне озброєння народу, про запровадження суду присяжних; було створено помірковано-лібе-ральний уряд, який мав встанови-ти конституційну монархію. В окремих державах Німеччини успі-хи революції сприяли піднесенню нащонально-об'єднавчого руху. Го-ловним політичним мотивом руху став заклик до скликання загаль-нонімецьких Установчих зборів. Улітку 1848 року відбулися вибо-ри до загальнонімецьких Установ-чих зборів, Франкфуртського парламенту. В ньому були пред-ставлені багаті підприємці та інте-лігенція - професори, адвокати, літератори. Але німецькі монархи не визнавали цей представницький орган.

Восени 1848 року становище в Пруссії змінилося на користь коро-ля. У листопаді з Берліна до Бран-денбурга були перенесені засідан-ня Установчих зборів, а на почат-ку грудня оприлюднено «подаро-вану» згори Прусську конститу-цію. Ця Конституція, яка загалом зберігала завоювання березневої революції, в тому числі загальне ви-борче право і демократичні свободи, залишила за королем право розпус-кати парламент. На додаток до неї наприкінці травня 1849 року було прийнято новий виборчий закон, згідно з яким усі виборці поділялися на три класи згідно із майновим цензом. Кожен із класів мав право на однакову кількість го-лосів у парламенті, хоча зрозуміло, що класи були неоднаковими за кількістю виборців.

28 березня 1849 року Франкфурт-ський парламент схвалив демокра-тичну Імперську конституцію, однак, беручи приклад із пруссько-го короля, монархи малих німецьких держав відхилили її. У травні по-чався новий етап революцій у Німеч-чині. Започаткувало його повстання у Дрездені на підтримку конституції. Значну роль в організації цього по-встання відіграв російський анархіст М. Бакунін. Упродовж кількох днів війська не могли подолати опір. Потім події перекинулися на Рейнсь-ку провінцію Пруссії. Становище для монархії ускладнилося з почат-ком переходу окремих військових частин на бік повстанців. Король послав для придушення їх регуляр-ну 60-тисячну арміїо, яка знищила останні вогнища революційного опо-ру. До осені 1850 року стало воче-видь зрозумілим, що нового револю-ційного піднесення вже не буде.

Головна проблема тогочасної Німеччини - об'єднання країни -вирішена не була ні революціонера-ми, ні правлячими німецькими во-лодарями. 26.Обєднання Німеччини

Для ендеерівського керівництва проблема об'єднання була найболючішою. Воно на-магалося будь-що її відтягнути, відстрочити, якимось чином загальмувати. Адже йшлося про кінець соціалістичного екс-перименту, про визнання безперспективності шляху, яким ішла Східна Німеччина, про історичну відповідальність її керівництва. З великими труднощами еволюціонувало в бік беззастережного об'єднання Німеччини також радянське керівництво. Певні побоювання німецьке об'єднання викли-кало в Польщі. Навіть в урядових кабінетах західних держав замислювалися над можливими наслідками зламу усталено-го порядку в європейському балансі сил. Скориставшись си-туацією, Модров 1 лютого 1990 р. висунув триетапний план об'єднання Німеччини: від співробітництва обох країн у різних галузях, особливо економіці, через конфедерацію до утворення насамкінець Німецької Федерації чи Німецького Союзу. Але для східних німців та їхніх нових політичних партій такий тривалий шлях був неприйнятним. Вони поспішали скористатися плодами революції. ФРН виступи-ла ініціатором негайного об'єднання уже влітку 1990 р. шля-хом укладення економічного, валютного та соціального со-юзів між ФРН і НДР через обмін східних марок на західні тощо. Вирішальне слово у цьому плані мали сказати вибори у Східній Німеччині, призначені на 18 березня 1990 р.

