Здавалка
Главная | Обратная связь

Духовна культура давніх слов’ян.



.Животворним джерелом і основою духовної культури слов'ян була усна народна творчість, що зародилась в давні часи. У чудових поетичних творах - історичних і обрядових піснях (весільних, поховальних тощо), в казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах - народ оспівував свою працю, любов до рідної землі, її захисників, непримиренність до несправедливості й неправди, виливав свою радість і тугу.Усна поезія у наших предків з давніх-давен користувалася широкою популярністю, вона була невід'ємною частиною духовного життя трудового народу. В ній знайшли відображення труднощі боротьби з силами стихії, людські погляди на світ, горе і радощі. З широкого загалу виходили співці й музиканти, майстри різних видів прикладного мистецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.Образність та художня символіка фольклору створили своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як більш рання, порівняно з писемністю, народна творчість не була поглинута нею. Навпаки, вона зберігалася та існувала поряд з літературою і слугувала джерелом для численних літературних творів.

Древні слов'яни були язичниками, що обожнювали сили природи. Головним богом був Род, бог піднебіння і землі. Важливу роль грали також божества, пов'язані з тими силами природи, які особливо важливі для землеробства: Ярило -- бог сонця і Перун -- бог грому і блискавки. Перун був також богом війни і зброї, а тому його культ згодом був особливо значителен в дружинному середовищі. Кумир його стояв в Києві на горбі, поза двором Володимира, а в Новгороді над річкою Волховом був дерев'яний, з срібною головою і із золотими вусами.

17. Двовір'я, двоєвір'я — релігійне явище, яке полягає в співіснуванні християнства та «дохристиянської віри», було поширене на землях східних слов'ян в X—XIV ст. (починаючи від часу прийняття християнства Св. Володимиром).В Київській Русі впродовж кількох сторіч існувало «двовір'я» — «мирне поєднання християнства та дохристиянської віри слов'ян» :— зокрема, з позицій «двовір'я» написане відоме «Слово о полку Ігоревім»;— в рамках «двовір'я» виникло ототожнення деяких християнських святих з язичницькими божествами, наприклад : Ілля (пророк) — Перун; святий Власій — Велес. З дохристиянських вірувань виникли «християнські свята» : Купала, Коляда, масниця. Православні храми часто будувалися на місці колишніх язичницьких святилищ, «святих гаїв».Вперше термін «двовір'я» використав Феодосій Печерський (ХІ ст.) в «Руському літописі» для характеристики нового, на той час, явища релігійної свідомості русичів: поєднання язичницьких елементів із християнськими“.

Явище «двовір'я» притаманне й іншим християнським культурам (католицькій, протестантській).Зокрема, католицьке та протестантське свято «День усіх святих» (1 листопада), та його переддень — виникло від свята «Хеллоуїн», яке є давнім кельтським язичницьким святом — днем ​​поминання предків. Причинами виникнення «двовір'я», певно були:Значно потужніший, розвиненіший характер «дохристиянських вірувань у слов'ян». Тобто «дохристиянські вірування» були не простою «вірою в істуканів-ідолів», а „великим культурним середовищем, яке не так просто було «відмінити за один день хрещення Володимира Святого»

Все це зобумовило досить повільні темпи «християнізації» на протязі принаймні трьох сторіч (коли й існувало «двовір'я в Київській Русі»). А потім настав період «двовір'я у Великому князівстві Литовському»— адже «Велике князівство Литовське» прийняло християнство лише в 1387 році; а до того «православне християнство» існувало в державі, де офіційною була релігія «литовського язицтва».

18. Розвиток мистецтва Київської Русі: архітектура і малярство. Візантійський стиль

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості. Знамениті фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі — ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики.У візантійському мистецтві, що вважалося в ті часи найдовершенішим у світі, це знайшло вираження в тому, що там і живопис, і музика, і мистецтво ліплення створювалися в основному за церковними канонами, де відсікалось усе, що суперечило вищим християнським принципам. Аскетизм і строгість у живописі (іконопис, мозаїка, фреска), піднесеність, «божественність» грецьких церковних молитов, сам храм, що стає місцем молитовного спілкування людей, - усе це було властиве візантійському мистецтву. Вже в XI ст. сувора аскетична манера візантійського іконопису перетворилась під пензлем руських художників у портрети, близькі до натури. У цей час прославився печерський чернець-маляр Алімпій.Поряд з іконописом розвивався фресковий живопис, мозаїка. Фрески Софійського собору в Києві показують манеру письма тутешніх грецьких і руських майстрів, їхня схильність людському теплу, цілісності і простоті. На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім'ю Ярослава Мудрого. Чудовий іконописний, фресковий, мозаїчний живопис наповняв і інші храми Києва. Пізніше укладалася новгородська школа живопису. Її характерними рисами стали ясність ідеї, реальність зображення, доступність.

19. Писемність, літописання, література в Київській Русі

Літературні джерела Київської Русі слід розділити на: 1. Свідчення фольклору; 2. Перекладну літературу; 3. Оригінальну літературу.Фольклор. До фольклору того часу належать обрядові та календарні пісні, заговори та заклинання, казки, розповіді побутового та історичного характеру, легенди, прислів'я, приказки, загадки, билини. Останні збереглися лише на півночі Русі, хоча розповідають про події, які начебто відбувалися у Києві. В Україні за роки татаро-монгольської неволі ця фольклорна традиція була втрачена.Перекладна література переважно церковно-релігійного характеру. Це:

1. Остромирово Євангеліє - найдавніша давньоцерковнослов'янська пам'ятка східно-слов'янської редакції. Перекладене для новгородського посадника Остромира за часів Ярослава Мудрого (1056-1057). 2. Повчання - писання отців православної церкви 3. Збірники релігійного та релігійно-світського характеру (Св. Письмо + Писання отців церкви + історичні відомості). Такими були, зокрема, Збірники кн. Святослава • Мінеї - життя святих за датами їх народження по місяцям ;• Патерики - життя святих по країнах, де вони жили і діяли;4. Збірники науково-історичного характеру:• Хронографи;• Бджоли - збірники думок з св. Письма, писання отців церкви таантичних письменників;5. Апокрифи - перекази на біблійні теми, про загробне життя, про біблійних героїв.6. Антицерковні інтерпретації.7. Повісті з Візантії, арабські та індійські казки. 8. Твори природного та географічного змісту.

