Главная | Обратная связь

ЙОМУ НЕ СПОРЯДИЛИ ВОЯЦЬКОЇ ТРИЗНИ

Юрію Дараганові судилося коротке життя — всьо­го тридцять два роки, але на них випало надто багато драм, які вимагали від поета великих зусиль, щоб вижити. На щастя, природа обдарувала його «міццю духа», і він умів «не коритись долі» й тоді, коли, зда­валося, приходила житейська безвихідь. Можна без­застережно сказати, що Дарагановим життям була суцільна боротьба за нього.

Він народився в Єлисаветі на Херсонщині 16 бе­резня 1894 року. Його мати — грузинка за похо­дженням,— хоч і відірвана була від рідного краю, зу­міла прищепити синові любов до прекрасної і гор­дої землі предків (це потім позначиться на його творчості) та водночас виплекати в ньому любов до України, що доводилась йому рідною землею по батьковій лінії.

Формування світогляду Ю. Дарагана відбувалось у складних і суперечливих умовах часу. Навчання у Тираспольському реальному училищі перервала перша світова війна — довелось іти на фронт. Служив підпо­ручиком російської армії, після Лютневої революції 1917 року став сотником Української армії — спочат­ку був командиром кулеметної сотні в Житомирській військовій школі, а відтак старшиною Кам'янецької школи.

Після розгрому Українського Січового стрілецтва Ю. Дараган у числі багатьох інших був інтерно­ваний і перебував у польських таборах Ланьцута, Вадовиць і Каліша для військовополонених. Тут і при­йшла до нього непереборна жадоба творчості, а разом з нею — потреба гуманітарних студій. У 1923 році Дараганові вдається вступити до Українського педагогічного інституту в Празі. Здавалось би, нарешті життєва фортуна на його боці. Але ж яка фортуна?.. Жити залишалося трохи більше двох років — точніше кажучи, не жити, а щоденно зга­сати від туберкульозу (помер він 17 березня 1926 року).

Власне, лише три-чотири останніх роки життя Ю. Дарагана були найактивнішою порою творчості, ко­ли писалися вірші збірки «Сагайдак», які не тільки при­красили «празьку школу» української поезії, але й ста­ли вагомим надбанням загальнонаціонального літера­турного доробку. Говоримо про це без пафосу і пе-

ребільшення. Українські поети-пражани Юрій Липа, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Максим Грива, Микола Чирський, Юрій Клен, Олена-Теліга, Оксана Лятуринська, Галя Мазуреико, Ва­силь Хмелюк, Антін Павлюк, Олег Ольжич, серед яких Юрій Дараган — одна із найпомітніших фі­гур, творячи в еміграції, не тільки не поривали па­тріотично-родинного зв'язку з Україною, а й були прекрасно обізнані з реальним станом літера­турного життя на Батьківщині. «На межі двох епох, староруського золота повен, Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр»,— писав, наприклад, Євген Маланюк у присвяті Павлу Тичині, якого мав за першу величину тодішньої української поезії.

Юрій Дараган, як і Євген Маланюк, був не тіль­ки щирим прихильником таланту молодого П. Тичи­ни, а й ревним пропагандистом його творчості, що робила великий вплив на тогочасну поетичну молодь. Отож при вивченні поезії Юрія Дарагана не слід забу­вати про часом дуже глибинний, навіть приховува­ний, а інколи й одверто показний зв'язок з ритміч­ною вивершеністю віршів автора «Сонячних кларне­тів». Цей зв'язок криється не лише у ритмічних виразах, а й у певних формальних символістських засадах. Звичайно, тут важко говорити про якісь кон­кретні впливи Тичини-символіста на Ю. Дарагана, якому символізм імпонував як художньо-есте­тичний напрямок. Мова може йти тільки на рівні типологічних зв'язків.

Досі наше літературознавство говорило про симво­лізм більш ніж обережно, тому український симво­лізм мало кому відомий. Проте можемо впев­нено констатувати, що він не досяг у нас вершин то­му, що наштовхувався на нерідко заполітизовані кон'юнктурні перешкоди, а крім того, був явищем при-пізненим: у той час, коли в українській літературі

78

він починав розвиватися, в західноєвропейських літературах мода на нього уже пройшла.

Але український символізм, як справедливо пише Іван Фізер у вступній статті до уже згадуваних «Координатів», «не був спізненою реакцією на те, що в Європі уже відійшло в історію»¹. Символісти, вважає він, можливо навіть більше, ніж поети інших напрям­ків, цікавились власними психологічними особливос­тями (ідеосинкразіями) і «розкривали у своїх вір­шах ті психічні нетрі людської душі, що були непри­ступні лабораторному спостереженню в науці»².

Саме в цьому контексті українська символічна по­езія зазвучала дуже свіжо і самобутньо. Слово мов­би розширювало свої можливості, збагачувало читаць­ку перцепцію, тобто чуттєві сприйняття зовнішніх предметів, конкретних фактів чи подій, вони става­ли більш багатоплановими.

Окрім того, у поетів-символістів важливу роль ві­дігравало омузикальнення мови. Зокрема, вірш Ю. Да­рагана зазвучав небуденно, обізвався вишуканою грай­ливістю звукових інтонацій, трансформувався ефек­тивними засобами поетичної метрики:

Шамотіння шимшаве, шипшина... Пу-гу!.. лине в тугу, жахається ніч... Довгі, чорні крила пташині — на СІЧ­НІ душі... Ніч осіння... Очерет, шамотіння... Над лиманом завмерли Зорі-перли.

Стрункість фрази, точність вислову, лаконіч­ність думки — це те, що якось особливо визначає

'Фізер Іван. Вступна стаття // Координати. Антологія сучас­ної української поезії на Заході. Т. 1. Сучасність, 1969. С. 5. ² Там же.

79

Дараганову поетичну стилістику, як визначають її й витончена живописність та зорова ефективність: «Спливло, занурилось, загасло... І дня нема,— пішов кудись. І вечір на високе прясло Смаглявим паруб­ком схиливсь... Здається темний явір ляхом... Зда­ється, так давно-давно Курить мій віз чумацьким шля­хом Туманом, сріблом і вином».

Дараган любив пейзаж, умів сприймати його своїм особливим зором. Навіть у передсмертному вірші «Прозорість» бачимо зразок яскравої малярської по­етичної палітри. Пейзаж його надихає, додає сил, чарує красою:

Знову під мереживо розквітлого ясмину. Крізь ажуровість запашних кущів Веселий молодик серпом блищить. Веселий молодик зійшов на зміну. Ясмину мрП линуть до небес. Тона води зелені та блакитні Ви пам'ятаєте колись у квітні? Ви пам'ятаєте конвалїі та без? Зарожевійте трошки, оживіть — Інакше білість п'яного ясмину, Що заховавсь без тями у шипшину. Холодним снігом облетить.

Дослідники поезії Ю. Дарагана цю його омузи-кальнену образотворчу гаму вважали чупринківсько-олесівською традицією на новому витку спіралі. З такою думкою важко не погодитись. І Олесь, і Чу­принка впливали не тільки на Дарагана, вони стали загальновизнаними авторитетами в широких літера­турних колах. Тільки при цьому слід пам'ятати, що Дараган ніколи не переносив механічно у свою творчу практику з досвіду інших авторів навіть незначних де­талей. Він прекрасно вмів освоювати літературний процес. Він шанував П. Тичину, Є. Маланюка, Б. Леп-кого, П. Карманського, О. Олеся, Г. Чупринку, вони кожен по-своєму на нього впливали. Та весь сенс

у тому, що цього впливу не видно на поверхні Дара-ганових віршів.

Дослідники літератури, навпаки, говорять про вплив Дарагана на всю «празьку школу». Його ху­дожні пошуки яскраво проглядаються в поезії О. Оль-жича, а О. Лятуринська навіть присвятила пам'яті поета одну із найзначніших своїх збірок — «Княжу емаль».

До речі, поетеса Ю. Дарагана при житті не знала. Вона захопилась його поезією дещо пізніше, коли вже автора «Сагайдака» в живих не було. Проте захоп­лення було вражаючим. Лятуринська залишила про це вельми цікаві спогади та оцінки його творчості. «Да­раган,— писала вона,— гридень бога сонця, не Pa, a Дажбога, такий ясний і дзвінкий, мов срібна сурма. Від нього втікає за лиман зима, синонім усього тем­ного й злого. її нагонять його білі коні і топ­чуть.

