Стаття 1. Адвокатура України та її завданняСтр 1 из 9Следующая ⇒
Академія адвокатури України
Серія “НАСТІЛЬНА КНИГА АДВОКАТА” Т.В. Варфоломеєва, С.В. Гончаренко Науково-практичний коментар До Закону України “Про адвокатуру” Законодавство про адвокатуру Та адвокатську діяльність КИЇВ – 2003
ББК 67.9(4УКР)76 В18 Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С. В.В18Науково-практичний коментар до Закону України «Про адвокатуру». Законодавство про адвокатуру та адвокатську діяльність : 36. нормат. актів; Коментар / Академія адвокатури України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 432 с. - (Серія «Настільна книга адвоката»). I8ВN 966-667-094-1 У книзі наводяться коментований текст Закону України <<ІІро адвокатуру» та нормативно-правові акти, що регламентують діяльність адвокатури в Україні. Розрахована на адвокатів, працівників судових і правоохоронних органів, правоза-хисних організацій, студентів юридичних навчальних закладів. ББК67.9(4УКР)7б Юрінком Інтер - редакція Бюлетеня законодавства і юридичної практики України Шеф-редактор В.С. Ковальський, кандидат юридичних наук Тексти вітчизняних нормативних актів (станом на 1 квітня 2003 року) отримано в Управлінні комп 'ютеризованих систем та мереж Секретаріату Верховної Ради України ч © Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С.В. Текст коментарю, упорядкування, 2003 © Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С. В. І5ВМ 966-667-097-6 Авторська розробка серії, 2003 I5ВN 966-667-094-1 © Юрінком Інтер, 2003
Розділ 1
Науково-практичний коментар До Закону України “Про адвокатуру” Постанова Верховної Ради України Про порядок введення в дію Закону України “Про адвокатуру”
(Відомості Верховної Ради (ВВР) 1993, № 9, ст. 63)
Верховна Рада України постановляє:
1. Ввести в дію Закон України “Про адвокатуру” з 1 лютого 1993 року.
2. Встановити, що свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю видаються без складання кваліфікаційних іспитів особам, які на день прийняття цієї Постанови є членами колегій адвокатів або мають ліцензію на здійснення юридичної практики чи працюють за ліцензіями, виданими підприємцям – юридичним особам.
3. Доручити Кабінету Міністрів України до 15 січня 1993 року: розробити та подати на затвердження Президенту України проекти Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Положення про вищу кваліфікаційну комісію адвокатури; внести пропозиції про приведення чинного законодавства у відповідність з цим Законом; привести рішення Уряду у відповідність з цим Законом. 4. Визнати такими, що втратили чинність з 1 лютого 1993 року, Положення про адвокатуру Української РСР і Закон Української РСР “Про затвердження Положення про адвокатуру Української РСР” від 31 жовтня 1980 року.
Голова Верховної Ради України І. ПЛЮЩ
м. Київ, 19 грудня 1992 року № 2888-ХІІ ПРО АДВОКАТУРУ
Закон України Від 19 грудня 1992 року № 2887-ХІI
Стаття 1. Адвокатура України та її завдання Адвокатура України є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.
1. Закон України “Про адвокатуру”, який було прийнято 19 грудня 1992 р., врегулював основні аспекти діяльності цього правозахисного інституту. Зокрема, в Законі по-новому вирішено питання набуття права займатися адвокатською діяльністю, встановлено організаційні форми її здійснення, значно розширено професійні права адвоката і його обов’язки, передбачено гарантії адвокатської діяльності, введено присягу адвоката України, визначено поняття адвокатської таємниці, вирішено питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності і визначено систему органів, уповноважених видавати і анулювати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, врегульовано відносини адвокатури з Міністерством юстиції України, іншими державними органами тощо. 2. Згідно з постановою Верховної Ради України “Про порядок введення в дію Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. № 2888-ХП цей Закон набрав чинності з 1 лютого 1993 р., і з цього ж часу втратило чинність Положення про адвокатуру Української РСР від 31 жовтня 1980 р. Однак лише 27 квітня 1993 р. у зв’язку з цим Законом і на його розвиток Кабінет Міністрів України своєю постановою № 302 затвердив Положення про порядок реєстрації адвокатських об’єднань, що мало надати можливість утворювати їх. Але за Законом адвокатські об’єднання могли утворювати лише адвокати, тобто особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Право видавати такі свідоцтва надавалося виключно кваліфікаційно-дисциплінарним комісіям адвокатури, порядок організації і діяльності котрих мали визначатися відповідним Положенням, якого на той час не існувало. Тобто не могли бути сформовані й кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури. Після неодноразових звернень Спілки адвокатів України, Всеукраїнського страйкового комітету адвокатів до Президента України і Верховної Ради лише 5 травня 1993 р. Указом Президента було затверджено Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури (КДКА) та Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури при Кабінеті Міністрів України (ВККА). З цього часу розпочалося утворення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, видача свідоцтв про право на заняття адвокатською діяльністю, формування адвокатських об’єднань. 3. За час функціонування адвокатури України, побудованої у 1992-1993 роках на нових законодавчих засадах, з урахуванням міжнародних стандартів адвокатської професії та організації адвокатур багатьох демократичних країн світу, в Україні напрацьовано значний досвід, і гостро постала необхідність подальшого реформування цього інституту, доопрацювання окремих норм Закону “Про адвокатуру”. Це з очевидністю випливало з тексту прийнятого Закону, в якому не були враховані важливі для практичної адвокатської діяльності пропозиції. Наприклад, введення Єдиного реєстру адвокатів України (ЄРАУ), утворення єдиної комісії для прийняття кваліфікаційних іспитів, об’єднання адвокатури в єдину професійну організацію, введення обов’язкового стажування та підвищення кваліфікації адвокатів, створення системи страхування професійних ризиків та впровадження спеціалізованого пенсійного фонду, розширення гарантій адвокатської діяльності тощо. Спілка адвокатів України підготувала і декілька разів подавала до Верховної Ради проекти змін і доповнень до Закону, однак вони не були розглянуті, хоча Закон, безумовно, потребує приведення його у відповідність із положеннями Конституції України, міжнародних документів про адвокатуру та чинного законодавства. 4. Визначення в Законі адвокатури як громадського об’єднання викликає серйозні зауваження, оскільки в даному разі мова йде про з’єднання всіх адвокатів у єдину спільноту, пов’язану загальними цілями, професійними правами та обов’язками для виконання певних, доручених їм повноважень. Слід зазначити, що поняття “громадське об’єднання” в чинному законодавстві України взагалі не існує. У нормативних актах згадуються “громадські організації”, “об’єднання громадян”, “об’єднання підприємств” тощо, втім жоден з цих термінів не може бути застосований до адвокатури. Проект Закону “Про адвокатуру”, поданий до Верховної Ради у 1992 році, визначав адвокатуру як “незалежний правовий інститут”. Адвокатура — поняття узагальнююче, яке не ототожнюється з поняттям адвокатури як об’єднання – юридичної особи. В Конституції України не визначено її правовий статус, але з окреслених у ній завдань адвокатури можна зробити висновок, що остання є одним з інститутів правової системи держави, який виконує завдання, без здійснення котрих функціонування цієї системи неможливе. При цьому адвокатура не належить до жодної з гілок влади, передбачених ст. 6 Конституції України, і в певному сенсі має відігравати роль “дружнього посередника” між державою та/або іншими суб’єктами права в громадянському суспільстві. Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом 00Н по запобіганню злочинам у серпні 1990 року, звертають увагу на необхідність забезпечення прав людини і основних свобод та ефективну можливість користуватися юридичною допомогою, здійснюваною незалежною юридичною професією, при цьому встановлюється, що професійні асоціації адвокатів забезпечують юридичну допомогу для всіх, хто має в ній потребу, і кооперуються з урядом та іншими інститутами для досягнення цілей правосуддя й суспільного інтересу. Визнавши адвокатуру об’єднанням, законодавець характеризує його як професійне і водночас громадське. Слід зазначити, що здебільшого і раніше колегії адвокатів розглядались як громадські організації з огляду на притаманні таким організаціям ознаки: добровільність об’єднання громадян, єдність здійснюваних ними цілей, спільні інтереси, самоврядування, недержавний характер організації, незалежність від державних органів тощо. Разом з тим є досить серйозні відмінності адвокатури від громадської організації, а саме: об’єднання громадян лише однієї професії, спеціальний дозвіл на здійснення діяльності, виконання в рамках організації професійної роботи за оплату, відповідальність за неналежне здійснення обов’язків тощо. Закон України “Про об’єднання громадян” містить поняття об’єднання як добровільного громадського формування, створеного на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Зрозуміло, що основні ознаки його не співпадають з ознаками адвокатури, оскільки остання створюється за принципом єдиної професії, а не за єдністю інтересів; для виконання покладених на адвокатуру конституційних завдань, захисту прав громадян, а не для реалізації і захисту власних прав. Згаданий Закон поділяє об’єднання громадян на політичні партії і громадські організації. Зрозуміло, що ні адвокатуру в цілому, ні адвокатські об’єднання не можна віднести до політичних партій. Безпідставним є віднесення як адвокатури в цілому, так і адвокатських об’єднань до громадських організацій з огляду на сформульований у ст. З Закону “Про об’єднання громадян” зміст цього терміну. Притаманні громадській організації ознаки — об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів – не є характерними як для адвокатури в цілому, так і для адвокатського об’єднання, перш за все тому, що адвокати захищають не свої інтереси, а права фізичних та юридичних осіб. Відмінним є і порядок формування об’єднань громадян, їх реєстрація від порядку, встановленого для адвокатських об’єднань. Таким чином, аналіз цілей, особливостей формування, організації діяльності не дають підстав розглядати адвокатуру як об’єднання громадян, послуговуючись термінами чинного законодавства, і зокрема як громадську організацію. Не є такими й адвокатські об’єднання, що входять до складу адвокатури. (Див. також коментар до ст. 19.) 5. Завдання адвокатури визначає Конституція України, згідно із ст. 59 якої вони полягають у тому, що адвокатура діє для забезпечення права на захист від обвинувачення і для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Це формулювання дещо відрізняється від того, що було закріплено у 1992 році в Законі України “Про адвокатуру” з посиланням на Конституцію, і котре, до речі, не відповідало чинній на той час Конституції Української РСР, у якій було зазначено, що для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. Але незважаючи на такі розбіжності, слід зазначити, що наведені у коментованій статті Закону про адвокатуру її завдання відповідають основним напрямам, у яких ведеться адвокатська діяльність — виконання повноважень захисника, здійснення представництва, подання правової допомоги різних видів кожному, хто її потребує, тобто як громадянам України, так і іноземним громадянам, особам без громадянства, юридичним особам. Стаття про адвокатуру вміщена у розділі II Конституції “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, чим підкреслюється особливий характер цього правового інституту, діяльність якого спрямована на допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним Законом. Згідно зі ст. З Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, для виконання якого створюються певні інститути. Покладення саме на адвокатуру визначених вище завдань взаємопов’язане з проголошеним вперше на конституційному рівні правом кожного на правову допомогу, в тому числі й безоплатну (у передбачених законом випадках), а також правом кожного на вільний вибір захисника своїх прав. Віднесення до компетенції саме адвокатури діяльності з забезпечення права на захист від обвинувачення і надання правової допомоги у визначених Конституцією випадках (при вирішенні справ у судах та інших державних органах) є важливою, забезпеченою державою гарантією належного рівня професійного захисту, консультування та іншої правової допомоги, оскільки тільки адвокати наділені спеціальними професійними правами, гарантіями адвокатської діяльності, лише щодо них встановлені певні професійні обов'язки, правила адвокатської етики та відповідальність за неналежне здійснення адвокатом його обов’язків, передбачена адвокатська таємниця, при цьому притягнення адвоката до відповідальності поставлено у певні процедурні рамки. Оскільки Конституцією прямо обумовлено виконання адвокатурою в судах та інших державних органах двох покладених на неї функцій — забезпечення захисту від обвинувачення та надання правової допомоги, можна дійти висновку, що тільки адвокати можуть в цих органах виконувати вказані види діяльності, і державні органи мають взаємодіяти саме з ними при вирішенні наведених вище функцій адвокатури. У відповідності з Конституцією має вирішуватися питання щодо участі захисника, яким може виступати лише особа, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Допуск близьких родичів, опікунів і піклувальників як захисників (ст. 44 КПК) протирічить ст. 59 Конституції України. Вказані в ній види діяльності є виключною компетенцією адвокатури і не можуть здійснюватися іншими суб’єктами (близькими родичами, юристами-підприємцями, фахівцями у галузі права тощо) крім осіб, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 “суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй”. Із ст. 59 Конституції випливає, що всі інші, не названі у ч. 2 цієї статті види правової допомоги (наприклад, представництво інтересів фізичних та юридичних осіб), не становлять виключної компетенції адвокатури, але й вона може здійснювати всі не заборонені законом види правової допомоги. 