Платнірівський курінь, як один з структурних елементів січі

2.1. Походження куренів Запорозької Січі

Досліджуючи історію Платнірівського куреня ми не можемо не торкнутися і інших куренів Запорозької Січі, позаяк вони є взаємопов’язаними та мають багато спільних рис, підвладні спільним тенденціям розвитку. Також не повна інформація по одному куреню перекривається наявною з іншого. Таким чином досліджено, що Військо Запорозьке поділялося на 38 куренів. При цьому залишається невідомим: з якого часу, чи змінювалася ця кількість протягом існування Січі і коли, які курені виникли раніше. Навіть походження назв в переважній більшості також залишається невідомим. Так на припущення Д. Яворницького: « Назви тим куреням були надані здебільшого на згадку про городи України, з котрих вийшли на Запорожжя перші товариші, що заклали курінь, деякі ж з куренів були названі іменням якогось славного курінного товариша або першого курінного отамана.

1. Пашківський

2. Кущівський — від села Кущівка на річці Орель у Царичанському районі Дніпропетровської області на території Протовчанської паланки

3. Кисляківський — від села Кисляк на річці Соб, лівій притоці Південного Бугу в Гайсинському районі Вінницької області.

4. Іванівський

5. Конелівський — від села Конела на річці Конела, в Жашківському районі Черкаської області.

6. Сергієвський

7. Дінський — від річки Дін й Сіверський Донець (так дотепер вимовляє цю назву населення Середнього Дону між його притоками Богучаром та Дівицею, що є нащадками козаків Острозького слобідського козацького полку)

8. Крилівський — від міста Крилів, що до затоплення його водами Кременчуцького водосховища стояло при гирлі Тясмина в Кіровоградській області.

9. Канівський — від міста, райцентра Черкаської області Канів на правому березі Дніпра.

10. Батуринський — від містечка Батурин Бахмацького району Чернігівської області, розташованого на лівій притоці Десни Сеймі. В 1669 — 1708 роках Батурин був резиденцією гетьманів Дем'яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, в 1750 — 1764 роках — Кирила Розумовського.

11. Поповичевський

12. Васюринський

13. Незамайківський

14. Иркліївський — від селища Іркліїв, розташованого на лівому березі Дніпра біля гирла річки Ірклій у Чорнобаївському районі Черкаської області.

15. Щербинівський

16. Титаровський

17. Шкуринський

18. Коринівський

19. Рогівський — від села Рогів Маньківського району Черкаської області.

20. Корсунський — від міста Корсунь (тепер райцентр Черкаської області Корсунь-Шевченківський) на Росі.

21. Калниболоцький — від містечка Калниболото, райцентр Черкаської області що з 1795 р. зветься Катеринополем, що розташований на річці Гнилий Тикич.

22. Уманський — від міста Умань на річці Уманка

23. Дерев'янівський

24. Нижчестеблівський — від містечка Стеблів, що лежить на правій притоці Дніпра Росі в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області

25. Вищестеблівський — від містечка Стеблів, що лежить на правій притоці Дніпра Росі в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області

26. Джерелівський курінь - див. Староджереліївська

27. Переяславський — від міста Переяслав (тепер райцентр Київської області Переяслав-Хмельницький) над річкою Трубіж.

28. Полтавський — від теперішнього обласного центру Полтава над річкою Ворскла.

29. Мишастівський

30. Менський — від міста Мена (райцентр Чернігівської області) на правій притоці Десни Мені. За часів Богдана Хмельницького був центром Менської сотні Чернігівського козацького полку.

31. Тимошівський — від села Тимошівка Маньківського району Черкаської області.

32. Величківський

33. Леушківський — від села Леухів на річці Сороці в Іллінецькому районі Вінницької області

34. Пластунівський

35. Дядьківський

36. Брюховецький

37. Ведмедівський (Медведівський) — від села Медведівка, що лежить на березі правої притоки Дніпра р. Тясмині в Чигиринському районі Черкаської області.

38. Платнірівський

Існує версія, що всі 38 куренів Січі були створені водночас і вперше за ініціативи Богдана Хмельницького.^[6]Розмірковуючи над цим неможливо переконливо обґрунтувати маленьку, але суттєву дрібничку — чому шляхтич Богдан, вихований на світській і військовій культурі Польщі, новому військовому підрозділу дав ім'я не на польський манер — корогва, чи то якесь із військових — дружина, лава, легіон, полк, рать чи фаланга, а дещо кумедне і зовсім не військове — «курінь». Таке, мабуть, могло статись у разі, якщо структура створювалась не вперше, а відроджувалась попередня. Очевидно Богдан, знаходячись у вкрай скрутному становищі з реальною загрозою власному життю, свідомо використав на свою користь прихильність козаків до традицій (щоб було так, як і у батьків наших). Він не став експериментувати, придумувати щось нове, на що у нього відчайдушно бракувало часу, а відродив традиційний козацький військовий устрій – курені, які, як вказував Мацієвський та ін., існували ще у XVI столітті. Свого часу запорозькі курені були ліквідовані постановою польського сейму 1638 року «Ординація Війська Запорозького реєстрового», якою на козацьких вольностях впроваджувався «новий лад»: замість гетьмана – комісар, полковники і осавули призначались із шляхтичів, скасовувалось самоврядування і ін. Про той лад Михайло Грушевський зазначає: всі козаки тільки реєстрові і не більше 6000 «…та й то, у ці 6 тисяч позаводили поляки багато своїх людей. Мали тепер козаки мешкати тільки в старостві Корсунськім, Черкаськім і Чигиринськім; хто жив в іншому місці, мусили продати свою оселю й перейти сюди… Щоб на Запоріжжі не збиралися, поставили на Січі поляки реєстрових козаків…». Як бачимо, Запорізька Січ, у своєму попередньому вигляді, фактично перестала існувати. Це сталося після придушення С. Конецпольським козацько-селянських повстань 1635, особливо 1637–1638 років під проводом П. Павлюка, Д. Гуні. Послідуючі майже 10 років Польща пильно контролювала Запоріжжя, продовжувала насаджувати в нього своїх людей. Сподівалася, що «козацька гідра задавлена назавжди». Такий стан існував до 1647 року (Хмельниччини).

