Главная | Обратная связь

Роль Сковороди у культурі

Григорій Сковорода (1722-1794) - був видатним філософом, письменником і мислителем. Багато своїх творів він присвятив дітям і юнацтву.Він виражав ідеї гуманізму та селянського просвітництва.В системі поглядів Г. Сковороди головними були ідеї демократизму, гуманізму, народності і патріотизму. Свої педагогічні погляди він викладав у діалогах, віршах, байках та притчах. В своїй діяльності він чітко враховував потреби життя, брав до уваги нахили і здібності людини, виступав проти приниження людини, бо розумів, що приниження людини, її індивідуальності, веде до втрачання нею не тільки творчої особистості, а й духу людини. Філософ не раз писав, що людина є доброю і чуйною, а всі її аморальні та злі вчинки причинені лиш відношенням суспільства, або окремої персони до неї. Г. Сковорда мріяв про те, щоб люди ставали гармонійно розвиненими особистостями;він сам уособлював зразок такої людини: він чудово співав, грав на різних музичних інструментах, був поетично обдарованним, знав декілька іноземних мов, і весь час себе вдосконалював. Бо здібність до саморозвитку – головна умова фактору розвитку людини.

Творчість Сковороди М. Сумцов охаректиризував як найвище з'явище старої української школи і традиції . Він вніс в українську культуру тенденції до самопізнання та самоаналізу, концепцію "трьох світів" і "двох натур", учення про сродність, щастя, біблійною герменевтику,норми та моралі поведінки. Наприклад пісня «Всякому місту – звичай і права», тут автор ставить в один ряд і засуджує здирників і бюрократів, розпусників і пияків, ледарів і підлабузників. Ліричний герой вірша думає не про маєтки й чини, а про те, щоб мати чисту совість, жити мудро й померти з ясним розумом. Перемогти смерть здатна лише людина з чистою совістю й помислами, перед смертю всі рівні – і мужик, і цар.

Григорій Савич Сковорода збагатив українську літературу новими образами, темами, жанровими формами тощо. Він жив і творив на зламі двох визначальних для вітчизняної культури епох – часів бароко й романтизму. Сковорода привніс у філософію багато своїх термінів. Такі, наприклад, поняття «сродність» і «несродність», що характеризують зміст його етично-релігійного учення. Сродність в найзагальнішому її виразі — це структурна впорядкованість людського буття, визначувана перш за все причетністю і подібністю людини Богові: «Боже ім'я і єство його є ті ж». Несродність як протилежність сродності є персоналістичне втілення гріха, людської злої волі, що розходиться з Божім промислом. У вченні про сродність та несродність Сковорода переосмислює в християнському дусі деякі ідеї античної філософії: людина — міра всіх мір (Протагор); сходження людини до прекрасного (ерос у Платона); життя згідно природі (стоїки). Сковорода був філософом в справжньому сенсі цього слова, мудрецем, який не тільки проповідував своє учення, але і слідував йому в житті.

В час коли українська православна думка почала захлинатися латинською схоластичною філософією, коли на території Російської імперії відчувалась гостра нестача творів східних православних отців, чого не скажеш про твори католицьких богословів, Григорій Савич Сковорода явив дивний приклад справжнього українського православного мислителя. В його творчості відчувається дихання живої українсько-візантійської традиції сприйняття Божественної Істини, і саме завдяки Сковороді ця традиція отримала свій подальший розвиток в творчості таких видатних мислителів як Хомяков, Юркевич, В.С. Соловйов та інші.

Крім літературної та філософської спадщини Г. Сковорода був відомий також і як великий педагог. Важливо зазначити, що у цій сфері він був як теоретиком, так і практиком. Працюючи домашнім вчителем, викладачем в Переяславському та Харківському колегіумах, Сковорода наочно зіткнувся з проблелами педагогіки. Але його філософсько-педагогічні погляди неподобалися правлячій верхівці. Через переслідування він повинен був залишити викладацьку діяльність.