У Київській Русі після прийняття християнства було чимало грамотних людей, й не тільки серед знаті та духівництва, але й серед простого люду. У східних слов'ян писемність існувала ще до прийняття християнства. Збереглися давні рукописи, написані "руськими письменами". Пізніше була запроваджена слов'янська абетка, складена болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Існувало два варіанта азбуки - глаголиця і кирилиця.

Літописи. У монастирях створювалися перші письмові історичні праці, що називалися літописами (запис по роках). Літописання Київської Русі почалося за зразком візантійських хронік. Перший літописний запис з'явився в 1039 р. Історичні записи вели ченці Києво-Печерського, Видубицького та інших монастирів.

20. Галицько-Волинське князівство. Діяльність князя Данила Галицького

Га́лицько-Воли́нське князівство - південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством.Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле. Добу 1205—1292 років охоплює Галицько-Волинський літопис, що умовно поділяється на дві частини — правління Данила Романовича і княжіння Володимира Васильковича.Син князя Романа II Великого з династії Рюриковичів.Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком.Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. За його правління були побудовані Холм, Львів, Кременець, Данилів, Стіжок, відновлений Дорогочин. Переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холму.Час його князювання був добою найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона зробилася найбільшою державою в Європі, стала праобразом першої української національної держави.Впродовж понад 10 років молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися у їхній вотчині. В 1215 році при підримці Краківського князя Лешка I Білого Данило став князем у Володимир-Волинському. Заволодівши містом, князі почали вести самостійну політику. Головну роль відігравав Данило як старший, а Василько став його помічником і союзником.Коли Мстислав II Удатний, князь Торопецький, опанував Галич, він поріднився з Данилом, видавши за нього свою доньку Анну. Винятково здібний правитель, Данило Галицький об'єднав на певний час західноукраїнські землі. Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холму.Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.1264 — Данило Галицький занедужав і помер у Холмі, де й похований у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував. Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної роздрібленості, які провокувала боярська верхівка.Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Після падіння ГВК правонаступниками Київської Русі заявили себе Велике князівство Литовське, а потім і Московська держава.

21. Умови культурного розвитку України в складі Литовсько-Руської і Польської держав.

Розвиток української культури в XIV — XVI ст. органічно пов'язаний з історичними обставинами на землях України-Русі, яка тоді входила до великого князівства Литовського (це — Галицько-волинська Русь, Київське князівство і Чернігове Сіверщина): під владу угорських королів потрапило Закарпаття. Кревська унія 1385), закріпила об'єднання Литви з Польщею, надала право володіння польській шляхті українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків.Позитивним моментом в цьому процесі відзначимо входження українських земель в коло західної цивілізації-Однак за умовами Кревської унії Польща повела тотальний наступ на українську культуру, віру, звичаї, традиції, відкривши шлях колонізації України.Неймовірно тяжкою для українського народу була перша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Це негативно позначилось на економічному і культурному поступі України. Походи Менглі-Прея в 1478 р. спустошили Київщину, через чотири роки було нещадно пограбовано Київ і знищено його святині. Така ж. доля спіткала Черкаси, Полісся. Волинь. У XVI ст. Україна вступила руїною.Люблінська унія (1569) узаконила політику національного, релігійного Й соціального гноблення українського народу, що в свою чергу спричинило відкритий супротив, збройний протест православного населення. Оборонцем старої руської віри, звичаїв стає козацтво, період становлення якого припадає на середину XVI ст.Своєрідний характер культурного життя України XIV—XVI ст. і зумовлений тим, що народ з втратою державності, роз'єднаний державами-завойовницями і приречений виключно на роль виконавця чужої волі, був позбавлений можливості вільно, розвивати свої інтелектуальні та творчі здібності. Починаючи з XIV ст., вся духовна енергія українського народу спрямовувалась на те, щоб довести свою життєвість, прив'язаність до традицій національної культури. ЇЇ поступ перебував у зв'язку зі складними реаліями, що іноді суперечили суспільно-культурному розвитку.Українське Бароко XVII століття нерідко називають козацьким. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини у такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку.Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід XVII — XVIII століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу найглибший слід. А краса козацького мистецтва породила легенди про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну тихих вод і світлих зір. (Така легенда покладена, наприклад, в основу поеми В. Мисика «Гетьманівна»).Історія створення братств сягає давніх часів. Ще в Іпатіївському літопису за 1134-1159 рр. є згадка про "братчини", але до XV ст. вони не набули значного поширення.Діяльність братств активізувалась у XV ст. Це зумовлювалося пожвавленням релігійного життя, реформаторськими рухами в Європі, особливо гуситськими, економічним збагаченням мешканців міст, яким Магдебурзьке право дало можливість створювати цехові організації. Останні спочатку були суто світськими, а невдовзі набули яскраво вираженого релігійного забарвлення, їх головна мета полягала в обороні своєї батьківської. віри. Найстарші з братств Львівсько-Успенське (1439р.) та Вілснсько-Кушнірське (1458 р.ї.Стан православної церкви на той час був не кращий. Духовенство, особливо нижчих ланок, було малоосвічене, а його вплив на прихожан -мізерний. Вища церковна влада більше дбала про свої статки. Приблизно таку ж картину спостерігаємо і в католицькій церкві.

22. Культурні здобутки українського козацтва

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у химерному стилі бароко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія. Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль бароко. Задовольняючи смаки знаті, бароко підкреслювало велич, розкіш та декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і в такий спосіб оволодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила бароко особливо принадним для українців — нації, котра перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом.Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі — Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацького бароко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки барокової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів.

23. Братства та визвольний рух. Діяльність Львівського братства. Львівська братська школа.

В останній чверті XVI — на початку XVII ст. виникли і набували все більшого значення в суспільному, ідейному і культурному житті України та Білорусії організації православного населення міст — братства. В той час як магнати, значна частина шляхти і майже всі православні ієрархи прийняли унію і католицизм, саме братства стали ідейними центрами опору іноземним поневолювачам, осередками захисту мови, культури, віри, всіх духовних традицій українського і білоруського народів. І хоч боротьба, яку вели братства, здійснювалась під гаслом боротьби за віру, вона була лише ідеологічним прикриттям соціального і політичного протесту.

