Главная | Обратная связь

Слов'яно-українська етнічність археологічних культур

На початку нашої ери із спільної для багатьох етнічних утворень індоєвропейської етномовної сім'ї виокремилася слов'янська гілка. Вона також була барвистою з етнокультурного погляду, про що свідчить передусім розмаїття археологічних культур, їх можна нарахувати принаймні десять: тшинецька, зарубинецька, пізньозарубинецька, зубрицька, черняхівська, київська, празька, пеньківська, Луки-Райківецької, волинцівська. Всі вони мають етнічну специфіку, зокрема слов'яно-українську.

Перш ніж окреслити етнічність кожної з них, як і систему формування етнічної праоснови українців, визначимо методологічну підставу взаємозв'язку між археологічною культурою та етносом. Це особливо нагальне з огляду на те, що деякі дослідники не вбачають етнічності в археологічних культурах, принаймні тих, котрі існували за дуже віддалених часів. Мабуть, рацію мають ті з науковців, хто пов'язує етнічність з «ядром» культури, а не з археологічною культурою взагалі. За ядро археологічної культури визнається усталена система незмінних від початку і до кінця існування культури прикмет, що становлять її стрижень.

Загалом археологічна культура — це група пам'яток, виявлених на суцільній території (хай навіть і з мінливими кордонами) та наділених об'єктивною схожістю матеріальних і нематеріальних ознак. Вона є складною внутрішньозв'язаною системою, що одноманітно змінюється в часі та просторі й істотно відрізняється від таких самих систем в інших культурах.

Будь-яка археологічна культура має дві групи рис: універсальні, притаманні всьому людству або певному господарсько-культурному типу, навіть історично-культурній області, і специфічні, властиві ядру культури. Власне, ядро археологічної культури і зберігає етнічні ознаки — тривкі, притаманні лише одній культурі і не схожі на всі інші.

Маючи етнічні риси, прадавні археологічні культури не дають проте підстав відносити їх до певного етносу; вони ще не досить виразні й здатні лише окреслити ядро. На власне етнічну належність вказують порівняно недавні історичні шари, на думку Бориса Рибакова, десь від XV ст. до н. е. Саме на цей період припадає перше суттєве відгалуження від індоєвропейського етнічного стовбура — виокремлення слов'ян. Воно пов'язано з двома археологічними культурами: комарівською і тшинецькою (XV—XII ст. до н. е.).

Наступні періоди чіткіше прив'язують археологічні культури до етносів, як і рельєфніше відтіняють особливості їх творення, зокрема формування культурної основи. Скажімо, слов'янський етнос формувався у кілька етапів і на кількох культурних основах. Один з них — лужицько-скіфський — охоплює чотири археологічні культури (лужицьку, чорноліську, білогрудівську та скіфську) і часовий проміжок від XI до ІІІ ст. до н. е.; другий, пов'язаний із виокремленням зі слов'янського масиву східного слов'янства, припадає на час існування зарубинецької та пшеворської культур (II ст. до н. е. — II ст. н. е.); третій — на період існування пшеворської та черняхівської культур (III—IV ст.); нарешті, четвертий, вузловий період творення українського етносу, охоплює кілька археологічних культур, що зароджувалися на слов'янському грунті: київську, празьку, пеньківську та колочинську. Він припадає на V—VII ст. н. е.

Такою є схематична основа етногенетичних процесів в Україні. Але щодо її етнічності, то вона набагато складніша й колоритніша, бо замішувалася не лише на розмаїтті археологічних культур слов'янської основи, а й на іншоетнічних субстратах. Аби уявити барвисту етнокультурну картину населення України кінця І тис. до н. е.— першої половини І тис. н. е., дамо докладнішу характеристику археологічних культур з огляду на їхню етнічну основу та етнографічну визначеність.

Зарубинецька культура — одна з найдавніших підоснов формування населення України, насамперед слов'янського. Вона зароджувалася на межі III—II ст. до н. е. у Повісленні, охопивши чималу частину Волині. Підгрунтям її була архаїчна підкльошева культура. Взаємодіючи з сусідніми групами населення, вбираючи деякі елементи їхньої культури, вона витворювала власний образ.

