Главная | Обратная связь

Історична етапність традиційної культури

Етнічна історія рельєфніше виявляється в традиційно-побутовій культурі, а також у етнічній самосвідомості та ментальності.

Особливо суттєві нашарування містить традиційно-побутова культура періоду регіоналізації України (XIV—XVIII ст.), який можна вважати переломним у тривалій історичній динаміці архаїчної, традиційної, землеробської в основі культури. Історична етапність народної культури виявилася через два ключових явища: по-перше, через творення регіональних форм культури, по-друге, через взаємодію двох могутніх культурних пластів, а по суті, двох типів ментальності.

Варіативність притаманна і культурі ранішого часу, однак тоді вона розвивалася на одному етнокультурному грунті й рамках схожих етнодержавних цінностей, наприклад, цінностей «руської землі», «руського духу». І, отже, не випадково, що за такою спрямованістю досить легко відбувалося формування державних атрибутів, скажімо, Київської Русі. Але з того часу, як почалося відторгнення від неї окремих земель сусідніми державами, сталося певне руйнування спільного фундаменту, бо до нього привносилися чужорідні культурні компоненти. І більше того, власне етнічна основа замикалася в регіональних межах, позначаючись на уповільненні консолідаційних процесів. Розвиток останніх, як відомо, розтягнувся на століття, і потрібні були кардинальні зміни в національному житті, аби прискорити ці процеси. Таким кардинальним чинником стала національно-визвольна боротьба українського народу.

Неоднозначність розвитку етнічної історії України відбилася на основоположних засадах соціального життя та культурних цінностях. Однією з підвалин соціального життя в традиційному суспільстві завжди була система звичаєвого права як головний регулятор стосунків між людьми і важлива ділянка народної свідомості. За давньоруських часів її правову основу становила сукупність народних юридичних та моральних звичаїв, що грунтувалися насамперед на загальнолюдських цінностях: чесності, справедливості, близьких до релігійних уявлень. І це при тому, що кожне давньоруське плем'я «имяху бо обичай свой и закон отец своих и преданья, кождо свой нрав».

В міру консолідації племен та етноплемінних об'єднань упорядковувалася система звичаєвого права, що виявилося, і зокремa, в її універсалізації. Саме таке спрямування звичаєвих норм лягло в основу правової системи Давньоруської держави, відомої на початку X ст. як «Закон руський». Увібравши все розмаїття правових норм і зводячи їх до універсальної системи, «Закон руський» став згодом підвалиною юридичногокодексу Київської Русі — «Руської Правди», її традиції розвивалися і в подальших системах звичаєвого права, частково навіть у тих, що складалися за інших державно-політичних умов.

Проте нові умови визначили своєрідні правові системи, найбільш рельєфно у XIV—XVI ст., тобто в період інтенсивної регіоналізації України. Тоді утворилися правові системи кількох типів: на Наддніпрянщині тривалий час побутувало руське право, у Підкарпатській Русі — волоське, в Галичині — німецьке, в Поліських районах України право майже до XIX ст. регулювалося Литовським статутом 1529 р.

Інтер'єр української хати XVII ст.

За такої розмаїтості правових систем по-різному складався й побут: принципи земельного володіння і користування, форми громадського устрою, внутрішньородинні взаємини, власне, вся традиційно-побутова культура є регіональною за своєю суттю. Скажімо, на Закарпатті були поширені урбаріальні громади, члени яких мали право користуватися окремими наділами, котрі, втім, фіксувалися грамотами як власність поміщика; щодо пасовищ, то вони були колективною власністю сільської громади. На Правобережжі, згідно з так званою «Уставою на волоки» 1557 p., побутували дворищні громади: їхні члени мали право індивідуального володіння і орною землею, і значною частиною угідь.

