 |
|
Політична боротьба лівих і правих сил.
Економічний спад і соціальні негаразди спричинили політичну кризу у Франції. Декілька фінансових скандалів знеславила політичних діячів та сприяла посиленню анти парламентських настроїв.
Режим втратив довіру частини населення. У другій половині 30-х років у Франції, як і в Іспанії, виникло нове політичне явище: до влади прийшов уряд Народного фронту, що представляв ліві політичні партії. В країні реально наростала загроза фашизму — наслідок криз, нестабільності, неспроможності республіканців, радикалів, представників інших кабінетів кардинально вирішити проблеми, що постали перед країною. Французькі фашистські організації не були класичними партіями, а являли собою воєнізовані ліги.
Найбільші фашистські ліги — "Бойові хрести" полковника Де Ля Рока (350 тис. членів), "Французька дія" (60 тис. членів) та їхні юнацькі та спортивні філії — володіли великою кількістю зброї (аж до літаків) і не мали потреби у грошах. Вони отримували субсидії навіть зі спеціальних урядових фондів, а багато міністрів або таємно належали до фашистських організацій, або були тісно з ними пов'язані. 1934 p., користуючись підтримкою уряду Деладьє, французькі фашисти зробили спробу державного перевороту.
Фашистський путч буквально сколихнув Францію. Почалися масові антифашистські демонстрації, організовані комуністами та соціалістами. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів розпочався політичний страйк з вимогою заборони фашистських організацій, до якого приєднались і комуністи. Влітку того ж року вони підписали пакт про єдність дій, 1935 р. до них приєдналася частина радикалів. Г4 липня 1935 p., у день, коли була здобута Бастилія, було проведено спільну демонстрацію, її очолили Леон Блюм, Моріз Торез і Едуар Деладьє — лідери соціалістів, комуністів і радикалів. 1936 р. ці партії розробили спільну програму й, одержавши на виборах 330 з 612 місць у Палаті депутатів парламенту, дістали право формувати уряд Франції — уряд Народного фронту.
На шляху до цієї єдності було багато труднощів, серед них найголовніша — традиційно ворожі стосунки між соціалістами та комуністами. Соціалісти відкрито відкидали курс на революцію й рішуче виступали проти диктатури пролетаріату. Проте прихід фашистів до влади в Німеччині, розгром там як комуністів, так і соціал-демократів, наочно довели згубність подальшої конфронтації.
Придушені комуністами і соціалістами в лютому 1934 спроби фашистського путчу за яким стояли не тільки фашистські організації, але й частина крупних монополій, представники церкви, спричинили помітний ріст впливу двох лівих партій, соціалістичної (СФІО) і комуністичної (ФКП), які об’єдналися в Народний фронт. Партії пропонували такі термінові заходи, як: політична, соціальна й економічна перебудова суспільства на засадах соціалізму. Комуністи, які не приховували того, що отримували розпорядження від Комуністичного Інтернаціоналу - міжнародної організації зі штаб-квартирою у Москві, не робили таємниці з того, що їхньою метою є повалення капіталізму й парламентського ладу у Франції.
Опублікована в січні 1936 р. програма Народного фронту була направлена на задоволення потреб широких прошарків країни і передбачала зміцнення демократичних свобод. Вона припускала обмеження влади фінансового капіталу, націоналізацію Французького банку і об'єктів військової промисловості. Передбачався ряд заходів соціального характеру: реформа податкового обкладення, скорочення робочого тижня без зменшення змісту, створення національної фундації безробіття, збільшення числа робочих місць, в основному за рахунок зниження пенсійного бар'єру. Крім того, намічалися широка організація суспільних робіт, регулювання закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію на користь виробників, підтримка селянських кооперативних товариств і ін.
ерез страх перед комунізмом деяка часка населення покладала надії на екстремістські праві організації: «Французьку солідарність», «Молодих патріотів», «Аксьон Франсез» («Французька дія»). Ці ліги були дуже близькими до фашизму, а то й не приховували своїх фашистських симпатій, виступали проти «засилля» іноземців у Франції, проповідували антисемітизм. Так, «Аксьон Франсез» набагато раніше, ніж Б. Муссоліні, сформувала загони своїх «чорносорочечників», створила бойові групи. Ця і подібні їй організації щедро фінансувалися деякими газетними магнатами і директорами крупних фірм, які вбачали в А. Гітлері меншу небезпеку, ніж у комуністах.
Через атаки на республіку як справа, так і зліва у Франції тривалий час не вдавалося сформувати уряд більшості і при владі перебували коаліції центристських партій. І хоча французи, виховані на традиціях трьох революцій, мали достатньо сильний імунітет проти фашизму і тиранії, проте вони, розпорошені по численних ворогуючих партіях, були менше за британців підготовленими до захисту демократії.