В самій своїй основі зарубинецька культура була багатоетнічною: вона поєднувала субстрати зайшлих поморсько-підкльошевих племен з компонентами місцевих етнічних угруповань: балтських, іраномовних, слов'янських. Пізніше, на початку І ст. н. е., зарубинецька культура поширюється на великій території Полісся й Середньої Наддніпрянщини, включаючи й Київщину. Тут, на південно-східних кордонах, вона наприкінці І ст. н. е. зустрілася з могутньою, військовою за характером і скотарською за суттю, сарматською культурою. Результатом зіткнення двох культур стало утворення на зарубинецькому культурному грунті двох історично-культурних областей: власне зарубинецької (її представляла та частина зарубинців, що відійшла під тиском сарматів у Верхнє Подніпров'я та Наддеснянщину, зберігши ядро зарубинецької культури) і синкретичної, замішаної на основі слов'янської, частково балтської і пшеворської культури з занесеними до неї сарматськими компонентами. Синкретична культура стала основою для формування пізньозарубинецької культурної групи. Вона охоплювала всю Середню Наддніпрянщину — ту частину української території, де пізніше формувався власне український етнос.

Щодо ядра зарубинецької культури, то воно і надалі розвивалося в симбіозі з іншими культурами. Це особливо стосується тієї частини зарубинців, що відійшла у Південне Побужжя та Наддністрянщину. Там вони змішалися з племенами зубрицької культури, а через дакійців і бастарнів засвоїли субстрати і римської культури.

Тобто зарубинецька культура, охоплюючи значну частину території України в ході етнокультурних процесів, мала три основні локальні варіанти: прип'ятський, верхньодніпровський та середньодніпровський, а у пізніші часи ще й наддністрянський, їхня етнічна основа була слов'янською, але з різними домішками іншоетнічних субстратів: пізньолужицького, поморсько-кльошевого та частково милоградського — у прип'ятському варіанті; милоградського — у верхньодніпровському; пізньоскіфського — у середньодніпровському; балкано-дунайського — у бужансько-дністрянському варіанті.

Відповідно до локалізації етнічної основи зарубинецької культури локалізувалися і традиційно-побутові її сфери: побудова й інтер'єр житла, зняряддя праці, обряди та ритуали, вірування і, отже, загальний етнокультурний портрет її носіїв.

Першооснова традиційно-побутової культури формувалася на землеробських цінностях, пов'язаних із культом землі, землеробської праці та культом оселі й переважно осілого життя. Землеробство було примітивним (підсічним), так само і знаряддя праці (сокири, палиці-копачки). Тому воно вимагало колективних зусиль, а це сприяло утворенню селищ. Порівняно невеликі, вони становили не просто родинний осередок, а ще й виробничий колектив (сімейні общини). У давніші часи селища були відкритими, згодом, особливо в зонах контактування із сарматами, обгороджувалися земляними валами та ровами.

Житла — невеликі, овальної форми. Плетені стіни обмазувалися глиною з зовнішнього, а іноді з внутрішнього боку. Двосхилий дах вкривали очеретом або соломою. Простим був і інтер'єр житла: посередині вогнище, вздовж стін — дерев'яні лави. Вогнище мало також ритуальне призначення.

Надзвичайно простими були й поховальні обряди. Небіжчиків спалювали, останки ховали в певному місці, викопавши невелику ямку овальної, круглої, а пізніше квадратної форми. Над могилою робили невеличкий насип, пізніше позначаючи його камінням. Отже, поховальна обрядовість, відображаючи цінності землеробської культури, розвивалася через формування культу померлих (про це свідчить поява надмогильного насипу) і найпростіших понять про потойбічний світ та уявлень про душу (надмогильне каміння, а пізніше — надмогильні стели).

Урізноманітнення етнічного складу зарубинців супроводжувалося еклектизмом у матеріальній культурі та ускладненням ритуалів. Завдяки чужинцям змінювалися характер поселень, тип житла, комплекси господарських споруд. Та насамперед зміни були пов'язані з удосконаленням знарядь землеробської праці та освоєнням нових орних земель. Внаслідок господарського прогресу селища збільшувалися (налічували до ста дворів). Сільська громада складалася з малих сімей, кожна з яких розміщувалася в окремому житлі й мала свої господарські будівлі, тобто була автономною. Земля становила тоді общинну власність.

Модифікувалось і житло. Напівземлянки стовпово-плетеної конструкції змінювалися на напівземлянки, а пізніше наземні споруди зрубної та каркасно-стовпової конструкції. В зубрицькій культурі вони були прямокутної форми, а у зарубинецьких племен — квадратної. У зарубинців її перейняли інші племена, зокрема ті, що мешкали на Волині та Наддністрянщині. Поступово урізноманітнювався і комплекс господарського призначення: з'являються комора, ями-погреби, хліви, навіть майстерні.