У ХVІ – ХVІІ ст. центрами культурного життя на українських землях були церковні братства. Користуючись підтримкою міщан та духовенства, вони сприяли поширенню ідей гуманізму, розвитку науки і шкільництва. Найдавнішим в Україні було Успенське ставропігійське братство у Львові, яке стало визначним українським культурним центром. З 1586 р. у Львові діяла братська школа, яка була середнім навчальним закладом. Тут вивчались церковнослов’янська, грецька, латинська і польська мови, математика, граматика, риторика, астрономія, філософія та інші дисципліни. Члени Львівського братства планували навіть перетворити свій «гімнасіон» (так вони називали цю школу) у вищий навчальний заклад. У Львівській братській школі працювали і здобули освіту визначні діячі української культури кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст.: Лаврентій Зизаній (Кукіль) і його брат Степан, Кирило Ставровецький, Іван Борецький та ін.

24. Братство та визвольний рух. Київське братство. Київська братська школа.

Ки́ївська бра́тська шко́ла — одна з братських шкіл в Україні у 17 столітті, заснована у 1615 році Київським братством за зразком єзуїтських освітніх закладів. (На деревориті Ковдена 1869 р. зображено Київський Братський монастир, в якому свого часу містилось Київське братство).В основу її статуту (1620 р.) покладено статут Львівської братської школи. Київська братська школа була спробою православних міщан Києва зберегти свої звичаї та підняти на вищий рівень православну освіту, які занепали на фоні зростання популярності ідей унії та католицької єзуїтської системи освіти.Першим ректором школи був І.Борецький (1615 —1618). Ректорами також були М.Смотрицький (1619-1620), К.Сакович (1620-1624) та Хома Євлевич (1628-1632).З Київської братської школи вийшло чимало видатних українських діячів 17 століття, зокрема письменники С. Косов, С. Почаський та інші. У ній навчалися діти міщан і козаків. Матеріальну допомогу школі надавали Петро Сагайдачний та Галшка Гулевичівна. 15 жовтня 1615 р. Галшка Гулевичівна подарувала свій київський будинок та землю навколо нього Київському братству.[1] У 1632 р. було об'єднано школу Києво-Печерської лаври з Київською братською школою і реорганізовано у вищий навчальний заклад — Києво-Могилянську колегію, яка з 1701 року була перейменована на академію.Школа поділялася на окремі класи, які самі носили назву шкіл. Для учнів викладалися слов'янська, грецька, польська та латинська мови.

25. Києво-Могилянський колегіум. Діяльність Петра Могили.

Ки́єво-Могиля́нська коле́гія (також відома під назвою Києво-Могилянський колегіум та Київська Академія) — вищий навчальний заклад, заснований святим Петром Могилою в Києві 1632 як правонаступник стародавньої Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим. Колегія утворена в результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл.

Діяльність Могили відбувалася в часи загострення соціальних, національних відносин в Україні. Гарячі голови, проймаючись народним болем і, шукаючи волю, йшли на Січ. Помірковані, захищаючи свої станові інтереси, увірувавши у “вищість” польської культури й католицької релігії, приставали до унії, проголошеної 1596 р., або католичились.

Але все більше і більше діячів, що вболівали долею України, вихід із становища вбачали у її культурно-національному відродженні. На цей шлях стає і Петро Могила і до кінця свого земного життя віддано служить Україні й православ'ю. Але найбільшою турботою Могили була Колеґія. Іван Франко зазначав: “Головна справа його життя - заснування Києво-Могилянської колеґії, яка повинна була стати забралом православ'я і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ з боку ворога - наукою і просвітництвом". Колеґія, якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, ґрунтованою на давніх культурних й освітніх традиціях. В ній вивчались церковнослов’янська й руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувались у глибокому православному дусі. До Колеґії приймали дітей всіх станів. Але Петро Могила зумів перетворити Колеґію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування вищих наук була латинська мова, вивчалися також грецька й польська мови. Професорів для викладання в Колеґії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром Колеґія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів.

Петро Могила забезпечував викладачів і неімущих студентів засобами для життя і навчання, збудував першу бурсу, нове кам'яне приміщення під школу, яка є й сьогодні на території Києво-Могилянської академії (відома під назвою Трапезна або Святодухівська церква). Помираючи, Могила заповідає Колеґії великі кошти й найбільшу свою цінність - бібліотеку (2131 книгу), а також - будинки й дворові місця на Подолі, половину худоби й інвентаря зі свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідин, Проців і Рівне, більше 80 тис. золотих (готівкою і під закладом), срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним дорогоцінним камінням і навіть тканини - адамаск і камку - на одяг студентам тощо. І наостанок Могила "слізно" просив берегти Колеґію, як "єдине його надбання" (unicum pignus meum).

На честь Петра Могили Колеґія стала іменуватися Києво-Могилянською колеґією (академією). Під цією назвою ввійшла в історію.

26. Острозька академія. Діяльність Герасима Смотрицького, Дем’яна Наливайка, Василя Суразького.

Виникнення Острозької академії нерозривно пов’язане з іменем князя Костянтина Костянтиновича Острозького – сина першого гетьмана Великого Князівства Литовського, каштеляна віленського, воєводи тракайського, за заможністю – четвертої особи країни. Школа, яку сучасники називали академією, поклала початок новому етапу в розвитку освіти на Україні. Старі слов’янські й греко-візантійські традиції поєднувалися в ній з надбанням тогочасної європейської шкільної освіти. За програмою навчання академія стояла нарівні з найкращими єзуїтськими колегіями. Велика увага приділялася слов’янській і грецькій мовам. Разом з тим запроваджуються латина і так звані „сім вільних наук” – граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Останні поділялися на тривіум, який складався з граматики, риторики та діалектики (мистецтва диспуту), та на квадривіум, куди входили арифметика, геометрія, астрономія, музика. .