Він побратим Дунаю, Добриня з двору Володи­мира — Красного сонечка; скаче по полю сірим вов­ком, шугає соколом. Не сумним, а радісним балад­ним ладом їде князеві Володимирові здобувати кня­зівну:

По князівну по Рогніду « половецький край Іде з любим побратимом лагідний Дунай.

Він — Вольга трьох лицарів. Він — січовик-харак-терник, кидає бранку поперек сідла, рубає бусурме­на. Він — вірний джура Мазепи, натхненний боян йо­го «помаранчевого заходу». Він тужний кобзар козаць­ких походів. Його кобза ридає ніжно й мелодійно сум­ною згадкою, спомином:

Так червоніє кров півоній. Так гірко скаржиться полинь. Бо вже давно козацькі коні Відтанцювали в далечінь.

 

80

5 T. Салмга

81

І коли я говорю з його вірша устами Ольги — месниці за Ігоря:

Вітай, мій ладо синьоокий, Роздертий, мертвий ладо мій!

— я уявляю Дарагана, з його пошматованими хворо­бою, роздертими кривавими грудьми.

Йому не спорядили вояцької тризни, не поклали бойового коня і зброю, не спалили жінку»¹.

Думки Лятуринської, як бачимо, дуже виважені, в них схоплена найглибинніша суть Дараганової поезії, яка мала невідворотний вплив на тодішню молоду ук­раїнську еміграційну літературу. Літературознавець І. Фізер не без підстав з-поміж празької групи ви­значає ряд авторів, творчо споріднених між собою не тільки тематичними ознаками, але й певними стильовими рисами. У цей ряд він ставить О. Ольжи-ча, Ю. Липу, Ю. Дарагана, О. Телігу, О. Ляту-ринську, Л. Мосендза, О. Стефановича. Звичайно, всяка класифікація умовна. Очевидно, є певна умов­ність і тут. Але домінантою, на якій засновується дане групування, служить творчість Ю. Дарагана. Навіть якщо подивитись на це групування через хро­нологічну призму, то багато чого прояснюється. Тільки Юрій Липа видав свою збірку «Світлість» у тому ро­ці (1925), що й Дараган. Інші ж автори приходили до читача вже по смерті Ю. Дарагана. Наприклад, «Поезії» О. Стефановича з'явились у 1927 році. «Рінь» О. Ольжича вийшла у 1935-му, «Гусла» О. Ляту­ринської— у 1938-му, «Зодіяк» Л. Мосендза — у 1941-му, а збірка віршів О. Теліги «Душа на сторо­жі» — аж у 1946 році.

Лятуринська Оксана. Юрій Дараган // Зібрані твори. Торонто, 1983. С 534.

82

Цей бібліографічний екскурс, думаю, не зайвий у нашому сюжеті. Він по-своєму засвідчує, яким по­пулярним залишалося ім'я Ю. Дарагана. І старше по­коління, і ровесники, і молодші звертались до його невеликої спадщини як до творчої лабораторії. Про це може свідчити і той факт, що йому присвячува­ли вірші десятки іменитих поетів. Скажімо, Євген Маланюк 1929 року у присвяті «Юрієві Дараганові» малює образ поета, життя і творча праця якого ста­ли для нього уроком, прикладом несхитності у скла­дних життєвих перипетіях, де можна вибирати одне з двох: вигоду для себе, відступивши від своїх ідеалів, або безкомпромісність.

У вірші «Смаглявість від того вогню» (написа­но 1936 р.) для Маланюка Дараган продовжує залиша­тися світлою пам'яттю. Правда, вірш цей звучить як докір живим, як антитеза до того, що сталось. Адже у врізці до вірша сповіщається: «На Ольшанськім кла­довищі в Празі, на місці, де була могила Юрія Дара­гана, поховано якусь жінку. Хрест валяється на стежці».

Після такого повідомлення Маланюк творить спов­нений духовної величі образ:

Смаглявість від того вогню.

Грузинські очі, сухість вилиць.

Слова, що цокались і бились.

Продзьобуючи вихід дню.

Раз — орлій клекіт, раз — стріла.

Раз вірна куля. І ніколи

Не змусив хам короткочолий

Схилити гордого чола.

Гірська душа зійшла в степи.

Де вітер і козацькі чоти.

І щось либонь від Дан-Кіхота,

Бувало, в постаті тремтить.

Щось старовинне, щось п'янке.

Як пісня, як лицарство й слава,

Щось разом ніжне і тужаве,

Мов криця — тверде і крихке.

6* 83

Ліричні присвяти Дараганові, які не зрідка з'яв­лялись, мовби компенсували те, що повинна була ро­бити критика. Він заслужив на більше, ніж одержав від неї; поети, здається, його глибше збагнули. Адже він залишив ніжну і щиру лірику, без найменшої пози дидактизму, строфічна філігранність та композиційна легкість якої ставали мовби практичним унаоч­ненням, як слід робити вірш. За Дараганом зберігалась також добра репутація з часів часопису «Веселка» (1922—1923), який він видавав разом з Є. Маланю-ком, друкуючи тут перші свої твори та добираючи до друку твори інших авторів. Для себе у нього була одна міра — принципова безкомпромісність, а для ав­тури — доброзичливі поради і нелукава вимогливість.

Поезія Ю. Дарагана невелика за обсягом, але во­на дає підстави для різнопланового аналітичного роз­гляду. Цікавою, скажімо, може бути розмова про її неоромантичну естетику, яка згодом так яскраво про­явиться у творчості Освальда Бургардта (Ю. Клена). Павла Филиповича, Миколи Зерова, Максима Риль­ського та поетів з літературної групи «Митуса» — Ро­мана Купчинського, Олеся Бабія, Василя Бобинського, Миколи Голубця та інших. Неоромантики, як і неокла­сики, пов'язували українську історію-й культуру з куль­турою європейською. Тема України в інтерпретуванні її через історичні сюжети у Дарагана — одна із основ­них. Його цикли «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжю» — це велична ода мину­лому та сучасному рідної поетові України, яка при­ходить до нього у спогадах і снах, за якою він безнастанно тужить і яку леліє в серці, як найкращу свою мрію. Взагалі минувшина для нього — вічна книга знань, досвіду, уроків, захоплень:

Я знову сню забутим раєм На старім Кардовім мості,

Де золотий Христос конає На темно-бронзовім хресті... І знов, як непоборний фатум, Як келих старого вина, Своїм медвяним ароматом П'янить і б'є старовина...

Цей до певної міри урбаністичний пейзаж Праги з'являється в поета, можливо, не як захоплення велич­ністю міста і навіть не як медитація, а як контраст, який став стіною перед тим, що йому найрідніше, що лежить на його серці болем розлуки:

Степи розлогі, далечінь... Давно вже син твій козакує. Шаблі, аркан, мушкети, кулі Та вороний, гарячий кінь... Тож хай боронить щасна мить Чи характерник-перебендя... Мов наполохана лебедя. Чекає мати і мовчить...

Образи степу, козацької битви, вірного вороного коня, заплаканої неньки проходять крізь його поезію як героїчна драма історії, як подвиг народу, як вічна пам'ять, що і ранить душу, і водночас тамує її біль.

Слід сказати, що Дарагана цікавила українська іс­торія у найрізноманітніших її сюжетах. Він одним із перших українських поетів в еміграції звернув увагу на призабуті старокиївські сторінки. Вірші «Похід», «Ки­їв», «Милуша», «Свати», які він спочатку надруку­вав у «Веселці» (згодом вони послужили основою збірки «Сагайдак»), не тільки мали художню вар­тість, але й стали певним зачином розробки цієї теми, продовженої іншими авторами.