Інші громади будувалися на засадах займанщини — давніх нормах звичаєвого права. Вважалося, що коли селянин обробляв незайману землю, він діставав право на володіння нею. Це широко практикувалося козацтвом Запорізької Січі, селянами Слобідської України, степової частини Правобережжя і особливо південних районів України, тобто там, де були вільні землі. У північних районах України, найбільш архаїчних щодо сімейного і дворищного устрою, майже до XIX ст. зберігався найдавніший тип громад — сябринні громади. Вони об'єднували певну групу осіб, що спільно володіла земельними угіддями. Логічним продовженням сябринства та дворищних громад стали поземельні спілки — об'єднання громад для спільного користування ріллею та угіддями кількох сусідніх сіл.

Своєрідність правових систем, що мали чітко виражену регіональну основу, спричинила подібну регіональність і в інших компонентах побуту, занять та культури. Найрельєфніше така тенденція виявилася в сфері матеріальної культури, зокрема в традиційному житлі. Адже тип житла, як і увесь комплекс господарських будівель, визначається і типом господарських занять, і формою родини, регульованими нормами звичаєвого права, і природними чинниками. Система цих чинників відбивала своєрідну типологію народного українського житла, що співвідноситься не лише з природно-кліматичними зонами України, а й з системою етнокультурних цінностей та звичаєвих норм — також регіональних у своїй основі.

Регіональність українського народного житла, як і матеріальної культури взагалі, і традиційно-побутової культури в цілому формувалася переважно в період XIV—XVIII ст. Воно поділяється на п'ять основних регіональних типів, кожен з яких підрозділяється на підтипи, а ті, в свою чергу, на зони, а зони — на варіанти. Усе розмаїття цієї розгалуженої системи збігається з типологією історично-етнографічного районування, в структурі якої є і великі історично-культурні області, й історично-етнографічні регіони, й історичні зони, й етнографічні райони, тобто вся палітра етнічних земель. Кожне з угруповань, самобутнє й неповторне, разом з тим виявляється через специфічність зональної культури.

Отже, на етнічному і природному грунті України вирізняються такі регіональні типи житла: лівобережний, правобережний, поліський, карпатський, степовий (південний). Лівобережний регіональний тип розподіляється на середньонаддніпрянський, полтавський та слобожанський підтипи; правобережний — на галицький та подільський; карпатський — на гуцульський, бойківський, лемківський, покутський, буковинський та долино-закарпатський; степовий (південний) — на буджацький, нижньодніпровський, приазовський, кримський.

Кожний регіональний тип має головні ознаки: системну забудову, характер зв'язку між господарськими спорудами, тип планування хати, кількість житлових приміщень та господарських будівель. Так, для поліського житла є характерним зв'язок між усіма господарськими спорудами, для лівобережного — вільне розташування споруд, для південного — однорядна забудова, для карпатського — замкнений зв'язок між усіма елементами садиби. Щодо зональних варіантів, то вони визначаються або другорядними конструктивними елементами (формою даху, наявністю ганку, конструкцією стін тощо), або природними умовами (будівельним матеріалом, місцем розташування житла). Саме через це зональна варіативність розмаїтіша, ніж регіональна, хоча і тут усталилися типи, що є своєрідними символами етнічної землі, або історичної зони. Такими стали, наприклад, круглий двір, характерний для Поділля; гуцульська гражда; козацький двір; притаманна Півдню довга хата; особливої символічності набула українська «біла хата» — найбільш поширена на Середній Наддніпрянщині, насамперед Надпоріжжі.

Традиційна українська вишиванка

Типології народного житла майже аналогічні регіональним комплексам традиційного одягу, котрий за системою крою, декоративного оздоблення, набором компонентів поділяється на середньонаддніпрянський, поліський, слобожанський, волинський, карпатський, закарпатський, подільський комплекси з низкою зональних варіантів: наддністрянський, гуцульський, долинянський, бойківський, покутянський тощо.