Першим ректором академії був Герасим Смотрицький – знавець літератури, поет, письменник, що започаткував полемічну літературу („Ключ царства небесного”, „Календар римський новий”), головний перекладач і редактор „Острозької Біблії”. З Острозької академії вийшло багато видатних людей – Максим та Степан Смотрицькі (сини ректора Г.Смотрицького - Максим (Мелетій) з часом став відомим ученим – філологом, публіцистом, письменником, Степан – священиком в Острозі й одночасно працював на ниві освіти), Гавриїл Дорофеєвич (викладач Львівської школи та активний діяч осередку київських учених), Петро Сагайдачний (славетний полководець, політик, гетьман) та ін. Викладачами академії були Іван Княгинецький (відомий учений і церковний діяч, засновник Манявського скиту в Галичині), острозький священик Дем’ян Наливайко (письменник, перекладач, редактор, автор україномовних віршів, активний учасник повстання під проводом свого брата Северина Наливайка), чернець Василь Суразький (автор багатьох богословських трактатів, випускник італійських університетів).

27. Архітектура в Україні у ХІV – перш. пол. ХVІІ ст.

У 14—першій половині XVII ст., незважаючи на руйнівні наслідки татаро-монгольської навали, значного розвитку на Україні досягло культове і цивільне будівництво. Воно справило великий вплив на архітектуру і монументальне образотворче мистецтво. Помітного розвитку досягла українська архітектура на галицько-волинських землях. Архітектурні пам'ятки даної епохи можна поділити на два основних типи: 1) оборонні споруди-замки;2) церкви.У цей період в архітектурі та образотворчому мистецтві формуються особливості українського стилю.

В українському церковному будівництві основним архітектурним типом були так звані зрубні храми. Найкращими пам'ятками українського архітектурного стплю є тридільні, або трибанні та п'ятибанні церкви.

У даний період часу виникли дві архітектурно-будівельні школії: галицька і волинська. Для галицької школи характерна кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежамиВ оборонних спорудах, створених представниками волинської архітектурно-будівельної школи, використовували великоформатну цеглу. Усі цегляні башти волинської школи мають вигляд могутніх циліндрів, які відігравали в системі укріплень особливо важливу роль.У багатьох містах у той час споруджувалися оборонні укріплення—дерев'яні та кам'яні замки, вали, рови і стіни. В першій половині XVII ст. замість стінових замків стали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами.У храмовому будівництві також з'явилися нові тенденції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю.

Серед кам'яних споруд слід зазначити також церкви-фортеці і монастирі.Церковне і світське будівництво в цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Передові позиції у цій галузі мистецтва належали Львову, ренесансні пам'ятки якого займають визначне місце не лише в історії українського, але й західноєвропейського мистецтва.

28.Іконопис в Україні у ХІV – перш. пол. ХVІІ ст.

Традиційне іконописання також включає в себе певні побутові подробиці, відходить від візантійських канонів, збагачуючись місцевими рисами та іноземними впливами. Високого рівня вже на початку XIV ст. досягла творчість маляра-іконописця, а потім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенського з Волині. Йому приписують написання ікони "Богородиця" у Володимир-Волинському соборі, а також так званої Петровської ікони в Успенському соборі у Москві. Митрополит Петро вважається зачинателем московської школи іконопису. Одним з провідних жанрів малярства був іконопис. Тематика його не змінилася, бо основні сюжети були запозичені з Візантії ще при запровадженні християнства. Все ж трактування кожного образу набувало місцевих рис, віддзеркалювало життєві проблеми.Слово "ікона" запозичене з грецької мови і означає "зображення". Іконами, як відомо, прикрашали храми, малювали їх за певними законами. Далеко не кожний митець мав право писати ІКОНИ. Це мусив бути високопрофесіиний майстер, який до того ж досконало опановував церковні канони християнства. Ось чому давні ікони — взірець високої техніки малярства. Вони витончені за колоритом, пропорціями, декоративністю. І все ж у вимозі слідувати одним і тим же зразкам, у всій регламентації іконописання таїлася небезпека самоповторення. Без живої творчості, без самовираження художника, без внеску у твір свого бачення образу чи явища мистецтво успішно і повнокровно розвиватися довго не може. Особливого значення іконописці надавали кольору. Нерідко він промовляв глядачам про суть, про ідейну основу ікони. Білий і золотий символізували світло, перемогу, радість. Чорний — горе. Червоний — муку, біль, пролиту кров. Синій і блакитний — кольори неба, вічного плину часу. Зелений — юність і силу. Символіка кольорів у творах малярства була розроблена християнськими мислителями і на багато століть стала правилом для живописців. Давні українські художники опанували мову кольорів і вміли тонко нею послуговуватись для вираження тих чи інших почуттів. Так, відповідним сполученням кольорів в іншому поширеному образі стародавнього живопису — діви Марії з немовлям на руках — вони намагались пробудити у глядачів різні емоції — від ніжності, ласки, зворушливості до величі, гідності, що так яскраво виражені в образі Марії-Оранти з Софії Київської. У середньовічному мистецтві поширений був і спосіб подібності, паралельності ситуацій. Він полягав у тому, що давні образи ніби переносилися на той час, в який художник творив. Життя під золотоординським ігом було важким, безрадісним. Ханові сплачували непосильну данину. Але й цього було замало. Він вимагав, щоб йому віддавали також дітей. Тому в богородичних образах стільки невимовного материнського суму, стільки болю. Це страждання цілком реальних, земних жінок за долю своїх дітей і рідних.Отже, через характер, настрій, почуття художники-іконописці творили узагальнений портрет матерів тієї історичної епохи. Щоб досягти такої типізації, треба було мати неабиякий талант, добре знати людську душу. Кольори обличчя й одягу Марії та маленького Ісуса відігравали посилюючу роль, були співзвучні настроєві, що його хотів підкреслити художник. Одним з таких богородичних шедеврів — іконою Волинської Богоматері — відкривається експозиція Київського державного музею українського образотворчого мистецтва.

29. Г.Сковорода – визначний філософ і поет.