Також він багато чого вніс в розвито вокальної музики свого часу. Його музичні твори (канти та пісні) – не повністю знані і досконало не вивчені. Цінний клад його творчості- збірник "Сад божественних песней", в якому збереглися тексти його пісень та кантів, зберігся, на радість, і до наших часів. В цій збірка багато сатиричних та соціально спрямованих пісень. Особливо знані пісні з цієї збірки - "Стоїть явір над водою", "Всякому городу нрав и права" , які пізніше Котляревський використав при написанні «Наталки Полтавки». Григорій Савич розширив коло тем у пісенній творчості, дав новий поштовх для розвитку поетичної та музичної мови, помітно наблизивши її до фольклору.

Філософія Г. С. Сковороди набуває нове значення в наш час. Технократичний синдром канув у літу та на попередній план виступає антропологія права як досить нова для нашої науки галузь. Антропологія у філософії права міцно пов’язана з філософською та культурною антропологією. Антропологія вимагає нового уявлення про людину та Ії середовище, подолання старих уявлень про її суть. З точки зору аксіологічного підходу у дослідженні правової антропології філософія Сковороди має велике значення. Філософ не ординарно розробляв методи дослідження людської поведінки, розглядав мораль людини крізь призму світу, який є «лік п’яно – навіжених». При цьому він приділяв велику увагу питанню подолання моральної кризи українців, а не політичній боротьбі. Неодинокі спроби донести до своєчасників власну філософську мораль виливались у його філософських трактатах. Життя філософа повністю співпадало з його філософсько-моральними вченнями.

Григорій Сковорода змінив основи багатьох наук в Україні. Його

просвітницька діяльність сприяла відкриттю першого (в Харкові) на

Україні університету. У своїх творах, які наче підсумували найвищі

здобутки давньої української літератури, Сковорода оспівував красу

природи України, її працьовитих людей, їх прагнення до волі і щастя,

висміяв панівну верхівку за її паразитизм і знущання з народу,

проголосив людину та її волю – найвищою цінністю. Сковорода розвинув ідею гуманізму, вніс в нашу літературу нові теми й образи. Його сатира підготувала ґрунт для появи політичної сатири Шевченка. Сковорода –перший з українських письменників по-новому поставився до народної творчості, розірвавши ланцюг заборон, який сковував митців. Народна мудрість стала основою в трактуванні письменником-філософом багатьох процесів суспільного життя.

У своїх творах Г. С. Сковорода відобразив мрію народу про кращі часи, коли землі стане "царством любові..без ворожнечі і чвар". Мені хочеться закінчити творчу роботу таким висловлюванням поета-мислителя:

«В Горній Русі (майбутній Україні) бачу все нове: нових людей, нове покоління і нову славу.»

Григорій Савич – це гордість і слава українського народу – завжди житиме в наших серцях – серцях вдячних йому внуків.

Творчість Сковороди була різнопланова. Більшість – це спадщина для ростущого нині покоління, яке просто потребує моралі й повчальності поета.

28.Культурне життя України в 18 століттіУ кінці XVII ст. в Україні співали:

Та не буде лучче, та не буде краще. Як у нас на Вкраїні: Нема панів, нема ляхів, Не буде й ізміни...

Та ці слова зайвий раз підкреслюють, що всяка пісня є всього лиш поетичною формою мрії. Насправді ж як соціальна, так і політична нерівність в Україні ніколи не переводилась. Прикладом того є відношення до українського народу кожного нового політичного режиму.

Дійсно, як Польща в 1569 р., так тепер Росія в 1783 р. не тільки повністю закріпачила селян, а й був ліквідований Юріїв день. Одночасно відбувався наступ само­державства і на українські міста. Якщо за Польщі багато українських міст користувались магдебурзьким правом, то вже в 1775 р. міське самоврядування в Україні було скасовано, а за декілька років перед тим першим було арештовано весь магістрат і забрано грамоти Київа.

Церковний характер освіти в Україні. Києво-Могилянська академія і колегії. Київ мав провідне місце в духовному житті українського народу ще з першої половини XVII ст. і утримував його до кінця XVIII ст. Церква протягом цього століття ще зберігає одне з головних своїх призначень — бути вогнищем освіти. Під егідою церкви продовжує розвиватись Києво-Мо-гилянська колегія, яка в 1700-1701 pp. була перетворена на академію. За її зразком були створені інші православні колегії: на Лівобережжі — Чернігівська колегія з 1700 p.; Харківська колегія з 1734 р. і колегія в Переяславі з 1738 p., яка називалася то семінарією, то колегією. Виникли також перші професійні школи: госпітальні, артилерійські і штурманські.