Цілком логічним є те, що Січ не від початку свого заснування складалася з 38 куренів. Спочатку їх кількість була значно меншою доки не виросла до такої кількості природним шляхом, яка, очевидно, відповідала максимальному мобілізаційному ресурсу Війська Запорізького Низового. Тоді постає ще одне логічне питання, - яке організаційне утворення було первинним Січ чи курінь? У XVI-XVII сторіччях кордон між козацькими вольностями й територією Османськоїімперії пролягала майже по лівому березі Самари.^[5] Брід Піщаний знаходився практично на границі, тому на броді постійно ніс варту охоронний загін козаків (нинішній житловий масив Глоди міста Новомосковська). За усталеним запорозьким звичаєм він отримав за жеребом у своє господарське користування поруч обширну дільницю на південно-західній околиці містечка Самарь (отримане за жеребом загін, а пізніше й курені, мали право обмінювати між собою за умов взаємної згоди. Таким чином дільниця тривалий час могла знаходитись у користуванні одного й того ж господаря). Дільниця розташовувалась понад версту від укріплення. Для господарювання вона була дуже привабливою. Там були гарні пасовиська, сінокоси, багата рибою і дичиною заплава. Частина дільниці була вкрита заростями кущів глоду, терену, шипшини, бузини. Від тих кущів містина дістала побутову назву Кущівка. Для укриття від непогоди й зберігання господарського реманенту на дільниці з'явились найпростіші споруди — курені. Цілком природно, що з часом замість них виросли більш просторі будівлі, у яких, як у казармі мешкали запорожці. Так на границі, на околиці Самарі сформувався запорозький військовий загін, який від назви місцевості отримав свою назву — Кущівський курінь. Якраз про такий еволюційний шлях розвитку куренів наголошує М. Слабченко^[4]:

«Загалом кажучи, можна встановити, що курені, котрі пішли від місцевостей, що були вже на початку XVII століття в лінії, сказать-би, другій, чи на лінії внутрішньої оборони, постали давніш. Колись вони стояли у першому шеренгу, після-ж того, як колонізація посунула вперед, на південь і схід, з'явилася нова лінія й давнішня лишилася в тилу. …в Січі курені повстали не відразу, формувались поступово, потроху… Що курені підтягувалися до Січі поступово й поодинці, видко з практики Іванівського куреня. Він спочатку стояв не в Січі, а на границі з Татарією і тільки згодом улився в число січових одиниць.»

Ось так, поступово, в міру притоку охочих до козакування, й розвивалось Військо Запорозьке приростаючи куренями, певна кількість яких перемістилась у Січ з внутрішніх регіонів. Такий погляд на розвиток подій добре узгоджується із практикою і духом, головним чином, стихійного процесу формування Війська Запорозького до 1638 року.

Оскільки ми вже зазначали, що Військо Запорізьке Низове –утворення, яке творилося за народною ініціативою «з низу» і перші козаки-уходники були нечисельними, і об’єднувалися у ватаги для промислів та захисту, можемо зробити припущення, що ці перші ватаги, які жили в одному курені і були першими організаційними структурами козаків. А вже потім ці курені, які були розкидані по річках і долинах Запорожжя, змушені були для організованого захисту від татар та турків об’єднатися у кіш, а потім для нього створити укріплену фортецю – Січ. Така військова база дозволяла козакам не повертатися у міста в заселеній частині України, а перезимувати на Запоріжжі та вистояти у відкритому протистоянні з татарськими та турецькими військами, а згодом заявити свої права на ці землі.

Щодо походження назв куренів, то А. Скальковський у своєму переліку виводить їх таким чином:^[7]

· Тимашівський, Щербинівський, Сергіївський, Титарівський — отримали назви від прізвищ перших курінних отаманів;

· Полтавський, Канівський, Уманський, Іркліївський, Калніболоцький, Корсунський, Переяславський, Менський, Батуринський, Кирилівський й обидва Стеблівські були вперше сформовані вихідцями із відповідних регіонів;

· Джерелівський, Мишастівський — за місцем дислокації.

Проаналізувавши назви куренів та спроектувавши на історію та розвиток козацтва можна зробити обережне припущення, що перша група куренів, назви яких походять від імен (Сергієвський, Васюринський, Іванівський, Пашківський, Щербинівський тощо), імовірно, їх перших визначних ватажків є більш давнього, до січового походження.

Курені, які у Скальковського отримали назву від місця дислокації - Джерелівський, Мишастівський, Кущівський тощо, становлять другу групу.. Ці курені, як зазначалося Слабченком вище несли військову службу у цих місцях (можливо прикордонну) і, ймовірно, слугували оборонним форпостом до створення Січі. І вони є другі за походженням після іменних.

Курені ж, чиї назви походять від сіл та міст (Канівський, Корсунський, Переяславський, Полтавський, Уманський) виникли пізніше в період масових втеч селян-утікачів на Запорожжя, які походили з даної місцевості і гуртувалися за принципом земляцтва. Ця третя група назв куренів є найбільш чисельною – близько 16.

Слабченко теж надає перелік і своє бачення походження назв куренів, яке принципово не відрізняється від його попередника: «Приглядаючись до курінної ономастики, легко можна побачити, що назви куренів зв'язано з різними географічними точками як Право, так і Лівобережжя».^[4]

І нарешті четверта група – курені назви яких походять від роду діяльності козаків, які до нього входили. Це курені поповичівський, титарівський – втікачів на Січ з духовного сану, шкуринівський – ремісників з чинення шкір, пластунівський – розвідників-пластунів; від лежати пластом – вистежувати ворога; звідси ж повзати по-пластунськи, - спосіб пересування, що увійшов до військових статутів армій світу. Щодо часу виникнення цієї групи куренів можна припустити, що вони теж пізнішого походження, що було, ймовірно, зумовлено розвитком взаємовідносин на Січі, розбудови її організаційної структури і виникнення певної професійної спеціалізації. До цієї ж групи назв належить і досліджуваний нами Платнірівський курінь.

2.2. Походження Платнірівського куреня

Оскільки через брак історичних джерел неможливо дослідити дійсну історію походження назви Платнірівського куреня, використаємо для цього дослідження етимології походження топонімічних назв кубанців-чорноморців, які були прямими нащадками запорозьких козаків переселених на Кубань Катериною ІІ, після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році. Платнірівський курінь - один з 38 запорізьких куренів, що прийшли на Кубань в 1792-1794 роках у складі Чорноморського козачого товариства. Спочатку за традиціями Запорожжя Місце їх перебування в перші дві зими була Тамань. Стройові козаки перебували на кордоні, а їхні родини розташувалися на місцях, «зручних для рибного лову, хліборобства і скотарства». При жеребкуванні місць для поселення Платнірівському куреню випала територія «при річці Кірпілі з правого і лівого боку». Так в 1794 році з'явилася на карті майбутня станиця Платнірівська з числом жителів 141 чоловік.

У 1842 році Платнірівський курінь отримав статус станиці.