Окрему сторінку творчості Ю. Дарагана явила со­бою поема «Мазепа» (1924), у якій він спробував від-

 

84

85

творити величну і трагічну сторінку часів Полтав­ської битви 1709 року. Слід сказати, що після появи віршів Б. Лепкого «Батуринські руїни» (1911) образ гетьмана Мазепи зникає з художньої літератури. От­же, Дараганові належить спроба його відродження. Мине ще небагато часу, і в 1926—1929 роках з'яв­ляться історичні повісті Б. Лепкого «Мотря», «Не вбивай», «Батурин» і «Полтава», що становитимуть од­не художнє ціле під загальною назвою «Мазепа». О цій порі Мазепі присвячують вірші Р. Купчинський, О. Бабій, М. Матіїв-Мельник, а Василь Пачовський друкує драматичну містерію-воскресіння у п'яти діях «Гетьман Мазепа».

На такому фоні добре проглядались вади Дарага-нового твору. Він не зумів відтворити історичну епоху навіть настільки, наскільки це дозволяв жанр поеми. Автор не дає у творі психологічної осно­ви, природного та історично виваженого розвитку сю­жетів. Очевидно, «Мазепа» — найслабше місце його творчості. До речі, Леонід Череватенко так не вважає. Він каже, що поему «Мазепа» критикують даремно. «Та придивімося уважніше,— пише Л. Череватен­ко,— якраз він брався за те, чого не існувало в україн­ській поезії до нього. Безперечно, як це робиться, Юрій Дараган не відав, писав як на душу лягло, як міг, та ось вам і аргумент — чудовий, мускулястий фінал тієї ж критикованої і ганеної поеми»¹.

І Череватенко цитує три строфи із твору як аргу­мент його «мускулястого фіналу». Що ж, мені хотілось би, щоб Л. Череватенко, який так багато і часто бли­скуче пише про «білі плями» української літера­тури, спростував критику Дараганової поеми «Мазе­па». Та поки що це у нього не вийшло, бо, мабуть,

підбирає не такі аргументи. Якщо критика висловлю­вала свої зауваження до твору, то йшлося насамперед про історичну концепцію образу, про його психологіч­ну сутність, про сюжетні колізії тощо, а не про те, що захищає критик.

Що ж до душі Дараганових віршів та їх художньо-образної мускулястості, то двох думок не існує. Його лірика дає підстави для високих оцінок, зокрема для розмови про поета як майстра фрази, творця деталі чи образу, у яких є асоціативне багатство і немає котурнів, надуманості, найменшої словесної зайвості. З його поезії можна скласти своєрідну антологію художніх тропів, які переконливо демонструють справ­жність естетичної краси і силу художньої думки:

Сьогодні ранок — мов служба Божа, Урочистий і світлий. В снігу шепоче гай-аельможа Палкі молитви...

Власне, чи не з кожного цитованого уривка добре видно, що Ю. Дараган — лірик-символіст, ніжний і де­лікатний у вислові. Якраз оця делікатність, витонче­на недомовленість і дозволяли йому виспівувати, так, саме виспівувати, свою душу. Ось чому вдумливий до­слідник його поезії М. Шаповал мав право написа­ти, що нагота переживань чужа для Дарагана. «Він,— казав критик,— таємно-молитовний. Свою обожест-влену любов у її реальності він знає, переживає сам, а в літературу передає символ, що буде нас ворушити і тривожити загадкою, котру ми внутрішньо зразу від­чуваємо і мріємо про неї, але не називаємо її імені» .

У цьому зв'язку можна говорити, що у Ю. Дарага­на оригінальний і багатий поетичний словник, власний

 

Череватенко Леонід. Хай кров на сніг із серця присне, червоним маком зацвіте... // Дніпро. 1991. № 3. С 76.

Шаповал М. Під білим парусом // Нова Україна (Прага). 1926. Ч. 1—2. С 133.

 

86

87

звукопис, своєрідний синтаксис. Слово «Сагайдак» вміщує не тільки різні тематичні стріли, а й багатство поетичних барв, щедрість художніх прийомів. Звідси й починається творча самобутність поета, яка захоп­лює й чарує тим більше, чим глибше проникаємось його тугою за рідною землею, за своїм народом. Яким би не був український осередок в еміграції, чужина все ж залишається чужиною: вона хоч і дала йому при­тулок, однак гнітила вразливу душу. Він марив сте­пом, Україною, рідним середовищем, мовою матері-грузинки. До речі, Юрій Дараган крізь усе своє життя поряд з українським проніс і грузинське слово, про що свідчить, зокрема, промова Є. Маланюка над моги­лою Ю. Дарагана: «Сьогодні хочеться сказати про південну розкішно-запашну троянду, що замерзла і впала на нашім страшнім шляху українськім — крізь бурю і сніг.

Хочеться зарисувати образ його: екстатично-гру­зинський профіль (поет залюбки розмовляв по-гру-зинськи), заглиблені очі з гіркою мудрістю того — крізь завісу дійсності — знаття, що завжди відрізняє справжнього поета, мімозну вразливість і вібруючу ніжність рухів»'.

Отож годилося б сказати і про тему Кавказу в пое­товім доробку. Якими дорогами не водило б його ви-гнансько-емігрантське життя, Кавказ весь час являв­ся йому на очі, полонив душу:

Де зазирають в прірву скелі. Де, як поема, барвний світ. Над сном маленької оселі — Мов стрічка, синій оксамит. І тільки гук прудкої річки Та дикий спів із верховин. То з мінарета тужно кличе

Маланюк Євген. Крізь бурю і сніг // Студентський вісник <Прага). 1926. Ч. 1. С 11 — 12.

Старий і сивий муедзин. Не знаю, десь згорає сонце. Прозорий день вже спопелів... Зникають, ніби в ополонці. Намиста молитовних слів.

Можна думати, що кавказька тема розкорени­лась би в Дарагановій поезії урізнобіч, якби не та­ким коротким було його життя. Він тільки вихо­див на дорогу, вглядався у літературні далі, але най­частіше лише вглядався, бо осягти їх, йти до них не було сил: хвороба немилосердно точила поетове ті­ло, вбивала на пні усі надії. Отже, робив те, що встигав, що швидше спливало в пам'яті і в серці. Згаду­валися вчорашні фронтові дороги, табори для поло­нених, в яких коротали життя тисячі українців, згадувалося прожите:

Бисть тишина — в Шипюрні у шпиталі,

Бисть тишина на тіні — козаки.

Що від сухот мовчазними вмирали...

Бисть тишина безмежної тоски...

Ми знали, що потай улюблений військами

Отаман виїхав надовго... назавжди.

Ми чули на серцях могильний камінь.

І воском танули гартовані ряди...

І осінь йшла і плакала безрадпо.

Рік 22-й — мовчазний одчай...

В таборі мряка — наче сивий ладан —

/ напівтеплий з сахарином чай.

— Хто це робив? — Пригадуєш, не знаєш.—

— Чи Гуня, чи Павлюк, чи Гордієнко Кость? Стояв олуплений, трагічний Каліш.

Ридав Nord West і — Нічесоже бисть.

До втомленого хворобою поета приходили сни. Ось він верхи на коні, мов «казковий лицар», в'їжджає до столиці України — Києва. Йому «Дніпро і степ безкраїй сниться». Словом, його єство було вщерть сповнене пережитим. Те, що поет переніс, знову і знову зринало спогадом, начеб просилось у життєвий підсумок, жадало оцінок.

 

88

89

У вірші «Містичне» — одному з останніх творів — поет знову малює картину бойових походів, зга­дує своє минуле: «Зорі злякано дивилися в очі близькому Дневі, що займався вже в бою... Ніби очі на малюнках Которбиського, Ніби краплі плинного во­гню. Чи ж тому в коротких реченнях Непоправність хиб...»

Наша розмова — тільки підступи до поетичної спадщини Юрія Дарагана, спадщини, котра, як бачи­мо, сутністю своєї художньої справжності переживає час, пробивається на білий світ більш як із півстоліт­ніх спецфондівських ув'язнень, щоб прорости на рід­ному грунті. Що ж, у ній зерна добірні — вони про­ростуть.

ХРЕСТ ОЛЕКСИ СТЕФАНОВИЧА

«23 грудня 1970 р. в маленькому містечку Бавнд Брук був дивно погідний день. Далеко на не-босклоні де-не-де блукали білі хмарини, а у виструн-чених навколо кладовища тополях дзвеніла тиша, бо «єдино їй дзвеніти біля смерти». В той погідний день хоронили Олексу Стефановича, одного із найцікаві­ших сучасних українських поетів. За труною йшло ті­льки двоє людей — поет Рубчак та автор цих рядків. Не було тут ні помпезного ритуалу, ні поминальної тризни, ні тих, що в годину смерти інших шука­ють публічного самоствердження» .