Григорій Сковорода (1722-1794) — видатний український мислитель, філософ, гуманіст,просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Ворожість церковної влади до його прогресивних поглядівта педагогічних методів змусила його розпочати життя мандрівного філософа. За 25 років Г. Сковорода пішки пройшов рідне Лівобережжя та Слобожанщину, проповідуючи свої погляди. Він пише філософські твори “Діалог. Имя ему — Потоп Зміин” та “Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе”. Мислителя хвилювали проблеми соціальної нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатись у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави.У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність «зла» - «добро», що символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя було об*єктивно спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра, справедливості. Дотримуючись позицій гуманізму, Г. Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Пізнати себе, за Сковородою – пізнати божественне у собі. Теорія самопізнання пов*язувалась з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Філософська концепція Г. Сковороди ґрунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму — всесвіту, який є вічним; мікрокосму — людини; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Г. Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів, схоластичних постулатів богословів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча й шукав у ній духовне начало.

Г. Сковорода — один із визначних гуманістів свого часу; він був широко обізнаний із творами стародавніх і сучасних філософів, володів латинською, грецькою, польською, німецькою та церковнослов’янською мовами. Творчість Г. Сковороди – перлина барокової української літератури другої половини ХVII ст.. Упродовж 1769 -1779 рр. він написав 30 байок, об*єднаних у збірку «Басні Харьковскія». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян. Талант Г. Сковороди як поета широко розвивався у віршованих творах, кращі з яких об*єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельницького, висловлює антимонархічні настрої. Багато його поетичних творів та висловлювань набули популярності серед народу, а вірш “Всякому городу нрав і права” став народною піснею.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г. Сковороди вплинули на розвиток передової філософської та суспільно-політичної думки України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної української літератури.

30. Зародження театру в Україні. Вертеп у XІV– XVI ст

Розвиток українського театру простежується з часів Київської Русі, де були популярні виступи народних співців-гуслярів, пантоміма, балет тощо. У всі часи в народі любили ярмаркові балагани з виступами музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців і дресирувальників.Середньовічні актори були осілі та мандрівні. Осілими вважали тих акторів, що постійно мешкали на одному місці та виступали під час великих свят і на весіллях, натомість мандрівні актори об'єднувалися в трупи, переходили з місця на місце й давали вистави на вулицях, площах, ярмарках просто неба.У другій половині XVI ст. виник шкільний театр. У братських школах учили не тільки писати, але й виголошувати вірші, на уроках риторики викладали правила створення та виголошення промов. Учителі писали вірші на релігійні та світські теми, а учні виконували їх під час свят та зустрічей вельможних осіб.Спочатку шкільні драми ставили тільки в єзуїтських колегіумах, але згодом вони з'явилися й у православних школах. Найвідомішою українською шкільною драмою є «Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашого...» (1631 року). Для відпочинку глядачів між актами релігійної драми ставилися комедійні сценки — інтермедії.У часи Відродження в Західній Європі головним предметом шкільної науки була латинська мова. Щоб учні якнайкраще знали латину, у школах спочатку вивчали п'єси давньоримських письменників. З часом учителі шкіл стали збагачувати театральний репертуар власними творами. Шкільні драми складалися з трьох частин: прологу, фабули й епілогу. Пролог зачитував сам автор, пояснюючи основну думку драми та її мораль; далі йшла фабула на 3-5 актів, а завершувалася вистава подякою глядачам. У шкільних драмах брала участь велика кількість учнів: від 200 до 300 осіб.

Від XVII ст. бере свій початок івертеп — ляльковий театр. Вертепні вистави відбувалися в спеціальній двоярусній дерев'яній скриньці, що мала вигляд двоповерхового будиночка або церкви. У верхньому ярусі вертепу відбувалися події «на небі», у нижньому — «на землі» у формі комічних сцен з народного життя. Замість людей у вертепі виступали ляльки. їх виготовляли з дерева й тканини, а потім розфарбовували. Актори за допомогою різноманітних пристроїв рухали їх і говорили різними голосами.Українська вертепна драма складалася з двох частин: релігійної та інтермедійної з національно-побутовими елементами. Починалася вистава релігійною частиною, яка відбувалася на верхній сцені вертепу. Тут чергувалися сцени про народження Ісуса Христа, поклін пастухів, винищення немовлят царем Іродом та Іродова смерть. Потім дійство переходило на нижню сцену, де розігрувалися сцени з народного життя. Головними героями вертепу були Бог, Ангели, Святі, Запорожець, Москаль, Чорт, Шинкар та ін. Персонажі розмовляли народною мовою, були вдягнені в українські національні костюми.У вертепі ставилися драми анонімних авторів та інтермедії, що поєднували релігійні й світські сюжети. Вертепні драми влаштовували й виконували студенти братських шкіл, школярі, дяки тощо.

31.Українське бароко. Архітектурні пам’ятки 17-18 ст. Діяльність Шеделя, Григоровича-Барського, С. Ковніра, Яновського, Старченка та ін.

Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Незважаючи на те, що українське барокко як сформований стилістичний напрям у мистецтві, літературі та й у культурі в цілому запозичувало свої починання із Заходу, значною мірою під впливом польської бароккової культури, воно набуло власних національних рис, спиралося на народні традиції. Якщо конкретніше торкатися певних особливостей, то необхідно звернути увагу на своєрідний динамізм українського барокко, яке поєднало в собі два чинники його саморозвитку: у зв'язку з поверненням культурного життя до його прадавньої духовної столиці Києва й посилення визвольного руху на Півдні, в Подніпров'ї, Слобожанщині розширювалися межі творення самобутньої бароккової культури. Українське барокко, належачи до однієї з найвідмітніших ознак культури XVII—XVIII століть, увібрало в себе найсуттєвіші грані об'єднавчого характеру.

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський,С. Ковнір, Іван Зарудний. Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві. Іва́н Григо́рович Григоро́вич-Ба́рський -архітектор українського бароко. З наявних нині будівель Григоровича-Барського привертає особливу увагу Покровська церква. Так само на Подолі збереглася й Набережно-Микільська церква . Степа́н Дем'я́нович Ковнір— український архітектор 18 століття, майстер українського бароко. Вважається, що першими творами Ковніра були споруди господарчого призначення — склади, комори, ключарня, палітурня, друкарня. За участю Ковніра споруджено дзвіниці на Ближніх та Дальніх печерах, храм у Китаєві, Кловський палац та інші видатні пам'ятки українського бароко. Яскравим шедевром є Ковнірівський корпус на території Верхної Лаври — колишнє службове монастирське приміщення.Києво-Печерській лаврі будівничий віддав майже 40 років своєї праці.

