Главная | Обратная связь

Державницька школа» в новітній українській історіографії. В. Липинський. С. Томашівський

Зародження української державницької історіографії.Перші ознаки нового напряму позначилися ще в часи розквіту народницької історіографії. -Поодинокі критичні думки проти панування народницького напряму прозвучали у працях М.Драгоманова та Ф.Уманця. Потрібні були нові історіографічні ідеї з питань української державності. Це й зробили В.Липинський і С.Томашівський, і саме вони стали основоположниками української державницької історіографії.

В.К.Липинський (1882-1931), досліджуючи на підставі багатого й здебільшого нового архівного матеріалу історію української шляхетської верстви та національно-політичні і культурні змагання ХУІ-ХУП ст. («Шляхта на Україні», «Україна на переломі. 1657-1659», всього понад 200 наукових праць) присвятив головну увагу питанням складання української держав­ності в часи Б.Хмельницького. У центрі історичних досліджень («Станіслав Михайло Кричевський», «Листи до братів-хліборобів») Липинського -новий, відмінний від концепцій М.Грушевського, В.Антоновича, польської та російської історіографії погляд на Хмельниччину як на процес будування української державності. Липинський вважає Б.Хмельницького найбільшим генієм української політичної думки, свідомим будівничим української держави. На думку вченого, намір створити незалежну українську державу виник у гетьмана на самому початку Визвольної війни, а то й раніше. Без цього задуму, зауважує Липинський, сама справа Хмельницького^була б неможливою.

Липинський відрізняв Переяславську умову від пізнішої переяславської легенди про добровільне прилучення України до Москви, що виникла, на думку вченого, під час зруйнування козацької державності й набула своїх ідеологічних форм за часів Мазепи. Звертаючись до тих дослідників, які вбачали в Переяславській умові легенду про добровільне «возз'єднання» Русі, він застерігає, що кожен, хто дотримується подібної думки, «мусить спершу доказати, що гетьман Хмельницький підняв повстання проти Польщі в ім'я прилучення України до Москви і, що Переяславська угода являється тільки формальним закінченням, послідовним скріпленням на папері отого ним задуманого діла. Але ж, розуміється, ніхто не може доказати того, чого не було». Липинськйй переконаний, що, підіймаючи повстання проти Польщі, Хмельницький не мав наміру прилучити країну до Москви, що Переяславська угода 1654 р. була для гетьмана таким самим випадковим союзом, зверненим проти Польщі і уладеним з метою визволення України з-під Польщі, якими були всі його попередні такі ж самі союзи з Кримом і Туреччиною. На думку Липинського, московський цар, ставши протектором України/мав давати останній військову допомогу проти Польщі і за цю допомогу отримувати від України певну щорічну грошову данину. Таким чином, учений трактує Переяславську угоду не як акт возз'єднання, а як міжнародний союз проти Польщі й татар, забезпечений формою протекторату, укладеного ^гетьманським урядом в ім'я українських державних інтересів.

В.Липинський у своїй концепції побудови української державності обґрунтовує необхідність п'яти основних підвалин, на яких вона має засновуватись: 1) аристократія; 2) класократія; 3) територіальний патріотизм; 4).український консерватизм; 5) релігійний етнос. ,

Стабільність концепції Липинського базувалась на таких юридичних та економічних підставах: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об'єднання в українській державі всіх українських земель («До українських хліборобів»).

Майбутня держава, за Липинським мала спиратися на три незалежні форми влади: законодавчу, виконавчу та судову, які врівноважували б одна одну. Така влада за своєю суттю є надпартійною і не бере участі в партійних змаганнях.

Якщо Липинський бачив завдання новітньої української історіографії у відродженні традицій козацько-гетьманської доби, то С.Т.Томашівський (1875-1930), звертався до вивчення історії княжої України і дав їй оцінку в своїх книгах «Українська історія. Старинні і середні віки», «Вступ до історії церкви на Україні», «Джерела до історії України-Руси» та ін. Концепція Томашівського базується на трьох основних критеріях: 1) земля, тобто освоєння майбутніми українськими племенами територій, на яких вони проживали; 2) нація, тобто утворення її внаслідок відокремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і поступової сепарації Галицько-Волинського князівства; 3) становлення першої української національної держави — Галицько-Волинського князівства як завершення цих двох процесів.