Регіонально-зональні варіанти комплексів вбрання визначаються не лише конструктивними чи декоративними особливостями, а й системою обрядів та звичаїв, пов'язаних або певним видом одягу, або способом його носіння, або сполученням кольорів та його окремих елементів. Кожна з таких ознак є певним кодом, що вказує на регіональну приналежність, етнічне коріння й навіть духовний світ людей. Український одяг XIV—XVIII ст., регіональне розмаїтий, разом з тим генетичне близький одягу давньоруського населення (щоправда, міра збереження давніх рис неоднакова в різних регіонах), тим більше, що він вписується в дуже схожу для всіх українців духовну систему. Те ж саме стосується й інших компонентів традиційно-побутової культури. А це знак того, що при всій зональній варіативності вона не втратила загальноетнічних рис.

За певних умов регіональна культура може стати і уособленням загальноетнічних цінностей, віддзеркаленням справді національного духу. Таких якостей набула культура і ментальність запорізького козацтва. Починаючи з XVI ст. на традиційну українську етніку нашаровується новий могутній пласт — козацька культура і козацький тип національного характеру.

Козацький етнокультурний пласт замішувався на українському грунті, проте на інтеретнічних засадах, що, по суті, в традиціях формування населення Русі-України. В дусі давніх традицій зароджувалось і саме козацтво — як результат невпинної боротьби осілого хліборобського народу з кочовими степовиками. Як окрема суспільна верства, зазначав Д. Дорошенко, зі своїм окремим устроєм, звичаями, організацією воно почало формуватись у XVI ст., а остаточно вироблених форм набуло на зламі XVI—XVII ст.

Своєрідність устрою козацтва зумовлювалась насамперед тим, що воно грунтувалося на християнських засадах, зокрема православних. І це було не тільки прапором, під яким збирався народ, зазнаючи «від ляхів на православ'я гоніння», як записано в «Літопису Самовидця», а й світоглядною системою козацтва та основою його моральних принципів. Свідченням цього може бути універсал, написаний Богданом Хмельницьким, у якому є й такі слова: «...если умрем за благочестивую веру нашу, то не токмо слава и отвага наша рыцарския во всех европейских и инших странах и далеких землях славно провозгласится, но и упование наше (еже за благочестие умрети) будет безсмертия исполнено и страдальческими венцы от Бога венчано».

Християнські засади козацтва позначалися і на його структурі, і на соціальному устрої, ключовим серед яких виступало поняття «братства». Воно за змістом було близьким до релігійних братств, і недаремно козаків сприймали як захисників православних та православної віри. Більше того, моральні норми кодексу козацтва багато в чому збігалися з положеннями статуту релігійних братств. Отож видається природним, що Військо Запорізьке за гетьманства Петра Конашевича-Сагайдачного вступило (1620 р.) до Київського братства.

Принципи побратимства, на яких будувалося козацтво, сприяли демократизації його устрою, принаймні на першій стадії його розвитку. «З віків за пороги вільно кожному приїхати і від'їхати, — писав Іван Крип'якевич, — хоч би як він називався. Були тут вояки з різних частин, селяни, міщани, давні студенти чи бурсаки, шляхта, навіть панове з визначних родів. Одні приходили для здобичі і степового господарювання, інші — для боротьби з татарами і лицарської слави».

Приходили у козацтво не лише українці, а й росіяни, молдавани, серби й люди інших національностей, бо принципом єднання козаків був не соціальний стан, не походження, не національна приналежність, а готовність до боротьби за чистоту віри, за волю і братерство: «немає уз святіше за товариство». Вступаючі до козацтва мусили «перероджуватися» — зрікатися усіх радощів земних, родини і свого минулого, навіть свого прізвища. Замість нього козакам надавалися прізвиська.

Традиція «переродження», що в середовищі запорізького козацтва реалізовувалася через ритуал побратимства, є характерною рисою української історії, починаючи від Київської Русі. Адже і тоді браталися кров'ю: або притуляючись ранами один до одного, або занурюючи руки у посудину із кров'ю, змішаною із землею, нерідко обмінюючись при цьому зброєю.