32. Діяльність Феофана Прокоповича.

Прокопович Феофан (1681-1736) церковний і громадський діяч, письменник, учений. В 1979 р. в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф.Прокопович у Київо-Могилянській Академії в 1705—1709 рр. Раніше в радянські часи були опубліковані твори Ф.Прокоповича в Москві та Ленінграді (Ф.Прокопович. Сочинения, М.-Л., 1961). Ф.Прокопович — автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов' янських країнах. У Сербії «Первоє ученіє отрокам» витримало 7 перевидань. Курс теології Ф.Прокоповича опубліковано латинською в Кеніґсберзі в 70-тих роках ХУІІІ ст. в трьох томах, і тоді ж у Лейпцігу в шести томах. В перекладі російською цей же курс видано в Москві в ХУІІІ ст. І це тільки деякі твори великого мислителя, письменника, політика, науковця. Твори Ф.Прокоповича видавалися книжною і літературною українською, латинською, старослов' янською, російською, німецькою, англійською, французською, шведською, іншими мовами. Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував «раніше буття світу… як найдосконаліший розум». Виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації (випромінювання, витікання). Ф. Прокопович працював над найважливішими фундаментальними філософськими, природознавчими, світоглядними проблемами — вченням про матерію, рух і спокій, світло, планети, зірки, Сонце, а також про природні процеси на Землі — землетруси, атмосферні явища. Час Ф.Прокоповича — це час, коли активно йшло розмежування науки і теології. Ф. Прокопович виступає одночасно як провідний теолог і науковець свого часу. Ф.Прокопович робить спробу вдосконалити традиційну теологію, примирити науку і релігію. Йому належить ідея раціональної теології. Між Божим одкровенням, законами природи і розумом людини, вважав Ф.Прокопович, не повинно бути суперечностей, бо вони гармонійно пристосовані одне до одного своїм творцем.

33. Книгодрукування в Україні у XVII – XVIIІ ст. Діяльність Києво-Печерської , Почаївської, Чернігівської книгодрукарень.

Велике значення для розвитку й поширення культури мали друкарні, яких у другій пол. XVII ст. в Україні діяло одинадцять: у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сівсрському, Чернігові, Львові та ін. Київ відіграв важливу роль у поширенні книгодрукарства, розвитку мистецтва оформлення книг, поліграфічної техніки. В 1615 р. в Києво-Печерській лаврі було засновано типографію, перша друкована книги якої — “Часослов”. Протягом короткого часу навколо друкарні утворився гурток вчених, просвітителів, письменників. Активну роль у ньому відігравали Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Тарасій Земка та багато інших. Книжкову продукцію друкарні Києво-Печерської лаври можна поділити на кілька тематичних напрямків: 1. Церковно-служебна література. 2. Богословська. 3. Навчальна. 4. Світсько-полемічна література та віршовані твори. У 1625 р. в Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою. Більшість з них, особливо богословські твори, видавались в аркуш. Такі книги мали парадний вигляд, а, отже, і коштували дорого. Книги, які були розраховані на більш масовий вжиток — “Часослов”, “Псалтир”, “Лексікон”, віршована література друкувалась в піваркуша. Особливо жваву торгівлю з Росією друкарня Києво-Печерської лаври вела з другої половини 17 ст. Так, особливо з початку 18 ст. Чернігівська друкарня продавала багато книжок в інших містах. ПОЧАЇВСЬКА ДРУКАРНЯодна з найстаріших друкарень на Зх. Україні. Засн. на поч. 17 ст. при Почаївському монастирі. Перша книжка під назвою "Зерцало богословія" Кирила Ставровецького вийшла 1618.В 1735 вийшла книжка "Служебник". Тут видано ораторську і повчальну прозу: "Народовъщаніє...", "Слово о святых..." М. М. Олсавицького (1763).У друкарні було опубліковано документи з історії церкви на Україні, шкільні посібникитвори польс. письменника В. Ржевуського. Почаївські видання відзначаються високим рівнем поліграфічного виконання. В почаївських друках уперше став широко застосовуватися шрифт, наближений до сучасного курсиву. ЧЕРНІГІВСЬКА ДРУКАРНЯ Приватна друкарня Кирила Ставровецъкого, перевезена 1626 до черніг. Єлецького монастиря. В 1646 в ній було надруковано збірник його віршів і статей "Перло многоценное". Крім богослужбових книг, Ч. д. видавала історичні, полемічно-публіцистичні, повчальні твори укр. - письменників, громадсько-політ. і церковних діячів Галятовського, Максимовича, Димитрія Ростовського та ін. укр. письменників кінця 17 ст. Книги друкувалися укр., польс, лат. та церковнослов'ян. мовами. Останнє видання, що вийшло в Ч. д., відноситься ДО 1818.

34.Театр і музика в Україні у XVIІI ст. Творчість М.Березовського, А.Веделя, Д.Бортнянського.