6. Закон визначає адвокатуру як добровільне професійне громадське об’єднання. Таким чином, адвокатура об’єднує всіх осіб, які набули право займатися адвокатською діяльністю, отже саме в рамках цього правового інституту, в межах його організаційної структури вони здійснюють свою професійну адвокатську діяльність. Ознака добровільності полягає в тому, що визначення роду занять особою, яка має вищу юридичну освіту, є, безумовно, добровільним, бо її не можна примусити до заняття адвокатською діяльністю і вона вільно виявляє своє бажання складати кваліфікаційні іспити, приймати присягу, брати на себе певні обов’язки. Зрозуміло, ніхто не може спонукати особу до здійснення адвокатської діяльності всупереч її бажанню, в адвокатуру не розподіляють після закінчення вузу, в адвокатуру не призначають і не обирають, адвокатом юрист стає через своє вільне волевиявлення. Отже, добровільність входження до адвокатури не викликає сумнівів. Причому добровільність об’єднання адвокатів в адвокатуру безпосередньо пов’язується з обов’язковістю приналежності до неї тих, хто набув статусу адвоката. Обов’язково адвокат приймає присягу, якою, беручи на себе обов’язки адвоката, клянеться суворо дотримуватися певних правил при виконанні професійних обов'язків (див. коментар до ст. 15). Добровільність полягає і в можливості вільно вийти з числа осіб, які складають адвокатуру, а законодавством не передбачено будь-яких обмежень щодо цього, хоча, на жаль, і не встановлено механізму відмови особи від статусу адвоката. Так, ст. 17 Закону “Про адвокатуру” не передбачає такої підстави припинення адвокатської діяльності. Добровільність входження до адвокатури цілком природньо пов’язується з тим, що чинним законодавством України передбачено й інші шляхи для отримання права на подання різних видів правової допомоги. Наприклад, на відміну від законодавства, що існувало до прийняття Закону “Про адвокатуру”, яке встановлювало обов’язковість членства у колегії адвокатів для набуття права надавати правову допомогу, зараз особа, яка має вищу юридичну освіту, може займатися юридичною практикою на підприємницьких засадах і здійснювати її не набуваючи статусу адвоката. Принагідне слід зазначити, що монополія колегій адвокатів на подання правової допомоги була скасована значно раніше – з появою у 90-х роках правових кооперативів, і не пов’язана з Законом “Про адвокатуру”, як іноді стверджують. 7. Коментована стаття передбачає, що адвокати представляють лише законні інтереси громадян України та інших осіб. Втім, у ст. 6 Закону “Про адвокатуру” йдеться про представництво і захист будь-яких інтересів громадян без застосування терміну “законний”. Стаття 7 Закону зобов'язує адвоката захищати знов-таки законні інтереси. Докладніше про це див. коментар до ст. 6 (п. 2).
Стаття 2.Адвокат
Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість. 1. Закон “Про адвокатуру” встановлює певне коло осіб, які можуть набути статус адвоката, і пов’язує це з декількома чинниками, прямо зазначеними у коментованій статті: громадянство України, вища юридична освіта, стаж роботи за фахом, підтвердження належного рівня знань і при наявності всіх цих ознак — отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняття Присяги адвоката України. 2. Стосовно громадянства України питання вирішується однозначно: згідно з чинним законодавством ніхто інший, крім громадян України, не може займатися адвокатською діяльністю в нашій державі. Втрата громадянства України тягне за собою анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю у відповідності зі ст. 17 Закону “Про адвокатуру”. Протягом усього періоду дії Закону активно обговорюється питання про надання можливості адвокатам інших країн здійснювати адвокатську діяльність в Україні, що, в принципі, могло би бути вирішено шляхом укладання відповідних міждержавних угод. Але чи є сенс у цьому? Згідно з чинним законодавством про підприємництво громадяни інших країн можуть займатися в Україні юридичною практикою як підприємницькою діяльністю. І якщо раніше для цього необхідно було отримати ліцензію Міністерства юстиції України, у якій перераховувались усі ті самі види практики, які віднесено до адвокатської діяльності, за винятком захисту в кримінальних справах, то зараз і це обмеження скасовано - відповідно до змін, внесених до Закону України “Про підприємництво” Законом від 1 червня 2000 р. № 1775-ІІІ (набрали чинності з 22 жовтня 2000 р.), ліцензування юридичної практики не передбачається, а спеціального закону, який регулював би здійснення юридичної практики, поки що не існує. Отже, питання щодо допуску юристів, у тому числі адвокатів, інших країн фактично стосується лише здійснення захисту в кримінальному судочинстві (див. коментар до ст. 1). Законопроект про внесення змін до ч. 1 ст. 2 Закону “Про адвокатуру”, яким пропонується виключити вимогу щодо громадянства України, поданий Кабінетом Міністрів, негативно оцінений Спілкою адвокатів України. Народні депутати відхилили законопроект щодо змін до ст. 2 Закону “Про адвокатуру”. Міністерство юстиції України звернулося до Спілки адвокатів із запитом щодо її ставлення до пропозиції про виключення зі ст. 2 Закону “Про адвокатуру” обмежень стосовно громадянства у зв’язку із завершенням вступу до світової організації торгівлі. Спілка, вивчивши думку адвокатів і проаналізувавши відповідне законодавство багатьох країн, які обмежують доступ іноземних адвокатів до практики у своїх країнах, а також ознайомившись з вимогами Світової організації торгівлі (СОТ) з цього питання і виходячи з наслідків приєднання України до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), дійшла висновку, що “за умов відсутності в Україні законодавства про адвокатуру, яке б повністю відповідало міжнародним стандартам, зокрема, без створення єдиної професійної організації адвокатів і належних гарантій адвокатської діяльності, небезпечно вилучати з чинного законодавства обмеження щодо громадянства осіб, які займаються адвокатською діяльністю”. Вища кваліфікаційна комісія адвокатури 24 травня 2002 р. висловила іншу думку: норму про громадянство України можна було б виключити із Закону за умови, що “особа, яка не є громадянином України і бажає набути статусу адвоката, крім інших вимог, передбачених ст. 2 Закону України “Про адвокатуру”, склала б у спеціалізованому вузі іспит з державної мови, не менше 3-х років працювала б в Україні на посаді помічника адвоката, мала б в Україні постійне місце проживання та була зареєстрована як платник податків”. З. Адвокатом може стати лише особа, яка має вищу юридичну освіту. Згідно з Законом “Про вищу освіту” (ст. 7) в Україні встановлено такі освітні рівні: неповна вища освіта, базова і повна вища освіта, а також освітньо-кваліфікаційні рівні (ст. 8, 24 Закону “Про вищу освіту”): молодший спеціаліст (підготовку забезпечують вищі навчальні заклади першого рівня акредитації), бакалавр (підготовку забезпечують вищі навчальні заклади другого рівня акредитації), спеціаліст, магістр (підготовку забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації). До вищих навчальних закладів (ст. 25) віднесено технікуми, училища (перший рівень акредитації), коледжі (другий рівень акредитації), університети, академії, інститути (третій, четвертий рівні в залежності від