Так у праці О.С. Стрижака «До етногенезу та етномовної історії кубанців-чорноморців» наведено етимологічне дослідження: «Платнірівський; на Запоріжжі: 1699 р. куреня Платнеровского (!), 1730 р. -евскій, 1757 р. -аго, 1759 р. Платнировского (300 козаків), зимівник Макара Платниревского над р. Самотканню; фрагістично: “Печать куреня Планѣровского”. У Задунайській Січі називався Платнирівським і містився в кінці січового поселення - “на выѣздѣ...къ Муругію”; там казали: “иди... у... Платнирівський — курінь добрий, зъ насъ паны, зъ насъ и отаманы”. На Чорноморії 1792—1842 рр. Платнѣривской // Платнировскій, успадкований ст. Платнировской. Етимологічно — “Платнерівський” (не “Платніровський”, “Платнирівський” та ін.). Це єдиний курінь, назва якого веде нас за межі слов’янського світу: порівняно німецьке Рlаttnеr — “той, хто виготовляє панцири” (звідки: чеське рlаtnеr, польське XV—XVI ст. рlаtnеrz “те саме”), утворене від лат. рlаtа “панцир”. У вихідному апелятиві (загальному слові) компонент -nеr у закритому складі на укр. грунті дав закономірне -нір-, збережене за аналогією й у похідних. На Кубанщині розмістився над р. Кирпилі на північний схід від Краснодара, Дінської й Пластунівської ст. У 1958—1964 рр. ст. Платнировская обстежувалася мовно-історико-етнографічно на предмет “перехода от социализма к коммунизму”. Висновок: перехід відбувся й тепер усі її мешканці вважаються “русскими”, а “місцевий діалект з українською основою” конає. “Ложку дьогтю” тут перекладено по-українському як “ложку мазуту”, може, вказуючи на поклади нафти. Про нащадків запорізьких ковалів-панцирників чи воїнів-латників, колись закованих, як і західноєвропейські рицарі, у метал, уже в третьому, мінімум, ступені опосередненості, вказує чисто номінативно назва ст. Новоплатнировской (за допомогою складника Ново-, що сигналізує про виселення із слободи Платнірівської // куреня Платнірівського), розміщеної північно-західніше ст. Новопластунівської.

Таким чином щодо діяльності козаків-платнірівців існує дві версії. Перша, що вони були майстрами зброярами. Друга, що це був підрозділ важкоозброєної панцирної кінноти. Щодо першої версії, то ми не знаходимо підтверджень, що козаки виготовляли обладунки. Тим більше не виготовляли вони зброю і на продаж. Виготовлення зброї на Запоріжжі мало місце, але для задоволення власного попиту і то лише частково, оскільки переважно козаки користувалися трофейною зброєю.

На підтвердження другої версії слугує як той факт, що в Речі Посполитій до важкої кінноти належали заможні шляхтичі, які могли собі дозволити таке вартісне військове спорядження, так і в наведеному вище прислів’ї що «Платнірівський курінь добрий з них пани, з них і отамани», - підтверджує це припущення. У зв’язку з цим зазначимо, що козаками Платнірівького куреня були Кость Гордієнко та Йосип Гладкий – визначні кошові отамани, які перебували на цій посаді багато років поспіль, мали великий авторитет та повагу у товариства.

Таким чином можна дійти висновку, що за аналогією з Пластунівським куренем, що був спеціалізованим підрозділом, який складали козаки-розвідники. Так само і Платнірівський колись був підрозділом важкої кінноти, де несли службу козаки знатного шляхетського походження.

Висновки до розділу 2.

Перша група куренів, назви яких походять від імен (Сергієвський, Васюринський, Іванівський, Пашківський, Щербинівський тощо), імовірно, їх перших визначних ватажків є більш давнього, до січового походження.

І нарешті четверта група – курені назви яких походять від роду діяльності козаків, які до нього входили. До цієї ж групи назв належить і досліджуваний нами Платнірівський курінь. Платнірівський курінь колись був підрозділом важкої кінноти, де несли службу козаки знатного шляхетського походження.

РОЗДІЛ 3. ІСТОРІЯ ПЛАТНІРІВСЬКОГО КУРЕНЯ

3.1. Історія Платнірівського куреня періоду Нової Січі.

Через відсутність архівів перших та наступних Запорозьких січей детальних джерел для відновлення побуту Січі та її внутрішнього життя, а отже і історії кожного конкретного куреня дослідити в ті часи неможливо. Тому говорячи про історію Платнірівського куреня у той період можна лише сказати, що він брав участь у всіх подіях тогочасного січового життя та у історичних подіях в Україні в яких брала участь Січ. Більш детально дослідити життя та історію Платнірівського куреня ми можемо спираючись на архіви Коша Нової Січі періоду з 1734-1775 років, який зберігся до наших днів.

Згадки про курінь та його участь у соціальному житті на Запорозьких землях ми знаходимо у численних документах правового характеру, які говорять про вчинення усіляких кривд, як козаками так і їм.

Так, в низці документів йдеться про завдання кривд мешканцям Кримського ханства, Речі Посполитої, Гетьманщини.

В донесенні від 2 листопада 1747 року полковника Кальміуської паланки Марка Уса кошовому отаманові Павлу Козелецькому йдеться про отримання промеморії Бахмутської слідчої комісії щодо розшуку Григорія Могили та Івана Нагая козака Платнірівського куреня, які підозрюються у вчиненні правопорушення. Він просить поради, як чинити якщо ці козаки з’являться на його території на морських косах.

В рапорті від 11 жовтня 1754 року полковника Дмитра Стягайла кошовому отаманові Якиму Ігнатовичу Малому про татарських коней відібраних у козаків куренів: Менського – Івана Садиленка та Платнірівського – Павла Сурелі.

В рапорті від 17 жовтня 1754 року полковника Дмитра Стягайла кошовому отаманові Якиму Ігнатовичу Малому про розшук коней, захоплених гайдамаками у ногайців та щодо ордеру Києво-губернської канцелярії в якій вимагається: «поселення козаків в кримських та турецьких степах знести в тиждень, а якщо знесені не будуть, то спалені. Козаки ж запорозькі відповідають, що нам отамани курінні велять сидіти поблизу кордонів біля річки Космахи та річки Каїри. І багато худоби також і коней в плавнях утримують…»

В донесенні від 29 вересня 1754 року Коша Київській губернській канцелярії про виконання урядових розпоряджень щодо, зокрема, знесення запорозьких поселень на татарській території йдеться про те, що: «при кінцях мусульманських кордонів у всіх місцях роблять (козаки – прим. автора) шалаші, курені та погреби і таким чином багато місць до себе привертають. Нинішній же де рік по волі Божій будучи великої посухи в Перекопському степу, за повним оскудінням в траві змушені будуть як для прогодування свою худобу, так і для водопою приганяти до Дніпра, в чому-де від тих козаків, без сумніву, перешкоди бути можуть..»

Також там зазначено, що «будови на кримській стороні запорозьких козаків шалаші, курені та погреби зовсім викорінити або спалити і сіна косити зовсім заборонити..»

В ордері від 29 жовтня 1754 року гетьмана Кирила Розумовського Кошеві про розшук козаків, обмовлених гайдамаками крім інших куренів, троє куреня Платнірівського – Радько та Григорій Цап і Грицько Шевчик. Для розшуку вказаних козаків Кошем було видано наказ від 9 січня 1755 року полковникові Кодацької паланки про їх розшук.