Зональність зарубинецької культури виразно проявлялася й у поховальній обрядовості. Спільною для неї традицією стають ямні поховання, обставлені достатньо складною ритуальною системою, про що свідчать, зокрема, і надмогильні насипи та каміння, і спеціальний поховальний інвентар, і різноманітний асортимент прикрас та речей побутового вжитку, що їх знаходять у похованнях. Це дає підстави вирізнити чотири основні варіанти поховальної обрядовості зарубинців: поліський (для могильників цієї території характерні ритуальні підвіски з солярними знаками), верхньодніпровський (сокири, наконечники списів, бляхи), середньодніпровський (обручки та спіральки), західний (зброя). Кожен з варіантів увібрав елементи культур, що панували у відповідних регіонах: у Поліссі — пізньолужицької, пізньопоморської та пізньоскіфської, у Верхньому Подніпров'ї — милоградської, на Середній Наддніпрянщині — пізньоскіфської, у західному варіанті чітко позначилася поховальна обрядовість германців і кельтів.

Пшеворська культура — сучасна з зарубинецькою, але відмінна від неї, поширювалася головним чином у західних регіонах України. Вона постала на слов'янській основі, але під чималим впливом східногерманських племен та кельтської культури. На територію України прийшла поліетнічною, сформованою здебільшого германськими племенами та населенням поморсько-кльошевої культури. На місцевому грунті її етнічність урізноманітнювалася за рахунок сусідніх племен зарубинецької культури, що, власне, і визначило її переважно слов'янську основу на відміну від етнічно германського ядра пшеворської культури, що залишалося у Вісло-Одерському межиріччі.

За своєю суттю пшеворська культура — землеробська, з притаманними для неї цінностями, хоча в її складі були мисливці, рибалки та скотарі, позначені своєрідною традиційно-побутовою культурою. Наприклад, житло носіїв пшеворської культури являло собою спрощену напівземлянку стовповоплетеної конструкції, довкола неї — невелика кількість ям-погребів. Внаслідок міграції зарубинців Полісся й Волині в ареал розташування пшеворців матеріальна культура останніх певною мірою змінюється. Це позначилося, зокрема, на плануванні та типі побудови житла, характері й кількості господарських будівель, внутрішньому інтер'єрі помешкання.

Зміни традиційно-побутової культури пшеворців відбувалися здебільшого через поширення культури зарубинців. Переважало прямокутне житло — напівземлянки каркасно-стовпової або зрубної конструкції, значно збільшені ями-погреби. Це — ознака осілості населення, певного прогресу господарювання та зміни суспільного устрою: більшої ваги набуває окрема мала (індивідуальна) сім'я.

Отже, у І—II ст. н. е. відбувалася перша в етнічній історії України культурно-етнічна консолідація слов'янства. Вона сформувала найпотужнішу етногенетичну гілку — східне слов'янство, на грунті якого вже тоді зароджувалися паростки українства.

Проте зовнішні чинники не дозволили завершитися цьому процесові, бо спричинили до нової хвилі міграції племен. Прийшло в рух населення зарубинецької культури: племена, що жили у Наддніпрянщині, перемістилися на Наддністрянщину. Населення Середньої Наддніпрянщини розділилося на дві групи: одна з них відійшла у північні райони, на Наддеснянщину; друга — на Побужжя. Міграціями охоплено і населення пшеворської культури. Під тиском германських племен (вельбарська культура) воно переміщується в південні і східні райони, сягаючи Дніпра. Водночас степова частина України заселялася дакійськими племенами липицької культури та сарматами.

Таким чином, від І ст. до н. е. до І—II ст. н. е. слов'янське населення двох основних археологічних культур — зарубинецької і пшеворської — доповнювалося іншоетнічними племенами: людність Середньої Наддніпрянщини вступала в асиміляційні процеси з балтськими (носіями штрихованої кераміки і юхнівської культури) та іранськими племенами (переважно сарматами); слов'янське населення Волині і Наддніпрянщини — з германськими (пшеворської культури) і дакійськими (липицької культури) племенами.

Носії зарубинецької та пшеворської культур стали основою нової культури — зубрицької. Проте цей природний процес був перерваний наприкінці II ст. н. е. вторгненням у слов'янський світ войовничих германських племен готів (носіїв вельбарської культури), в числі яких були бургунди, вандали, гепіди. Надавши руху слов'янським племенам, вони вдруге в етнічній історії України поділили східне слов'янство на дві частини, власне, на дві історично-культурні області: верхньодніпровську і дністровську, поглибивши розмежування, що сталося ще в індоєвропейському світі,— між землеробами і скотарями. Тепер цей етнічний поділ пролягав у межах єдиної землеробської культури східного слов'янства.