наслідків акредитації). Згідно зі ст. 8 Закону “Про вищу освіту” до неповної вищої освіти віднесено підготовку молодшого спеціаліста, до базової — бакалавра, а до повної вищої освіти – спеціаліста і магістра. Встановлено, що спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка здобула повну вищу освіту та набула спеціальних умінь і знань, достатніх для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності (ч. З ст. 8), а магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка здобула повну вищу освіту, набула спеціальних умінь та знань, достатніх для виконання професійних завдань та обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності (ч. 4 ст. 8). Якщо проаналізувати освітньо-кваліфікаційні характеристики (ОКХ) випускника вищого навчального закладу та освітньо-професійну програму підготовки (ОПП), які затверджуються уповноваженим органом відповідно з Законом (ст. 13), можна зробити висновок, що для здійснення адвокатської діяльності недостатньо базової вищої освіти, тобто освітньо-кваліфікаційного рівня - бакалавр. За характеристикою освітньо-професійної програми підготовки спеціаліста, яка складається із спеціальних дисциплін та різних видів практичної підготовки, саме цей рівень є достатнім для заняття адвокатською діяльністю, що підтверджується складанням кваліфікаційного іспиту відповідно до затвердженої Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури Програми складання кваліфікаційних іспитів особами, які виявили намір отримати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Згідно з Переліком напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, затвердженим постановою Кабміну від 24 травня 1997 р. № 507, за напрямом підготовки “право” (0601) є дві спеціальності — правознавство та правоохоронна діяльність. Будь-яких інших спеціальностей з права чинним законодавством не передбачено. Усі інші спеціальності не належать до напряму “право”, а тому особи, які мають диплом із зазначеною в них спеціальністю за іншим ніж “право” шифром і іншою ніж “правознавство” і “правоохоронна діяльність” спеціальністю, не вважаються юристами і не можуть допускатися до роботи, яка потребує вищої юридичної освіти, що прямо зазначено в Законі щодо адвокатів. Наприклад, спеціальність “міжнародне право” належить до напряму підготовки “міжнародні відносини” (код 0304), а не до напряму підготовки “право” (код 0601). На жаль, у документах про вищу юридичну освіту (та в рекламі деяких навчальних закладів) можна зустріти інші назви спеціальностей, наприклад, “юрист-економіст”, “юрист-правозахисник”, “господарське право” тощо, що слід вважати порушенням чинного законодавства. Вища кваліфікаційна комісія адвокатури встановила, що особи, які допускаються до складання кваліфікаційного іспиту для отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, мають пред’явити диплом про вишу освіту вузу не нижче III рівня акредитації. Це рішення слід обов’язково уточнити, оскільки згідно зі ст. 24 Закону “Про вищу освіту” вищий навчальний заклад третього рівня акредитації здійснює підготовку фахівців не тільки освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст”, а й “бакалавр”, тому слід було б встановити певний освітньо-кваліфікаційний рівень, необхідний для допуску до складання кваліфікаційних іспитів, який не може бути нижчим за рівень “спеціаліст” та підтверджуватись дипломом державного зразка, виданим вищим навчальним закладом, що отримав акредитацію щонайменш за III рівнем. У кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури виникають питання щодо диплому, що подається особою, яка бажає складати кваліфікаційний іспит. Закон “Про вищу освіту” встановлює, що здобуття особою вищої освіти та кваліфікації за певним освітньо-кваліфікаційним рівнем засвідчується дипломом, зразок якого затверджується Кабінетом Міністрів України. Вищий навчальний заклад має право видавати документ про вищу освіту державного зразка тільки з акредитованого напряму (спеціальності), що підтверджується видачею сертифіката (ст. 28). Отже, кваліфікаційно-дисциплінарні комісії не можуть відмовляти у допуску до кваліфікаційного іспиту, якщо подається диплом державного зразка будь-якого вищого навчального закладу зі спеціальності “Правознавство” або “Правоохоронна діяльність”. При цьому слід особливо підкреслити, що право на складання іспиту не може ставитися у залежність від вищого навчального закладу, що його закінчив претендент. 4. Досить серйозні ускладнення виникають при вирішенні питання щодо наявності у особи, яка має намір стати адвокатом, стажу роботи за спеціальністю юриста не менше двох років. Оскільки не існує переліку посад, перебування на яких зараховувалося б до стажу роботи за фахом юриста, треба визначити загальні підходи щодо цього критерію. Зрозуміло, що роботою за фахом юриста не можна вважати суто технічну, яку, наприклад, виконує секретар судового засідання, а робота консультанта, пов'язана із застосуванням права, може враховуватися у стаж роботи за спеціальністю юриста. Таким чином, роботу, пов’язану із застосуванням права, можна вважати роботою за спеціальністю юриста. Це може підтверджуватися інструкцією про посадові повноваження на підприємстві або в установі, організації. Разом з тим постає ще одне, не менш складне питання: чи можна брати до уваги стаж, набутий до отримання диплому про повну вищу юридичну освіту, а чи слід враховувати лише стаж, набутий після отримання диплому? У чинному законодавстві відсутня норма, яка б визначала цей порядок. Однак зрозуміло, що коли особа має, наприклад, диплом молодшого спеціаліста зі спеціальності “правознавство” або “правоохоронна діяльність” і працює на посаді, де застосовує набуті юридичні знання, а згодом отримує диплом “спеціаліста”, то час перебування на вказаній посаді після отримання диплому молодшого спеціаліста чи бакалавра має зараховуватися в стаж роботи за спеціальністю юриста. Практика розвивається таким шляхом, що студенти старших курсів юридичних факультетів здебільшого працюють, наприклад, молодшими юрисконсультами, претензіоністами, займають інші посади, пов’язані із застосуванням права. Така їх робота, підтверджена відповідними документами, має зараховуватися до стажу роботи за спеціальністю юриста, незалежно від того, що цю посаду особа обіймала не маючи диплому про повну вищу юридичну освіту. Слід додати, що згідно з Законом “Про вищу освіту” вища юридична освіта за рівнем молодший спеціаліст (неповна вища освіта) здобувається, як правило, протягом трьох років, а бакалавра — не більше чотирьох, отже навчання на четвертому і п'ятому курсах здійснюється за освітньо-професійними програмами, які перевищують програму підготовки молодшого спеціаліста і розраховані на здобуття наступних рівнів. За освітньо-кваліфікаційним рівнем “молодший спеціаліст” особа здобуває спеціальні знання і уміння, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Отже, молодший спеціаліст, працюючи на посаді, пов’язаній із застосуванням права, має стаж роботи за спеціальністю юриста. Можна дійти висновку, що оскільки молодший спеціаліст може працювати за фахом юриста, то це повністю допустимо і для студентів четвертого та п’ятого курсів. 