В т.2 знаходимо розписку від 13 грудня 1751 року до військової канцелярії Війська Запорозького Низового Петра Новицького жителя Германівки, чи можливо німця, оскільки підпис зроблено латинськими літерами, що вказує на нього як на поляка, бо зазначається з польської сторони претензій після залагодження конфлікту не буде. В ній повідомляється, що його було пограбовано ватагою козаків на чолі з Петром Рябим в турецькому урочищі Чичаклії. Оскільки у куренях до яких належали грабіжники грошей не виявилося кошти у сумі 300 рублів за присудом кошового отамана Акима Ігнатовича йому було повернуто Пашківським, Канівським, Величківським та Платнірівським куренями, а також три його коня. Чим він цілком задовольнився і відмовляється від претензій.

В свідченнях від 10 січня 1755 року курінних отаманів, зокрема щодо названих козаків Платнірівського куреня, його отаман Яким Кравець показав, що таких не було і немає.

В рішенні від 17 жовтня 1756 року сходки курінних отаманів: Тимошівського – Пилипа Головка, Сергіївського – Демка Кобилячої Голови, Незамаївського – Грицька Обази, Менському – Омельку Едуту, Мишастівського – Мартину, Платнірівського – Демка Чорного та інших про неповернення 58 волів, забраних у старосамарського сотника Івана Березаня за самовільне користування угіддями Самарської паланки в якості компенсації збитків за заподіяну шкоду, за підписом кошового отамана Григорія Федоровича.

В донесенні від 2 травня 1759 року курінних отаманів: Кущівського куреня – Давида Бородавки, Пластунівського – Семена Війта та Платнірівського Пилипа Стягайла, посланих в Старосамарську сотню для стягнення плати за користування запорозькими землями, Кошеві про відмову старосамарців вносити цю плату, направленому кошовому отаману Олексію Білецькому. Відповіддю ордером від 7 травня 1759 року на це донесення кошовий отаман Олексій Білецький дає вказівку через зазначених кошових отаманів полковнику Самарської паланки Семенову не допускати старосамарських жителів до користування зазначеними земельними ділянками за порушення умов користування. З ордеру стає зрозумілим, що Військо Запорозьке надавало свої землі у користування селянам в оренду для вирощування пшениці, ведення скотарства – пасовища та сіножаті за певну обумовлену платню і в разі її несплати конфісковувало вирощену продукцію.

В донесенні від 14 лютого 1760 року старосамарських ктиторів церкви Покрови Божої Матері Гаврила Безпалька та Івана Козачини з проханням повернути 30 рублів, відібраних отаманом Платнірівського куреня Гардовим за деревину, вивезену з Самарської паланки для будівництва церкви в містечку Стара Самара, про їхнє побиття ним та ув’язнення, кошовому отаману Олексію Григорієвичу. Суть конфлікти, що названі титарі збирали деревину на землях Самарської паланки, попередньо домовившись з її старшиною, але отаман Платнірівського куреня, очевидно не знаючи цього, сприйняв їх за самовільних користувачів і зробив з ними адміністративні стягнення та покарання.

В листі від 8 лютого 1761 року старосамарського сотника Івана Березаня до кошового отамана Григорія Федоровича з проханням повернути йому сіно, відібране полковником Самарськї паланки, курінним отаманом Платнірівського куреня Олексієм Кумпаном. На що була відповідь Коша, що він не мав права користуватися сіножатями Самарської паланки.

В протоколі допиту від 17 жовтня 1754 року козака Дерев’янківського куреня Григорія Сторчака, обвинуваченого в конокрадстві зазначається, що він мав спільника козака Платнірівського куреня на прізвиська Кучмень та Охтирченя.

В протоколі допиту від 26 листопада 1759 року козака Дядьківського куреня Гордія Сотниченка, обвинуваченого в привласнені чужих волів йдеться, що зазначений козак працював всю осінь у козака Платнірівського куреня Тимошика, який живе над річкою Осетрівкою. Що, імовірно судячи з тексту, знаходився поблизу міста Кодак.

З цих документів ми бачимо, що всі претензії стосовно кривд, які сталися на землях Війська Запорозького Низового вирішувалися в судовому порядку з проведенням кримінального переслідування та веденням слідства. Всі збитки за наявності справедливих та законних претензій відшкодовувалися у повному обсязі. Курені несли юридичну та матеріальну відповідальність за своїх козаків.

Причому у питаннях розпоряджання землями безпосередня виконавча влада у вирішенні господарських питань належала курінним отаманам, а полковникам паланок скоріше судова та загально адміністративна.

Також серед документів присутні і ті, що стосуються заподіяння крив і шкоди, завданої запорозьким козакам їх сусідами. Найчастіше це татари, а також жителі Гетьманщини тощо.

В реєстрі від 29 липня 1752 року захоплених ногайцями в полон козаків та їх коней та іншого майна йдеться про те як 14 липня 1750 року житель Очакова Гезек Овлу Мегмет Баша запросив до свого дому козаків: Корсунського куреня Грицька Бордака та Платнірівського куреня Василя Малого і напоїв їх вином і горілкою, а після того як вони заснули, продав їх очаківському Могмут Баші за 60 талерів, який в свою чергу перепродав їх в Хаджибеї катаржанському паші Мандаловлю в рабство на галери за 120 талерів.

В реєстрі від 26 березня 1753 року полковника Інгульської паланки Василя Топчія у Кіш, про збитки, завдані ногайцями запорозьким козакам крім іншого згадується, - у Вишніх Солонцях від Хана Гелди Мурзи у козака Платнірівського куреня Якима Кравця взято бочку пшона оціненою в 2 рублі та дві тисячі папуш тютюну на суму 60 рублів.

В іншому реєстрі від 11 травня 1754 року про ті самі шкоди, стосовно Якима Кравця уточнюється, що у нього в Станіславі хату спалено, а в Савки Таран козака Мишастівського куреня вибрано солі двісті пудів. Також у козака Іркліївського куреня Павла Москаленка на Широкій Балці солі розкопано двісті двадцять пудів.

З наведених документів видно, що виникнення суперечностей та відкритих протистоянь головним чином з татарами носили обопільний характер. Їх залагодження відбувалося дипломатичним шляхом, що свідчить про налагоджене співмешкання запорожців та їх сусідів – підданих інших країн. Ці реєстри надавалися Кримській адміністрації і при засіданні спільних дипломатичних комісій вирішувалися вказані в них претензії.

Цікавий документ з секретних справ Коша Нової Січі розповідає про розвідувальні дії козаків Платнірівського куреня. В наказі від 13 травня 1756 року Коша полковнику Перевізької паланки Якимові Лелеку про направлення до Очакова перевізького писаря Данила Малиновського та козака Платнірівського куреня Грицька Чорного для проведення розвідки щодо зосередження татарського і турецького війська для військового нападу кордони Російської імперії та інформації щодо поширення чуми в Очакові та інших поселеннях. Як випливає з наказу зазначені розвідники під виглядом купців побували в Очакові і в наступному рапорті від 24 травня 1756 року полковника Перевізької паланки Якима Лелеки кошовому Григорію Лантуху доповіли, що інформація не підтвердилася про що було сповіщено рапортом Коша від 28 травня 1756 року Київську губернську канцелярію.