Викладання в них велось латинською мовою. За структурою всі колегії були подібні до Києво-Моги-лянської академії. Навчання в колегіях було доступним для всіх шарів населення України і відіграло визначну роль у поширенні освіти й науки. Колегія складалась з 7-8 класів, у них вивчались вісім визволених мистецтв. З другої половини XVIII ст., після того, як за наказом Катерини II у монастирів відібрали землі, що були основним джерелом існування колегій на Лівобережжі, ці осередки освіти поступово зникли.

У Киево-Могилянській академії щороку вчилось понад 1000 спудеїв (студентів). Найталановитіших з них посилали для завершення освіти до західноєвропейських університетів. Хоч академія і не була школою національною в повному розумінні цього слова — зміст і форма (мова та інше) науки були досить далекими від народних потреб, усе ж таки це був освітній заклад найвищого гатунку. З роками низка визначних вихованців академії стала носієм освіти на Московщині. Серед багатьох можна згадати М. В. Ломоносова, який учився тут у 1733 р. Не менш яскравою особистістю був і вихованець академії знаменитий письменник і філософ Григорій Савич Сковорода. Проте самодержавство, вбачаючи в цьому освітньому закладі осередок духовної опозиції проти своїх зазіхань, докладало всіх зусиль, щоб перетворити академію в звичайну богословську школу, і майже досягло свого.

На старих засадах академія існувала до кінця XVIII ст. При академії існувала бурса для утримання менш заможної частини учнів. Бурса (від латинського слова — гаманець, сумка) була гуртожитком для бідних студентів, а в Україні — це духовна школа взагалі.

За Катерини II вже були залізними старання козацької старшини перетворити академію в університет. Російський уряд почав активну ліквідацію українських шкіл, доступних народові. Треба сказати, що в Києво-Могилянській академії поруч сиділи діти простих козаків і гетьманів, духовні і світські. Натомість засновуються школи московські. Вони не були поганими, але вони були однаковими і в Росії, і на Кавказі, і в Україні. До того ж вони були доступні лише для станів привілейованих.

Початкові школи. Як вважає Н. Полонська-Васи-ленко, у XVIII ст. майже кожне село мало свою початкову (партикулярну) школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки.

У І половині століття в сімох з десяти полків було 866 шкіл на 1099 поселень, тобто одна школа припадала на 1000 душ. З часом, у 1768 р. на території пізніших повітів Чернігівського, Городенського й Сосницького було 134 школи, і на кожну припадало 746 душ насленння. Цікаво, що майже через сто років на цій території залишилось тільки 52 школи, і на кожну припадало 6750 душ населення. Найважливішим було те, що ці школи засновувало само населений, яке розуміло необхідність навчання. Учителями були мандрівні дяки, яких називали дидаскалами. Коштом громади утримували дяка і наймали помешкання під школу. Правда, не завжди така школа відповідала найпростішим вимогам. Нижче наводиться студентський вірш тої пори, який дає можливість уявити злиденне життя мандрівних учителів і спудеїв:

В школі нетоплено, Так теж і на кухні нич не готовлено. В школі нетоплено, нітся где загріти, а що ж я маю бідний на світі чинити... А ще єден брат за мною зубами скрегоче, а то все, панове, щося єму їсти хоче... Історія.

Духовенство України, в руках якого був такий могутній засіб культурного впливу як Києво-Могилянська академія, через сьою аполітичність втратило провідне становище. Так само замкнулись у вузьких рамках літературного любительства українські письменники і перестали бути зброєю мас. Проте духовне життя в Україні не завмерло. Цьому все-таки сприяли перш за все художня література, історичні праці. XVIII ст. залишило нам в спадщину козацькі літописи. Козаки писали в боях зброєю і кров'ю, а з часом переписували на папір і зберігали нащадкам як приклад.

Наприкінці XVII і на початку XVIII ст. з'являються козацькі літописи, «Літопис Самовидця» був написаний, мабуть, Романом Ракушкою, який брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопопом Стародубсышм.

