 |
|
Українська література. Періодизація літературного процесу в Україні, його характеристика.
Українська література має тисячолітню історію. Початки її належать до часів формування Київської Русі. Однак ще в передісторичну добу (до ІХ ст.) предки українців мали розвинену усну творчість. Визначною пам'яткою того часу є літопис «Повість минулих літ», який є не тільки джерелом історичних відомостей, а й хрестоматією епічних пісень, легенд та переказів епохи Київської Русі. Поетичним шедевром давньої літератури є «Слово о полку Ігоревім». Цей героїчний епос увібрав у себе найкращі зразки народної творчості того часу і став надбанням та гордістю всього слов'янського світу.
Середня доба
Головна стаття: Українська латиномовна література
Значний інтерес викликає художнє надбання XV—XVIII ст., яскравим виразником духовного контексту доби в якому є забезпечена глибоким історичним корінням полімовність. Саме на цей час в Україні припадає створення основного масиву новолатинської літератури (термін європейського літературознавства, який охоплює твори різних жанрів, написані латинською мовою, починаючи з епохи Відродження). Літературна латиномовна спадщина європейських народів, попри низку спільних ознак, володіє виразними національними рисами. Тісна взаємодія із польсько-литовськими складовими західного світу в коді літератур результувала вироблення українськими митцями прийнятного способу духовно-культурного синтезу власної та перейнятої традицій.
Самобутнім явищем середньовічної літератури є полемічні твори Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, Феофана Прокоповича та ін. Вершина давньої української літератури доби бароко — творчість поета і філософа Григорія Сковороди (1722—1794). «Український Сократ» мандрував Україною та країнами Центральної Європи, щоб ближче пізнати людей. Наскрізною для філософії Григорія Сковороди є проблема щастя, яка мислиться ним через розкриття божественної суті людини, виявлення таланту, закладеної в неї Богом, що забезпечує працю за покликанням. Слова філософа «Світ ловив мене, та не впіймав», які він заповів викарбувати на своїй могилі, стали ще одним свідченням відданості Григорія Сковороди духовному життю перед земними суєтністю і марнотою.
Незважаючи на тривале забуття і винищення латиномовного спадку, в Україні ще й досі збереглося безліч творів етикетного, наукового, історіографічного та богословського напрямів. Їх можна знайти у відділах стародруків бібліотек Києва, Львова, Чернігова, Ніжина та інших.
Головна стаття: Нова українська література
Наприкінці XVIII ст. бурлескно-травестійна поема Івана Котляревського «Енеїда» знаменувала появу новітньої літературної української мови і початок сучасної української літератури. Цей твір увібрав у себе перлини українського гумору, відобразив яскравий народний побут. Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім членами т. зв. харківського гуртка (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка). До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози, який перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.
Т. Шевченко. Кобзар. 1840
XIX ст. — це доба становлення національної самосвідомості. Поетична збірка «Кобзар» видатного українського поета Тараса Шевченка, яка побачила світ у 1840 році, фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Творчість Тараса Шевченка визначила на десятиліття вперед подальший розвиток української літератури — (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченкова поезія стала важливим етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Ім'я Тараса Шевченка стало символом української культури у світі, подібно до таких емблематичних імен універсального рівня як Шекспір, Гете чи Пушкін, кожен з яких асоціюється не тільки з літературою, а й культурою своїх країн.
У 1820 році засновано Руську трійцю — галицьке літературне угрупування, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.
Літературний процес другої половини XIX ст. формувався під впливом творчості цілої плеяди талановитих письменників — Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та ін. Для літератури того часу характерні різноманітність художніх напрямів та індивідуальних стилів письменства, використання різних жанрів — від епічних романів і повістей до новел, фейлетонів, оповідань тощо. Значна частина письменників цієї доби вела активну політичну і просвітницьку діяльність.
Прикладом універсальної особистості в історії не тільки української, а й світової культури є постать Івана Франка — поета, прозаїка, драматурга, журналіста, літературного критика, теоретика та перекладача. Творчий доробок І. Франка вражає своєю неосяжністю (понад 50 томів). Письменник одним з перших почав перекладати твори світової літератури українською (Гете, Гейне, Байрона).
З появою на зламі століть нової генерації авторів українська література зазнає впливу європейського модернізму. Найяскравіше цей підхід позначився на творчості двох провідних літературних постатей цього періоду — поетеси Лесі Українки та прозаїка Михайла Коцюбинського. Леся Українка збагатила українську літературу образами світової літератури й сюжетами з історії, міфології різних епох і різних народів світу. Поряд з великим талантом поетеси Леся Українка виявила неабиякий хист перекладача. Їй належать чудові переклади з творів Гомера, Г. Гейне, В. Шекспіра, Дж. Байрона, В. Гюго, єгипетських та італійських народних пісень, індійського епосу.
Сучасність
Сучасну українську літературу творять письменники нової генерації Іван Андрусяк, Юрій Андрухович, Дмитро Білий, Наталка Білоцерківець, Андрій Бондар, Юрій Винничук, Олексій Волков, Богдан-Олег Горобчук, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан, Богдан Жолдак, Оксана Забужко, Юрій Іздрик, Олександр Ірванець, Юрій Олійник, Євгенія Кононенко, Андрій Курков, Іван Малкович, Таня Малярчук, Марія Матіос, Богдана Матіяш, Дзвінка Матіяш, Кость Москалець, Ігор Павлюк, Галина Пагутяк, Світлана Пиркало, Юрій Покальчук, Микола Рябчук, Олег Соловей, Василь Шкляр та інші. Твори багатьох з них знані в Україні та за кордоном, перекладені багатьма мовами світу.
Періодизація
Періодизація української літератури залежить від методології. Крайні підходи — соціологічний і естетичний.
Соціологічна періодизація представлена у Сергія Єфремова ("Історія українського письменства"):
І. Доба національно-державної самостійності до з’єднання з Литвою й Польщею (кін. ХІV ст.).
ІІ. Доба національно-державної залежності, але з повсякчасними спробами вернути втрачену волю (кін. ХІV – кін. XVІІІ ст.).
ІІІ. Доба національного відродження (кін. XVІІІ – XX ст.).
Подібна концепція потім була в радянському літературознавстві [1].
Естетичну періодизацію запропонував Дмитро Чижевський у своїй "Історії української літератури":
І. Доба монументального стилю — 11 ст.
II. Доба орнаментального стилю — 12-13 ст.
III. Переходова доба — 14-15 ст.
IV. Ренесанс та Реформація — кінець 16 ст.
V. Бароко — 17-18 ст.
VI. Класицизм — кінець 18 ст. — 40 роки 19 ст.
VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років 19 ст.
VIII. Реалізм — від 60-х років 19 ст.
IX. Символізм — початок 20 ст.
Іван Франко на засадах культурно-історичної школи (повнота і різносторонність, твори як документи духовного життя певної епохи) увів узагальнену періодизацію української літератури [2]. Він виділив три епохи:
I. Староруська (XI—XV ст.)
II. Середньоруська (XVI—XVII ст.)
III. Новочасна (XIX ст.)