У передвиборній кампанії склалися три основні блоки. Насамперед, це блок правоцентристських партій -- ХДС, НСС (Німецький соціальний союз) та "Демократичне про-будження" -- під назвою "Альянс за Німеччину". Другий блок - - "Союз вільних демократів" - представляв союз трьох ліберальних партій — Ліберально-демократичної, Вільної демократичної і Партії демократичного форуму. На чільне місце своєї виборчої програми обидва блоки ставили об'єднання Німеччини на основі статті 23 Конституції ФРН від 1949 р. Тільки ПДС (колишня СЄПН) — третя сила на виборах — наполягала на збереженні НДР. А взагалі місця в Народній палаті виборювали 24 партії та об'єднання.

На виборах до Народної палати — законодавчого органу НДР — переконливу перемогу здобув "Альянс за Німеччину" _ 40 7 % голосів виборців. ПДС зібрала лише 22 ^Пе-рехідний' коаліційний уряд з представників "Альянсу та "Союзу вільних демократів" очолив християнський демо-крат Лотар де Мезьєр. Тепер шлях до єдиної Німеччини був відкритий. 31 серпня було підписано договір про об'єднання Німеччини. 12 вересня у Москві договором 2 t CFCF, США Англія та Франція як держави, що несли відпові-дальність за долю Німеччини після 1945 p., підтвердили п об'єднання. Німецькі кордони на Сході по Одеру І Неисе визнавалися остаточними. А 3 жовтня 1990 р. відбулося саме об'єднання. Таким чином, християнсько-демократичнии уряд 1. Ко-ля здійснив найкращу з можливих моделей об'єднання Німеччини без війни та зовнішньополітичних колізій.: риторії почалося виведення 380-тисячного угруповання ра-дянських військ, і Німеччина залишилася членом НАШ. Столицею об'єднаної Німеччини став Берлін. Німеччина знову стала найбільшою державою Європи (82 млн населеь ня). У протиборстві НДР-ФРН перемогли демократія І рин-кова система.

Внутрішньонімецькі проблеми першої половини 90-х років

Об'єднання Німеччини не було одноразовим актом. Найголовнішою внутрішньою про-блемою країни була інкорпорація п'яти новоприєднаних зе-мель колишньої НДР. Починаючи від 1990 р. відбувалася приватизація власності, яку проводила створена ще ня 1990 р Опікунська рада, закривалися нерентаЬель підприємства, йшло оздоровлення економіки, здійснювала-ся реструктуризація. Набагато швидше, аніж в Інших пост-комуністичних країнах, відбувалося входження Східної Німеччини в ринок. Це було цілком закономірно, адже НДР в економічному відношенні вважалася найбільш розвинутою країною соціалістичної співдружності. Проте за нових умов виявилося, що 90 % підприємств нежиттєздатні, тому підняти швидко промисловість і життєвий рівень населення східних земель до показників Західної Німеччини — річ непроста. Різниця в життєвому рівні населення ФРН і НДР у 1990 р. була значною і виражалася у співвідношенні 100:40. На дум-ку деяких аналітиків, НДР відставала від ФРН у своєму розвитку на 25 років. Протягом чотирьох років після об'єднання уряд ФРН витратив на модернізацію та оздоров-лення східних земель 400 млрд дол. Це викликало певний психологічний настрій у німецькому суспільстві. Західних німців дратувало те, що вони змушені платити за об'єднання і безглуздість тоталітаризму. З іншого боку, виявилося, що жителі східних земель після 40 років командно-адміністра-тивної системи далеко не всі готові зануритися у ринкове життя з його свободами, особистою відповідальністю та ризиком, плюсами й мінусами. Не всі виявилися здатними скористатися економічною свободою, за яку боролися. Масову приватизацію, повернення власності тим, кому вона належала до комуністичної влади (реституція), не всі сприй-няли однозначно.