Ареал поширення археологічних культур та архаїчних гідронімів у Східній Європі першої половини І тис. н. е.: І — регіон поширення балтських гідронімів; II — зарубинецькі старожитності; III — черняхівські старожитності; IV — липицькі старожитності; V — слов'янські гідроніми; VI — балтські поодинокі гідроніми; VII — фракійські гідроніми; VIII — германські гідроніми; IX — іранські гідроніми.

Вельбарська культура започатковує новий етап у етнокультурних і етногенетичних процесах, що відбувалися в останній чверті II — на початку IV ст. на території України.

Вона відіграла роль збудника стабільності місцевих культур,опосередковано ставши першим істотним поштовхом до консолідації різноетнічного населення України й формування принаймні соціально-економічної спільності. Щодо етнокультурного впливу вельбарців на українську етніку, то він виявився незначним і нетривалим.

Етнічний слід вельбарців простежується вузькою смугою в тих місцях, якими пролягав шлях їхнього просування з Північної та Центральної Європи, з нижнього Повіслення через Західну Волинь і Поділля до Причорномор'я. Хронологічно вельбарська культура поділяється на два періоди: ранній (II—III ст.) та пізній (III—IV ст.). На ранньому етапі вона пов'язувалася з оксивською культурою та культурою Скандинавії; потім, рухаючись на схід і південь, зазнавала впливу пшеворської культури, а на останньому етапі — сарматської та римської. Остаточно втратили вельбарці етнографічну своєрідність після виникнення в IV ст. могутньої черняхівської культури, в якій переважно і розчинилася вельбарська культура.

Проте певний слід на етнічному грунті України вельбарці залишили. Деякі оригінальні риси їхньої традиційно-побутової культури були засвоєні іншими племенами та етнічними спільностями. Наприклад, у способі будування житла перший етап міграції вельбарців виразно засвідчив традиції, коріння яких сягають культури германських племен Північно-Західної Європи. Тоді будувалися наземні житлові споруди — великі будинки вальково-каркасної конструкції, що мали подовженопрямокутну або овальну форму. Вони були здебільшого двокамерні: одне приміщення правило за житлове (в ньому містилось і вогнище), друге призначалося на господарські потреби.

Пізніше, під впливом пшеворської культури, вельбарці починають будувати поглиблені житла — напівземлянки й землянки овальної та прямокутної форми, а в районах міжетнічного пограниччя з провінційно-римською культурою — наземні житла вальково-плетеної конструкції.

Певної трансформації зазнала і духовна культура, зокрема поховальні обряди. Втім, в свою чергу вплинули вони й на місцеве населення. Адже похоронні ритуали у вельбарців були дуже розвинуті і своєрідні. Вони відбивали землеробську культуру, носіями якої були якщо не кочівники, то в усякому разі мігранти. Саме тому для вельбарців були характерні безкурганні могильники та обряд трупоспалення. Пізніше цей обряд набув чітких рис пшеворської культури — урнові трупоспалення, що супроводжувалися похованнями перепалених фрагментів кераміки. Поширювалися також і трупопокладення.

Щоправда, крім цих, привнесених з іншої культури похоронних ритуалів, поховальна традиція у вельбарців залишалася в основі етнічною. Вони дотримувалися звичаю ховати померлого з побутовими речами (фібулами, бурштиновими намистами, гребенями, пряслами), освячували місце поховання, позначаючи його кам'яними валунами або аморфними кремінними уламками, виконували жертовний ритуал, запалюючи жертовне вогнище біля могил тощо.

Черняхівська культура була зумовлена новою історичною ситуацією у Східній Європі І—II ст. н. е., що спричинила якісно новий етап культурно-етнічних процесів на території України — етнокультурну інтеграцію її населення.

Власне, черняхівська культура стала грунтом, на якому розгорталися ці консолідаційні процеси, і разом з тим першим вагомим чинником подолання внутрішньоплемінної замкненості. Створювалися умови для подолання бар'єра нетерпимості до зовнішніх впливів і, отже, для інтенсивних міжетнічних взаємовпливів, формування якісно нової етнічності.

