Главная | Обратная связь

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ ПРО СВІТ

ЛЮДИНА І СВІТ

1. ФЕ­НО­МЕН ЛЮ­ДИ­НИ

Кож­на істо­рич­на епо­ха про­по­нує своє ба­чен­ня й вирішен­ня пи­тан­ня про те, що та­ке лю­ди­на і в чо­му сенс її жит­тя. Сенс жит­тя - світо­гляд­не та філо­софсь­ке по­нят­тя, яке містить су­купність уяв­лень про сутність лю­ди­ни, цілі та цінності її існу­ван­ня , а та­ кож мож­ливі й допу­с­тимі спо­со­би й шля­хи їх ре­алізації.

 

В ан­тичній філо­софії лю­ди­на роз­гля­дається як скла­до­ва ча­с­ти­на за­галь­но­го світо­поряд­ку у струк­тур­но­му плані та підпо­ряд­ко­ва­ності за­ко­нам йо­го функціону­ван­ня (Со­крат - пізнан­ня, до­б­ро­чинність; Про­та­гор - точ­ка відліку у пізнанні та куль­турі; Пла­тон - служіння чес­но­там, ви­щим цінно­с­тям; Ари­с­то­тель - ви­ще бла­го, ща­с­тя, що по­ля­гає у са­мо­вдо­с­ко­на­ ленні; Епікур - досяг­нен­ня зем­но­го ща­с­тя та на­со­ло­ди).

 

Хри­с­ти­ян­ст­во вва­жає лю­ди­ну Бо­жим творінням. Хри­с­ти­янсь­ка лю­ди­на - це єдність при­род­но­го (тіла) і над­при­род­но­го - душі. Епо­ха Відро­д­жен­ня ко­ри­гує ці дог­ма­ти і вба­чає сутність і cенс жит­тя у гар­монійності і по­вноті бут­тя. Но­вий час та Просвітництво де­що на­бли­жа­ють­ся до ан­тич­них уяв­лень про лю­ди­ну і вва­жа­ють ос­нов­ною її вла­с­тивістю ро­зум. Німець­ка кла­сич­на філо­софія роз­гля­дає лю­ди­ну як суб’єкт сво­бо­ди, ак­тив­не, тоб­то діяль­не яви­ще, що са­мо­роз­ви­вається. Ніцше вва­жає лю­ди­ну без­пе­рерв­ним про­це­сом її ста­нов­лен­ня. Ек­зи­с­тенціалісти виз­на­ча­ють людсь­ку суть че­рез ау­тен­тичність, че­рез грань між суспільним і індивіду­аль­ним.

 

От­же, фе­но­мен лю­ди­ни по­ля­гає в склад­ності і май­же не­о­сяж­ності най­б­лиж­чих, найбільш на пер­ший по­гляд знай­о­мих уяв­лень лю­ди­ни про са­му се­бе

2. ПО­ХО­Д­ЖЕН­НЯ ЛЮ­ДИ­НИ

Міфо­логічні концепції:по­роджен­ня лю­дей тва­ри­нами (то­темізм), лю­ди­на - плод Неба і Землі, як заплідню­ю­чо­го та ро­дю­чо­го на­чал, лю­ди­ну ство­ре­но з гли­ни та крові бо­га Аб­зу (Вавілон), лю­ди­но ство­ре­но із гли­ни та сльоз (Ста­ро­дан­вя Греція). Міфо­логічні концепції по­хо­д­жен­ня лю­ди­ни роз­ви­вають­ся та транс­форму­ють­ся ра­зом з гос­по­дарсь­ким жит­тям первісних та ан­тич­ них лю­дей

Релігійні кон­цепції ба­зуть­ся на кре­аціонізмі, тоб­то на розумінні то­го, що лю­ди­на - ре­зуль­тат во­льо­во­го ак­ту надісто­ти Бо­га, а са­ме ак­ту cтво­рен­ня

 

Космічні гіпоте­зи вва­жа­ють виник­неня лю­ди­ни або логічним за­ вер­шен­ням дії космічної енергії, або пло­дом так зва­но­го “насіння жит­тя”, що роз­но­сить­ся по пла­не­тах космічним пи­лом, або ж про­ сто за­лиш­ком по­за­ зем­них цивілізацій