5. Як альтернатива практичному стажу роботи за спеціальністю юриста в Законі передбачено дворічний стаж роботи помічником адвоката, і хоч його повноваження певною мірою обмежені, однак така практика дає можливість навчитись здійснювати адвокатську діяльність та отримати свідоцтво про право на заняття нею (див. коментар до ст. 8 Закону). Дворічний стаж роботи за спеціальністю юриста може складатися зі стажу на певній посаді, де застосовується право, і стажу помічника адвоката. 6. Особа, яка відповідає наведеним вище вимогам, може бути допущена до складання кваліфікаційних іспитів. З цього приводу атестаційна палата кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, розглянувши заяву і перевіривши подані претендентом на отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю документи, допускає (або відмовляє в допуску) до складання кваліфікаційних іспитів, приймає їх і ухвалює рішення про видачу (або відмову у видачі) свідоцтва (п. 14 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури), отримуючи яке особа приймає перед КДКА Присягу адвоката України (див. коментар до ст. 15). Кваліфікаційні іспити приймаються у відповідності з Порядком складання кваліфікаційних іспитів у регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури, затвердженим Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури 1 жовтня 1999 р. № 6/2. Під час кваліфікаційного іспиту перевіряються теоретичні і практичні знання особи, яка виявила намір займатися адвокатською діяльністю, вміння правильно застосовувати теоретичні знання у практичній діяльності адвоката. Претендент повинен виявити добрі знання з усіх питань, включених до білета, скласти правовий документ, вказаний у білеті. Знання претендента на отримання свідоцтва мають бути достатньо високими з усіх питань, включених до Програми складання кваліфікаційних іспитів особами, які виявили намір отримати Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, затвердженої Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р. № 6/2. На основі цієї програми, що містить 12 розділів, у кожному з яких 22 запитання, складаються регіональними КДКА білети по дванадцять запитань у кожному. Такі серйозні вимоги з перевірки знань мають важливе значення, оскільки Правила адвокатської етики вимагають від адвоката високої професійної підготовки, фундаментального знання чинного законодавства, практики його застосування, опанування тактики, методів і прийомів адвокатської діяльності, ораторського мистецтва; адвокат зобов’язаний підтримувати на належному рівні знання з питань, з яких надається правова допомога, незалежно від сфери своєї переважної спеціалізації (ч. 1,3 ст. 10). Тому не можуть визнаватися як переконливі аргументи заявників, які виявили недостатні знання з окремих питань білету, що вони будуть займатися лише окремими видами діяльності (п. З розд. 1 Порядку складання кваліфікаційних іспитів). 7. Закон не містить загальної заборони щодо можливості адвоката суміщати адвокатську діяльність з іншою роботою, але встановлює окремі виключення: особа, яка отримала статус адвоката, не може працювати в певних органах, прямо названих у ч. 2 коментованої статті. Зрозуміло, що поєднання адвокатської діяльності з роботою в державних органах є несумісним і може призвести до виникнення конфлікту в процесі виконання різних за характером функцій, чим може бути заподіяно шкоду інтересам громадян, які звернулися до адвоката за правовою допомогою. Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури передбачає, що свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю видається комісією протягом одного місяця з моменту прийняття рішення атестаційною палатою, якщо для цього немає перешкод, пов'язаних з несумісністю (п. 32). Слід зазначити, що і в інших законах існують певні обмеження, які у свою чергу не дозволяють державним службовцям, суддям, прокурорам, іншим посадовим особам займатися певними видами діяльності, в тому числі й адвокатською діяльністю. Так, у ст. 5 Закону “Про статус суддів” встановлено, що суддя не може займатись підприємницькою таіншою діяльністю. Закони України “Про прокуратуру”, “Про статус народного депутата”, “Про нотаріат” також містять подібні обмеження, причому вони торкаються і приватних нотаріусів, оскільки із введенням цієї норми не були внесені відповідні зміни до Закону “Про адвокатуру”. Постанова № 1 Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури від 10 березня 2000 р. “Про затвердження Положення про Єдиний реєстр адвокатів України” передбачає, що “у випадках, коли після 30 вересня 1999 р. громадянам України було видано свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю або прийнято рішення про його видачу і не усунуто перешкод щодо сумісності адвокатської діяльності з іншою діяльністю, офіційно запропонувати таким особам визначитися щодо адвокатської діяльності протягом одного місяця, і в разі усунення перешкод, передбачених ст. 2 Закону України “Про адвокатуру”, включити їх у Єдиний реєстр адвокатів України. У випадку, коли в місячний термін з дня такого попередження обмеження щодо сумісності усунуті не будуть, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю такої особи анулюється рішенням КДКА на підставі п. 32 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, затвердженого Указом Президента України від 5 травня 1993 р. № 155/93”. Вища кваліфікаційна комісія адвокатури у зазначеній постанові зобов’язала голів КДКА направити до неї повідомлення про включення до Єдиного реєстру стосовно осіб, які отримали свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю до 30 вересня 1999 р. при наявності у них обмежень щодо сумісності, незалежно від усунення таких обмежень за умови подачі такими особами заяв про призупинення адвокатської діяльності. Така рекомендація суперечить чинному законодавству, оскільки ним не передбачено “призупинення” адвокатської діяльності. Отже, на сьогодні склалася ситуація, що декотрі судді, слідчі, прокурори, котрі отримали свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняли Присягу адвоката України (без її складання не можна отримати свідоцтво), мають бути включеними до Єдиного реєстру адвокатів України. Президент України в Указі “Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури” зобов’язав Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури запровадити цей реєстр у 1999 році та систематично його оприлюднювати, що вкрай важливо для реалізації кожним права на правову допомогу і на вільний вибір захисника своїх прав. 8. Судимість є обставиною, що виключає можливість займатися адвокатською діяльністю. Закон не встановлює, за які саме злочини - умисні чи скоєні з необережності – судимість особи виключає можливість набуття статусу адвоката. Стаття 17 Закону встановлює, що засудження адвоката за вчинення злочину припиняє після набрання вироком законної сили адвокатську діяльність такої особи, а свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю анулюється. У випадках, коли судимість погашена (ст. 89 КК) або знята (ст. 91 КК), особа має право набути статус адвоката. Відповідно до ст. 88 КК України особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, а також особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості.