Ще один літопис залишив нам полковник Галицький Григорій Граб'янка «Действія презельнои... небывалой брани Богдана Хмельницкого...» та канцелярист Генеральної Канцелярії Са-мійло Величко — «СказанІе о войне казацкой зъ поляками, чрезъ Зеновія Богдана Хмельницкого». Особливо цінним є твір С. Величка, який використав багато джерел епохи визвольної війни і часів «Руїни». Ці літописи є літературним продуктом світських кіл українського суспільства. Такою ж є «Історія Русів». Через весь цей твір проходить ідея боротьби народу за свої давні права і привілеї з часу, відколи слов'яни осіли над Дніпром. «Історія Русів» формувала, розходячись в Україні в сотнях рукописів (В. Антонович згадує про це), світогляд передових кіл українського суспільства. Вплив цього твору відчув на собі І Т. Шевченко.

Багато які з історичних творів українських авторів того часу пов'язували добу Гетьманщини з Київського Руссю. Таким було «Краткое описаніе Малороссии», або Г. Показа «Описаніе о Малой Россіи», так само як і «Краткое описаніе о козацком малороссійском народе» П. Симоновського чи «Собраніе историческое» С. Лукомського - Значення цих творів полягало в тому, що вони показували безперервність історії України і єдність українського народу від Київської Русі й до XVIII ст.

Велике значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень української еліти XVIII ст. мають мемуари та щоденники. З тих, що збереглися до наших днів, важливим є величезний (в декілька сот сторінок) «Діяріуш» Пилипа Орлика (1720-1732 pp.). Дуже великі за розміром щоденники залишили по собі Петро Апостол, син гетьмана, а також генеральний підскарбій Яків Маркович. Його щоденник є особливо цінним історичним джерелом.

Двадцять три роки мандрував по світу випускник Києво-Могилянської академії Василь Григорович-Барський. Після нього залишилось багато (на три томи) записів, які викликали величезну цікавість в читачів того часу. Досить сказати, що за час з 1778 по 1819 pp. ці записи були видані друком шість разів.

Вперше вони були опубліковані українським вченим В. Г. Ру-баном коштом князя Г. Потьомкіна під назвою «Пе-шеходца Василия Григоровича Барского-Плаки-Аль-бова...», а в перевиданнях просто — «Путешествие по святым местам». Описуючи в основному монастирі, автор також звертає увагу на пам'ятники мистецтва, невідомі йому явища природи, рослинний світ, наприклад Сирії і Єгипту. В Олександрії з «голки Клеопат-ри» (обеліску, спорудженого в XV ст. до н. е.) Барсь-кий зрисував ієрогліфічний напис. Нагадаємо вам, що в Західну Європу ієрогліфи попали тільки через 100 років. Барський описав міста Греції і Туреччини, куди приїздили купці й з України (з Ніжина) і привозили «самые лучшие меха, драгоценные каменья, ревень и бельзуары».

Крім описів побаченого, Барський також малював пейзажі, знімав плани міст і фасади будівель. Усього ж нам в спадок залишилось від нього біля КО малюнків.

Філософія Г. С. Сковороди. Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода, видатний учений і мислитель. Син реєстрового козака Полтавського полку, він вчився в Києво-Моги-лянській академії, далі в університетах Мюнхена, Відня, Бреслау. Повернувшись в Україну, Г. Сковорода був деякий час викладачем Харківської і Переяславської колегій. Будучи натурою незалежною, Г. Сковорода полишив викладання і став мандрувати Україною, заробляючи на прожиток вчителюванням. Основою його філософської концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети — самопізнання. Його гаслом був вислів: «Пізнай самого себе».

Г. Сковорода прийшов до висновку про вічність і безкінечність матерії, про панування в природі закономірних зв'язків, до визнання природи причиною самої себе («Дружеский разговор о душевном мире»). Філософ створив теорію «трьох світів», які охоплюють собою все суще: «макрокосм» (природа), «мікрокосм» (людина), і «світ символів» (Біблія). Г. Сковорода вважав, що кожний з цих світів складається з двох чинників: матеріального, — не вартого уваги, і вищого — духовного. Метою життя є щастя від свідомості, що людина виконує волю Божу. Самопізнання — це пізнання Бога, життя у відповідності з заповідями Божими.