 

Сприй­ня­тою на цей час та найбільш ак­ту­аль­ною є ево­люційна кон­цепція, згідно з якою лю­ди­ на є ос­тан­нь­ою, най­до­с­ко­налішою лан­кою в лан­цюзі роз­вит­ку жи­вих істот і має спільних предків з лю­ди­но­по­доб­ною мав­пою

 

Ос­таннім ча­сом при­вер­та­ють до се­бе ува­гу при­пу­щен­ня про штуч­не по­хо­д­жен­ня лю­ди­ни

3. ПО­НЯТ­ТЯ СЕ­РЕ­ДО­ВИ­ЩА

Се­ре­до­ви­ще роз­вит­ку та існу­ван­ня лю­ди­ни поділяється на дві сфе­ри - при­род­ну та соціаль­ну, що підкрес­лює подвійну при­род­но-соціаль­ну суть лю­ди­ни.

 

Лю­ди­на існує в си­с­темі взаємодії усіх сил при­ро­ди та відчу­ває ії різно­манітні впли­ви. І при­род­не існу­ван­ня лю­ди­ни не об­ме­жується тільки сфе­рою Землі, во­но вклю­чає в се­бе іко­с­мос в ціло­му.

 

Соціаль­не се­ре­до­ви­ще лю­ди­ни - це її без­по­се­реднє людсь­ке ото­чен­ня, ті гру­пи лю­дей, до яких вона на­ле­жить. Соціаль­на си­ту­ація роз­вит­ку - пси­хо­логічний термін - од­не з фор­мо­твор­чих на­чал для людсь­кої свідо­мості. Ду­же ве­ли­кий вплив на людсь­кий роз­ви­ток ма­ють еко­номічні, політичні та куль­турні умо­ви, що існу­ють у суспільстві, в яко­му лю­ди­ на роз­ви­вається.

 

4. ПО­НЯТ­ТЯ СПАД­КО­ВОСТІ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ЖИТ­ТЯ ЛЮ­ДИ­НИ

Спад­ковість - вла­с­тивість жи­вих істот, в т. ч. і лю­ди­ни, по­вто­рю­ва­ти в ряді по­колінь подібні оз­на­ки і за­без­пе­чу­ва­ти спе­цифічний ха­рак­ теріндивіду­аль­но­го роз­вит­ку в пев­них умо­вах се­ре­до­ви­ща.

В про­цесі індивіду­аль­но­го роз­вит­ку лю­ди­на відтво­рює певні оз­на­ки, які пе­ре­дані їй бать­ка­ми, а та­кож пев­ною мірою “відхи­ляється” від них і на­бу­ває но­вих оз­нак.

 

5. ПРИ­РОД­НЕ В ЛЮ­ДИНІ

При­род­не в лю­дині має ви­ра­жен­ня у мор­фо­логічних, ге­не­тич­них яви­щах, а та­кож у нер­во­во-моз­ко­вих, еле­к­т­рохімічних та ба­га­ть­ох інших про­це­сах людсь­ко­го ор­ганізму. Суть цих про­ цесів - обмін ре­чо­ви­ною, енергією та інфор­мацією з ото­чу­ю­чим се­ре­до­ви­щем. Але фізіологічна, при­род­на бу­до­ва не є якісною відмінністю лю­ди­ни від всіх інших жи­вих істот. То­му пізна­ю­ чи соціаль­ну при­ро­ду лю­ди­ни філо­софія ви­хо­дить ли­ше з ант­ро­по­логічних особ­ли­во­с­тей.

 

ІНДИВІД

Індивід оз­на­чає оди­нич­не на відміну від су­куп­ності, ма­си, тоб­то це окре­ма лю­ди­на на відміну від ко­лек­ти­ву, соціаль­ної гру­пи, суспільства в ціло­му.Ча­с­то індивід ро­ зуміється як соціаль­но-філо­софсь­кий пер­шо­ а­ том. Він є вихідною соціаль­ною оди­ни­цею, а су­купність ін­дивідів ут­во­рює всі існу­ючі ви­ди соціаль­них спільно­с­тей.

