 |
|
Розділ І. Життєвий шлях М. Драгоманова і його становлення як науковця і громадського діяча.
М. Драгоманов та його історичні праці
Реферат з нормативного курсу
“Українська історіографія”
студента групи Іст — 32
Гуменного Віктора
Львів — 2013
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І. Життєвий шлях М. Драгоманова і його становлення як науковця і громадського діяча.
Розділ ІІ. Дослідження історії у працях М. Драгоманова у контексті суспільно — політичної та інтелектуальної історії XIX ст.
Висновки.
Список використаних джерел та літератури.
Вступ
На сьогоднішньому етапі розвитку історичної науки ми разом з тим не можемо забувати про спадщину, яку залишили нам історики минулих епох серед яких особливо виділяється постать М. П. Драгоманова та його спадщина як історика. Незважаючи на те, що його постать найбільше відома завдяки його суспільно — політичній діяльності, саме Драгоманов як історик являє собою вагому та актуальну тема, яка деякою мірою все ще залишається нерозробленою до кінця. Адже якщо тематика участі Драгоманова у громадівському русі чи його впливові на І. Франка й на інтелектуальну й політичну атмосферу XIX ст. знаходили своє висвітлення, то скажімо тема історичних досліджень М. Драгоманова почала розроблятись відносно недавно.
Громадська діяльність і творча спадщина М. Драгоманова забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки України. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики й права цінностями світового досвіду. Драгоманівське розуміння конституціоналізму включало в себе такі чинники, як політична свобода суспільства і особистості, що реалізувалася через народне представництво в центрі, самоуправління на місцях, дотримання прав і свобод людини.
Великого значення з огляду на історичну перспективу і розвиток нинішньої суспільно-політичної ситуації у світі набуває уявлення М. Драгоманова про визначальний критерій і мету всіх різноманітних суспільних відносин, що безпосередньо відбилося і на історичних працях вченого.
Таким чином, наша мета полягатиме в тому, щоб прослідкувати еволюцію поглядів М. Драгоманова і розкрити особливості його історичних праць крізь призму його суспільної діяльності.
Розділ І. Життєвий шлях М. Драгоманова і його становлення як науковця і громадського діяча.
Михайло Петрович Драгоманов народився 6 (18) вересня 1841 р. в Гадячі в родині зубожілого дворянина. Його батько Петро Якимович (1802 — 1860) був передовим для свого часу громадським діячем і письменником, а дядько Яків Якимович — поетом-декабристом[1].
Михайло у 1848- 1849 роках навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання у Полтавській гімназії, де його виховниками були такі видатні педагоги, як Олександр Стронін і Казимир Полевич[2].
Восени 1859 року М. Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з’являються хороші можливості вдосконалювати свою освіту, знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя[3].
В 1859 — 1863 роках він студент історико-філологічного факультету Київського університету, з 1864 — приват-доцент, а з 1870 — доцент цього університету. Він брав активну участь у діяльності Південно-Західного відділення Російського географічного товариства та київської громади[4].
На “громадівській” сторінці біографії вченого на нашу думку варто зупинитись більш детально, оскільки саме вона заклала ключові основи у світогляді дослідника. Коли на рубежі 1860 — 1861 рр. гурток хлопоманів припинив своє існування, його колишні учасники разом з іншими студентами Київського університету серед яких Павло Чубинський, Іван Касьяненко і Михайло драгоманов створюють нове таємне товариство “Українську громаду”. Легальна агітаційно — пропагандистська робота її членів була зосереджена у недільних школах[5].
Царською охранкою було одразу взято під контроль діяльність громадівців. У звітах Третього відділення вказується на зв”язок між українською громадою в Петербурзі і утворенням в Києві. Активною була діяльність громад і на місцях, зокрема у Полтаві де колишній учасник Кирило — Мефодіївського товариства Дмитро Пильчиков провадив українофільську діяльність поєднуючи її за висловом самого Драгоманова з позицією, коли він “на чім світ стоїть...ганив Європу і лібералізм”. Від самого початку своєї діяльності громадівці розрізняли “дві Росії”, одну з яких активно підтримували, а другу рішуче засуджували. У програмній заяві київських громадівців, яку вони виклали на сторінках журналу “Самостійне слово”, було сказано про протистояння цих двох Росій[6].
Громадівці намагались встановити контакти з російськими революційними діячами цього часу. У 1862 р. в Полтаві відбулися нелегальні переговори кількох груп громадівців з представниками “Землі і Волі”. Під час переговорів, останні поставили умову підтримки їх друкованого органу “Современник”, у якому вони в свою чергу обіцяли підтримати український рух. Проте більшість громадівців все таки довллі обережно ставились до організаційного єднання з “землевольцями”. Були й громадівці які закликали до активних дій і показували селянам портрети Дж. Гарібальдів, Л. Когута, М. Некрасова, розповідали про їхнє життя та боротьбу інерідко закінчували свої промови закликами до повстання[7].
На середину 60- х рр. громади які діяли у Києві, Харкові, Чернігові одна за одною припиняють свою діяльність. Проте можна з впевненістю сказати, що неможливо передбачити яким ми бачили б Драгоманова, оскільки громадівське середовище сформувало ту постать яка у 70-ті роки яскраво себе проявила як суспільний діяч.
1864 р. М. Драгоманов одружується з актрисою Людмилою Кучинською, яка стала йому вірною дружиною і помічницею. В першій половині 1870 - х рр. вона організувала товариство денних початкових шкіл у Києві, перекладала і популяризувала в російських журналах твори українських письменників, займалася дослідженнями в галузі українського мовознавства[8].