Коріння цієї традиції, зачіпаючи давньоруський історичний пласт, сягають, проте, архаїчніших культур, зокрема індоєвропейської та трипільської. Про це свідчать і археологічні пам'ятки, і деякі писемні джерела. Останні, щоправда, описують обряди не трипільців, а скіфів, що мешкали на Нижньому Подніпров'ї дещо пізніше трипільців, 2500 років тому. «До великої глиняної посудини, — писав Геродот, — вливають вина і змішують з кров'ю тих, з ким укладають союз, уколовши шипом або дряпнувши шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Як це зроблять, промовляють молитву, а по тому ллють із чаші».

Отже, генетичною основою козацької культури були давньо-слов'янські та давньоруські її шари, що успадкували деякі риси індоєвропейської цивілізації. Запорізьке козацтво є, до певної міри, явищем етнокультурного відродження тих давніх військових традицій, але на дещо іншому етносоціальному грунті. Причому таке відродження виявлялося не через окремі компоненти, а через відтворення всієї соціально-культурної системи, зокрема через відродження інституту лицарства.

Запорізьке козацтво, по суті, являло собою духовно-лицарський орден, успадкувало традиції давньоруської військової дружини з усіма її атрибутами: традиціями побратимства, вовчими союзами, культом меча — шаблі, культом коня, слова, символікою червоного кольору, замкнутістю чоловічих товариств. До речі, всі названі атрибути були притаманними більшості індоєвропейських народів, оспіваних у книзі священних гімнів арійців, котрі мігрували з євразійських степів до Індії 3500 років тому, — у Рігведі.

Тоді, як і в середньовічні часи, існували військові громади, союзи воїнів-вовків, дружини й лицарські ватаги (комітати), що захищали мирних общинників та шукали війни. Вони виникали на основі первісної родової общини і на родинних принципах, на засадах рівності й особистої доблесті. Опис однієї з варварських дружин початку нашої ери подає, наприклад, Тацит: вожді й рядові дружинники шукають війни. Великий почет неможливо утримувати в мирний час, бо його члени вимагають подарунків і нагород. Тривалий мир змушує воїнів переходити до інших вождів, що ведуть переможні війни. Вони з презирством ставляться до мирної праці і, якщо не воюють, то проводять час у полюванні, неробстві та бенкетах. Мирні общинники утримують дружину, приносячи вождям дари. Вождем комітату ставали не завдяки благородному походженню, а через особисту доблесть.

Цьому способу життя відповідала і давньоруська княжа дружина, і пізніше січове товариство. «Війна для козака, — писав Дмитро Яворницький, — була так необхідна, як птаху крила, як рибі вода. Без війни козак — не козак, без війни лицар — не лицар. Козак зовсім не боявся, а любив війну. Він піклувався не так про те, щоб врятувати собі життя, як про те, щоб вмерти в бою, як вмирають істинні лицарі на війні».

Відповідно культивувалися військові атрибути, символікою яких був червоний колір. Він, до речі, характерний для всіх військових угруповань давнини, войовничих народів або військових верств населення. Військова аристократія майже всіх суспільств убиралася в одяг червоного кольору, як і дружинники київських князів — «червоне крзно», «чрвені щити», корогви, стяги, і козацька старшина — червоні свити й шаровари.

Культ червоного кольору сягає знову-таки індоєвропейської культурної традиції, зокрема тих арійських племен, що мешкали в степах Північного Причорномор'я 5000 років тому. Він простежується і в поховальному звичаї посипати небіжчика червоною фарбою, і в поклонінні богу вогню Агні, і в символізації бойового червоного полотнища із очищувальним вогнем та богом вогню.

Сакрального значення червоному кольору надавали й січовики: їхні бойові прапори були малинового (власне, червоного) кольору, як і поховальне покривало. Майже до XIX ст. козаків в Україні ховали під червоною китайкою, всіх інших — у білих саванах або в одязі жовтого кольору.