Праці Г. Сковороди не видавались друком за його життя, але були дуже популярними і широко розповсюджувались у рукописах.Г. Сковорода зумів уникнути спокус життя, не мав майна, не прагнув посад. Він суворо критикував церкву через занадто земний спосіб життя ЇЇ служителів. А коли церковники спробували його приборкати, запропонувавши висвятити в єпископи, то Г. Сковорода навідріз відмовився. Глибина його думок, аскетичне життя, прагнення свободи сформульовані в епітафії, яку Г. Сковорода заповідав викарбувати на своїй могильній плиті: «Світ ловив мене, але так і не спіймав».

Друкарство і література. У XVIII ст. відбувається занепад українського книгодрукування.Петро І закрив останню книгодрукарню в Україні, яка існувала при Києво-Печерській лаврі. Дозволялось, правда, видавати друком невелику кількість церковної, богослужебної літератури. Більшість творів світської літератури знову почала розповсюджуватись у рукописах. Ціле століття в Україні робились спроби відновити своє книгодрукування. За непослух у Москву було забрано всю Чернігівську друкарню.Книги українських авторів у Москві палили — щоб та «єресь і смута в світі не були». Кілька разів видавались розпорядження про заборону росіянам «книг литовськая печати» купувати і тримати в домах, хоча книги були в основному церковні, далекі від політики.

Перед початком XVIII ст. на церковному соборі в Москві в 1690 р. на книги з України — С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, Л. Барановича та ін. — було накладено «проклятство і анафему» за «прелести латинскія еще киевскія новие книги утверждают». Самих православних українців у православній Москві довго ще називають єретиками і перехрещують.

Важливе місце в цей час у літературному житті України займала поезія. Як у навчальних закладах, так і поза їх межами культивувалась піїтика і найрізноманітніші віршові форми: оди, панегірики, гімни, канти, рецеї, посвяти, ляменти, включно до «карміна куріоза» — «акростихів», «раків» тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Климен-тія Зіновьєва, до якого увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, картав багатіїв за те, що «вони визискували людей вбогих». Одночасно він прославляв чесну працю хлібороба, ремісника. Варто зазначити, що в поезіях Климентія Зіновьєва багато запозичень з народної побутової української мови.

Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались недоліки і суспільна мораль того часу. Автор «Сатиричної коляди» ставав на захист простої людини, беззахисної перед несправедливим судом, проти хабарництва чиновників, знущання панів над народом. Сатирично-гумористичні вірші Івана Некраше-вича «Ярмарок* і «Сповідь» відтворювали колоритні побутові сцени, розкривали антагонізм між селянством і панством.

Видатним явищем літературного життя України другої половини XVII ст. була літературна творчість Г. Сковороди (1722-1794 pp.). За десять років він написав 30 байок, об'єднаних у збірку «Басни Харькове-кія». У них висловлювався протест проти соціального гніту. Разом з тим поет високо оцінював моральні якості українських селян: чесність, доброту, працьо витість, скромність, природний розум.

У цих байках знайшли свій дальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури. Кращі віршовані твори Г. Сковороди об'єднані в збірці «Сад божественных песней». У них поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельницького, висловлює свої антимонархічні настрої.

Вартий уваги один з найпопулярніших творів Г. Ско-вороди вірш «Всякому городу нрав і права», в якому влучно охарактеризовані тогочасні прошарки українського суспільства:

Всякому городу нрав і права; Всяка имеет свой ум голова-Петр для чинов углы панскіи трет, Федька-купец при аршине все лжет... Тот непрестанно стягает грунта, Сей иностранны заводит скота... Строит на свой тон юриста права. С диспут студенту трещит голова... Творчість Г. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769-1838 pp.). У 1798 p. в Санкт-Петербурзі коштом полтавського поміщика М. Парпури вийшли друком три частини його знаменитої поеми «Еиеїда», створеної за мотивами твору давньоримського поета Вергілія. В «Енеїді» широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, у ній реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, панів, старшин, чиновників тощо. М. Костомаров зазначив, що «Енеїда» як пародія втратила для нас свою ціну, але як вірна картина малоросійського побуту, як перший твір малоросійською мовою, в очах наших — дорогоцінне творіння. В «Енеїді» відбився автономістський ідеал малоросійського дворянства.

У творі І. Котляревського відображено політичне позасвідоме кінця XVIII — початку XIX ст., коли українське дворянство, інтегруючись у Російську імперію, прагнуло зберегти свої привілеї. І. П. Котляревський став першим класиком нової української літератури періоду її становлення. «Енеї-да» І. Котляревського — це початок нової української літератури і літературної мови.