Підштовхнула ці етнічні процеси культурна інтеграція передчерняхівського періоду. Йому властиві були поважні етнічні флуктуації та міграційні рухи, що порушили стабільність переважно осілого населення України. У її лісостепові області з південного сходу проникають сармати, з північного заходу — готи й носії пшеворської культури. Населення пізньоскіфського періоду Нижньої Наддніпрянщини розселяється узбережжям Чорного моря, а зарубинецькі племена частково мігрують у Верхнє Подніпров'я, перетворюючись на носіїв пізньозарубинецької культури. Культурно-етнічні процеси ускладнювалися вторгненням пшеворсько-вельбарського населення, що спричинило рух слов'янських племен; поступово розчиняється липицька культура, а пізніше асимілюється й сама вельбарська культура; нарешті, зі східнослов'янських земель відходять на захід готи, а з ними і сармато-аланські племена.

Всі ці міграційні рухи і флуктуації позначилися на формуванні багатоетнічного складу населення, своєрідної етнічності та оригінальної культури — синкретичної за характером і цілісної за суттю, попри те, що вона мала й локальні варіанти.

Черняхівська культура, одна з перших культурних спільностей II—IV ст., що виникли на українському грунті, складалася з трьох основних локальних груп: Північно-Західне Причорномор'я, межиріччя Дністра і Дунаю та лісостепова зона України. Етногенетичним її ядром, довкола якого розміщувалися «інфільтраційні кола», вважається Середня Наддніпрянщина. І ядро культури, і периферійні її зони мали слов'янську етнічну основу з чималими субстратними етнічними домішками: скіфів і сарматів — здебільшого в Північно-Західному Причорномор'ї; гетів, даків і готів — у Дністро-Дунайському межиріччі; готів і вельбарців — у лісостеповій зоні.

Етнічному складові черняхівської культури відповідали й локальні особливості традиційно-побутової сфери — переважно синкретичної в усіх регіонах і землеробської за суттю. Синкретичність черняхівської культури не означає її одноманітності. Навпаки, іншоетнічні компоненти надавали їй етнічно-культурного розмаїття, що відбилося в багатстві архітектурних рішень, у побуті, у способі господарської діяльності.

Усе це виявляється, зокрема, у характері й типах поселень, серед яких в основному побутували великі й малі поселення: одні з них простягалися до одного кілометра, інші — до 200—300 метрів. Відповідно до цього своєрідно розміщувалися господарства — групою осель (що свідчило про існування родинних громад) або окремими дворами, як ознака утвердження незалежних індивідуальних сімей.

Про відмінності у соціально-економічних і родинних стосунках свідчить розташування господарських споруд. Ями-погреби розміщувалися рядами поблизу кожного житла, проте траплялось і таке планування, коли всі господарські ями будувалися на окремих ділянках. Це дає підстави припустити спільне їх використання членами общини, отже, і спільне користування продуктами, тобто наявність общинного устрою суспільства.

Житла у селищі здебільшого взаємопов'язані, проте непоодинокими були й господарства, котрі становили самодостатній комплекс: зі власним житловим приміщенням, господарськими спорудами, ямами-погребами. Таким чином, відбувався процес виокремлення індивідуальних господарств з общини.

Розмаїття архітектурних рішень загалом можна звести до трьох основних типів, що відповідно були ознакою трьох складників черняхівської культури: зубрицької, дако-гетської та скіфо-сарматської культур. Для лісостепової зони України характерні землянки та напівземлянки стовпової конструкції, обплетені хмизом і обмазані глиною, або зрубної конструкції. У Пруто-Дністровському межиріччі поширені були наземні споруди каркасного типу, що складалися із трьох приміщень: власне житла, господарського помешкання та хліва. Нарешті, у Північному Причорномор'ї споруджували кам'яні будівлі, так само з трьох приміщень. До них прилягало подвір'я, нерідко огороджене муром.

Обов'язковим для кожного житла було вогнище, традиційно розміщене посередині помешкання. Пізніше з'являються печі — глиняні, на Наддністрянщині — кам'яні.

Винайдення печі, що є досягненням саме черняхівської культури, суттєво вплинуло на внутрішнє планування житла.

Напівземлянка. Житло східних слов'ян VI ст.