Цю сумну і гірку правду про останню поетову дорогу зафіксував у своїх спогадах літературознавець

' Ф і і є р Іван. Вступна стаття // Стефанович Олекса. Зі­брані твори. Торонто: Євшан-зілля, 1975. С 12.

Іван Фізер. Інші, ті, що знали Стефановича за життя,— Галина Лащенко, Марина Антонович-Рудницька, Бог­дан Бойчук, Петро Івахів, надрукували не менш драма­тичні свідчення із його прижиттєвих буднів. А проро­сли вони тернами еміграційних шляхів з рідної його Волині крізь Європу та Америку. Із сімдесяти одного року свого життя він на Україні прожив тільки двад­цять три; двадцять два пройшли у Празі, п'ять — у Німеччині, двадцять один — у США.

Народився Олекса Стефанович на Волині (Миля-тин біля Острога) 5 жовтня 1899 року в родині свя­щеника. Він також одержав духовну освіту (закін­чив 1919 року в Житомирі духовну семінарію). З 1922 по 1928 рік студіював філологічні науки в Карловому університеті та відвідував якийсь час літе­ратурні курси в Українському вільному університеті. У Празі й розпочав свою поетичну творчість.

Перші його публікації з'явились у «Літературно-науковому віснику», «Новій Україні», «Християнському шляху» та журналі «Пробоєм». Опублікував дві пое­тичні збірки — «Поезії» (1927) та «Стефанос І» (1938). Надзвичайна поетова скромність та букваль­но унікальна вимогливість до себе й обумовили цю скупу кількість видань. Правда, в 1975 р. Богдан Бой­чук опублікував посмертно книгу зібраних його творів, куди увійшли й речі з-поза названих збірок.

«Головна прикмета Стефановича-поета,— пише М. Антонович-Рудницька,— яка передовсім різнить його від інших,— це вперте і послідовне, майже ней­мовірно докладне випрацювання вірша. Стефанович буквально карбував, шліфував, цизелював не тілько кожне слово щодо точности його значення, щодо му-зичности кожного його складу й звуку, а ще намагався передати умисними вишуканими сполуками приголос­них з голосними драматичне напруження, відповідне до змісту вірша. Він шукав для кожної теми якнай-

 

90

91

відповіднішу форму, склад, ритміку, рими і поетичні образи. Навіть стиль і характер мови змінювалися згідно з історичним тлом, добою, нагодою або на­строєм, який треба було в даному творі передати»'. Хто ж були ті інші, з-поміж яких прагнув вирізни­тись як поет індивідуального характеру Олекса Стефанович? Звичайно, поети його покоління — українські пражани: Євген Маланюк, Юрій Липа, Юрій Клен, Максим Чирський, Олег Ольжич та інші. Справді, вже перші творчі кроки Стефановича засвід­чували значну професійну зрілість молодого автора. Він умів захоплювати читача тим, чим повинен захоп­лювати справжній поет. У Стефановичевих віршах у першу чергу вабили шляхетність версифікації, ме­лодика рядків, вишуканість і змістова вартість об­разів:

Гураганом — кінь під паном —
/ раптово став.
в «Що ж ти, коню? Тож нема нам

Жодних тут застав!* Подививсь Ілля. Не вперше Путь найшла на путь. Хрест степи собі на перса Із доріг кладуть.

Тільки Стефанович не обмежувавсь віршовою ес­тетикою. Виформовуючись на витонченого майстра у мистецтві поезії, він був свідомий того, що слово мусить мати суспільну призначеність, що воно повинно нести в собі проблеми великого загалу і в пер­шу чергу проблеми національні. Якщо Є. Маланюк збіркою «Стилет і стилос» кидає виклик всьому імпер­ському російському, послідовно акцентуючи, що укра-

А п т о н сі и и ч-Р удницькаМарина. Про поета, що не вмер увесь...// Стефанович Олекса. Зібрані твори. Торонто: Євшан-зілля, 1975. С. 255.

їнська державність може стояти тільки на міцній осно­ві сильного і вольового національного характеру, який ще треба формувати, то О. Стефанович разом з пое-тами-уенерівцями (вчорашніми воїнами УНР) цю тезу в основі своїй не тільки підтримував, але й по-своєму розробляв.

Маланюк через форми своєрідних антитез, через протиставлення усіх тих понять, що формують міцний і слабкий характери, витворює свій історіософічний по­гляд на українське питання. Стефанович цього не робить. Його погляд хоч і збігається з думкою Ма-ланюка, що поет повинен бути форматором націо­нальної свідомості, навіть її стражем, але Сте­фанович не бере на себе в цьому питанні, так би мовити, обов'язків «ідеологічного забезпечення». Він коментує історію, займає при цьому свою позицію, проводить свою думку, але не диктує, не нав'язує її:

«Занадто панська — Польща. З нею важко.

Гидке — московське: вірний твій холоп.

Сміття твоє, підніжок твій Івашко.

З такими жить — добра нам не було б.

Туди нам треба глянути, за море.

Хоч і далися турки у знаки.

Та тільки з ними лад якийсь утворим.

О Боже, пронеси часи тяжкі».

І, може, й блисла.би, соколю-вовче,

Одна усім просторам булава.

Коли б не поховало Ярополче,

Коли б не погребла тебе Москва.

Як бачимо, Стефанович тільки представляє постать гетьмана Дорошенка на тлі історії. Внутрішній пор­трет, світогляд Дорошенка постає з його ж слів і слів таких, які більше відповідають історичній правді, ніж поетовим узагальненням. Його слова звучать тіль­ки як думка того, хто споглядає історію, хто її осягає, пізнає. Якщо подібні поетичні осягнення історії по­трібні Маланюкові як факти для історіософічних кон-

 

92

93

цепцій, то Стефановичу досить цього тільки для тлу­мачення історії. Словом, Маланюк — поет-історіософ, а Стефанович — поет-історик.

У цьому зв'язку він дивиться на Україну в історичному обсязі подій та фактів від IX до XX сто­ліття. Ліричний герой Стефановича споглядає їх поглядом миротворним — вони, ці події та факти, вже були, і їх залишається тільки прийняти як реальність минувшини. Інша річ, що вона мусить бу­ти досвідом для поетових сучасників. Але поки що «злі, непрохані гості Проклали просторами хрест — Й лежить між травами, де кості, Де б'ються во­рони за решт. Лежить на тілі України її прокля-тіє, злодух. І до сьогоднішньої днини Несе їй чорную біду. Лежить, упершися у пероа, Кінці, мов крила, розпростер — І що творилося тут перше, Те саме тво­риться тепер».

До речі, більшість критиків не вважала Стефа­новича поетом громадянського виразу. Але це да­леко не так. Інша річ, що, можливо, його ліризм яко­юсь мірою заступив дуже своєрідний стефановичів-ський публіцистизм. В усій його творчості бачимо від­криту позицію автора щодо свого громадянського ви­бору, спостерігаємо його ставлення до української історії, до її складних перипетій, чуємо його оцінки по­дій і фактів. Своїми роздоріжжями, що пролягли крізь українські лани, Україна несе хрест. Хрест впав тягарем на рідний край, він став його недо­лею, він став і поетовою ношею, його болем. «Зда­ється, одвіку напруги племен і доріг цю землю кара­ють — пережуть, і крають, і хрестять... Давно в серед-хрестя цей камінь злоречий заліг».

Україна, розташована майже на розмежжі Євро­пи й Азії, крізь усі часи була роздоріжжям для по­ловецького дикого гарцювання, для печенізьких плюн­друвань, для татарської і турецької сваволі, а потім

все двадцяте століття була «середхрестям» нового, може найлютішого за всі часи, варварства. Лише ли­царство, міцність духу народу втримує Україну під її споконвічним важезним хрестом.