Стаття 3. Правове регулювання діяльності адвокатури
Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об’єднань. 1. Конституція України (ч. 2 ст. 59) проголошує, що “для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура”. Саме це конституційне положення закладає загальні законодавчі засади діяльності адвокатури в Україні, розкриває її роль, завдання та повноваження. Зазначена норма — це єдина в Конституції норма, в якій зустрічається слово “адвокатура”. Втім, ще кілька статей Конституції в тому чи іншому аспекті торкаються діяльності української адвокатури з надання правової допомоги. Так, ч. 4 ст. 29 передбачає право заарештованого чи затриманого користуватися правовою допомогою захисника. Стаття 63 гарантує підозрюваному, обвинуваченому та підсудному право на захист. Слід також зазначити, що права і свободи, передбачені ст. 29, 59, 63, не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 64 Конституції), тобто право на захист, згідно з Конституцією України, є правом абсолютним, і тому будь-яке втручання у здійснення цього права з боку держави має визнаватися неправомірним. 2. Коментована стаття Закону не містить згадки про правове регулювання діяльності адвокатури іншими нормативними актами, окрім законодавчих. З цього можна було б зробити висновок, що ніяка нормотворча активність повноважних державних органів не може впливати на встановлені законами і лише законами регуляторні засади щодо адвокатської діяльності. Втім, слід зауважити, що з плином часу (а Закон «Про адвокатуру» зберігся фактично без змін протягом надзвичайно тривалого як для національної законотворчої практики періоду) термін «законодавчі акти» дещо застарів, і в сьогоденній правничій мові більш коректним вважається вислів «акти законодавства», який охоплює не тільки власне закони, але й нормативні акти уряду, міністерств і відомств. Це не означає, що словосполучення, застосоване в коментованій статті, більше не використовується юристами, але свідчить, що трансформувався об'єкт, який описувався зазначеними словами, тобто відповідна цьому терміну правова реалія практично зникла, поступившись місцем більш сучасним юридичним феноменам та, відповідно, пов'язаним з ними юридичним термінам. Таким чином, правове регулювання адвокатури в Україні в принципі може здійснюватись як законами, так і Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, іншими підза-конними актами. Наприклад, Указ Президента України «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури», постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок реєстрації адвокатських об'єднань», затверджене Міністерством юстиції України та Міністерством фінансів України Положення про порядок оплати праці адвокатів за подання юридичної допомоги громадянам у кримінальних справах тощо. 3. Особливе місце в системі правового регулювання діяльності адвокатури посідають Правила адвокатської етики. Відповідно до Основних положень про роль адвокатів, прийнятих у серпні 1990 року VIII Конгресом 00Н по запобіганню злочинам, професійні асоціації адвокатів відіграють важливу роль у підтриманні професійних стандартів та етичних норм, «Кодекси професійної поведінки адвокатів мають розроблятися їх відповідними органами згідно із законодавством, що відповідає положенням національного права і звичаям, та визнаними міжнародними стандартами і нормами» (п. 26). Встановлено також, що дисциплінарне провадження має здійснюватися згідно з кодексом професійної поведінки та іншими визнаними стандартами та етичними нормами адвокатської професії (п. 29). Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 25 жовтня 2000 р. про свободу здійснення професійних адвокатських обов'язків також передбачають обов'язковість етичних правил для осіб, які займаються консультуванням громадян. Оскільки в Україні відсутня єдина професійна організація адвокатів, то таким «відповідним органом адвокатури», про який йде мова у п. 26 Основних положень, котрий вправі схвалити правила адвокатської етики, визначено Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури (див. зміни і доповнення до п. 10 Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури, внесені Указом Президента України від ЗО вересня 1999 р. № 1240/99). 4. Відповідно до ст. 9 Конституції України «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». З цього випливає, що діяльність адвокатури в Україні регулюється також і певними нормами відповідних міжнародних договорів. У першу чергу слід звернути увагу на Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рим, 1950), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 р. Цей фундаментальний міжнародно-правовий документ передбачає низку прав і свобод людини, які безпосередньо стосуються адвокатури. Так, центральним з цієї точки зору є право кожного захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на свій власний вибір або, за відсутності коштів для оплати правової допомоги, одержувати таку допомогу безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя (п. (с) ч.З ст. 6 Конвенції). Крім того. Конвенція містить й інші права, які торкаються адвокатської діяльності: це, по-перше, права, що можуть бути реально здійснені особою лише за професійної участі адвоката, і, по-друге, права людини, які відіграють роль гарантій для здійснення адвокатом своїх професійних повноважень. До першої групи можна віднести, наприклад, право не бути позбавленим волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом (ч. 1 ст. 5); право на справедливий і безсторонній судовий розгляд (ч. 1 ст. 6) тощо. До іншої групи належать, зокрема, такі права людини, як презумпція невинуватості (ч. 2 ст. 6); право мати достатньо можливостей та часу для підготовки до захисту (п. (b) ч. З ст. 6); право допитувати свідків обвинувачення та вимагати викликати і допитувати свідків, які можуть свідчити на користь захисту, на тих самих умовах, що і свідків обвинувачення (п. (d) ч. З ст. 6), та ін. 5. Коментована стаття передбачає, що діяльність адвокатури, крім актів, зазначених вище, регулюється також статутами адвокатських об'єднань. Статут - це документ, який визначає правовий статус, внутрішню структуру та засади діяльності тієї чи іншої організації, повноваження її органів управління, права і обов'язки її членів, порядок реорганізації та ліквідації, інші питання. Слід зазначити, що ні Закон «Про адвокатуру», ні Положення про порядок реєстрації адвокатських об'єднань не встановлюють кола питань, які мають обов 'язково включатися до статуту адвокатського об'єднання. Не існує також жодних вимог щодо форми статуту. Тому при підготовці статуту до подання на реєстрацію слід враховувати загальні підходи, які склалися на практиці щодо створення подібних документів, та приписів ст. 4 Закону «Про адвокатуру», в якій перераховуються питання, що відносяться Законом до компетенції самого адвокатського об'єднання і регулюються статутом відповідного об'єднання. Це порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання. Зазначені питання мають бути визначені у Статуті. З урахуванням положень ч. З ст. 47 КПК про призначення захисника через адвокатське об'єднання і обов'язковості для керівника адвокатського об'єднання вимоги особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення захисника, у Статуті слід зазначати цей обов'язок адвокатського об'єднання і його керівника, порядок призначення адвокатів об'єднання для виконання повноважень захисника. Враховуючи обов'язковість Правил адвокатської етики для об'єднань адвокатів (ст. 73), доцільно й ці питання врегулювати у Статуті. Як випливає з п. 2.3 Положення про порядок реєстрації адвокатських об'єднань, адвокати можуть укласти між собою установчий договір про створення адвокатського об'єднання та подати його разом із статутом та іншими передбаченими Положенням документами на реєстрацію до Міністерства юстиції України. Отже такий договір належить до установчих документів адвокатського об'єднання, але, зазначаючи це, слід зробити важливе застереження - установчий договір, втім, не є джерелом права, яке регулює діяльність адвокатури відповідно до коментованої норми Закону. Це означає, що в установчому договорі адвокати — члени адвокатського об'єднання вільно можуть встановлювати міжсобою майнові відносини, закріплювати певні права чи обов'язки майнового характеру один щодо одного, вирішувати інші питання, але з одним принциповим обмеженням - положення установчого договору не можуть торкатися їх професійної адвокатської діяльності, не можуть обмежувати їх професійні права як адвокатів - членів об'єднання, не можуть втручатися у сферу професійних взаємостосунків адвоката з його клієнтом та/або державними чи іншими установами.