При всій етногенетичній схожості запорізького козацтва з середньовічним європейським лицарством українське козацьке лицарство — явище унікальне. Воно відтворює дещо інші культурні цінності і своєрідний національний дух, притаманний лише українцям. Саме через це інші народи виявляли національний дух або через інші форми лицарства, або через його відсутність. Скажімо, росіянам воно не відоме. З цього приводу Микола Бердяєв писав: «Дуже характерно, що в російській історії не було лицарства, цього мужнього начала, з цим пов'язаний недостатній розвиток особистісного начала в російському житті. Лицарство виковує почуття особистої гідності й честі, сприяє загартуванню особистості. Цього особистісного загартування не створювала російська історія».

Щодо українців, то вони в XVI—XVII ст. сприймали дух козацького лицарства, котрий стверджував людину як сильну і мужню особистість. Насамперед це стосувалося січовиків — людей вільних і, як правило, не пов'язаних з хліборобством, філософія яких відбилася в козацьких піснях: «...Шабля й люлька — вся родина, сивий коник — то мій брат».

Проте утвердження козацького духу і козацької культури заходило в суперечність із усталеними цінностями, сформованими на архаїчному землеробському етнокультурному грунті. Одне з головних протиріч — протиставлення чоловічого начала жіночому. Давній пласт української культури тримався на обожнюванні землі, освяченні землеробської праці та на шануванні жінки як головної фігури в ритуальному збереженні хліборобських цінностей. Козацьке ж лицарство, на відміну від західноєвропейського, зневажливо ставилося до жінки і, отже, до цінностей, які вона уособлювала.

Така філософія формувалася всім способом життя козаків, замішаного на традиціях воїнів-вовків. Пізніше ці традиції стали підгрунтям для створення лицарсько-чернечих орденів. Згідно з такими традиціями січовикам заборонялося одружуватися («Лицарю лицарська й честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати») і під страхом смертної кари проводити жінку на Січ.

Однак жінка в українському суспільстві користувалася повагою і авторитетом, і більше того — саме в козацькі часи вона набувала тих національних рис — незалежності та самостійності, що помітно вирізняють її з-поміж жінок інших національностей. Цьому сприяла насамперед та нестабільна обстановка, пов'язана із національно-визвольною боротьбою, коли чоловіки змушені були на тривалий час залишати домівку, а жінки — самостійно вести все домашнє господарство.

Селянсько-козацьке озброєння та клейноди часів Визвольної війни XVII ст.

Щодо чоловіків-січовиків, вихованих у аскетичних умовах та на принципах лицарського ордену, то їм за дружину правила шабля — лицарська чесна зброя. У козацьких піснях вона ласкаво називається дружиною — панночкою молоденькою: «Ой, панночка наша шаблюка! З бусурманом зустрілась, не раз, не два цілувалась». І це не просто поетичний образ, це культовий атрибут, запроваджений у систему релігійних цінностей ще за язичницьких часів. Принаймні археологічні дані засвідчують його побутування ще у II тис. до н. е. у народів Близького Сходу, а серед племен, що мешкали в українських степах, — в III ст. до н. е. Обряди саме цих племен згадував Аміан Марцелін, котрий писав, що вони, за варварським звичаєм, встромлюють у землю меч і поклоняються йому як Марсу.

Пізніше культ зброї узвичаюється в системі християнських цінностей через її освячення, а також через посвяту воїнів у лицарство. На цій засаді в країнах Західної Європи утворюються духовно-лицарські ордени, приналежність до яких засвідчувалася чернечою обітницею. Вона не тільки прирікала воїнів на безшлюбність, а й прилучала до когорти «христового воїнства» з правом проливати кров за віру. Таке право, як відомо, надавала католицька церква борцям з «нехристями».

Українське лицарство виступало борцем за чистоту православної віри, в тому числі проти окатоличення, хоча справжніми мотивами боротьби було прагнення досягти національної незалежності як від Речі Посполитої, так і Туреччини та Кримського ханства. Запорізьке козацтво виступало ядром консолідації українського народу та вагомим чинником згладжування того бар'єра, який утворився на українському грунті внаслідок розколу християнських церков — православної і католицької.