Спочатку вона, за традицією, займала центральну частину оселі, тим більше, що була невеликою. Складали її з валунного каміння просто на грунті, пізніше — на невеликій платформі. Це була «курна піч» без димаря: дим виходив через верхник у стелі або в отвір у горішніх вінцях зрубу. З часом піч вдосконалювалася, ускладнюючись за конструкцією та збільшуючись у розмірах. З'явилася валькована, все ще курна піч, щелепи якої виводили в сіни, через які й виходив дим. Такий тип печі проіснував у деяких районах України (зокрема, на Поліссі) майже до XIX ст. Лише порівняно недавно (в XVI—XVII ст.) в Україні стала загальнопоширеною «біла» піч з димарем і комином.

Поява в оселі печі суттєво позначилася також на системі вірувань і повір'їв, насамперед пов'язаних із культом домашнього вогнища та культом предків. Уособленням цього культу стала піч — центральний образ духовності оселі й головний її атрибут: від місця розташування печі залежав інтер'єр та загальне планування будинку. Відповідно до світоглядних уявлень піч мала бути розміщеною зразу при вході (крім інших, вона виконувала й оберегові функції, очищення внутрішнього простору від зовнішніх, ворожих сил), а сама хата мала орієнтуватися на схід, звідки, як вважалося, йде життя, йде очищення вогнем від злих сил.

Отже, піч набувала сакрального значення, пов'язувалася з культом предків і домашніх духів. Така постава лягла в основу системи традицій, що пізніше набрали етнічного слов'янського, а відтак і українського забарвлення: шанування предків, сімейних святинь, «вічного вогню».

Урізноманітнення системи вірувань у межах саме черняхівської культури виявилося й у поховальній обрядовості. Вона знала ритуали трупоспалення і трупопокладення, поховання у звичайних прямокутних ямах і в ямах-катакомбах, позначення місця поховання невеликими насипами і курганами, культовим камінням і стелами.

Попри таке розмаїття формувалися і спільні культові норми. Скажімо, небіжчиків почали ховати у витягнутому положенні (щоправда, траплялися й скорчені) й обов'язково головою на північ або на захід. Це, до речі, не тільки характеризує становлення єдиної системи світоглядних уявлень, а й є показником культурної інтеграції та етнічної консолідації населення періоду існування черняхівської культури. На користь згуртування промовляють також інші показники, наприклад, звичай класти в могилу речі домашнього вжитку або прикраси. За асортиментом вони були різні, проте серед них зазвичай не зустрічалася зброя, що характерно для інших культур і інших періодів. Поховання без зброї — важлива риса поховальної обрядовості черняхівців, своєрідний символ землеробської культури і землеробської ментальності.

Спільним для різних етнічних угруповань черняхівців елементом був звичай справляти тризну (власне, змагання) — культовий акт прощання з померлим та освячення моменту його переходу у потойбічний світ. Ритуальне вшановування небіжчика (напередодні і після трупоспалення чи поховання) мало вигляд військових поєдинків і бенкету (про це свідчать археологічні знахідки слідів вогнищ, кісток тварин, битого посуду тощо).

Започатковане черняхівцями церемоніальне відправлення тризни, пройшовши крізь століття, через трансформовані традиції слов'яно-українського люду, відлунює і нині в поминальних звичаях. Адже і тепер прийнято частувати всіх, хто прийшов на похорон; іноді (наприклад, у гуцулів) влаштовувати ігри при мерці. Зберігся звичай залишати на могилі їжу та питво для «духів предків».

Отже, формування єдиної світоглядної системи, спільних традицій, як і схожих тенденцій розвитку матеріальної культури та соціального устрою, є свідченням того, що черняхівська культура набувала ознак етнокультурної та соціально-економічної спільності.

Київська культура, характерна для північної частини Середньої та південної частини Верхньої Наддніпрянщини, а також Наддеснянщини та суміжних районів лісостепу України, сформувалася в другій чверті І тис. н. е. За часом виникнення вона належить до пізнішого етапу зарубинецької культури, синхронна черняхівській і передує ранньосередньовічній культурі слов'ян. На півдні вона сусідила з черняхівською, а на півночі — з колочинською культурами, що спричинило утворення локальних зон у міжетнічному пограниччі з характерною для них синкретичною культурою.

Драпак — найдавніший елемент землеробської культури східних слов'ян

На основній території побутування київська культура була дуже своєрідною. Деякою мірою можна вважати, що за багатьма показниками її розвиток випереджав інші культури і загалом тогочасне суспільство.