Слабкість уряду й жорстока конкуренція між комуністами і екстремістськими правими організаціями у 1934 р. підвели Францію до прірви громадянської війни. 6 лютого 1934 р. організації фашистського спрямування та об'єднання колишніх вояків з вигуками «Геть парламент!» зібралися перед будинком парламенту. У результаті зіткнення з поліцією 15 чоловік загинуло і 1500 було поранено. Наступного дня прем'єр Едуард Даладьє подав у відставку.
Після подій 6 лютого ліві партії й профспілки для утворення спільного фронту проти загрози фашизму зробили кроки назустріч одне одному. У лютому 1934 р. домовилися про участь у наступних виборах за єдиним списком соціалісти і комуністи; згодом представники інтелігенції об'єдналися у Комітет пильності інтелектуальних антифашистів.
У червні 1934 р. соціалісти і комуністи підписали офіційну угоду про спільні дії, а в 1935 р. до неї приєдналися й радикали.
Коаліція лівих партій висунула гасло «Хліб, Мир, Свобода!», популярне серед учасників демонстрації 14 липня 1935 р. У той день 500 тис. французів на чолі з генеральним секретарем СФІО Леоном Блюмом, генеральним секретарем Комуністичної партії Морісом Торезом та лідером радикалів Едуардом Даладьє пройшли вулицями Парижа. Моріс Торез запропонував назвати об'єднання Народним фронтом.
Висунута програма Народного фронту дозволила йому перемогти на весняних виборах 1936 р. В країні розвернувся загальнонаціональний рух за здійснення програми: в кінці травня - початку червня в страйках брало участь близько 2 млн. чоловік.
Передвиборча програма Народного фронту 1936 р.:
- Скорочення безробіття
- Державне регулювання трудових відносин
- Націоналізація важливих підприємств і банків
- Плановість розвитку економіки
- Оздоровлення фінансової системи країни
- Державний контроль над усіма фінансовими операціями
- Активна інвестиційна політика держави
- Підтримка сільського господарства
- Захист політичних свобод
- Свобода засобів масової інформації
- Боротьба з фашизмом та тероризмом
- Захист миру і боротьба за роззброєння
- Демократизація системи освіти
1.2 Франція за уряду Народного фронту.
За підсумками парламентських виборів, що відбулися у квітні 1936 р., Народний фронт здобув 57 % голосів і сформував уряд, до якого увійшли радикали та соціалісти. Комуністична партія, яка багато зробила для спільної перемоги лівих, не підтримала свого керівника М. Тореза і відмовилася від міністерських портфелів. Прем'єр-міністром Франції було призначено лідера соціалістів Леона Блюма.
Наріжним каменем соціальної політики уряду стали так звані Матіньйонські угоди між Всезагальною конфедерацією французьких промисловців і профспілковою Всезагальною конфедерацією праці. Зокрема, вони передбачали встановлення 40-годинного робочого тижня, підвищення заробітної плати, укладення колективних трудових договорів між власниками підприємств і робітниками та ін.
Уряд Народного фронту також запровадив оплачувані відпустки, пільгові залізничні квитки для відпускників, особливо тих, які їхали на відпочинок із сім'ями. У 1936 р. таких квитків було продано 560 тис.
Влітку 1936 р. парламент прийняв понад 130 законодавчих актів щодо соціальної сфери; уряд підвищив пенсії та заробітну плату службовцям.
Частково через те, що уряд Л. Блюма спочатку намагався уникати адміністративного тиску на підприємців і банкірів, йому більш-менш успішно вдалося розв'язати лише одну з економічних проблем - у жовтні 1936 р. стабілізувався франк. Маючи на меті мирний перехід Франції до соціалізму, кабінет Л. Блюма, утім, не здобув підтримки серед своїх противників, але втратив її серед частини прихильників. Зокрема, щоб збільшити соціальні виплати, уряд вдався по підвищення податків на крупні підприємства, на що їхні власники відреагували вивозом капіталу за кордон, переважно у колонії. Відтак, у той час, коли на освіту уряд потребував 6 % коштів державного бюджету, а на соціальне забезпечення - 7 %, і не міг їх відшукати, у 1936 р. за кордон було вивезено понад 340 млрд франків, а в 1938 р. - понад 420 млрд. франків.
В 1937 р. була проведена податкова реформа, що вводила для дрібних підприємств податок у розмірі двох відсотків з обороту, а для крупних - шість відсотків. Збільшувалися податки на великі спадки і високі доходи, у тому числі на прибутку акціонерних компаній. Це полегшило положення дрібних і середніх підприємств. Виділялися додаткові кредити на розвиток освіти, науки і культури.