Таким чином ми бачимо, що Платнірівський курінь брав участь нарівні з іншими структурними підрозділами Запорізької Січі у господарських, військових та цивільно-правових справах тогочасного її життя.

Цікавим питанням є встановлення осіб козаків Платнірівського куреня. Це завдання дозволяє зробити наявний в архіві Кошу Нової Січі реєстр її козаків по куренях. Події, що стали поштовхом до появи Реєстру 1756 р., мали, безперечно, політичне забарвлення, хоча питання про його складання царський уряд пов'язував також із суто економічними проблемами. Це, зокрема, підвищення жалування Війську Запорозькому та звільнення від митних зборів товарів, що ввозилися в Запорожжя і вивозилися звідти: необхідним було обґрунтування для обчислення кількості грошей і товарів для забезпечення життєдіяльності Січі. Як свідчать документи, позитивне вирішення митного і територіального питань, а також збільшення російським урядом жалування Військові ставилося в залежність від згоди Коша на обмеження автономії Запорожжя, ліквідацію виборності старшини, зокрема усунення рядового козацтва від участі у виборах керівної верхівки Січі, а з тим і згоди на призначення царським урядом кошового отамана й військової старшини, на активізацію боротьби Коша з гайдамаками та розшуку на Січі російських солдатів-дезертирі в і селян-кріпаків, а, головне, встановлення контролю за особовим складом Війська Запорозького тощо.

Реєстр 1756 р. складається з 38-ми окремих курінних списків і містить найменування 13085 козаків. Так, Батуринський курінь включав 318 осіб, Брюховецький - 279, Васюринський - 513, Ведмедівський - 409. Величківський - 360, Вищестебліївський - 208, Дерев'янківський - 267, Джерелівський - 268, Дінський - 202, Дядьківський - 316, Івонівський - 454, Іркліївський - 482, Калниболотський - 265. Канівський - 682. Кисляківський - 286, Конелівський - 260, Коренівський - 402, Корсунський - 415, Крилівський - 214, Кущівський - 460, Левушківський - 279, Мишастівський - 269. Мінський - 447, Незамаївський - 347. Нижчестебліївський - 180, Пашківський - 307, Переяславський - 370, Пластунівський - 441, Платнірівський - 301. Полтавський - 520, Поповичівський - 301, Рогівський - 406, Сергіївський - 258, Тимошівський - 343, Титарівський - 330, Уманський - 251, Шкуринський - 366 і Щербинівський - 309. Як бачимо, за кількістю осіб найбільшим був Канівський курінь - 682 козаки, найменшим - Нижчестебліївський - 180 козаків.

В реєстрі козаків Платнірівського куреня від 13 березня – 15 квітня 1756 року числиться 301 козак на чолі з курінним отаманом Демком Чорним. (Див.Додаток).

До Реєстру вписано козаків, які перебували у самій Січі та її ближчих околицях, а також тих, кого курінні отамани й, можливо, товариші по куреню. могли згадати. Списки ж тих, які знаходилися в зимівниках, на рибних, соляних, мисливських та інших промислах, складались у паланках дещо пізніше.

В реєстрі від 23 жовтня 1756 року козаків Самарської паланки, прибулих на Запорожжя у 1754-1756 роках і не вписаних до січового реєстру, а які живуть по зимівниках і працюють в наймах, зазначено козака Платнірівського куреня Іська Безногого.

У відомості від 15 квітня 1757 року про кількість козаків та їхніх наймитів, які знаходяться в зимівниках і на промислах на території Бугогардівської паланки зазначено козаків Платнірівського куреня: Грицько Школа, Микита, Іван Литвин, Федір Голінка, Клим Литвин, Їсько Щербина, Кузьма Кузомка, Іван Великий, Іван Головко, Яцько Нога. Всього 10 чоловік.

В описі від 23 жовтня 1756 року зимівників Самарської паланки та їхніх господарів перелічено зимівники куреня Платнірівського: Пилипа Стягайла у Терсі, Матвія Старого над річкою Обитком, Ілька Стусова біля Біркута.

У відомості від 12 жовтня 1756 року Кодацької паланки про кількість зимівників та їхніх господарів, яким оголошено про боротьбу з гайдамаками згадано зимівники козаків Платнірівського куреня на річці Самоткані Макара Нагая та Івана Солдата.

Відновимо визначних діячів Платнірівського куреня: курінних отаманів, військову старшину, депутатів делегацій до російського уряду у хронологічному порядку їх діяльності.

Кравець Яким – похідний отаман Платнірівського куреня у складі депутації до Санкт-Петербурга для отримання військового жалування (1753), курінний отаман (1755) (Архів Коша… - т.2. – с.63; т.3. – с.737).

Великолузький Василь – отаман Платнірівського куреня (1753, 1755) (ЦДІАК України, ф. 51, оп. З, спр. 10052, ч. 1, арк. 590 зв.; ч. 2, арк. 742 зв.; спр. 13308, арк. 27).

Чорний Дем’ян – отаман Платнірівського куреня (1755,1756), військовий суддя (обраний 1 січня 1757 р.) (Архів Коша ... -Т. 3. - с. 273; ЦДІАК України, ф. 51, оп. З, спр. 13308, арк. 27; ф. 269, оп. 1, спр. 2510, арк. 35 зв.).

Стягайло Пилип Іванович (у документі, опублікованому Г. К. Швидько – Павлович) – похідний отаман Платнірівського куреня у складі депутації до Санкт-Петербурга для отримання військового жалування (1757), курінний отаман (1759), військовий осавул упродовж другої половини 1759 р. (Архів Коша ... - Т. 2. - С. 135; Т. 3. -С.377-378; ШвидькоГ. К. Актові джерела до історії Запорозької Січі// Південна Україна ... - Запоріжжя, 2000. - Вип. 5. - С. 11; ЦДІАК України, ф. 229,оп. 1, спр. 115, арк. 146).

Ґардовий Іван – отаман Платнірівського куреня (1761) (ЦДІАК України, ф. 269, оп. 1, спр. 3450, арк. 2 зв).

Шаповал Лаврін – отаман Платнірівського куреня (1761) (ЦДІАК України, ф. 229, оп. 1, спр. 64, арк. 5 зв.; ф. 269, оп. 1, спр. 3450, арк. 13 зв.).

Кущинський (Кущівський) Гаврило – козак Платнірівського куреня з 1751 року, писар Кальміуської паланки. 1761 р. (Архів Коша ... - Т. 1. - с. 486-487).

В Архіві Коша Нової Запорозької Січі ми знаходимо атестат, виданий 16 лютого 1761 року козаку Платнірівського куреня Гаврилу Кущівському, про його бездоганну службу у Війську Запорозькому Низовому у складі цього куреня з 1751 року. За свою бездоганну службу та виявлений службовий хист, він був призначений полковим писарем в Кальміус. З атестата відомо, що він залишає службу у війську через одруження і виїжджає до Гетьманської України для проживання для чого і бере цей атестат, що підтверджує його статус.