Переведення планового господарства на ринкову основу — процес болісний для суспільства. За період 1991 — 1994 pp. скорочення виробництва у хімічній галузі становило 74 %, у машинобудуванні — 78, текстильній — 86, електронній -100 %. Сама приватизація у східних землях відбувалася з вели-кими труднощами. Хоча держава надавала з цією метою необхідні кредити, проте зобов'язання, які змушений був бра-ти на себе новий власник, були досить суворими (виплатити всі борги підприємства, зберегти робочі місця, налагодити ви-робництво у визначені строки тощо). Гальмувало процес еко-номічного оновлення й те, що продуктивність підприємств на Сході складала лише ЗО % порівняно із західними. Потрібні були кошти на цілковиту заміну технологічного устаткування. Опікунській раді не легко було знайти покупців на східно-німецькі монстри (на 75 % підприємств працювало в середньо-му більш як 1000 чол.). А тому держава надавала новим власникам різні пільги (цільові кредити, безвідсоткові позики, податкові пільги, всілякі фанти, перепідготовка кадрів). За перші три роки на реалізацію різних програм у Східній Німеч-чині було витрачено 475 шірд марок. Та попри всі зусилля, у 1994 р. частка східнонімецьких земель в експорті ФРН стано-вила лише 1,8 %.

Та з часом м'яка шокова терапія дала свої плоди. Плано-во-командне господарство переведено на ринкове. Відійшли в небуття підприємства-монстри. Уже в 1994 р. на Сході функціонувало 50 тис. підприємств, на яких кількість працівників не перевищувала 500. Прикметою часу стали інвестиції американського концерну "Доу кемікл" у потуж-ний нафто-хімічний комплекс у Саксонії — Ангальт. Сам Дрезден почав перетворюватися на центр німецької мікро-електроніки.

Перехід Східної Німеччини до ринку відгукнувся без-робіттям. Кількість тих, хто втратив роботу в Німеччині, сяг-нула 2,5 млн чол., а кількість бідняків (звичайно, за місцеви-ми стандартами) зросла до 10 %. Усе це призвело до різкого погіршення соціальної ситуації. Почастішали спалахи нена-висті до іноземців, які бачаться такими, що зазіхають на німецький добробут та робочі місця. Активізувався екстремізм як правих, так і лівих, простежується 'ix прагнення до спільних дій. Неонацистські настрої були особливо поширені у східних землях. Основи червоно-коричневого союзу, як відомо, були закладені ще у ваймарський період. Спорідненість цих ідео-логій відома. Для них обох характерне неприйняття демокра-тичних принципів у політиці та ринкових відносин в еко-номіці. Не випадково ліві і праві екстремісти діяли спільно, виступали як антиамериканісти проти Маастріхтського дого-вору. Проте не екстремізм визначав обличчя суспільного жит-тя Німеччини першої половини 90-х років.

Усе ж демократія поступово зміцнювалася і на Сході Німеччини, її гарантом виступала конституція ФРН. "Міттельштанд" -- середній клас -- наприкінці 1994 р. у східних землях представляли 470 тис. фірм, на яких працю-вало більше половини зайнятих по найму. За темпами зрос-тання виробництва колишня НДР вийшла на перше місце у світі. Нові технології, висока продуктивність праці рішуче визначали обличчя економіки східних земель. Так, в Айзена-ху раніше 10 тис. чоловік виробляли 80 тис. автомобілів, те-пер 1800 продукують 150 000. Міцніє життєстійкість і життє-здатність промисловості.

Вибори до бундестагу восени 1994 р. дали перевагу в 10 голосів коаліції ХДС/ХСС/ВДП і ще раз підтвердили, що громадянам об'єднаної Німеччини імпонувала розумна і виважена внутрішня та зовнішня політика такого видатного державного діяча, як Г. Коль. Саме при ньому відбулося об'єднання Німеччини мирним шляхом, почалося будів-ництво парламентсько-урядового комплексу в центрі Берлі-на, а 31 серпня 1994 р. останній російський солдат покинув німецьку землю.

 

Об’єднання Італії

Після революції 1848-1849 pp. Іта-лія залишалася роздробленою країною, більша частина якої пере-бувала під владою австрійських Габсбургов. З-поміж усіх держав Італії конституційний лад у формі обмеженої монархії і деяких буржу-азно-демократичних свобод зберіг-ся тільки в П'ємонті. Король П'є-монту Віктор Еммануїл II з Са-войської династії зберіг як держав-ну символіку триколірний націо-нальний стяг.