Стаття 4. Принципи та організаційні форми діяльності адвокатури
Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності. Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об'єднань. Адвокатські об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об'єднань провадиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об'єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання свідоцтва про право займатися адвокатською діяльністю. Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об'єднання. Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання є юридичними особами. Адвокати та адвокатські об'єднання відкривають поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках на території України, а у встановленому чинним законодавством порядку - і в іноземних банках, мають печатку і штамп із своїм найменуванням. (Частина п'ята статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 10.01.2002р. Не 2921-111)
1. Частина 1 коментованої статті визначає принципи діяльності адвокатури. Згідно зі ст. 8 Конституції України визнається і діє принцип верховенства права. Оскільки закони повинні відповідати Конституції, а її норми є нормами прямої дії, то принципом діяльності адвокатури слід вважати принцип верховенства права. У відповідності зі ст. З Статуту Ради Європи вимога про визнання принципу верховенства права є складовою частиною національної правової системи. Визнаючи принцип верховенства права, Конституція України створила належні умови ефективного захисту прав і свобод людини, ствердила, що національне законодавство не повинно суперечити природнім правам людини, зокрема, на життя, свободу, безпеку, власність, рівність тощо. Для адвокатів принцип верховенства права набуває особливого значення, оскільки вони мають спрямовувати свою діяльність на захист загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, основним пріоритетом якого є права і свободи людини і громадянина. Визнання і дотримання принципу верховенства права є однією з основних і невід'ємних ознак правової держави, у побудові якої бере активну участь адвокатура, керуючись своїм конституційним призначенням. 2. Принцип незалежності є основоположним у діяльності адвокатури, оскільки завдяки йому виконуються професійні повноваження адвокатів, спрямовані на захист прав і свобод людини, забезпечення конституційного права кожного на правову допомогу. Саме при реалізації завдань адвокатури, котрі полягають у сприянні людині захистити свої права від порушень, що допускаються, в тому числі й посадовими особами та державою, адвокатура має керуватися принципом незалежності. Без цього неможливо здійснювати професійну адвокатську діяльність, протистояти тим, хто діє поза правовим полем, порушує чинне законодавство, посягає на права і свободи людини і громадянина, на законні інтереси юридичних осіб тощо. Статут 00Н підтверджує право людей на створення умов, за яких законність буде додержуватися. У Загальній декларації прав людини утверджується принцип рівності перед законом. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права наголошує на обов'язку держав сприяти загальній повазі й додержанню прав людини і основних свобод. Інші міжнародні документи також містять норми щодо необхідності дотримання прав і свобод людини. Отже, адвокатська діяльність є одним із найважливіших механізмів сприяння виконанню цих норм. В Основних положеннях про роль адвокатів, прийнятих VIII Конгресом 00Н по запобіганню злочинам у серпні 1990 року, стверджується, що належне забезпечення прав людини і основних свобод вимагає, щоб усі люди мали адекватну можливість користування юридичною допомогою, здійснюваною професійними юристами. У цьому документі наголошується також на ролі професійних асоціацій адвокатів у захисті своїх членів від переслідувань, необгрунтованих обмежень і посягань, наголошується на обов'язку уряду країни забезпечити адвокатам можливість здійснювати професійні обов'язки без залякування, перешкод, завдання турботи і недоречного втручання. Про забезпечення незалежності при поданні правової допомоги йдеться й у рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 25 жовтня 2000 р. про свободу здійснення професійних адвокатських обов'язків. Закон «Про адвокатуру» встановлює певні гарантії принципу незалежності в адвокатській діяльності. Зокрема, ст. 10 Закону містить заборону будь-якого втручання в адвокатську діяльність, ст. 9 - заборону розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці. У новому Кримінальному кодексі України передбачено відповідальність за будь-яке втручання в діяльність захисника чи представника особи (ст. 397). В Указі Президента України від ЗО вересня 1999 р. «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» наголошується на необхідності усунення втручань в адвокатську діяльність. Правила адвокатської етики розглядають як необхідну умову належного здійснення адвокатської діяльності незалежність адвоката у виконанні своїх професійних прав, обов'язків. Це, як зазначено у ст. 5 Правил, «передбачає його свободу від будь-якого зовнішнього впливу, тиску чи втручання в його діяльність, зокрема з боку державних органів, а також впливу своїх особистих інтересів». Правилами встановлюється обов'язок адвоката протистояти будь-яким спробам посягання на його незалежність. Про дотримання принципу незалежності йдеться у багатьох статтях Правил, які регулюють взаємовідносини адвоката з клієнтом, учасниками судового процесу, судом, іншими особами, державними органами. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства* передбачає, що для членів суспільства існування вільної, незалежної професії поряд з додержанням правових норм є найважливішою гарантією захисту прав людини перед державною владою та іншими інтересами суспільства. 3. Принцип демократизму є притаманним адвокатурі за самим її призначенням, змістом діяльності та організаційними формами. Про демократичні принципи організації та діяльності адвокатури свідчать: вільний вибір адвокатської професії і доступність набуття ^статусу адвоката, добровільний вибір організаційних форм здійснення адвокатської діяльності, зокрема вступу в адвокатське об'єднання і виходу з нього; забезпечення громадських інтересів та соціальних і професійних прав адвокатів; свобода здійснення професії; колегіальність у вирішенні проблем діяльності адвокатури, яка закладається у статути адвокатських об'єднань і якою керуються кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури та Вища кваліфікаційна комісія адвокатури; самоврядування адвокатських об'єднань; вільне обрання органів, які надають право доступу до адвокатської діяльності і припиняють його, притягають до дисциплінарної відповідальності, здійснюють контроль за якістю виконання професійної діяльності; висування кандидатів на посади голів адвокатських об'єднань, членів кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури і обрання їх на альтернативній основі шляхом таємного голосування при вільному висуненні кандидатів (ст. 11 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури), їх змінюваність і підзвітність адвокатам; самоврядування; захист професійних прав адвокатів; дотримання гарантій адвокатської діяльності. 