Між українською і російською літературами лежала прірва, яку важко було подолати, тому що заважала політика російського уряду. Парадоксальним було те, що заповнити цю прірву, перекинути місток з суходолу європейського на азіатський, духовно цивілізувати Московське царство прийшлось саме випускникам Києво-Могилянської академії. Кадри ці не зуміли здавна ще поєднати в собі і в народі ідей релігійних і національних. І в козацькій державі вони не побачили свій власний політичний центр, а в гетьмані — свого лідера. Зате в Російській імперії вони зайнялися місіонерською культурно-релігійною діяльністю.

Київські церковні діячі зайняли в російській ієрархії високе суспільне становище. Так, С. Полоцький став учителем царя Федора, останнього нащадка Рюриковичів, Ф. Прокопович був довіреною особою царя Петра І в питаннях ідеології, а також внутрішньої і зовнішньої політики. Він був найближчим помічником царя в проведенні церковної реформи, в результаті якої церквою почав керувати державний орган — Синод. Після Полтавської битви саме Ф. Прокопович запропонував цареві щорічно проголошувати в церквах Російської імперії анафему на адресу І. Мазепи.

Що й робилось до початку XX ст. Стефан Яворський був намісником патріаршого престолу, а Дмитро Туп-таленко, митрополит Тобольський і Ростовський, москов­ським Синодом навіть був проголошений святим.

Усі вони не тільки не скористались своїм високим становищем на користь Україні, але опосередковано, як носії освіти і культури на землях свого політичного ворога, стають причиною закріпачення батьківщини.

Тобто ця українська інтелектуальна еліта будувала міцні стіни Російської імперії. Межі Європи замикала на Сході Русь-Україна. Уже землі за Доном вважались азіатською територією. Московським царством тоді в очах Європи позначалась азіатська безвість, «tartaria magna». Анексувавши Україну, переманивши до себе провідних спеціалістів, перебравши на себе споконвічну назву України — Русь, Московське царство поступово входило в коло європейських держав. Драма, театр. У навчальних закладах України розвивались також драма і театр, які не можуть існувати одне без одного. Та коли саме тут вони мали характер дещо абстрактний, то поза шкільними мурами українська драма набуває характеру національного. Шкільна драма, як така, виникла з середньовічних релігійних драм, зв'язаних рігорозними нормами єзуїтського театру (правила Ф. Прокоповича). Вона була схована за мурами академії від небезпек політичного життя. І хоч з її лона виходять твори такої духовної потужності, як «Милость Божія» Т. Трофимовича, чи твори, насичені мотивами народного вертепу, як «Комедія на Різдво Христове» Д. Тупталенка, вона не могла стати драмою національною.

В інтермедійній частині вертепної (лялькової) драми, носіями якої здебільшого були школярі, виступають у живому контакті з дійсністю побутові постаті тодішнього життя України: козак, лях, литвин, циган, єврей. Інтермедії складали до кінця століття такі автори, як В. Лащевський, М. Довгалевський та інші.

Найдоступнішим для народу продовжував залишатись ляльковий театр — вертеп. Проте в кінці століття він почав поступатися перед сценічним драматичним і музичним театрами. Увагу глядача все більше завойовували здійснювані в театральних приміщеннях постановки трагедій, драм, музичні концерти, які давали трупи Київської академії та інших навчальних закладів.У Харкові в 1791 р. було засновано перший в Україні постійний театр.На їх основі постає потім нова українська комедія І. Котляревського, Гр. Квітки-Основ'янеика і одного з найбільших майстрів світової сцени — Миколи Гоголя.

Музичне мистецтво. У XVIII ст. в Україні поряд з народною самодіяльною почала розвиватися і професійна музика. Перших музикантів-професіоналів випускали Києвська академія та засноване в 1737 р. музичне училище в Глухові. Саме виходець із Глухова, пізніше студент Київо-Могилянської академії, М. С. Березов-ський став видатним українським і російським композитором. Він був автором першої в Росії опери «Де-мофонт».