Звичайно, у наведених вище строфах уловлюємо не тільки історичний коментар автора, але й історіосо-фічну його концепцію. Маланюківський погляд на іс­торичне минуле України все ж залишав на його су­часниках певний знак. Маланюк-історіософ мав свій невідворотний вплив і на Стефановича — поета істо­ричної тематики. Врешті, немалозначний той факт, що вірш «Дорошенко» Стефанович присвятив Маланю-кові.

У ранній період творчості для Стефановича іс­торична тематика була домінуючою. Листопадовий по­хід української армії в 1921 р. на окуповану росій­ською армією Україну і трагічний фінал цього похо­ду (розстріл 359 українців російськими «братами» під Базаром на березі річки Звіздаль) став гіркою істо­ричною подією, сучасником якої був сам поет. Ось як він про неї пише:

Лютим, жорстоким дзвоном

Видзвонює сталь.

Скрикує льодом червоним.

Холоне Звіздаль.

Кулі до чол, як бджоли.

Шабля руба.

Солить сніги і солить

Червона ропа.

гВитривать, витривать, брате,

У боротьбі!»

Чотири гранати — для ката,

А п'ята собі.

Лютим, жорстоким дзвоном

Видзвонює сталь.

Скрикує льодом червоним,

Холоне Звіздаль

— *Дивись, богомазна рать.

Дивіться, праведні лиця!..

 

<)4

9.5

Хто там ще може співать. Хто там сміє молиться?!» — «У Бога, у мать, у все! Яка там у чорта віра!» Як чорна гадюка, повзе Чорна зневіра.

Поетова фраза стає стислою, уривчастою. У вірші працюють алітерації, мужніє голос.

А схоже було, що він обирав собі іншу дорогу: ран­ні пастельно-осінні пейзажі несли елегійний, сумний настрій. Перебуваючи під впливом то символістів, то романтичної стихії в поезії, Стефанович начеб і не припускав, що в його поетичну палітру врива­тимуться чисто публіцистичні настрої, пасажі суворої життєвої правди, голос його часу, героїчної укра­їнської національно-визвольної доби.

Тому про поезію раннього періоду Галя Мазуренко писала: «У автора талант ще не вироблений, але щи­рий, так би мовити, «пастелєвий»: ніжно забарвлені малюнки природи, відтінки почуття — його царина... Уявляйте перед собою образами те, що чуєте, і вас огорне поезія малюнка. Слабіше іде з лірикою, а якимись цілком безкровними виходять у'автора тво­ри, де потрібний сильний патос. Якісь надумані во­ни, бутафорні, почувається запозичена в когось мане­ра. Щодо форми вірша, вона не оригінальна, ма­буть, автор в ній мало любується»¹.

Звичайно, далеко не з усіма цими висновками кри­тика слід погодитись. Можна сперечатися щодо фор­мальних пошуків поета. А щодо публіцистичного його пафосу, то був він дуже своєрідний. Міцний пульс громадянського виразу, той, якого жадала Г. Мазурен-

Мазуренко Галя. Олекса Стефанович. Поезії. Збірка 1 (1923—1926) // Літературно-науковий вісник. Т. 26, ч. 4. Львів, 1927. С 366—377.

ко, в його поезії уже з'являвся. Погляньмо хоч би на крутянську тему, що заполонила тогочасну україн­ську поезію, не обминувши й Стефановича. її відголос знаходимо у багатьох його віршах. Навіть Богдан Хмельницький за його поетичною інтерпретацією стає витязем сучасних поетові визвольних змагань: «Жар-малинові, ясно-злоті Цвітуть прапори й корогви... Святі правиці із кіотів Благословляють, як живі... Гря­деш до Софії Святої На білоснігому коні... Вже не Москва і не Варшава, Не за козаччину вже бій, А Укра­їнськая Держава В уяві блиснула твоїй!»

Та на шляху до неї стояли героїчні Крути. 29 січня 1918 року поблизу станції Крути недалеко від Ніжина три сотні київських студентів та учнів і кур­санти старшинської школи з Бахмача прийняли нерів­ний бій з кількатисячною військовою частиною росій­ської армії, якою керував царський жандармський полковник Михайло Муравйов. Завзяті українські патріоти, незважаючи на значну чисельну перевагу во­рога, героїчно тримались протягом цілого дня, та все ж упали жертвою.

Більшість героїв крутянської трагедії було похо­вано у колективній могилі на кручі Аскольдового цвинтаря. Тисячі киян хоронили юних лицарів. В похо­роні брали участь члени Центральної Ради. Траурні пісні співав хор славетного Олександра Кошиця. На жаль, могила простояла недовго. З приходом у Київ радянських військ її було ганебно сплюндро­вано. Але крутянська епопея навіки закарбувалась у народній пам'яті. В поезії одізвалась вона зливою при­свят. Нагадаємо Павла Тичину:

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

Тристам учнів українських.

Славних, молодих,

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

 

96

7 Т. Салига 97

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадницька рука?

Квітне сонце,— грае вітер

І Дніпро-ріка...

На кого завзявся воїн?

Боже, покарай!

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих.

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

Крутянської теми не обійшли десятки поетів. При­святив Крутам вірша й Олекса Стефанович. Напи­сав він його у 1933 році, у страшний, не менш тра­гічний для України час, коли сталінська репресивна сваволя уже не знала меж і не мала ніякого стри­му в ставленні не тільки до підозрюваних у націо­нальному патріотизмі, але й до невинних селян, які займалися лише тим, що працювали на землі. їм за це було придумано найстрашнішу кару — голодну смерть.

Тичина цього 1933 p., очевидно, заплющивши на крутянську трагедію і на всі інші трагедії очі, на­друкував у газеті «Правда» оду «Партія веде». Зви­чайно, тяжко поєднати ці твори — «Пам'яті тридцяти» і «Партія веде». Таку між ними невідповідність, таку переорієнтацію поета, яка відбулась уже під кінець 20-х років, пробував пояснити Євген Маланюк. «Істо­рія з Тичиною,— писав він,— явище, на жаль, суто об'єктивне, а не суб'єктивне! Коли б Тичина сам «перейшов», ну, наприклад, розчарувавшись в україн­ських можливостях і зробившись «чесним» москво­філом, це було б півгоря. Біда в тім, що його, одеською мовою кажучи,— «перейшли».

В цім різниця між Тичиною-особистістю й, на-

98

приклад, Елланом-Блакитним чи М. Хвильовим. Зре­штою, наслідки не такі вже й ріжні; один своєчас­но помер і тим позбувся не дуже приємних пере­живань тепер другого. Але і Елланові, і Хвильово­му «азіатський ренесанс», ця ідеологічна «установка» дала міцний «упор» для конструювання індивідуаль-ности, для розгортання своєї творчої особистости. А в цім-бо й полягає призначення артиста взагалі»¹.

Певна річ, Тичина добре усвідомлював, що його сучасники та наступні покоління дошукуватимуться пояснень зламу в його світоглядній позиції. Тому він таким адресатам, як Є. Маланюк, та й адресатам май­бутнім, у 1936 році в щоденникових записах залишив рядки: «Що є органічним зараз для моєї творчості — це перехід від витончених звуків до широкого зву­чання, перехід до масової пісні, пісні революцій­ної, політичної. Цей перехід намічався у мене ще дав­но, починаючи від 1919 року, коли я написав «На майдані», «Як упав же він з коня...», а потім... осо­бливо «Партія веде». Може, хто-небудь запитає: а чи не єсть це зниження? Ну да! Якщо я писатиму легенькі пісеньки — тоді, звичайно, це будуть зниження. Мо­же, хтось скаже: а чи не єсть це нечесне ламання таланту? Ну да! Якщо я буду підладжуватись під маси, тоді, звичайно, буде нечесно і тоді краще всьо­го одійти на сто літ назад і ревно ісповідувати теорію св. Антонія Падуанського, який ходив понад озером і проповідував рабам життя тихе, мирне, і їсти маленьких рибок. Ні, не по лінії спрощення іду я зараз. Я ворог всякого спрощення. Я ненавиджу зараз оту вульгаризаторську теорію двоголосія, що панувала в нас останні три роки. Величну пісню створити, пісню, яка б переливалася всіма фарбами епохи!»

' Маланюк Євген. Буряне поліття // Літературно-науковий вісник. Т. 26. ч. 4. Львів, 1927. С 327.