Українське козацтво відіграло в етнічній історії України особливо важливу роль в утвердженні християнських цінностей і християнської релігії в цілому, що на побутовому рівні погано ще сприймалися. Воно започаткувало і християнську ідею лінійного часу, в основі якої лежало переконання в неповторності життя. Язичницьке ж уявлення пов'язувалося з розумінням циклічності часу, тобто з постійним оновленням і відродженням життя — оптимістичним за своїм характером.

Прийняття лінійного виміру часу, отже, визнання скінченності життя, справило відчутний вплив на світосприймання та народну естетику. Остання набуває драматичного забарвлення, а національна ментальність — трагічних рис. Починаючи з середньовіччя, а точніше з XVI—XVII ст., формується образ українського народу з надзвичайно високим чуттям трагічного.

Глибоко трагічним звучанням сповнена вся «козацька» поезія, насамперед думи, лейтмотивом яких є ідея смерті, могили, чорної землі, похорону-весілля: «...то удова не убога всіх козаків у двір завертала, всіх козаків поїла, кормила, по Івасю Коновченку похорон і весілля зчинила» або «...не кажи, коню, що я вбився, а скажи, коню, що женився».

Козацька поезія не стверджувала, проте, безвихідності, оскільки і саме життя козаками не дуже цінувалося. Натомість, ними цінувалася смерть зі славою — і це становило сенс народної філософії як січовиків, так і широкого українського загалу. Про це принаймні може свідчити складена січовиками грамота, що кликала людей на Січ: «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас. Не треба боятися смерті — від неї не вбережешся».

Трагічність козацької долі зменшувалася словом, яке мало в середньовіччі магічне значення: воно, оспівуючи героїчну смерть козака, ніби закарбовувало його славу навічно, наповнюючи нетривале життя на Землі певним смислом. Отже, слово з часів козаччини набувало філософського значення, а не обмежувалося тільки функцією спілкування. З огляду на це особливий сенс мало останнє слово, тим більше, коли воно почуте: «Чуєте, люди!» — останнє звернення вмираючого козака ставало ритуальним. Воно повторювалося потім кобзарем у думах про козаків, підтримуючи оптимізм тих, хто лишився живим.

Отже, традиційний культ слова, генетично пов'язаний із праіндоєвропейською культурою та традиціями і зафіксований Рігведою, а пізніше поезією скальдів, труверів, бардів Київської Русі, що «князю славу рокотали», на козацькому, українському грунті виявився в кобзарстві. Українське кобзарство, зародившись як явище суто козацько-лицарської культури, започаткувало могутній культурний пласт в усій Україні, ставши вузловим моментом в її етнічній історії.

Воно виконувало не лише традиційні для співців лицарської слави функції, надихаючи воїнів на подвиги, і не тільки виступало, як уявлялось, посередником між богами та людьми, надаючи надприродної магічної сили вождям племені та їхньому війську. Українське кобзарство становило невід'ємну частину його філософії, української культури в цілому, було показником внутрішнього єства українця.

Нашарування на українській етніці двох типів народної культури і відповідно двох типів ментальності спричиняло певні протиріччя, що в окремі історичні періоди призводили до драматичних наслідків, перешкоджаючи єдності народу. Однак таке протиставлення значно нейтралізувалося ще одним шаром культури, формування якого припадає знову-таки на вузловий період етнічної історії України, на XV—XVIII ст., — елітарною культурою. Творці культури високого рівня, власне професіонали, виступали водночас носіями і національної, і політичної свідомості.