Етнічні особливості культури виявляються насамперед у будівництві. Житла киян мали вигляд заглибленої в землю будови зрубної конструкції з двосхилим дахом, вкритим очеретом чи соломою, іноді землею. Дах підтримувався вкопаним посеред хати стовпом. Там же влаштовувалося і вогнище, а на стовпах розміщувалися речі культового призначення. Судячи з розмаїття господарських споруд, носії київської культури мали добре розвинуте землеробське господарство з елементами осілого скотарства. Крім поширених серед інших археологічних культур господарських ям-погребів, у носіїв київської культури були ще й спеціальні приміщення для свійських тварин, для господарських справ, а також упорядковані погреби, над якими споруджувалися легкі плетені конструкції з дахом. Такий тип господарської будівлі вперше з'явився саме на грунті київської культури.

Стародавні кияни мешкали у порівняно невеликих поселеннях, що нараховували не більш ніж 10—15 дворів. Це показник того, що поряд зі збереженням традиції великих сімей самостійного значення набувала окрема велика родина як соціальна і соціально-виробнича одиниця. В рамках патріархальної сім'ї певної автономності вже тоді дістали окремі сім'ї, хоча в сфері виробництва і, мабуть, розподілу продуктів праці вони залежали від патріархального чи задружного укладу родини.

Такий тип родинного устрою слід вважати більш розвинутим порівняно з тим, який існував у інших синхронних культурах. Скажімо, серед носіїв зарубинецької культури поширеними були великі поселення, житла у яких розміщувалися групами, тобто групами споріднених сімей, своєрідними общинами. Родини такої спорідненої громади складалися переважно з великих сімей патріархального типу та з малих сімей, що не мали ще достатньої автономії.

Усі культурні особливості (невеликі поселення, житла каркасної конструкції, розмаїття господарських будівель та реманенту, соціальний і родинний устрій) вказують на те, що в межах київської культури сформувався досить розвинутий тип господарювання, що грунтувався на орному землеробстві і розвинутому скотарстві. Київська культура стала основою стародавніх етнічних традицій, що їх через низку культур (колочинську, пеньківську тощо) успадкує український етнос, сформований саме на Київщині, в ареалі поширення київської культури.

Колочинська, пеньківська та празька культури — синхронні етнокультурні утворення, що стали логічним продовженням попередніх культур: київської, черняхівської і почасти пшеворської. їхнє зародження підготував соціально-економічний та етнокультурний розвиток попереднього періоду (II—V ст.), результатом якого стала консолідація населення, її прикметами були помітна уніфікація матеріальної культури та поховальної обрядовості, однотипність занять, зближення форм соціального устрою, нарешті, зародження спільних рис етнічної ментальності.

Отже, спільність рис матеріальної та духовної культури населення України IV—V ст. визначило внутрішню його єдність, ставши передумовою інтеграційних та консолідаційних процесів вищого рівня, а саме — етногенезу східних слов'ян як основи етногенезу українців.

Етногенез східних слов'ян через колочинську, пеньківську та празьку культури привів до найраніших етнічних слов'янських спільностей (відомих за писемними джерелами як слов'янські племена) — склавинів і антів. Представлені трьома згаданими культурами (а частково ще й дзедзіцькою), вони вже у VI—VII ст. займають величезну територію Східної Європи: від верхів'я Дніпра до Балкан та від Сейму до Ельби.

Консолідації східнослов'янських племен (відомих ще під загальною назвою венедів) сприяли не лише внутрішні інтеграційні процеси в рамках попередніх археологічних культур України, а й зовнішні обставини — боротьба слов'ян за незалежність, проти гегемонії готів і гунів, що посилювали свій вплив у Східній Європі. Тривалі слов'яно-готські війни йшли з перемінним успіхом, але на першому етапі закінчилися поразкою анто-склавинського населення, передусім дніпро-дністровської групи черняхівської культури, яке очолював антський князь Бож.

Слов'яно-готські війни розкрили деякі дуже важливі обставини. Вони засвідчили існування між слов'янами різних історично-культурних областей певного бар'єра, який може датися взнаки у найкритичніших ситуаціях. Справді, до боротьби з готами активно стало населення степових районів України, насамперед склавини й анти; населення Верхнього Подніпров'я та інші етнічні групи лісостепової частини відігравали в цьому другорядну роль. Проте загальноетнічна ідея здобуття незалежності та самоствердження слов'ян, як і всіх етнічних груп, що становили з ними етнокультурну спільність, виявилася сильнішою за історично-культурні розбіжності. Це дало змогу об'єднатись, утворити могутні воєнно-політичні союзи, які й дозволили східним слов'янам — антам і склавинам — посісти пріоритетне становище у Південно-Східній Європі.