Як бачимо козаки Платнірівського куреня підтверджують наведене нами прислів’я – з нас пани з нас і отамани. До цих діячів можна надати двох найбільш визначних представників Платнірівського куреня. Більш ранішого – Костя Гордієнка, який 12 разів обирався кошовим отаманом Запорозької Січі. Обіймав цю посаду з грудня 1703 до 27 травня 1706 року, а також з грудня 1707 до квітня 1709. У 1710–1728 роках – кошовий отаман Кам'янської та Олешківської Січей. Та найпізнішого Йосипа Гладкого останнього кошового отамана Задунайської Січі (з 1827-го), наказного отамана Азовського козацького війська, генерал-майора.

3.2 Діяльність Платнірівського куреня на території Білозерщини…

Основним інтересом нашої роботи є чи мав стосунок Платнірівський курінь до території Білозерщини? Якщо так, то де, як і коли він діяв? Хто були ці дійові особи? Відповіді на ці питання можна дати, спочатку встановивши, по можливості, всі козацькі місця на території району, а потім їх ідентифікувати за приналежністю до певних куренів та встановити конкретних осіб, які в них перебували.

Територія сучасного Білозерського району частково входила до Інгульської, чи Перевізької, паланки, яка була розташована вздовж лівого берега ріки Інгульця, у північній частині колишнього Херсонського повіту. Центром її була або так звана Перевізка (нині с. Садове Білозерського району). Окрім того, до неї на території району належали села та кілька зимівників: Станіслав, Бублікова коса (село Олександрівка), Кизім (село Кізомис), Глинище (селище Дніпровське), Широка Балка, тощо.

Перевізка оскільки була центром зазначеної паланки, то мала бути невеликою фортецею з комплексом адміністративних споруд. Її розташування достеменно невідоме. За Дмитром Яворницьким вона була "біля правого берега Дніпра, на 2 верстви нижче гирла Інгульця й на 2,5 версти нижче садиби власника села Фаліївки М. Комстадіуса" – це сучасне село Садове Білозерського району («Історія Запорозьких козаків. Книга перша»). Також Перевізкою вважають село Микільське Білозерського району трохи вище гирла Інгульця. Деякі дослідники вказують на урочище Перевізка у районі сучасного Херсону.

Перевізка слугувала важливим пунктом перевозу через Дніпро. На протилежному лівому березі існували Голий Перевіз (сучасна Гола Пристань) і колишня Олешківська Січ у Олешках.

Перевізка розташовувалася на межі Перевізької (Інгульської) паланки та й взагалі ця її частина – від Перевізки до Кам’янки була поза офіційною територією Земель Війська Запорозького Низового (див. додаток) і знаходилася на спірних з Кримським ханством землях. Також козаки Перевізької паланки селилися за її межами на території південної частини Білозерського району, в сучасних Білозерці, Кізомисі, Широкій Балці Станіславі, Олександрівці. До речі Прогноївська паланка повністю знаходилася на спірних землях, через що з Кримським ханством відбувалися регулярні дипломатичні конфлікти. Ця територія була важливим пунктом сполучення Земель Війська Запорозького Низового з Прогноївською паланкою. В рапорті від 11 липня 1756 року полковника Прогнойської паланки Якова Довгополого кошовому отаману Григорієві Лантуху про вручення ним листа кошового отамана очаківському паші, щодо надання пашею охоронного листа запорожцям, що перебували в Прогноях повідомляється, що він прибув в Прогної по тракту слідуючи через Козим і Станіславську косу, де через надійних козаків отримав відомості стосовно відсутності епідемії чуми.

Це впливало на характер поселень вони мали тимчасовий характер і руйнувалися як татарами так і адміністрацією Коша на вимогу Російського уряду, через дипломатичний тиск на нього Османської імперії.

Це видно з реєстру від 11 травня 1754 року полковника перевізького Дмитра Стягайла Кошу про завдані татарами шкоди, стосовно Якима Кравця козака Платнірівського куреня, що у нього в Станіславі хату спалено, а в Глинного – козака Іркліївського куреня на Бубликовій косі (біля с. Олександрівка Білозерського району) хату розібрано та спалено.

Як зазначено вище з метою уникнення конфліктів з Кримським ханством, що могло призвести до нової російсько-турецької війни козаки й самі руйнували свої поселення. Так, в рапорті від 17 жовтня 1754 року полковника Дмитра Стягайла кошовому отаманові Якиму Ігнатовичу Малому про розшук коней, захоплених гайдамаками у ногайців та щодо ордеру Києво-губернської канцелярії в якій вимагається: «поселення козаків в кримських та турецьких степах знести в тиждень, а якщо знесені не будуть, то спалені. Козаки ж запорозькі відповідають, що нам отамани курінні велять сидіти поблизу кордонів біля річки Космахи та річки Каїри. І багато худоби також і коней в плавнях утримують…»

Хоча такі заходи стримування і мали місце, проте козаки невпинно просувалися у колонізації цих земель. Ми знаємо, що їхні житла та прикордонні пости розміщувалися на території сіл та селищ сучасного Білозерського району. Так на території смт Білозерка, поблизу кургану Кебиха знаходився запорозький козацький зимівник, який дав їй розвиток. В Кізомисі у 1774 році за Яворницьким, в сторожовому прикордонному бекеті знаходилося 500 запорожців пішої команди, які розміщувалися в 25 землянках та 30 шалашах. У 1754 році тут згадується зимівник запорожця Савки Тарана козака Мишастівського куреня.

На території села Станіслав Білозерського району Херсонської області Князь Семен Іванович Мишецький в 30-х роках XVIII століття записав від запорожців відомості, що тут, на мису було побудоване поляками місто Станіслав. Ймовірно, мова йде про фортецю святого Іоанна, зведену Великим князем литовським Вітовтом десь в гирлі Дніпра в 1398 році.

Серед усних переказів, які збереглися до теперішнього часу, стосовно походження назви села Станіслав існує декілька версій. З вище наведеної назву Станіслав, спорудженій в цій місцевості фортеці, дав Великий князь литовський Вітовт. За іншим переказом буцімто село отримало назву від Катерини ІІ на честь свого фаворита польського короля Станіслава Понятовського. Справедливості заради треба зазначити, що литовське укріплення над Дніпровським лиманом іменувалося, як вже було зазначено, фортецею святого Іоанна, а назва Станіслав згадується в документах XVII – початку XVIIІ століть.

Проте народна пам’ять про козаків, першопоселенців і освоювачів цього краю на противагу офіційній колонізаторській топоніміці висувала власні версії походження цієї назви, що виводили її від козаків. Ось як розповідають про виникнення свого села місцеві старожили. Здавна запорізькі козаки виїжджали на лиман ловити рибу. В ті часи тут не рідкісними були навіть осетри, а що вже говорити про тарань, лящів, окунів, судаків… Якось приїхали рибалити на лиман два запорожці – батько й син. Цілий день не могли вони нічого вловити і раптом, ввечері, рибалки витягли повні сіті риби. Зрадівши батько сказав сину: «Стань і слав Бога». Невдовзі на лиманських кручах влаштувалися і інші запорожці, заснувавши село, яке так і назвали – Станіслав.