У період економічного піднесен-ня 50-х років XIX століття в Італії розгорнувся процес капіталізації економіки. Ще в 30-40-ті роки на півночі стали з'являтися великі мануфактури і фабрики. Італія ек-спортувала до всієї Європи і, на-самперед, до Англії, шовкову сиро-вину. В Ломбардії зміцніли молочно-тваринницькі господарства, внаслідок чого сільське господар-ство країни почало набувати то-варного характеру. У промисло-вості Ломбардії, П'ємонту, Тоска-ни розвивалися бавовняна і сукно-вальна галузі. З початком механі-зації виникли машинобудівні ма-нуфактури. Малі запаси сировини не давали можливості розвивати-ся металургії, що сповільнювало хід промислового перевороту. У 40-50-ті роки XIX століття роз-горнулося будівництво залізниць. Були прокладені великі магістра-лі Мілан—Венеція, Ліворно-Шза та ін.

Важливі для всієї Італії зміни : сталися в 50-ті роки з приходом до влади в П'ємонті глави поміркова-них лібералів, графа Камілло Кавура.

Після призначення на посаду пре-м'єра Кавура уряд П'ємонту уклав торгові угоди з провідними євро-пейськими державами, знизив митні тарифи, посприяв будівницт-ву залізниць, шосе, каналів, було зміцнено фінансову систему. 1856 року П'ємонт відкрито виступив на захист національних інтересів Італії і цим самим справив велике вражен-ня на всі соціальні прошарки іта-лійського суспільства.

Нагадаємо, що на початку 50-х років XIX століття під час об'єднання Італії утворилися дві течії: респуб-лікансько-демократична і по-мірковано-ліберальна.

Біля джерел республіканізму в Італії стояв Джузеппе Мадзіні - один з лідерів революційної орга-нізації «Молода Італія», яка про-пагувала революційний терор як форму боротьби з політичним ре-жимом, який порушував права людей. Мадзіні був прихильником підпільної революційної боротьби, що грунтується на змовах і повстан-нях. Після кількох спроб підняти повстання (Мілан, Неаполь), не-зважаючи на мужність, виявлену революціонерами у боротьбі з ав-стрійськими військами, рух зазнав невдачі й розколовся.

Багато соратників Мадзіні перей-шло з табору республіканців до по-мірковано-ліберального. 1857 року під керівництвом К.Кавура у П'ємонті було створено «Італійсь-ке національне товариство», гаслом якого стало об'єднання Іта-лії на чолі з Савойською династією. Щоб надати йому популярності, до цього товариства запросили народ-ного героя Італії Джузеппе Гарі-бальді, який обійняв посаду віце-голови. Відділи «Італійського На-ціонального товариства» створюва-лися і поза межами П'ємонту, вна-слідок чого воно набуло загально-національного характеру.

Уряд П'ємонту почав шукати союз-ників у боротьбі проти Австрії ще в роки Кримської війни 1853—1856 років, коли італійські війська вис-тупили на боці Франції проти Росії.

За союзництво проти Австрії після цієї війни К.Кавур обіцяв Наполео-ну III Савойю і Ніццу. Війна між П'ємонтом і Францією, з одного боку, та Австрією — з іншого, поча-лася наприкінці квітня 1859 року. Численна перевага була на боці Австрії, тож до підходу фран-цузької армії Габсбурги сподівали-ся розправитися з військами Вікто-ра Еммануїла II. Однак, скористав-шись залізницею, французи у стис-лий термін перекинули великі сили в Італію. Наприкінці травня 1859 року союзні війська розбили австрійські й оволоділи територією на півночі Італії — Ломбардією. Од-ночасно у Флоренції — столиці Тос-кани — почалося повстання, яке пе-рекинулося на сусідні держави -Парму і Модену. Підтримали по-встання загони Дж.Гарібальді, який у званні генерала вступив до п'ємонтської армії на службу.