Поширення слов'янських старожитностей раннього середньовіччя: І — колочинські; II — пеньківські; III — празькі; IV — дзедзіцько-сухівські; V — Костиш-Батушани.

Етнічною підосновою східнослов'янської єдності на території України у V—VII ст. стали три синхронні, але відмінні між собою слов'янські культури: колочинська, пеньківська та празька. Перша була поширена на Середній Наддніпрянщині, друга — на Верхньому Подніпров'ї, третя — на Попрутті, Наддністрянщині та правобережжі верхів'я Вісли. Саме ці культури засвоїли головні риси попередніх археологічних культур: київської (колочинська та пеньківська) та черняхівської (празька і почасти пеньківська). Пшеворська культура стала поштовхом до формування дзедзіцької групи. Але все це, як зазначає український археолог Володимир Баран, ланки одного історичного процесу на території Південно-Східної та Центральної Європи, що розпочався в першій половині І тис. н. е. і закінчився у VI—VII ст.

Етнічно всі названі культури — однотипні, але тільки колочинська, пеньківська та празька становили культурну спільність. Дзедзіцька, що формувалася на інших засадах та в іншій системі контактів і зв'язків її носіїв із сусідніми культурами, мала значні відмінності. Вони виявлялися в різних сферах культури й особливо матеріальній. Для слов'янської культурної спільності — колочинської, пеньківської та празької культур — характерна уніфікація головних форм культури. Наприклад, житло мало вигляд чотирикутної або квадратної напівземлянки зі зрубними або стовповими стінами, що опалювалася піччю-кам'янкою або глиняною піччю.

Серед названих культур низкою ознак вирізнялася дзедзіцька група слов'янських культур, поширена на території Центральної та Північної Польщі. За житло правила трохи заглиблена в землю наземна споруда довгастої форми з вогнищем у центрі. Існували і певні відмінності в асортименті та формах кераміки, системі обрядовості та вірувань.

Усі ці особливості культур, підтверджені численними археологічними даними, дають підставу для двох важливих висновків. По-перше, формування етнокультурної та соціально-економічної спільності відбувалося на грунті колочинської, пеньківської та празької культур; по-друге, етнічна підоснова цих культур була давнішою, як і час освоєння території східними слов'янами; заселення західних її окраїн відбувалося пізніше.

Етнокультурна схожість колочинської, пеньківської та празької культур не виключає складності їхньої етнічної структури, котра ввібрала, крім слов'янського населення, інші етнічні групи: германські, балтські, іранські, фракійські. Вони позначились і на антропологічному типові населення, а також, інтегруючись у слов'янську етнічну систему, сприяли загальній консолідації населення. В таких умовах відбувалося становлення етнічності в першій половині І тис. н. е. на території України.

 

---| література |---------------------------------------------------------------------

Даниленко В. Н. Неолит Украины. Киев, 1969;

Даниленко В. Н. Энеолит Украины. Киев, 1974;

Генинг В. Ф. Этнический процесе в первобытности. Свердловск, 1970;

Мерперт Н. Я. Древнейшая история населения степной полосы Восточной Европы. М., 1974;

Телегин Д. Я. Среднестоговская культура эпохи меди. Киев, 1973;

Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тбилиси, 1984;

Сафронов В. А. Индоевропейские прародины. Горький, 1989;

Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков I. Т. Археологія та стародавня історія України. К., 1992;

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. К., 1994.

Хвойка В. В. Древние обитатели Среднего Поднепровья и их культура в доисторические времена. Киев, 1913;

Рыбаков Б. А. Древние Русы // Сов. археология. 1953. № 27;

Тереножкин А. И. Предскифский период на Днепровском Правобережье. Киев, 1961;

Максимов Е. В. Среднее Поднепровье на рубеже нашей эры. Киев, 1972;

Даниленко В. М. Пізньозарубинецькі пам'ятки київського типу // Археологія. 1976. № 19;

Проблемы этногенеза славян. Киев, 1978;

Козак Д. Н. Пшеворська і черняхівська культури у Верхньому Подністров'ї і Західному Побужжі // Археологія. 1982. Вип. 37;

Этнокультурная карта территории Украинской ССР в І тыс. н. э. Киев, 1985;

Баран В. Д. Пражская культура Поднестровья (по материалам поселений у с. Рашков). Киев, 1988;

Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловський Р. В. Походження слов'ян. К., 1991;

Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Г. Археологія та стародавня історія України. К., 1992;

Давня історія України: у 2-х кн. К., 1994.

 

 

Лекція 3