У другій половині XVIII ст. в Україні формувалися основи української національної школи у професійній музиці. Визначні вчені, письменники, критикуючи існуючий соціальний лад, заклали основи матеріалістичного світогляду у вітчизняному мистецтві. Це письменник В. Капніст, художники Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, композитори М. Березовський, Д. Бортнянський, філософ, поет і музикант Г. Сковорода та ін. Народнопісенна і народнотанцювальна музика стає невід'ємною частиною перших відкритих театральних вистав, репертуару міських оркестрів; високого рівня досягає розвиток міських побутових жанрів — канта і сольної пісні з інструментальним супроводом. Під впливом народної пісні, її образів, мелодики формується творчий доробок вітчизняних композиторів у різних жанрах — від малих форм камерної музики до великих музично-драматичних та симфонічних творів.Макси́м Созо́нтович Березовський— український композитор, диригент, співак. Класик європейської музики.Березовський відомий як композитор, автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії (найпопулярніший концерт «Не отвержи мене во время старости»). Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту.Дмитро́ Степа́нович Бортня́нський— український композитор, співак і диригент, автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних творів. Створив новий тип хорового концерту.Бортнянському належать 6 опер, з яких перші три він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні три — в Росії на тексти французькою мовою. Із трьох італійських опер лише опера «Алкід» була надрукована, тоді як третя — «Квінт Фабій» — існує лише в рукописі, а перша — загублена. Опери написані в традиціях опери-серіа, із значним впливом тогочасних новаторських течій, що наближали оперу до драми. Зокрема, в опері «Алкід» образ головного героя розкритий у розвитку, показані різні стани його душі. До новаторських рис можна віднести також тенденцію до драматизації речетативів та посилення драматургічної функції хору.Арте́м Лук'янович Ве́дель — український композитор,диригент, співак, скрипаль.Твори Веделя тривалий час були заборонені і поширювалися в рукописах, їх знали й виконували, незважаючи на заборону. На сьогодні відомо близько 80 музичних творів. Серед них 31 хоровий концерт, 6 тріо, серед яких «Покаянія отверзи ми двери», 2 літургії Іоана Златоустого, Всеношна та один світський кант.У кінці XVI ст. істотно розширюється сфера театрального мистецтва. Витоки розвитку українського театру беруть свій початок від народних ігор Київської Русі. У народних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету. Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Дальший розвиток театру був пов'язаний із виступами скоморохів — народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо. Скоморохи поділялися на осілих і мандрівних.Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного і танцювального фольклору.

35.Освіта в Україні у XVІІ– XVIІІ стНа правобережних і західноукраїнських землях основну роль в початковій освіті продовжували відігравати братські школи, у яких діти навчалися грамоті, здобували елементарні знання з арифметики, астрономії, музики, богослов'я, грецької, латинської та польської мов. Братські школи, єзуїтські колегіуми та відкритий у 1661 р. Львівський університетдавали змогу молоді прилучатись до надбань західноєвропейської культури. В українських землях, що входили до складу Російської імперії, братських шкіл не було. Діти навчалися в школах при церквах і монастирях, де вчилися читати, писати, рахувати, співати. У січовій школі на Запорожжі вчились військовій справі, заняття проходили, як правило, на свіжому повітрі. Поширилося вивчення професійних знань через систему учнівства в ремісничих цехах, при канцеляріях місцевих адміністративних установ. У XVIII ст. на Лівобережжі й Слобожанщині нараховувалось 995 початкових шкіл. Після реформи освіти 1786 р. було створено головні народні училища для дворянських дітей (Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Харків, Катеринослав). У повітових містах виникли дворічні малі училища. Система ж загальнодоступних шкіл почала скорочуватись.Внаслідок освітянських реформ у Польщі (1773-1776), де було створено перше в Європі міністерство народної освіти, Австрії (1783), в селах Правобережної та Західної України відкривали однокласні школи, в містечках — трикласні, а в окружних центрах — початкові. Матеріально й фінансово вони забезпечувалися державою.Середня і вища освіта в Україні зосереджувалася. в Києво-Моґилянській академії, Львівському університеті, колегіумах, семінаріях та гімназіях, де вивчали релігійні й гуманітарні предмети, іноземні мови, основи математики. Середні навчальні заклади працювали у Вінниці, Гощі, Володимирі-Волинську, Житомирі, Каневі, Києві, Кам'янці-Подільському, Красноброді, Кременці, Львові, Луцьку, Острозі, Полтаві, Чернігові. Звичайно, колоніальна політика Росії, Польщі й Австро-Угорщини не сприяла їх розвиткові як центрів національної культури. Після загарбання Росією Правобережжя були ліквідовані єзуїтські семінарії та колегіуми.Основним центром науки й освіти був Києво-Могилянський колегіум (1632). Він дав цілу плеяду вчених, письменників, педагогів, громадсько-політичних діячів, які присвятили своє життя боротьбі за визволення народу з іноземного ярма.

36. Історичні літописи Самійла Самовідця, Гр. Грабянки. Думи і пісні.Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер. Поряд з іншими літописними творами початку XVIII ст., такими, як літописи Граб’янки і Величка, праця Самовидця є чи не винятковим за своєю самобутністю й оригінальністю явищем української писемності XVII ст. Як історичне джерело літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Починаючи з другої половини XVIII ст. літопис Самовидця витискується працею Граб’янки, і твір Самовидця залишається на довгий час забутим. Літопис Самійла Величка — наймонументальніший твір української історико-мемуарної прозиXVII–XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й «Історією Русів» творить комплекс козацької історіографії.Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді — дуже знищений перший том, значно менше другий. Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин:перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648–1659років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, друга і третя частини, які охоплюють 1660–1686 та 1687–1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.У XV—XVI століттях історичні думи та пісні стають одним з найяскравіших явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури. Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися думи, стала традиція історичних та величальних пісень, що були дуже поширені ще в умовах князівського побуту Київської держави. У них звичайно прославляли князів, походи та інші історичні події. Творцями і виконавцями історичних пісень та дум, псальмів, кантів називали кобзарями. Вони грали на кобзах чи бандурах, які стали елементом національного героїчно-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів народу.Величезна увага в думах приділена боротьбі з турецькими та польськими поневолювачами. До «татарського» циклу відносяться такі відомі думи, як «Про Самійла Кішку», «Про трьох братів Азовських», «Про бурю на Чорному морі», «Про Марусю Богуславку» та інші. Уже в XIV—XVII та XVIII ст. українські музиканти прославилися за межами України. Їх імена можна знайти в хроніках тих часів серед придворних музикантів, зокрема при дворі польських королів чи російських імператорів. Найвидатніші давні кобзарі — Тимофій Білоградський, Андрій Шут , Остап Вересай та ін.

З метою захистити своє мистецтво вони об'єднувалися в братства співацькі цехи. Особливого розвитку ці братства досягають уXVII—XVIII ст., продовжуючи існувати навіть і на початку XX ст. до жорстокого знищеннярадянською владою.

