 |
|
Відчуження - це позбавлення суб'єкта права на володіння і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності.
Привласнити можна тільки те, що відчужується. Привласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасним моментом відчуження його для іншого суб'єкта. Якщо один суб'єкт заявив, що "це моє", це все одно, що він сказав іншим суб'єктам "це не ваше". Власність в дії - це процес її реалізації в економічній і цивільній сферах, в життєдіяльності в цілому. Процес реалізації відносин власності включає два взаємопов'язані і взаємозумовлені аспекти: результативність руху власності та постійне відтворення умов і факторів її розвитку.
Процеси привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі "привласнення - відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв'язку.
Отже, економічна сутність власності розкривається і реалізується в площині взаємодії "людина - людина".
Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин:
- відносини з приводу привласнення об’єктів власності;
- відносини з приводу економічних форм реалізації об’єктів власності ( тобто одержання від них доходу);
- відносини з приводу господарського використання об’єктів власності.
Економічна власність має кількісну та якісну сторони.
Кількісна сторона - означає певну сукупність матеріальних благ, різноманітних об'єктів власності (засобів праці, предметів праці, робочої сили, предметів споживання, цінних паперів, грошей тощо), в тому числі об'єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій та ін.). Це матеріально-речовинна власність, фактично - об'єкти власності.
Якісна сторона - виражає систему виробничих відносин між людьми з приводу привласнення об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення.
Якісний аспект характеризується сферою виробництва, обміну, розподілу, споживання.
Сфера виробництва - зростання та падіння масштабів виробництва; спрощення структури виробництва; заміна імпорту продукцією власного виробництва.
Сфера обміну - еквівалентність обміну; інфляція; бартер; взаємозаліки; натуралізація виробництва (згортання господарчих зв'язків, кооперації та спеціалізації).
Сфера розподілу - диференціація за галузями і регіонами - розподіл; диференціація доходів за різними групами населення; використання імпортних поставок.
Сфера споживання - платоспроможність та заборгованість населення, підприємств, держави; зміна норм споживання, нормування споживання; зміна структури споживання.
Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв'язку і розмежування відносин власності та економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюються, що не є виправданим.
По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвиток комплексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.
По-друге, власність характеризує діалектику взаємозв'язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економічної сутності та матеріально-речового змісту. В такому розумінні власність більш містка категорія, ніж система економічних відносин.
Таким чином, власність — це система об'єктивних відносин між людьми з приводу присвоєння засобів та результатів виробництва.
Власність має правовий аспект, виступаючи як юридична категорія.
Власність в юридичному розумінні - це майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юридичних та фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності.
Тобто, власність відтворюється системою зв'язків "людина - річ".
Власність має правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через право власності.
Право власності — це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності.
Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов'язків.
Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правочинностями — володіння, користування і розпорядження. Це так звана тріада власності(рис. 3.9).
  |
Рис. Сукупність правочинностей власника
• Право володіння - це фізичне володіння річчю, економічним благом.
При цьому мається на увазі те, що господарське панування над річчю зовсім не вимагає, щоб власник знаходився з нею у безпосередньому контакті. Наприклад, їдучи в тривале відрядження, власник продовжує залишатись власником речей своєї квартири. Тургенєв володів землею в Росії, хоча жив за кордоном. Власник готелю може в ньому ніколи не жити.
• Право користування - це процес фактичного вилучення корисних властивостей з об'єкта власності для задоволення певних потреб (особисте використання речі).
Власник може передавати своє майно в користування іншим особам на якийсь час і на певних умовах. Права користування визначаються законом чи іншою правовою підставою (заповіт - залишаю «те то», «тому то»).
Так, швейну машинку можна використовувати для пошиття одягу не тільки своїй сім'ї, але і для пошиття одягу на замовлення за певну плату. Але іноді можна користуватися річчю і не володіючи нею. Наприклад, ательє по прокату музичних інструментів здає їх напрокат, і тим самим користування інструментом відбувається в помешканні ательє, скажімо, у визначенні часи і дні. Те ж і при користуванні ігровими автоматами тощо.
• Право розпорядження (управління) - це прийняття власником рішення про те, хто і як може використовувати річ.
Дане право реалізується найчастіше шляхом укладання різних угод (купівлі продажу, обміну однієї речі на іншу, дарування тощо).
Не викликає сумнівів, що в тих випадках, коли власник продає свою річ, здає в найом, під заставу, передає у вигляді внеску в господарське товариство або в якості пожертвування в доброчинний фонд, він здійснює розпорядження річчю. Значно складніше юридичне кваліфікувати дії власника по відношенню до речі, коли він знищує річ, що стала йому непотрібною, або коли річ за своїми властивостями розрахована на використання лише в одному акті виробництва або для споживання.
Якщо власник знищує річ або викидає її, то він розпоряджається річчю шляхом вчинення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але, якщо право власності припиняється в результаті єдиного разу використання речі (наприклад, Ви з'їдаєте яблуко або спалюєте дрова в каміні), то воля власника спрямована не на те, щоб припинити право власності, а на те, щоб витягти з речі її корисні властивості. Тому в зазначеному прикладі має місце здійснення тільки права користування річчю, а не права розпорядження нею.
Відповідно, повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв'язку відносин володіння, користування й розпорядження. Суб'єкти, які тимчасово отримують право на володіння і користування чужою власністю (наприклад, орендар) без права на розпорядження, не є повними власниками.
Така деталізація юридичних прав власності має не самодостатній характер, а має на меті гарантувати суб'єкту необхідні й достатні права для прийняття оптимальних економічних рішень.