Його земляк і учень Д. С. Бортнянський розвинув далі вітчизняне музичне мистецтво і написав опери «Креонт», «Сокіл» та інші, а також понад 100 творів для хорового виконання. Обидва композитори широко використовували народну пісенну творчість і українського, і російського народів. Менш щасливою і більш трагічною була доля третього знаменитого композитора і диригента Артема Веделя. Після періоду активної творчості Ведель поїхав на батьківщину, постригся в монахи, але за антицерковну діяльність був ув'язнений і решту життя провів у в'язниці.

Живопис. Видатну роль у розвитку живопису та графіки XVIII ст. відіграли українці, академіки Петербурзької академії мистецтв Д. Г. Левицький і В. Л. Бо-ровиковський. Вони стали справжніми творцями вітчизняного портретного мистецтва тієї пори. Хоч їх численні портрети і мали парадний характер, все ж вони зробили значний крок до створення реалістичного портрета. У створених Д. Левицьким портретах М. Дякової, А. Давга, Катерини II та написаних В. Боровиковським портретах М. Долгорукої, І. Безбородко, А. Сталь з винятковою майстерністю відтворені почуття властолюбства, індивідуальні риси людей різного характеру і соціальної приналежності.

Архітектура. Величні архітектурні споруди цього століття в Україні також є німими свідками мистецького і будівельного таланту нашого народу. Основними спорудами, які знаменували вищий ступінь розвитку архітектури, були різні за своїми формами культові церковні приміщення. Саме вони втілюють у собі типові риси епохи і політ фантазії будівничих. Наприклад, 96-метрова дзвіниця Києво-Печерської лаври побудована за проектом архітектора Г. Шеде-ля. Ця споруда тоді була найвищою будовою в усій Російській імперії. Шедель на схилі свого життя плідно працював у Києві. Йому належав і проект надбудови високої, щедро прикрашеної ліпним орнаментом в українському національному стилі дзвіниці біля входу до Софійського собору та мурів цього архітектурного ансамблю. До нього увійшла і славнозвісна архітектурна перлина XVIII ст. Брама Заборовсь-кого. Вона була збудована в 1746 р. на замовлення митрополита Р. Заборовського як парадний в'їзд. Ця брама є чудовим зразком українського бароко.

Андріївська церква збудована за проектом зодчого В. Растреллі. Зводили її київські майстри. Особливою майстерністю виділяється серед них будівничий-кріпак Кяєво-Печерської лаври Степан Ковнір. Його споруди — так званий Ковнірівський корпус на території Києво-Печерської лаври, кілька дзвіниць на верхніх і нижніх печерах, церква в Василькові — викликали здивування і захоплення простотою, витонченістю і легкістю форм. Чудові споруди проектував і будував знаменитий український зодчий І. Григорович-Барський. За його проектами споруджені надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, Покровська та Миколи Набережного церкви, бурса Київської академії. В цих спорудах простежуються перші паростки архітектури стилю класицизму.

Усі ці споруди будувалися в стилі бароко (від італ. barocco — вибагливий, химерний).

Це був стиль у мистецтві кінця XVI — середини XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою зва-женістю, поміркованістю в декоративності, менш стрімкими формами.

Мистецтво

Становлення професіональної художньої культури України за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. - це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

Архітектура. В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або “козацьким” бароко. Видатний український вчений початку нашого сторіччя В.М.Щербаківський так зобразив його особливості: “Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами… Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над химерністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі”.

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор - п“ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це - Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський - у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз - територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев”яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.

Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII ст. у Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й.Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високий підмурівок. Улюблені кольори Растреллі - блакитний, білий і золотий роблять церкву чепурною і дивовижно гармонують з київським небом. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України - Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі - палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т.зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти - такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування).

Образотворче мистецтво. Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У XVI-XVII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися "лицом и очами светлы и телом дебелы". Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень - від князя Володимира до Петра I.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни - портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д.Левицький - родом з Києва, В.Боровиковський - з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А.Лосенко.

У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване “Пересопницьке Євангеліє”. Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Київської Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали, орнамент. У наші дні “Пересопницьке Євангеліє” стало одним з символів державності України - на ньому складається президентська присяга. Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до “Віршів на жалосний погреб…гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного”. Серед них - портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні – Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст.

Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.

Однак кращі, найбільш талановиті музиканти залишали Україну. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема оперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).

Театр. Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр - вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Віфлеємській печері (вертеп давньослов'янською - печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому - гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі.

В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.

* * * XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв'язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.