У різні історичні періоди в ролі елітарного соціального шару виступали і дружинники князя, зокрема літописці IX—XI ст. У їх числі — автор «Слова о полку Ігоревім» (за всіма даними, з Новгород-Сіверської землі), і київський літописець Нестор — автор «Повести временньїх лет», які відстоювали Ідею єдності «Руської землі». Пізніше (у XII—XIV ст.) ця ідея освячувалася елітарним класом священиків, зокрема проповідями митрополита Іларіона. Українська національна ідея, як і національна духовність, творилася в середовищі церковно-політичних та освітніх діячів і філософів, їхнім елітарним ядром стала у XVII ст. Слов'яно-греко-латинська академія, визнана в Європі центром духовності. Серед визначних діячів того часу, що сприяли піднесенню національної і політичної свідомості українців, були і Петро Могила, і Симеон Полоцький, і автор першого підручника з української історії — «Синопсису» — Інокентій Гізель, і філософ Григорій Сковорода.

Власне вони — представники елітарного шару суспільства — сприяли формуванню української нації (так би мовити, «згори»), котра вже почала визрівати «знизу» як рух-протест. Поєднання цих двох процесів і спричинилося до формування української нації на зламі XVII—XVIII ст.

 

---| література |---------------------------------------------------------------------

Падалка Л. Про землі і людність Русі-України. К., 1900;

Ляскоронский В. Й. Гильом Левассерт де Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России. Киев, 1901;

Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу. К., 1965;

Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII—XIII веков. Киев, 1980;

Титов В. С. Историко-этнографическое районирование материальной культуры белорусов. Минск, 1983;

Горленко В. Ф. Етнографічне районування // Геогр. енциклопедія. К., 1989. Т. 1;

Сегеда С. У пошуках пращурів. Найдавніша людність України // Наука і суспільство. 1992. № 8, 9;

Сегеда С. У пошуках пращурів. Населення України за мезолітичної доби // Там само. № 10—12;

Сергійчук В. Етнічні межі та кордони України: схід // Там само. № 8—12;

Сергійчук В. Етнічні межі та кордони України: південь // Там само. 1993. № 3, 4;

Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі. Львів, 1993.

Шафонский А. Ф. Черниговского наместничества топографическое описание. Киев, 1786;

Полное собрание русских летописей. СПб., 1843;

История Русов, или Малой России. Сочинение Георгия Конискаго. М., 1846;

Симашкевич М. Историко-географический и этнографический очерк Подолии // Подол. епарх. ведомости. Каменец-Подольский, 1875;

Ляскоронский В. И. Гийом Левассерт де Боплан и его историко-этнографические труды относительно Южной России. Киев, 1901;

Соболевский А. Холмская Русь в этнографическом отношении. Киев, 1910;

Зварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданий. Киев, 1910;

Галиция. Краткий обзор географии, этнографии, истории и экономической жизни страны. Харьков, 1914;

Сумцов М. Ф. Слобожани: Історично-етнографічна розвідка. Харків, 1918;

Шабульдо Ф. М. Земля Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. Киев, 1983;

Полесье. Материальная культура. Киев, 1988;

Козак Д. Н. Етнокультурна історія Волині. К., 1992;

Берг Л. С. Бессарабия: страна — люди — хозяйство. М., 1993;

Поділля: Історико-етнографічне дослідження. К., 1994.

Боплан Г. Л. Описание Украинн. СПб., 1832;

Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. Одесса, 1845;

Ригельман А. Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще: В 6 ч. М., 1847. Ч. IV;

Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край: В 7 т. СПб., 1878. Т. І;

Иванов К. И. Трубадуры, труверы и минизингеры. Петроград, 1915;

Гуревич А. Я. Походы викингов. М., 1966;

Украинские народные думы. М., 1972;

Бессонова С. С. Религиозные представлення скифов. Киев, 1983;

Фрезер Дж. Дж. Золотая ветвь. М., 1986;

Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. М., 1987;

Ригведа. М., 1990;

Савур-Могила. К., 1990;

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. К., 1990;

Донцов Д. Дух нашої старовини. Дрогобич, 1991;

Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. К., 1991;

Гримич М. Два виміри національного характеру // Наука і суспільство. 1991. № 8;

Культура і побут населення України. К., 1993;

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. К., 1994.

 

Лекція 5