4. Принцип гуманізму - характерний для адвокатської діяльності, проявляється перш за все у конституційних завданнях адвокатури щодо забезпечення права на захист від обвинувачення та подання правової допомоги. Існування адвокатури як інституту правової системи, який покликаний професійно захищати права і свободи людини, представляти інтереси громадян у різних організаціях та перед фізичними особами свідчить про особливу гуманну роль цієї інституції. У Правилах адвокатської етики особливо підкреслюється саме цей аспект адвокатської діяльності, побудований на принципі гуманізму: функціональне навантаження адвокатури, специфіка цього інституту обумовлюють необхідність збалансування служіння адвоката інтересам окремого клієнта із служінням інтересам суспільства в цілому. Гуманізмом пронизані норми Правил адвокатської етики, зокрема, про домінантність інтересів клієнта, компетентність та добросовісність, чесність і порядність адвоката, подання правової допомоги малозабезпеченим громадянам тощо. Про особливу роль, яка відведена в будь-якому правовому суспільстві адвокату, йдеться і в Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства: «Адвокат має діяти в інтересах права в цілому так само, як і в інтересах тих, чиї права і свободи йому довірено захищати». Свідченням слідування принципу гуманізму є окремі норми Закону «Про адвокатуру». Наприклад, норми про Присягу адвоката України (ст. 15), про заборону використовувати адвокатом свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої він прийняв доручення, неможливість відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (разом з тим, у ст. 48 КПК це питання, на жаль, вирішено по-іншому) і заборона приймати доручення про подання правової допомоги у випадках, коли адвокат надав правову допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про ведення справи, та в деяких інших випадках, коли можуть виникнути ситуації, що заважатимуть адвокату об'єктивно діяти в інтересах клієнта (ст. 7). 5. Принцип конфіденційності - один з найважливіших принципів, котрий має визначальний вплив на здійснення адвокатської професії, на стосунки між клієнтом і адвокатом та адвоката з іншими як фізичними, так і юридичними особами. Специфічність стосунків, що виникають у процесі подання адвокатом правової допомоги, здійснення захисту і представництва, покладають на адвоката певні зобов'язання щодо нерозголошення інформації, яка стає йому відомою у зв'язку з виконанням професійної діяльності. Адже особа, котра звертається за правовою допомогою, має бути впевнена у нерозголошенні даних про неї, її близьких родичів, у неї мають бути гарантії збереження таємниці тих розмов, що велися з адвокатом, суті правових консультацій тощо. Втаємни-чення такої інформації відповідає духу Конституції, у ст. 63 якої закладено право особи відмовитися від дачі показань або пояснень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів. Довіряючи адвокату такі відомості, громадянин має бути впевненим, що вони не будуть ним розголошені або доведені до відома певних органів чи посадових осіб. Гарантії збереження адвокатом таємниці такої інформації закріплені в чинному законодавстві. Так, ст. 9 Закону «Про адвокатуру» передбачає, що адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю і визначає її предмет та коло суб'єктів, на яких поширюється заборона розголошення відомостей, що складають адвокатську таємницю. З цих питань як адвокат, так і ці суб'єкти не можуть бути допитані як свідки (ст. 10). Існує також заборона огляду, розголошення, вилучення у адвоката без його згоди документів, пов'язаних з виконанням доручення, прослуховування розмов адвоката без спеціального на те дозволу (див. коментар до ст. 10). У Правилах адвокатської етики як один з основних принципів професійної поведінки адвоката розглядається принцип конфіденційності (ст. 9,25,26,43,57 та ін.). При цьому слушно зауважується, що дотримання конфіденційності є необхідною передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких є неможливим належне надання правової допомоги. Зазначається, що дія принципу конфіденційності інформації не обмежена в часі і може бути відмінена тільки особою, зацікавленою в її дотриманні (або спадкоємцями чи правонаступниками). 6. Стаття 4 Закону «Про адвокатуру» встановлює організаційні форми, в яких може здійснюватись адвокатська діяльність. Заняття адвокатською діяльністю індивідуально - організаційна форма, за якої адвокат здійснює свою діяльність без створення юридичної особи. Відновлена коментованим Законом у 1992 році. Адвокат повідомляє місцевий орган влади про одержання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Він реєструється у податкових органах, стає на облік у Пенсійному фонді, сплачує відповідні податки, обов'язкові платежі, відкриває рахунок у встановленому порядку, має свою печатку; від свого імені укладає угоди з громадянами та юридичними особами на подання правової допомоги. Адвокатське бюро - організаційна форма адвокатської діяльності, за якої адвокат діє із створенням юридичної особи один. Адвокат, який бажає користуватися статусом юридичної особи, створює бюро. Він має право наймати технічних та інших (крім адвокатів) працівників і користуватися іншими правами, які згідно із законодавством належать юридичній особі. Порядок реєстрації адвокатських бюро ні Законом «Про адвокатуру», ні іншими актами не визначено, але практика склалася таким чином, що бюро реєструються місцевими органами виконавчої влади за місцем знаходження. Адвокат, який утворює бюро, подає на реєстрацію його статут. Адвокатське об 'єднання - організаційна форма діяльності адвокатури в Україні, за якої адвокат для здійснення адвокатської діяльності об'єднується з іншими адвокатами. Перелік видів адвокатських об'єднань, наведений у законодавстві України, не є вичерпним. Закон конкретизує лише деякі з них - колегії, адвокатські фірми, контори. Об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності, вони не займаються підприємницькою діяльністю, не отримують прибутку, не виконують роботи, не надають послуги - відповідно до Конституції та чинного законодавства адвокатські об'єднання забезпечують право на захист та надають правову допомогу не на засадах підприємництва, а здійснюють це як специфічну конституційну функцію адвокатури. Адвокатські об'єднання є юридичними особами, діють на підставі законодавства та своїх статутів, реєструються Міністерством юстиції України. Відповідно до Положення про порядок реєстрації адвокатських об'єднань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 р. № 302, для реєстрації подаються певні документи, перераховані в п. 2 Положення, зокрема, статут, установчий договір або протокол зборів адвокатів про створення адвокатського об'єднання та відомості про його кількісний склад, що підтверджується копіями свідоцтв про право на заняття адвокатською діяльністю осіб, які мають намір створити адвокатське об'єднання. Міністерство юстиції України може прийняти рішення про реєстрацію адвокатського об'єднання, про відмову в реєстрації або про залишення заяви без розгляду. Якщо адвокатське об'єднання зареєстроване, йому видається свідоцтво про реєстрацію; присвоюється відповідний номер, який вноситься до Реєстру адвокатських об'єднань. У разі припинення діяльності адвокатського об'єднання приймається рішення про виключення його з Реєстру. Про зміни в статутних документах, припинення діяльності, зміну адреси адвокатське об'єднання повідомляє Мін'юст у 5-денний строк для внесення відповідних змін до Реєстру. 7. Адвокатські об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Добровільність означає, що адвоката не можна примусити стати членом будь-якого адвокатського об'єднання, рівно як ніхто не може утримати його від виходу з будь-якого адвокатського об'єднання за його власним бажанням. Адвокат може вільно обирати, з ким із своїх колег об'єднуватись і чи об'єднуватись взагалі. Цей принцип останнім часом набув підвищеної актуальності у зв'язку з пропозиціями повернути з минулого деякі старі форми організації адвокатури, наприклад, колегії адвокатів з обов'язковим членством в них усіх адвокатів. Такий підхід, у разі його реалізації, призвів би до порушення фундаментальних демократичних принципів діяльності адвокатури, зокрема, принципу, що розглядається. Самоврядування адвокатського об'єднання означає, що оста ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|