37.Розвиток духовного життя в Україні у XVIIІ – XIХ ст. Система середньої та вищої освіти.XVI і XVII століття відзначаються високою активністю і надзвичайним потягом до знань, до освіти, культури „нижчих» верств населення України. Розгалужена мережа безплатних початкових шкіл, доступність навчання для різної категорії населення, його демократичність сприяли різкому зростанню рівня грамотності населення України, який досягнув на кінець XVII століття 90 %. Але вже вдругій половині XVIII ст. картина починає різко змінюватися,шкільна освіта занепала. Якщо ще на початку XVШ століття майже в кожному селі була початкова школа, то після закріпачення селян їх залишились одиниці. Освіта набуває яскраво вираженого станового характеру. У трикласних повітових училищах та гімназіях мали змогу вчитися лише діти дворян та чиновників. Рівень грамотності серед селян не досягав і 30 %, а в Західній Україні ця цифра була ще меншою.другій половині XVIII століття Києво-Могилянська академія поступово перетворюється на становий духовний навчальний заклад, а в 1817 році царським указом вона була закрита. На її місці була відкрита Київська духовна академія, яка не успадкувала від своєї попередниці ні національних коренів, ні традицій. Діяльність Ки- єво-Могилянської академії як вищого міжнародного навчального закладу (першого в Україні) було відновлено в 1991 році. І лише на початку XIX століття уряд починає займатися питаннями освіти. Настійні вимоги передових українських діячів науки, культури щодо відкриття в Україні вищих навчальних закладів врешті-решт увінчалися успіхом. У 1805 році був відкритий Харківський університет завдяки старанням і авторитету відомого українського вченого, культурного і громадського діяча В. Каразіна, ім’я якого має цей навчальний заклад. З перших днів свого існування університет став центром української освіти та культури. Із його стін вийшло багато талановитих діячів української культури, зокрема відомий український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко, видатний історик Михайло Костомаров, автор першої української граматики Павловський та інші. Ректором університету довгий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський.У 1834 році був відкритий університет у Києві, ректором якого став відомий український фольклорист М. Максимович. У 1865 році відкрився університет в Одесі, у 1875 році — у Чернівцях. Розвиток освіти в Україні в XIX ст. спричинив до формування української національної різночинної інтелігенції. Зростає інтерес до природничих, математичних, медичних наук, до національної історії, традицій, культури українського народу.

38. Розвиток живопису в Україні у перш. пол. XIХ ст. Діяльність С.Васильківського, М.Пимоненка, М.Ярошенка.

У другій половині XIХст. основним видом живопису залишається іконопис. У ньому розвиваються елементи нової іконографії, виявляються реалістичні риси, визначаються впливи тодішніх мистецьких стилів — бароко, рококо, класицизму,поширюється алегорично-символічний, історичний та пейзажний жанр.Тематично живопис залишався релігійним, однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрета. Велику роль у розвитку живопису відігравали малярні школи Києво-Печерської лаври, що в 1763 р. об´єдналися в одну малярню, малярні при Софіївському соборі, полтавському та інших монастирях. Існувала система художнього виховання і в Києво-Могилянській академії. З другої половини XVIII ст. початкову малярську освіту здобували в Харківському колегіумі. Силами українських живописців було розписано багато храмів Києва, Чернігова, Полтави, Переяслава, Ніжина та інших міст.З XIХ ст. монументальний живопис поширився і на декорування католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові. Розписували переважно плафони. На їхній стиль вплинули традиції європейського пізньобарокового монументального живопису.Отже, оригнінальним явищем мистецького життя Придніпров´я та Лівобережної України II половини XІХ - середини XХ ст. був живопис. Він відзначався високою технікою, традиціями староукраїнського живопису з його власними основами й давньоруськими традиціями, звучністю колориту, використанням іконографічних канонів, прагненням до сталих форм, до строгої внутрішньої замкнутості.Сергі́й Іва́нович Василькі́вський (*7 (19) жовтня 1854, Ізюм — 8 жовтня 1917) — український живописець, пейзажист.Типовий сюжет Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку «Козачий пікет»; «Козаки в степу»; «На варті»; «Козак в степу. Тривожні ознаки». Відмовившись від зовнішньої оповідності, художник досягає внутрішнього заглиблення у простий сюжетний мотив, сутністю якого є ідея патріотизму.Мико́ла Олекса́ндрович Яроше́нко (*1846, Полтава — †1898, Кисловодськ) — український маляр-жанрист, за званням військ. ген.-майор. Ярошенко — активний член і один з визначніших представників товариства «Передвижників», постійний учасник його пересувних виставок.Як портретист Ярошенко створив цілу ґалерею портретів визначних людей культури, в тому числі М. Ґе, В. Короленка, В. Соловйова. Визначніші твори Ярошенка: «Кочегар», «В'язень», «Студент», «Курсистка», «Старе й молоде», «Причини невідомі». Твори на укр. теми: «Жид і українець», «Каліки під Києвом», «Жебраки з Києво-Печерської Лаври», «На колисці», «Всюди життя» та ін. Свою мистецьку спадщину Ярошенка передав Укр. мист. музеєві у Полтаві, але його твори зберігаються також у різних музеях колишнього СРСР.

39. Розвиток української літератури перш. пол. XIХ ст. Творчість І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка, Е.Гребінки та ін.

ХІХ століття-це період упродовж якого здійснилося перебазування усього духовного й культурного життя нації на живу, потенційно потужну й багату мову, що доти як розмовна функціонувала в народному середовищі. Мова простолюду, котрий її беріг – у пісні, в думі, в казці й легенді, в усній оповіді. Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».Творчість Івана Котляревського є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою. Котляревський став першим класиком нової української літератури.Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор П. Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є. Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Є. Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Т. Шевченка.До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах. Нова українська література перших десятиріч ХІХ ст. формується не тільки на Лівобережній і Слобідській Україні, а й у Петербурзі, де в 30-40 роках починають літературно-культурну діяльність Т. Шевченко, Є. Гребінка, а також багато інших вихідців із України, які писали російською мовою на теми української історії та приватного життя. Перша половина ХІХ ст. характеризується входженням українських письменників у російську літературу (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, М. Костомаров та ін.), творенням й російською, й українською мовами.

40. Розвиток музики в Україні у XIХ ст.

Упершій половині XIX ст. музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі землевласники мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи. Артистами були переважно кріпаки. Нерідко для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композ







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.