Католицька церква, очолювана папою Пієм IX, чинила опір об'єд-нанню. Римська курія, оточивши себе швейцарськими найманцями, найбільше боялася вибуху народ-ного гніву. Здавалося, що до . звільнення Італії від Габсбургів уже недалеко, однак Наполеон III одурив Кавура та Савойську дина-стію, підписавши перемир'я з авст-рійським імператором. Умови пе-ремир'я зводили нанівець усе те, що було досягнуто під час війни: всі території, крім Ломбардії, знову поверталися Габсбургам, увесь центр Італії віддавався в руки Пія IX. Наполеон III не зважив тільки на те, що його зрада підніме на бо-ротьбу італійський народ. У знов повернутих Австрії державах скла-лися такі умови, що відновити вла-ду австрійських герцогів стало не-можливо. Всі вони висловилися за приєднання до П'ємонту. Під на-тиском італійців Наполеон III по-ступився, поставивши вимогу від-дати обіцяні йому раніше Ніццу і Савойю.

У квітні 1860 року вибухнуло по-встання в Палермо, на півдні Італії. На допомогу повстанцям із Генуї

були одягнуті здебільшого в червоні сорочки - звідси той термін, що за-кріпився в історії, — «червона тися-ча». На острові Сицилія до них при-єдналися селяни. Скрізь, де відбува-лися бої «тисячі», гарібальдійцям допомагало місцеве населення. На початку вересня 1860 року Гарі-бальді урочисто вступив до столиці Королівства Обох Сицилій - м. Не-аполя. У стислий термін, завдяки ве-личезному патріотичному піднесен-ню війська, Дж.Гарібальді вдалося вигнати з півдня війська Бурбонів. Розмах народної революції змусив тамтешніх землевласників зверну-тися за допомогою до Віктора Еммануїла та К.Кавура. Успіхи, досягнуті Гарібальді на півдні, а також його ба-жання здійснити похід на Рим на-трапили на опір з боку «Італійсько-го Національного товариства». Щоб не дати народним масам завершити об'єднання, приглушити патріотич-ний порив народу, в середині жов-тня 1860 року армія П'ємонту пере-пинила шлях повстанцям. Дж. Гарі-бальді не став до повного вигнання австрійців і французів виявляти опір регулярній національній армії, без боротьби поступившись владою Віктору Еммануїлу II. Наприкінці жовтня 1869 року «Італійське На-ціональне товариство» провело рефе-рендум на півдні Італії. Внаслідок його регіон перейшов під владу Са-войської династії. Невдовзі там було уведено в дію Конституцію - за

зразком П'ємонтської 1848 року. В об'єднаній Італії:

—встановлювалася конституційна монархія;

— парламент складався з двох па-лат: сенату і палати депутатів, до якої обиралися особи за досить ви-соким майновим цензом;

— король здійснював виконавчу владу, мав право розпускати парла-мент на власний розсуд;

- судді в судах були незмінні;

- громадянські права надавалися народові тільки формально.

Після подій 1860 року об'єднання Італії все ще не завершилося. У Ве-неціанській області панували Габ-сбурги, в Римі влада належала папі Пію IX, який знаходився під охоро-ною французів.

1866 року Віктор Еммануїл II ук-лав договір з Бісмарком про участь Італії у війні проти Австрії. Але зали-шалося найголовніше питання—про Рим. Савойська династія була пов'я-зана договором із Наполеоном III і не могла розпочати звільнення «вічно-го міста». Цю місію взяв на себе Гарі-бальді. Влітку 1862 року він спро-бував провести другу експедицію на Рим, але був тяжко поранений і не зміг продовжити боротьбу. Невдалою була і третя спроба 1867 року.

Перебуваючи під опікою Другої імперії, римський папа і верхівка католицької церкви намагалися зміцнити свій вплив найжорстокі-шими методами. Застосовувалися заборонні укази під загрозою відлу-чення від церкви.

Лише восени 1870 року після поразки Франції у війні з Пруссією було усунено останню перепону для національного об'єднання. Війська Віктора Еммануїл а II наприкінці вересня увійшли в Рим, який став столицею Об'єднаного королівства, територію папи було обмежено до розмірів його резиденції у Ватикані.