Відчуваючи фінансовий голод, уряд став витрачати золотий запас країни, у результаті чого за час урядування Народного фронту той скоротився на 30 %.
Через застій в економіці і зростання цін, яке зводило нанівець підвищення заробітної плати робітникам, проти уряду виступили ряд екстремістських профспілок, які самочинно захоплювали дрібні підприємства. Урядова заборона їхньої діяльності не поліпшила ситуації, оскільки вони перереєстровувалися під іншими назвами.
Авторитет Народного фронту став падати, особливо після кривавих сутичок між правими і лівими у березні 1937 р. Праві заявляли, що «краще Гітлер, ніж Блюм!». Для виправлення становища Л. Блюм став вимагати від парламенту надання йому надзвичайних повноважень, що, у свою чергу, означало б призупинення дії конституції.
Курс згортання програми був зумовлений багатьма причинами. Це і розкол усередині Народного фронту, і кризове економічне становище в країні, і в значній мірі - це міжнародна ситуація, пов'язана з аншлюсом Австрії і, яка вимагала відволікання засобів на будівництво оборонних споруд, що загострилася. Крім того, уряд Л. Блюма намагався провести ряд заходів, намічених програмою Народного фронту: ввести більш високий податок на капітал, який перевищував би 150 тис. франків, збільшити податки на так звані привілейовані підприємства (концесія, ліцензія і ін.), оподаткувати надприбутки підприємств, працюючих на оборону, встановити контроль за валютними операція ми і ін. Це зачіпало інтереси крупного капіталу, що і яви лось основною причиною падіння уряду Л. Блюма. Такі наміри прем'єр-міністра-соціаліста були розцінені як замах на демократію й не були підтримані навіть партнерами по коаліції. Після цього у червні того ж року Л. Блюм подав у відставку. Після відставки свого уряду Народний фронт проіснував лише один рік.
Праві партії розгорнули агітацію за встановлення у Франції «сильної влади». У квітні 1938 р. було сформовано уряд з частини радикалів і правих. Очолив його Е. Даладьє, який, за загальною оцінкою його колег-політиків, сильною особистістю не був. Найбільше, чим він увійшов в історію, - політикою «умиротворення» А. Гітлера і своїм підписом на Мюнхенському договорі 1938 р. про розчленування Чехословаччини.
Досвід Народного фронту довів можливість і необхідність проведення політики реформування економічних відносин на користь суспільства, активної соціальної політики в поєднанні із заходами державного антикризового регулювання економіки. Державне регулювання допомогло уникнути економічної і соціальної катастрофи, реформувати класичний капіталізм, додавши йому соціальну направленість, покласти початок трансформації самої капіталістичної системи. Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для подолання економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти промисловість до рівня 1929р.
Завдання для класу:
Підговувати опорний конспект метеріалу з наступним захистом біля дошки.
Домашнє завдання:
1. Політична боротьба лівих і правих сил?
2. Переваги та передвиборча програма Народного фронту 1936 р?
3. Франція за уряду Народного фронту?
3. Причини невдачі політики Народного фронту?
Тема № 4
ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ.
Причини революції.
Причинами революції в Росії стали протиріччя між відсталою політичною владою -самодержавством та новими суспільно-економічними змінами; існування поміщиків, значна частина селян залишалась без землі; та загострення всіх проблем імперії в результаті невдалої участі в Першій світовій війні.
Завданнями революції в Росії стали: зміна самодержавної форми правління і перехід до парламентської демократії; створення умов для розвитку міжнародних ринкових відносин; вирішення аграрного питання; гарантія захисту соціальних прав трудящих; виведення Росії з війни.
Періодизація російської революції:
23 лютого - 3 березня 1917р.- повалення монархії;
березень - липень 1917 р.- двовладдя;
липень - жовтень 1917 р.- революційна криза;
жовтень 1917 р.- червень 1918 р.- встановлення диктатури більшовиків;
червень 1918 р. - березень 1921 р. - громадянська війна.
Війна й породжені нею негаразди на 1917 р. підвели Російську імперію до рокової межі: до війська було мобілізовано 15,5 млн чоловіків (13 млн - селяни); нестача продуктів харчування (у Петрограді в лютому 1917 р. запасів хліба залишалось на 10-12 днів), підвищення податків, збільшення тривалості робочого дня на виробництві загрожували фізичному виживанню населення.