З середини 60-х років, становлення М. Драгоманова як ученого відбувалось у тісному зв”язку з його громадською діяльністю. У його роботах які присвячені не лише історії, але й етнографії, філології, соціології відбувається зміщення основних акцентів на політичний аспект даної проблематики.
Генезис поглядів Драгоманова відбивався на його дільності як філософа, політика та громадсько — політичного діяча. У 1871 році Київський університет відряджає М.Драгоманова закордон. Витративши на нього майже три роки він відвідає Берлін, Відень, Гейдельберг, Львів.[9]
У 70-ті роки відбувається певне відродження громадівського руху і завдяки поїздці Михайла Петровича закордон, зокрема на терени Австро — Угорської монархії, йому вдається встановити контакти зі своїми однодумцями у Галичині, зокрема особливо відчутний вплив він мав на м. Павлика та І. Франка. Революційний демократ Остап Терлецький сприяв друку закордоном науково -популярних праць С. Подолинського “Парова машина”, “Про багатство і бідність”, “Ремесла і фабрика на Україні”. У них відчувається вплив популярного вчення Карла Маркса, соціалістичних теорій російського народництва та інших суспільних віянь[10].
Популяризатором вчення Маркса, виступив ще один друг Драгоманова, доцент Київського університету Микола Зібер. Положення “Капіталу” він розтлумачував невелеикому гуртку студентів кий збирався на квартирі Драгоманова. Зібер в “Университетских известиях” опублікував працю “Теорія цінностей і капіталу Д. Рікардо”. Цікаво, що Карл Маркс ознайомившись з нею, у передмові до другого видання “Капіталу” у 1873 відзначив професійний вклад Зібера і визнав його думки й зауваження до своєї теорії доволі слушними[11].
Проте сам Зібер сприймав не всі положення марксизму, зокрема концепцію класової боротьби і революцій як рушійної сили суспільного розвитку. Також доволі критично він сприймав і вчення про диктатуру пролетаріату. В драгоманівській емігрантській газеті “Вольное слово”, Зібер обстоював реформістський шлях боротьби проти бідності, толерантність у міжнаціональних й класових відносинах. Основу соціально — економічної історії людства Драгоманов вбачав у розвитку кооперативних форм ведення господарства. Він був переконаний, що матеріальний добробут усіх соціальних верств населення найкраще забезпечать споживачі товариства, оперті на ідеї західноєвропейських соціальних учень і на народнопобутову традицію громадського життя в Україні — концепція яка мала провідний вплив на сприйняття історії України і всесвітньої історії яку він викладав, самим Михайлом Драгомановим[12].
Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М.Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. 1875 року Михайло Петрович був звільнений з університету за політичну неблагонадійність і наступного року змушений був емігрувати до Швейцарії. Восени 1875 року Михайло Петрович через Галичину та Угорщину їде до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети.
У Женеві він створив осередок політичної еміграції, центр, за висловом І. Франка, «українського руху та української думки», що діяв протягом 20 років. Заснував він також вільну безцензурну українську друкарню, в якій видавав збірники «Громада» (пізніше — журнал «Громада»), а також твори, які в Росії не могли бути видані: П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Люборацькі» А. Свидницького, твори Т. Г. Шевченка та інші. Було видано п’ять томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти.
Драгоманов у еміграції спочатку спробував організувати “Вільну українську пресу”, але доволі швидко цю дільність довелося згорнути. Оскільки громадівці швидко згорнули фінансування. Старим громадівцям ці публікації видавались занадто радикальними, навіть революційними. І навпаки, молоді громадівці розчарувались текстами які на їх думку були занадто ліберальними і обмеженими в національному плані[13].
З другої половини 80-х рр. М.Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням Івана Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова.
1889 року Михайла Петровича запрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету де він і працював та жив до самої смерті у 1895.
Драгоманов продовжував свою активну діяльність закордоном. Його історичні і філософські твори 70-х років піднімають цілий ряд важливих аспектів. “Про українських козаків, татар і турків”, “Шевченко, українофіли і соціалізм”, “Чудацькі думки про українську національні справи”, “Історична Польща і великоруська демократія”, де він виступав проти соціального і національного поневолення народів, обстоював право українців на національне самовизначення у федеративній державі, побудованій на місці Російської імперії.
Акцентуючи свою увагу на культурно — національній автономії, драгоманов відповідно популяризував культурні надбанн українського народу, закликав його до духовного єднання з російським, особливо наголошував на загальнолюдській цінності російської літератури. Як ми вище згадували, як і його колега М. Зіберт, з повагою, навіть певним захопленням ставлячись до марксизму, він разом з тим він не сприймав теорії класової боротьби, доведеної до диктатури пролетаріату, і вважав будь-який централізм несумісним з демократизмом.
Проблемою було те, що принципова позиція Драгоманова з поточних суспільно — політичних проблем не знайшла розуміння і підтримки у колах діячів як українського національного, так і загальноросійського визвольного рухів. Можна сказати, що федералізм М. Драгоманова, його віра у розуміння й допомогу поступових російських демократів, його негація державницьких аспірацій українців були зумовлені тодішнім станом українського суспільства, і що це зовсім не говорить про ворожість М. Драгоманова до самостійницької ідеї як такої.
Михайло Петрович був переконаний, що наполеглива освітньо — пропагандистська робота щодо виховання народних мас у дусі високої національної самосвідомості обов”язково знайде благодатний ґрунт. Цю свою позицію і еволюцію поглядів Драгоманов виявив і яскраво продемонстрував у своїх працях, які ми оглянемо у наступних розділах.