'Тичина Павло. Із щоденикових записів. К.: Рад. пись­менник, 1981. С. 97—98.

7»

99

Як бачимо, Тичина за вірш «Партія веде» оправ-довується. Пояснює появу цього твору як логічне стильове продовження ранніх своїх віршів «Як упав же він з коня...» та «На майдані». Річ у тому, що ці два вірші вже мали бойовий наступальний комен­тар, який відповідав ідеям пролетарської літера­тури в її соцреалістичному одязі. Насправді ж це ре­чі з того ідейно-тематичного «регіону», до якого на­лежали й тичининські «Гей, вдарте в струни, кобзарі», «Ой що в Софійському заграли дзвони», «Хто ж це так із тебе насміяться смів!», «Прийшли попи-диктато-ри», «Золотий гомін», «Орли-стервятники на труп ле­тять», «Пам'яті тридцяти». Названими творами Тичи­на не захищається, не обґрунтовує ними генезу вірша «Партія веде» звісно чому: вони ж мали на собі інше «клеймо». За незначним винятком, він не міг їх навіть надрукувати коли-небудь у якійсь збірці. Сло­вом, вони «компрометували» «Партію веде», а не були її початком. Не були таким початком і «На майдані», та «Як упав же він...»

Стефановичеві «Крути» били у дзвони людської пам'яті і звучали дисонансом тичининській оді:

Сходять нам ваші незгасні сонця.

Дзвонять серця ваші вічні.

Ваші квітневі, травневі серця.

Квітні, посічені в січні...

У клекотінні — святі корогви.

Клекоту повні — прапори...

Ми під кипінням іх радо, як ви,

В буряні рушим простори.

Радо на сурмний задуднимо зов

Ми по шляху грозовому.

Тому крутому, що з Кругів пішов,

Непереможному тому...

Не тільки через цей вірш, а крізь усю поезію О. Стефановича пролягає концепція віри у торже­ство найсвятіших українських ідеалів. Поет упевнений.

що в боротьбі за українську незалежність Крути знайдуть своє продовження. Поглумлена й осквер­нена, оббрехана і сфальсифікована правда Крут стане істинною правдою, а суджені будуть суддями: «Крута дорога із Крут, Та вірмо, рушивши нею: Нелюдськи міцний цей люд І вийде він ще на суд Не судженим, а суддею».

Вірш «Крути» увійшов до збірки «Стефанос І», про яку О. Бургардт писав: «Якщо поява такої книжечки, як віршова збірка «Стефанос» пройде не­поміченою в українській критиці, то се можна було б пояснити тільки цілковитою неосвіченістю читача у справах мистецьких і байдужістю до справи літера­турної...

Стефанович, правда, йде добре уготованою доро­гою Рильського, і під тим оглядом поезія його носить усі ціхи неокласичного мистецтва, але стихія власного ліризму в ньому така потужна, відшліфова-ність кождого рядка така досконала, що, будучи адептом, він лишається глибоко оригінальним»¹.

З оцінкою Бургардта збігалась оцінка Івана Огієн-ка. Хай Огієнко й не наголошував на неокласичних тенденціях Стефановичевої поетичної палітри, але вона в його критичних висновках бралась до уваги. «Олекса Стефанович,— казав Огієнко,— правдивий поет, а його збірочка правдива поезія... Мова збірки глибоко поетична, що вільно пливе з почуттям пере­повненої поетової душі»². Він «пише соборною літературною мовою, власне, не пише, а малює»³. Далі критик аналізує мову його віршів у цілком кла­сичному аспекті, звертає особливу увагу на її

Бургардт О. Олекса Стефанович // Вістник. Т. 7, ч. 7—8.

Львів, 1939. С 593. ² О г і є н к о Іван. О. Стефанович. Стефанос // Рідна мова.

1939. № 7—8. С 346—347. ¹ Там же. С 347.

 

100

101

лексичний склад, образність, що йде від традицій, до­свіду художнього мислення не тільки української літератури, а й літератури світової.

Про симпатії Стефановича до неокласицизму та про громадянськість позиції його ліричного героя свідчать багато його віршів, зокрема сонет «Багря­на піраміда». Багряний, червоний терор обійшовся дорожчою ціною для України, ніж усі її найтрагіч-ніші часи. Стефанович вибудовує «багряну піра­міду» на історичних жертвах народу, а у вершину її ставить українську руїну XX століття:

Від неї кров — сторіками сторік,— Земля наскрізь горячкою просякла. Вона встає, багряна, хмаросягла. Уся німий в пустиню синій крик. Немов живий, прокляттям дише лик... Чиясь рука погрозою набрякла, Возстала в твердь — і впала, і заклякла... Десь увійшов ще глибше в груди штик... А в висоті, на виклублені хмари,— Чорніш ночей нерукотворні мари,— Блідий, мов плат, у пурпурі від ран. Весь у страсній незамкнутості зору, Простерся вождь, недвижен, бездихан, Небострімку увінчуючи гору.

Це тяжке для України XX століття Стефанович осягає в багатьох його сюжетах: з віршів поста­ють голод, Україна у вогні другої світової війни, зо­крема сумна доля обманутої німцями галицької диві­зії, її надаремно пролита кров під Бродами: «Не диві­зія вже — лиш решти... Глянув хрест на них з висоти... Поможи, Білогорський Хресте, їм ранених своїх спа­сти! Йдуть... Приспішено йдуть, як можуть... Був наказ: за кожну ціну Розірвати коло вороже: Про­ламать ворожу стіну! І стоїть, рамена залізні Розпро­стерши над ними, хрест, Ніби боре мряки зловісні, Ніби каже: «Вмерлий — воскрес».

102

Саме те, що заперечувалось в Україні ідеологіч­ними настановами офіційщини, а водночас партійної критики, як бачимо, було мотивами поезії Стефанови­ча, його громадянською позицією. В цьому зв'язку крім цитованих віршів могли б бути промовисти­ми «День гніву», «З апокаліпси», «Вічна слава», «Кінець Атлантиди», «1914—1944», «Орда-іде», вірші, присвячені Шевченкові та Ольжичу.

Євген Маланюк, аналізуючи першу збірку О. Сте­фановича, вказував на її пісенну музикальність, що завжди знаходила свою форму і своє місце, на «артистичну суцільність кожного окремого твору». Він підкреслював, що милозвучність віршів Стефано­вича завжди трансформувалась у сувору дзвінкість і високу лункість його рядків. Маланюк застерігав ін­ших критиків від неповноти оцінок, якщо у Стефанови-чевій поезії бачити тільки ліричну вартість.

Справді, основна її домінанта — це ліризм, але лі­ризм особливої будови, індивідуального стефановичів-ського настрою, який Маланюк протиставляв стилю лірики інших авторів. «Самий тембр у наших лірич­них поетів,— писав він,— неодмінно приводить їх до слізно-милозвучних рядків (Сосюра, Фальків-ський), солоденьких романсів з старанно зали­заною строфікою (постійність рефренів). Це явище носило остільки загрозливий характер, що деякі пое­ти, з одчаю, кидалися в другу крайність: розхиту­вали ритм, розхристували метр і... випарювали най­дорожче — ліричний зміст, одну з великих таємниць поезії, що вповні нею володіли лише великі майстри (Рільке, Верлен, Фет)»¹.

Маланюк Євген. Олекса Стефанович. Поезії. Збірка 1 (1923—1926) // Студентський вісник (Прага). 1927. Ч. 1—2. С 29.

103

Стефанович завжди залишався вірним собі. Він не працював упівсили, а намагався дійти найвищої вір­шової кондиції технічного характеру, дбаючи при цьо­му про душу вірша, його емоційні барви та здоровий ідейний пульс. У нього не знайдемо віршів, які б свідчили про авторські намагання запропонувати щось вельми оригінальне і незвичне, що вражало б формально, не являючи при цьому значнішого змісту.

Він над усе любив волю і любив Україну. Він все життя боявся хоч якимсь чином від когось бути за­лежним, як і боявся втратити почуття любові до рідної землі. Під таким знаком любові він міг залежати тільки від своєї музи. Він офірував їй усе, що міг, бо це була його найсвятіша офіра для України. Хоча Сте­фанович, як і всі письменники-емігранти, добре знав, як соціалістична Україна ставиться до його творчості.