На початок 1917 р. проти монархії виступали майже всі суспільні верстви: у Думі утворилася ліберальна опозиція Миколі II; у річницю розстрілу урядовими військами мирної демонстрації 9 січня 1905 р. (Кривава неділя) відбулися масові страйки робітників під антимонархічними і антивоєнними гаслами; село перебувало на межі нової пугачовщини.
У роки війни особливо виразно проявилася традиційна нездатність, на відміну, наприклад, від Британії, російського абсолютизму азійського ґатунку «випускати пар» соціального невдоволення вчасними поступками, його невміння маневрувати і знаходити порозуміння з політичною опозицією.
Засилля хабарництва серед чиновництва усіх рівнів, відсутність реальної влади у Державної думи (парламенту) імперії, слабкість Миколи II як політичного лідера країни та вплив на його родину авантюристів і містифікаторів на кшталт малограмотного колишнього монаха Григорія Распутіна робили монархію нежиттєздатною.
У неросійських частинах імперії тим часом наростав національний рух за державну самостійність.
Відчуття наближення розв'язки активізувало російську політичну еміграцію, яка почала лаштуватися до повернення в Росію, щоб не опинитися осторонь важливих подій.
Маятник революційного вибуху було розгойдано, і питання зводилося лише до того, коли, де і в якій формі він розпочнеться.
Падіння монархії
На початку 1917 р. хмари над династією Романових, яка правила Росією з XVI ст. згустилися. 9 січня у Петрограді страйкувала чверть мільйона робітників, які таким чином відзначили 12-у річницю Кривавої неділі. Упродовж січня - лютого по всій імперії страйкували близько 700 тис. робітників; особливо загрозливим був страйк, що розпочався 17 лютого на Путиловському заводі столиці.
23 лютого 1917 р. - у міжнародний день працівниць, коли розпочалася російська революція, Микола II відбув у свою військову Ставку. В умовах революції, що розпочалася, він утім до столиці не поспішав, натомість надіслав до Петрограда на її придушення війська під орудою генерала Іванова. Цар не міг знати, що Іванов зі своїм ешелоном ледь добереться до Царського Села, де його війська побратаються з повсталими, а сам він тільки випадково уникне арешту...
Доля революції залежала від того, на чий бік стане армія, тому1 березня 1917 р. виконком Петроградської ради видав наказ №1, який був адресований військам Петроградського гарнізону. Згідно з ним:
- у військах вводились виборні солдатські комітети;
- представники військових обирались до Петроградської ради;
- війська підпорядковувались тільки Петроградській раді, її розпорядженням;
- зброя зберігалась в солдатських комітетах, видача її офіцерам заборонялась;
- солдати мали право користуватися всіма правами та свободами громадян Росії;
- вищі чини мали звертатись до солдат тільки на "ви".
7 лютого цар направив Думі підготовлений ще у листопаді 1916 р. указ про оголошення безстрокової перерви в роботі сесії Державної думи - фактичний її розпуск. Дума прийняла рішення указу імператора підкоритися, Державну думу як установу розпустити, але членам Думи не розходитись, а зібратись як «приватним громадянам» на неофіційну нараду. Після дебатів було обрано Тимчасовий комітет Державної думи з десяти депутатів на чолі з М. Родзянком.
Цар по дорозі зі Ставки дістався лише до залізничної станції з промовистою назвою Дно, а потім повернув до Пскова у штаб Північного фронту. Там його застало повідомлення про перемогу революції, а також телеграми від усіх командувачів фронтів із закликом поступитися. Опір втрачав сенс, і Микола II вирішив зректися трону.
1 березня Виконавчий комітет Ради робітничих і солдатських депутатів Петрограда - органу, який мав реальну військову силу в столиці, постановив надати Тимчасовому комітету на його розсуд скласти список членів Тимчасового уряду. Рада керувалася тим, що оскільки революція є загальнодемократичною, то і в уряд мають увійти представники від усього демократичного табору, а не однієї з партій. Склалася виняткова ситуація двовладдя. Рада, яка вже мала реальну владу і за спиною якої стояли труднощі, передала владу Тимчасовому уряду.
2 березня було оголошено склад Тимчасового уряду Росії, головою якого Микола II затвердив князя Г. Львова.
У день оголошення складу Тимчасового уряду Микола II від себе і за свого сина, тяжко хворого малолітнього Олексія, зрікся влади на користь свого брата Михайла. Проте Михайло Романов не виявив бажання бути капітаном затонулого корабля і у свою чергу відмовився від корони.
Після відречення Микола Романов звернувся до Тимчасового уряду з проханням дозволити йому як приватній особі виїхати до Порт-Романова (Мурманськ) для подальшої еміграції до Англії. Проти цього рішуче заперечила Петроградська рада і колишнього царя було заарештовано й доставлено у Царське Село під Петроградом.