Критерій «українська земля» Томашівський розуміє дещо інакше, ніж його попередники, зокрема М.Грушевський та інші українські вчені, які розглядали Україну як етнічну територію і саме з цих позицій інтерпретували історичні події, що тут розвивалися. Томашівський розглядає українську землю як географічну цілісність, ігноруючи тим самим етнічний характер окремих частин України. В своїх історичних дослідженнях він відштовхується не від певної землі, заселеної певним народом, який творить свою історію, а від географічного становища України, яке начебто само по собі творило історію української нації.

Як і Липинський, Томашівський виводить свою концепцію історичного розвитку України з огляду на вплив протилежних чинників, які мали вирішальне значення в історії українського народу: з одного боку, конструктивних, позитивних і творчих, а з іншого - деструктивних, негативних, руїнницьких. В його «Українській історії» ми постійно наштовхуємося на різко негативне ставлення вченого до будь-яких антидержавницьких та анархічних проявів, князівських міжусобиць та боярської анархії в Київській і Галицько-Волинській державах ХІІ-ХІУ ст.

У збірнику статей «Під колесами історії» Томашівський акцентує увагу на слідуючих державницьких ідеях: 1) особлива роль Галичини та уніатської церкви в майбутньому державному творенні; 2) український консерватизм; 3) об'єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. Тут же Томашівський вказує на основні причини втрати Україною своєї державності 1917-1920 рр.: 1) відсутність єдиної, спільної всім українцям національної державної ідеї; 2) відсутність політичної, економічної і культурної рівноваги між містом і селом; 3) політична гіпертрофія українського народу. Томашівський переконаний, що лише західноукраїнські землі зуміли зберегти в усіх історичних катаклізмах «український дух» завдяки своїй близькості до Заходу та опорі на церкву й державу.

Відродження Української держави 1917-1920 рр. відкрило широкі перспективи для розвитку української історичної науки. Наукові дослідження минулого України стали важливою державною справою. Заснування Української Академії Наук у Києві, українських університетів (Київ, Кам'янець-Подільський), Національного Архіву, Національного Музею, Національної Бібліотеки, розгортання наукових видавництв, - все віщувало українській історичній науці розквіт.

Великої популярності в цей час набула «Історія України-Руси» Миколи Аркаса, зредагована В.Дбманицьким (вид. 1908, 1912, берлінське вид. 1922 р.), що її перевидається аж до останнього часу.

Загальне визнання здобули собі наукові і популярні курси Дмитра Дорошенка. Особливо цінним є «Огляд української історіографії» (Прага, 1923 р.), його університетський курс «Нарис історії України» (Варшава, 1932-1933 рр., у 2-х т.) й «Історія України 1917-23» (Ужгород, 1930-1932, у 2-х т.). ^

Широко розповсюджені були видання популярного курсу історії України Омеляна Терлецького та Івана Крип'якевича, Миколи Андрусяка та Бориса Крупницького.

Історик української літератури Сергій Єфремов видав низку капітальних монографій про письменників XIX ст. та кілька тисяч праць з історії українського літературознавства, в т.ч. фундаментальну «Історію українського письменства» (1911 р.), що лишається досі одним з основних підручників по даній темі.

Окупація України більшовицькими військами і поділ українських земель поміж чужими державами великою мірою змінили обставини не на користь української науки. Українські історики змушені були або емігрувати, або ж, залишаючись під владою радянського режиму, втратити цілком або часткою можливості для вільних наукових досліджень. Все ж, навіть за таких несприятливих обставин, невмирущий дух української історичної науки не згас. Приймаючи і розвиваючи далі традиційну схему українського історичного процесу, наукою обгрунтовану й оформлену М.Грушевським, і заповнюючи її новим ідейним державницьким змістом і духом, українські вчені в еміграції, в Галичині, і навіть на окупованій більшовиками батьківщині продовжують наукові дослідження, розпочаті в часи відродження української державності (1917-1920 рр.), й підносять її на новий рівень.