«Літературна творчість нашої еміграції,— знову ци­туємо Є. Маланюка,— перебуває в неласці у критиків і «крітиків». Сьогодні часописи скоріше цікавляться тим, що «збірається» писати який-небудь В. Поліщук чи Еренбург, ніж тим, що написав і на яку цікаву по­стать виростає на еміграції, напр., Юрій Липа, здаєть­ся, єдиний у нас нині поет, що володіє — через Лесю Українку — секретом шекспірівського діалогу. Не­чутно і майже не зауважений пройшов крізь сутінки нашої літератури тонкий стиліст, майстер ліричної акварелі, поет культурної школи — Юрій Дараган. Десь в забутті й злиднях загасає письменниця значної міри Галина Журба. Невже вони чужі українському ін­телігентному суспільству?»'

У забутті, у відчуженні й самовідчуженні зга­сав і Олекса Стефанович, але він і в цих умовах не зни­жував високих творчих вимог до себе. Він не опускав зі своїх пліч хреста й тоді, коли мав право це зро­бити, коли все ж знаходились ті, що хотіли йому допо­могти; та він собі казав: «Мій Хрест — мій тягар, моя дорога».

Він проніс крізь усе життя віру у високу хри­стиянську сутність. І це було основою основ його світоглядності, його життєвої поведінки та вчинків. Хо­ча, правда, не тільки ідеї християнства невідпускно гримали його у своєму полоні. Він також перебу­вав під владою ідей поганства. Для нього основними силами, що ведуть людство до прогресу, які забезпечу­ють і стимулюють поступ, як пише Богдан Бойчук, «були релігія, наука, мистецтво і секс. Сам він ціле життя був роздираний поганством і християнством, що, як твердив сам Стефанович, ділили його твор­чість на дві категорії» .

Без мотивів релігійності, вважав Стефанович, не може бути повнобарвної літератури. Тим паче, що в українському красному письменстві вони існу­вали споконвічно. А тепер, в перших десятиліттях XX ст., а головно в період між двома світовими вій­нами, українські поети гасили в собі християнську віру. Вірніше, гасив її тоталітарний сталінський режим. Письменники, що вимушені були піти в емігра­цію, намагались цьому активно протистояти, свідомо акцентуючи на ідеях релігійності, на відродженні хри­стиянської думки у своїй творчості. Наприклад, Юрій Клен у 1935 р. пише поезію «Софія», у якій він три-

 

^! М а л а н ю к Євген. Олекса Стефанович. Поезії. Збірка 1 (1923—1926) // Студентський вісник (Прага). 1927. Ч. 1—2.

/-1 tЈ\

Бойчук Богдан. Одна згадка упорядника цієї книжки // Стефанович Олекса. Зібрані твори. Торонто: Євшан-зілля, 1975. С 260.

 

104

105

вожиться, що в умовах радянської України проекту­ється знести Храм св. Софії в Києві. Його поема «Прокляті роки» закінчується молитвою до Господа за порятунок героїв, за весь український люд, за Укра­їну.

Після розгону неокласицизму — славного «п'ятір­ного грона» — українська духовна (релігійна) поезія могла творитись тільки у вільному світі. Скажімо, вірші Р. Купчинського, О. Бабія, У. Кравченко, Л. Мосен-дза, С. Гординського, О. Лятуринської, Н. Лівицької-Холодної, Г. Мазуренко, Б. І. Антонича, Є. Мала-нюка, Ю. Липи, Б. Кравціва, Т. Осьмачки, В. Яніва, М. Ореста перекривали неможливість появи аналогіч­ної поезії у радянському світі.

Тема релігії в українській еміграційній літера­турі озивалася своєрідним протестом на войовничий атеїзм в соціалістичних умовах, на його тезу «релі­гія — опіум для народу». Християнською містикою пройнятий, наприклад, роман 1. Багряного «Сад Гетсиманський», де вірність і зрада стоять у вічній ан­титезі, де Юда уособлює зло сталінщини.

Олекса Стефанович стояв у ряду найбільш по­мітних авторів релігійної тематики. Його релігійну лірику можна поділити на три періоди: перший — це 1925—1940 роки, другий — роки другої світової війни, третій — вірші післявоєнного часу аж до кінця творчого життя. Відповідно до тих суспільних, полі­тичних, соціальних, моральних та інших проблем, що виражали конкретний час, поет творив свою мо­литву до Господа чи будував якийсь релігійний сю­жет або медитацію. Наприклад, як пам'ять Кру­гів змодулювалась у виразно осібну розмову з Пречистою, так само по-своєму, оригінально інтерпре­туються й інші теми. На час, коли Стефанович писав вірша про героїв Кругів, вони вже були осквернені червоною пропагандою, як, зрештою, були сфальсифі-

106

ковані й усі події визвольних змагань України. Але прийде правда Всевишнього: «О, їх не триста і шіст­десят без одного, Юрми, Пречиста, Ждуть сурми Суду Страшного! Коли ж твоя мідь Простори проріже, Коли засурмить Архистратиже!»

У відкритому листі до Стефановича критик М. Гнатишак, високо оцінивши збірку «Стефанос 1», про релігійну лірику, правда, сказав таке: «Треба тобі, друже Олексо, ще трохи більше продуховлення і трохи сильнішого релігійного — світоглядового стрижня. Бо не вір бридням про те, мовляв, у пое­зії це не важне, а важливіша форма. Однаково важне одне і друге, милий друже. 1 без здорових, глибо­ких ідейних та світоглядових підстав правдивій, вели­кій поезії у нас не бути, так само, як і без досконалої мистецької форми»'.

Думається, що критика М. Гнатишака стосується далеко не всіх віршів Стефановича релігійного пла­ну. Адже в більшості з них отой «світоглядовий стри­жень» бачиться. У віршах пульсує активна думка гу­манізуючої сили, відчувається потреба автора в якнай-реальнішому зображенні описуваного. Святковість тону пояснюється святковістю душевного настрою:

Підлили в лампаду масла.

Щоб лампада не погасла.

Щоб світила з неба ясна

Та на ясла.

Віля ясел — Мати Божа,

Мати Божа, Панна гожа.

Панна чистая, хороша.

Наче рожа.

В ясла глянула, розквітла.

¹ Гнатишак М. Лист до.поета О. Стефановича // Мета (Львів) 1939. 14 трав.

107

/ на мить немое осліпла,— Стільки впало в очі світла, Стільки срібла!

Подібні речі Стефановича приваблюють і своєю ло­гикою, витонченою будовою строфи, її особливою ме-эдикою. Тому М. Гнатишак писав, що вірші Стефано-іча «роблять враження літературно вартісних та фор-ально випещених»¹. При цьому стильовий малюнок їх іпрочуд різнобарвний. Це давало підстави авторові дкритого листа акцентувати: «Характеристична для :бе здібність малювати бачені картини, і то не >внішньо малювати фарбами, а вживатися в їх внут-ішньо-пластичну сутність... Тобі, може, немає рівно-) поета у вичутті стилю українського барокко... и міг би дати багато оригінального і цікавого твоїй своєрідній, якійсь надреалістично-абстрактній,

все-таки живій, гротесково підсміхненій іронії сатирі»².

Ці три аспекти: пейзажно-образної пластики, ба-жковості та гротескової іронічності — в поетичній ілітрі Стефановича справді дуже очевидні. Про ко-ен з них можна вести ширшу розмову. Якщо б, сажімо, аналізувати пейзажну лірику поета, то неод-інно дійдемо висновку, що переважає у ній осіння те-атика. Стефанович — майстер осінніх пейзажів. І ірактерно, що він не виписує якихось особливих кар-ш, не прагне здивувати чимось незвичайним. Він іворить про осінь традиційними словами, дивиться і неї традиційним поглядом, але ж наповнює вірш гобливою енергією, «розмальовує» його чарівною кра->ю:

Гнатишак М. Лист до поета О. Стефановича // Мета (Львів). 1939. 14 трав. Там же.

108

Бенкетуй, молода княгине, Поки сонце ще ходе радо. Поки небо твоє ще синє.