З XVI століття до цієї території починають виявляти інтерес запорізькі козаки, хоча тут їм неодноразово доводилося зіштовхуватися з турками.

Ось одна з розповідей, що дійшла до наших часів. В 1614 році чайки гетьмана Петра Сагайдачного поверталися з успішного походу на Синоп. На правому березі лиману біля урочища Газилер-Геремих (переправа вояків), місце яке й досі показують старожили Станіслава, запорожців вичікували турецькі війська Ібрагіма-паші з важкою артилерією, привезеною з Очакова. Спочатку Сагайдачний спробував прорватися крізь заслони турків, але потім вирішив відійти до Кінбурської коси, проте там його очікувала орда кримського хана. Тоді 220 козаків взялися стримувати супротивника, надавши можливість своїм товаришам відійти угору по Дніпру. Тільки 20 сміливців зраненими були взяті в полон і по-звірячому закатовані в Стамбулі та Синопі.

Як повідомляє «Літопис Самовидця», в 1647 – на початку 1648 років на лимані знаходився тимчасовий табір Богдана Хмельницького, який втік разом з сином Тимішем з Чигирина на Запорожжя. Але оскільки в Січі на той час розміщувався польський гарнізон, лишатися там він не міг і пішов «до Моря Лимана», де і почав збирати військо. Пізніше, заручившись підтримкою татар, майбутній гетьман України зайняв Січ, вигнавши звідти польську залогу.

Розміщення табору Б .Хмельницького біля сучасного Станіслава підтверджується масовими знахідками польських монет середини XVII століття.

Згідно з місцевими переказами, вже тоді на землях Станіслава існував запорозький зимівник, що виріс згодом у село. В 1774 році ці землі відійшли до Російської імперії і Станіслав був оголошений казенним поселенням. Пізніше цей рік стали вважати датою заснування села. Ще 20 років тому, як розповідають очевидці, на сільському цвинтарі ще можна було побачити кам’яні хрести кінця XVII століття. До наших днів збереглося декілька цікавих надгробків кінця XVIIІ – початку XIX століть. Більшість з них мають оригінальну форму, в якій відчуваються впливи козацьких нагробків. Давніші пам’ятники, найімовірніше, належали ще запорозьким козакам.

Далі від с. Станіслав розміщене село Олександрівка. На його околиці біля озера Солонець іще в І чверті ХХ століття можна було побачити кам’яний хрест з написом: «Бывшего войска запорожского козак куреня платниривскаго Зде опочивает раб Божий Василий Коношко блаженно памяты 1782 году месяца генваря 21 дня». Нині обломки хреста зберігаються в Миколаївському краєзнавчому музеї, а місце поховання козака ще можуть показати Олександрівці. За цими залишками відомий херсонський краєзнавець, полковник Херсонського коша Українського козацтва Олексій Паталах зробив реконструкцію хреста (див. додаток).

Таким чином на основі документальних та матеріальних джерел, свідчень місцевих жителів можемо зробити наступні висновки. Оскільки як ми знаємо курені, на відміну від паланок, не мали закріпленої за собою території говорити про приналежність певного куреня до конкретних земель можна лише умовно. Проте ми можемо точно стверджувати, що в 1754-1755 роках Платнірівський курінь перебував на території Білозерського району, разом з іншими куренями. Зокрема він мав зимівник Якима Кравця у Станіславі. Хоча він тут був представлений менше ніж у наступні роки в інших паланках. Так у 1757 року на території Бугогардівської перебувало 10 козаків Платнірівського куреня. В 1756 році у Самарській паланці бачимо три зимівники Платнірівського куреня. В тому ж році в Кодацькій паланці бачимо два зимівника куреня.

Також поховання козака Платнірівського куреня Василя Коношка у с. Олександрівці, яке було здійснено 21 січня 1782 року свідчить, що він тут мешкав з часів Нової Січі. Враховуючи близькість помешкань Якима Кравця у Станіславі та Василя Коношка у Олександрівці (розташовані поряд на відстані 30 км) можна припустити про компактне поселення саме представників Платнірівського куреня у цій частині Білозерського району в часи перед ліквідацією Нової Січі і після неї.

Висновки до розділу 3.

З документів ми бачимо, що всі претензії стосовно кривд, які сталися на землях Війська Запорозького Низового вирішувалися в судовому порядку з проведенням кримінального переслідування та веденням слідства. Всі збитки за наявності справедливих та законних претензій відшкодовувалися у повному обсязі. Курені несли юридичну та матеріальну відповідальність за своїх козаків.

В реєстрі козаків Платнірівського куреня від 13 березня – 15 квітня 1756 року числиться 301 козак на чолі з курінним отаманом Демком Чорним.

Археологічні пам’ятки, а саме – намогильний хрест з поховання козака Платнірівського куреня Василя Коношка у с. Олександрівці, яке було здійснено 21 січня 1782 року свідчить, що він тут мешкав з часів Нової Січі. Враховуючи близькість помешкань Якима Кравця у Станіславі та Василя Коношка у Олександрівці (розташовані поряд на відстані 30 км) можна припустити про компактне поселення саме представників Платнірівського куреня у цій частині Білозерського району в часи перед ліквідацією Нової Січі і після неї.

ВИСНОВКИ

Січ разом з куренями, паланками, перевозами, торгівлею та прикордонною службою була військово-адміністративним об’єднанням, своєрідною козацькою республікою, яка за характером була прообразом сучасного місцевого самоврядування. Козацька організація виникла не «згори» як більшість державних структур, тобто не була побудована знатною верхівкою суспільства, а виникла «знизу» тобто пішла від народної самоорганізації. Під час національно-визвольних змагань українського народу проти національно-соціального гніту Речі Посполитої, коли етнічні українські землі звільнялася повстанцями від колоніальної урядової адміністрації, то населення на цих територіях відразу переймало козацьке управління, або як зазначається у літописних джерелах того часу «покозачувалося».

Землі Війська Запорозького адміністративно-територіально поділялися для здійснення господарської діяльності між куренями у ранній період з часу утворення Січі у другій половині XVI – до початку XVIII століття. Причому землі не закріплювалися за куренями на постійній основі, а кожен рік змінювалися за результатами жеребкування. Також вони не мали адміністративних центрів на своїй території, які знаходилися на Січі. На початку ХVІІІ століття адміністративно-територіальна структура Запорожжя змінилася. До курінної системи управління землями додалася паланкова структура, яка була накладена на вже існуючу і органічно з нею поєднана. Паланки це були постійно діючі округи, з адміністративними центрами на своїй території, які здійснювали військово-цивільне управління підвідомчої території.

Четверта група – курені назви яких походять від роду діяльності козаків, які до нього входили. До цієї ж групи назв належить і досліджуваний нами Платнірівський курінь. Платнірівський курінь колись був підрозділом важкої кінноти, де несли службу козаки знатного шляхетського походження.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

Реєстр козаків Платнірівського куреня від 13 березня – 15 квітня 1756 року.

Отаман Демко Чорний

Козаки:

Іван Гардовий

Грицько Гречка

Михайло Пінчук

Трохим Худий

Тиміш Пилипенко

Іван Широкий

Михайло Бойко

Лаврін Шаповал

Яким Сук

Василь Великолузький

Пилип Стягайло

Пилип Щербина

Матвій Сиж

Северин Волоцюга

Олекса Компанієць

Лесько Кравець

Грицько Гречин

Іван Посунько

Гаврило Білоусий

Роман Посунько

Василь Катир

Михайло Дикий

Кас’ян Великий

Макар Губа

Василь Ступа

Яцько Паплов

Павло Суреля

Каленик Шугайло

Омелько Великий

Грицько Гупало

Кіндрат Майгур

Іван Безпалий

Олекса Кравчик

Іван Солдат

Трохим Чуб

Самійло Щербина

Павло Кий

Олекса Щербина

Грицько Жовтий

Кіндрат Чакал

Михайло Данець

Данило Сторчоус

Яцько Круть

Яким Капран

Кузьма Ворона

Демко Сліпий

Іван Миненко

Павло Талапинда

Сидір Гречин

Денис Бризкайло

Андрій Горкуша

Кирик Кучменко

Остап Старий

Грицько Школа

Федір Сердюк

Улас Репало

Денис Товстик

Петро Дядько

Ничипір Обертась

Микита Куций

Герасим Орендар

Карпо Гуртовий

Панас Безрідний

Грицько Ступак

Левко Гуртовий

Демко Кошель

Федір Таранець

Іван Широкий

Яцько Покотило

Ігнат Глеба

Андрій Біркут

Їсько Бузина

Іван Білий

Іван Горкуша

Іван Субота

Іван Безрідний

Яким Волошин

Данило Швець

Федір Кучер

Антон Стрижак

Іван Великий

Савка Плох

Іван Литвин

Радко Литвин

Трохим Попович

Харко Чухліб

Михайло Білоконь

Грицько Кучерявий

Василь Скороход

Микита Карапуз

Пилип Куций

Семен Куцокінь

Андрій Литвин

Зінець Широкого

Микита Сухий

Трохим Сутяга

Олекса Бобошко

Арсен Тестів

Іван Патяка

Іван Чорний

Їсько Щербина

Іван Костира

Роман Костира

Гавриїл Кущинський

Яцько Швидкий

Андрій Халява

Грицько Кабак

Ілько Шкода

Ілько Оберемок

Омелько Швець

Федір Письменний

Андрій Верхогляд

Роман Ніс

Федір Крочак

Василь Міченко

Сидір Голінка

Грицько Ворона

Марко Холоша

Роман Довгоніс

Іван Головко

Яким Кіт

Семен Сак

Яків Келеп

Петро Лупа

Корній Головко

Наум Чабан

Андрій Сопот

Іван Лата

Тимко Несклада

Іван Кійло

Федір Черепаха

Іван Рудий

Кирик Швець

Левко Лопатенко

Яків Чудок

Андрій Мазур

Логвин Сидоров

Пилип Попович

Федор Жарко

Остап Деймик

Самійло Гора

Іван Кожум’яка

Іван Панов

Ілько Кушнір

Михайло Коваль

Федір Білий

Дем’ян Кравець

Лук’ян Литвин

Іван Рашавський

Роман Коваль

Семен Бандура

Панас Рілик

Степан Головко

Демко Литвин

Яцько Круть

Іван Лега

Федір Маймула

Василь Орленко

Роман Орленко

Кирило Розмова

Кирило Племінник

Прокіп Овечка

Федір Шлапак

Харко Бошкян

Федір Шапочник

Омелько Прилуцький

Іван Журавель

Андрій Ниль

Марко Віник

Павло Розвора

Степан Кайдаш

Павло Чепель

Грицько Кравець

Федір Зелений

Марко Цебер

Кирило Швець

Данило Головатий

Лук’ян Швець

Петро Швець

Корній Кравець

Дмитро Стягайло

Дмитро Коваль

Михайло Коваль

Нестор Бохіник

Корній Штиль

Андрій Бохіник

Антін Окатий

Степан Швець

Онисько Швець

Андрій Патика

Андрій Литвин

Грицько Ворона

Іван Рашавський

Степан Сторчак

Панас Гуртовий

Ігнат Чардак

Яцько Кравець

Ігнат Чорний

Радко Стріха

Андрій Верхогляд

Їсько Слоква

Олексій Кривий

Мирін Швець

Їсько Швець

Савка Литвин

Іван Чавка

Герасим Кривий

Петро Верещека

Тиміш Сніжко

Грицько Ворона

Василь Сніжко

Логвин Сидорів брат

Андрій Чорноус

Яцько Рябий

Корній Ластовик

Ілько Кравець

Роман Губа

Василь Головко

Марко Голоцвань

Степан Бандура

Ярема Бурхан

Петро Танцюра

Федір Хит

Демко Макарів

Микита Картуз

Тиміш Жук

Кіндрат Дробіт

Іван Різник

Олекса Різник

Радко Липкань

Улас Бейгуль

Роман Ніс

Петро Сірий

Микита Нир

Омелько Швець

Михайло Пихка

Петро Сопків

Демко Багно

Іван Харченко

Василь Тригуб

Іван Мирвода

Семен Сорока

Лук’ян Журавель

Василь Цілурик

Андрій Губа

Павло Гелевера

Карпо Кропивянський

Іван Горкуша

Андрій Кирь

Семен Сміченко

Семен Клочко

Петро Бабка

Терешко Бистрий

Терешко Кайдаш

Микита Умінь

Іван Бойко

Гаврило Лях

Карп Костира

Пархім Зуб

Наум Чабан

Панко Литвин

Іван Жоболда

Іван Наливака

Хома Шестюченко

Ілько Шкода

Гаврило Гараїк

Іван Перехрист

Ілько Мишача Щока

Самійло Безимений

Андрій Швець

Павло Гаркавий

Карпо Карабут

Михайло Гуртовий

Грицько Прохода

Грицько Сшлончак

Савка Зікран

Марко Безпалий

Василь Каїшлий

Семен Білокінь

Михайло Новаселицький

Іван Оченашко

Максим Шаповал

Кирик Чобура

Микола Нетреба

Василь Костенко

Іван Товстий

Їсько Бардак

Андрій Кучер

Сидір Ткачик

Савка Зубко

Єремій Черкас

Яцько Кітляренко

Василь Крилівський

Іван Стеценко

Іван Таран

Іван Сокур

Остап Дядко

Іван Хомутецький

Максим Таран

Петро Таран

Всього – козаків 301

⇐ Предыдущая 12