Бенкетуй, моя Ладо! Хай несуть із комор на столи Виночерпи і плододари Твої вина міцні, як смоли,

І садів твоїх дари. Груди груш, винограду грона. Сині сливи, гради тернини, Грри яблук в огнях червоних

І рубіни рябини.

Максимальна наближеність до реального світу, до природного буттєвісного стану речей, як бачимо, витісняла з поетичного мислення Стефановича на­думаність уяви, штучну асоціативність тощо. Емоцій­ності атмосфери, по-своєму особливого ліричного тем­пу тут досягається іншими засобами — простотою художнього мислення. Тільки в цю простоту, тобто у майже побутову звичайність фрази поет вміє вкласти неординарну змістову доцільність. І його осінь во­істину стає вінцем нагороди людським турботам, свя­том і бенкетуванням душі.

Стефановичеві пейзажі — це насамперед відтво­рення пам'яттю того, що оточувало його в дитинстві та юності. Адже в еміграцію він пішов зовсім моло­дим. Словом, яким йому рідний край запам'ятався, таким і постає з його віршів. Можна тільки поди­вуватись цій феноменальній поетовій здатності оберігати в душі, нести з собою крізь життя те, що колись зафіксувалося зором: «Забула ринь лінивая Горинь,— От-от затримаються води... Десь у лісах спинилися підводи, По саму вість втопившись у дря-глинь... Тече і ні розтопленая синь На стріхи хат, на ниви і городи... І сплять Садки, Кургани, Горинь-гроди, і спить уся сонливая Волинь. Здається, й час зімкнув свої повіки,— Ніколи більш не литимуться ріки, Вози

109

навік загрузли у багні... Як увірвать годину цюю млос­ну, Як закричать в цій важкій тишині, Щоб раптом все прокинулося зо сну?»

Як бачимо, природа у нього — це насамперед образ рідної землі, його Батьківщина. Тільки поет цього не декларує. В даному випадку Батьківщина постає з конкретності понять, з такої зречевленості зображу­ваного, яка надає йому точного вигляду, свого інди­відуального обличчя. Отож пейзажі у Стефановича — це не тільки художня матеріалізація світу природи, але й конкретні її портрети з тими важливими дета­лями чи штрихами, які самі собою можуть бути асо­ціаціями найрізніших і найзмістовніших планів. Хай би, наприклад, «десь у лісах спинилися підводи, по саму вісь втопившись у дряглинь...» Здавалось би, як для поезії — це аж занадто звичайна прозова фра­за. Але ж не так. Вона здатна замінити цілі сторінки описів, коли б йшлося про природу як тло, де живе людина. Власне, пейзажі Стефановича часто тим і при­ваблюють, що вони олюднені, навіть коли в них про лю­дину не згадується.

Природа будить у поета і настрій піднесеності, стає джерелом натхнення, додає сил у хвилини роз­пачу, вона також живе лоно, де проходять драми наро­ду, де еволюціонує людина. Природа стає персона­жем його поезії у функції далеко не тільки лірич­ній, але й дидактичній, медитативній тощо.

Ми в основному акцентуємо на творах Стефанови­ча, написаних у період між двома війнами, себто в 20—30-ті роки, не аналізуючи поезії пізнішого часу, але й ця перша творча частина витримує дуже суворі й різнобічні критерії оцінок. Тому свого часу Євген Маланюк, рецензуючи «Антологію сучасної україн­ської поезії. Поети 1920-х років», упорядковану Є. Ю. Пеленським і видану у Львові 1936 року, одним із головних недоліків назвав відсутність у ній віршів

ПО

О. Стефановича. «Треба було,— писав рецензент,— відвести належне місце такому явищу в нашій поезії, як О. Стефанович»¹.

І це не було перебільшенням. Стефанович кількісно невеликим творчим доробком явив якісні надбання на­шій літературі. У тематичному вияві — це пейзажні малюнки, краса Волині, родинно-любовні сюжети, еротика, античні ретроспекції, українська міфологія, історія, релігійні мотиви, медитації, громадянські ося­гнення, культурологія та ін. У плані художньо-верси­фікаційному — це культура техніки, шляхетність форми, індивідуальність стилістики. Це послідовне творче змагання за всі необхідні внутрішні і зовнішні компоненти вірша, без яких нема справжньої поезії.

Критика не без підстав відзначала стефановичів-ську алітераційну майстерність, вишукану образність, синтаксичну неординарність вірша та особливо його лексичні достоїнства. Над словом, писав Б. Бойчук, по­ет «працює з педантичністю вченого-лінгвіста. Цей труд приніс Стефановичеві ряд прекрасних стилізацій під староукраїнську мову, що їхньою короною є цілком, мабуть, унікальні в сучасній українській поезії... Звичайним словам він надає дивного життя, ставлячи їх у незвичайний контекст або в незвичайні син­таксично-морфологічні ситуації»².

У цьому зв'язку можна було б говорити щю функ­ції епітета у Стефановичевій поезії, про його по­ліфонічну смислову навантаженість. Чи, наприклад, про художній ефект кольору в його ліриці. В художньо-стильовій системі Стефановича колір не домінує над якимись іншими послідовно використовуваними авто-

Маланюк Є. Антологія сучасної української поезії. Поети 1920-х років // Вістник. Т. 4, кн. 10. Львів, 1936. С.771. Бойчук Богдан. Олекса Стефанович // Координати. Анто­логія сучасної української поезії на Заході. Т. 1. Сучасність, 1969. С. 65.

///

ром прийомами, але він не буває жодного разу застосо­ваний без особливої для цього Потреби.

Наша розмова — лише окреслення найзагальніших контурів творчої біографії поета. Американський пері­од творчості Стефановича якщо й продовжувався в раніше розпочатих стильових колізіях, та все ж він вбирав у себе багато нових барв, базувався як на життєвому, так і на мистецькому досвіді. Та добре, що ми вже до Стефановича йдемо.

СІМ ЛІТЕР ЛЮБОВІ

Наталя Лівицька-Холодна — активна співучасниця українського поетичного процесу між двома світовими війнами. Вона народилась і зростала в родині політич­них діячів, і їй, як висловлювались деякі критики (Іван Коровицький), призначено було стати «співцем рідного рисорджименто». Адже атмосфера, що її ото­чувала, цьому найкраще сприяла. Батько Наталии, згадувала її мати, промовляв на мітингу в Золотоноші, «а на нього з-під самої трибуни, тримаючи в своїх маленьких ручках жовто-блакитний прапор, з захоп­ленням дивилась наша дочка...»¹

Але поетесою рисорджименто, казав Іван Коро­вицький, вона не стала, «хоч і віддала своє серце Симонові Петлюрі ще тоді, коли в натовпі Софій­ської площі побачила, як він в'їздив на чолі війська. З його іменем пробула 1919 року у Жмеринці і Переяславі...»² Хоч і близько сприйняла ідеї Донцова та присвятила багато речей образові України.

¹ Лівицька М. На грані двох епох. Нью-Йорк. 1972. С. 29. Коровицький Іван. Червоне і чорне // Сучасність. 1980. Ч. 5 (233). С 31.

її вабила інша поетична стихія — олесівський нап­рям «радості й журби». Навіть при змінах літера­турних течій, навіть у пору, коли українська поезія залюбки віддавалась модерну, вона залишилась вірною «школі» Олеся, як і поезії його сина Олега Ольжича. Прага, де вона студіювала філологію, й визначила її основний творчий курс. Євген Маланюк, Юрій Дараган, Оксана Лятурииська, Олекса Стефанович, Юрій Липа, Леонід Мосендз були не тільки її оточен­ням, вони своєю творчою невсипущістю, патріотичним горінням, невпокійливістю пошуків творили таку атмосферу, в якій самі себе вимогливо шліфува­ли та формувались як особистості.

Про празький період життя Н. Лівицької-Хо-лодної прихильники її творчості написали цікаві спога­ди. Ось хоча б: «Творчість Лівицької-Холодної невід­ривна від пражан і «вісниківців». Найближчі довгий час були Теліга і Маланюк, довго тривало тепле зна­йомство з іншими, між ними з автором збірки пое­зій «Різьблю віддаль» Ярославом Дригиничем. У Че­хії перебувала з Оксаною Лятуринською, Юрієм Дараганом, Мик