 

7. ОСО­БИСТІСТЬ

Особистість - це суб’єкт соціаль­них відно­син і свідо­мої діяль­ності, “пер­соніфіко­ва­на соціаль­на діяльність”; це стійка су­купність соціаль­но зна­чу­щих рис, що ха­рак­те­ри­зу­ють індивіда як пред­став­ни­ка пев­ної соціаль­ності або суспільства.

По­нят­тя “осо­бистість” фіксує ли­ше соціаль­не в лю­дині. Во­но охоп­лює всі соціальні ролі лю­ди­ни, всі суспільні відно­си­ни. Осо­бистісь мож­на ото­тож­нити з життєвим шля­хом, який завжди не­по­втор­ний та оригіна­ль­ний.

 

Осо­бистість фор­мується за та­ки­ми схе­ма­ми: “я -я”, “я - ти”, “я - ми”, “я - люд­ст­во”, “я - суспільство”, “я - при­ро­да”, “я - універсум”

 

8. СУТНІСТЬ ЛЮ­ДИ­НИ

У су­часній філо­софській та на­уковій мові по­нят­тя “лю­ди­на” ви­ко­ри­с­то­вується як най­за­гальніше, ро­до­ве для по­зна­чен­ня істотви­ду Homo Sapiens. То­му в тра­диційних тлу­ма­чен­нях за­зна­чається, що лю­ди­на - це істо­та, яка уо­соб­лює не­роз рив­ нуєдність та­ких сторін її існу­ван­ня, як біологічна, соціаль­но-істо­рич­на, куль­тур­на, ду­хов­но-мо­раль­на.

 

Лю­ди­на - це істо­та, здат­на до праці, соціаль­но і куль­тур­нозу­мов­ле­но­го спо­жи­ван­ня та спілку­ван­ня з інши­ми людь­ми, свідомої діяль­ності. Лю­ди­на - це суб’єкт та історич­ний ре­зуль­тат роз­вит­ку куль­ту­ри.

 

1. Лю­ди­на - жи­ва істо­та, але ій при­та­ман­ний особ­ли­вий тип тілес­ної ор­ганізації.

2. Лю­ди­на є там, де є ії діяльність.

3. Людсь­ка діяльність здійснюється в си­с­темі суспільних відно­син.

4. Людсь­ка діяльність є усвідомле­ ним про­це­сом пе­ре­тво­рен­ня при­ро­ди, суспільства і са­мої лю­ди­ни.

5. Лю­ди­ на є істо­тою ду­хов­ною, ій при­таман­на ду­ша.

 

9. СЕНС ЖИТ­ТЯ

Сенс жит­тя по­ля­гає в ре­алізації по­треб суспільства в лю­дині та влас­но­го по­кли­кан­ня кож­ної з них. Виз­на­чен­ня сен­су жит­тя пов’яза­не з ро­зумінням ме­ти жит­тя як уяв­но­го чи очіку­ва­ но­го ре­зуль­та­ту на­шої діяль­ності та з ви­бо­ром життєво­го шля­ху. Сенс жит­тя при­та­ман­ний жит­тю с са­мо­го по­чат­ку. Сенс жит­тя - за ме­жа­ми жит­тя. Сенс жит­тя ство­рюється са­мою лю­ди­ною. Сенс жит­тя за­ ле­жить від ро­зуміння жит­тя, має індивіду­аль­ний ха­рак­тер.

 

Сенс жит­тя - світо­гляд­не та філо­софсь­ке по­нят­тя, яке містить су­купність уяв­лень про сутність лю­ди­ни, цілі та цінності її існу­ ван­ня , а та­кож мож­ливі й до­пу­с­тимі спо­со­би й шля­хи їх ре­алізації.

10. ПО­НЯТ­ТЯ ЦІННОСТІ

Зміст цінно­с­тей обу­мов­люється куль­тур­ни­ми до­сяг­нен­ня­ми. До сфе­ри цінно­с­ей за­ ле­жать ду­ховні прагнен­ня, іде­а­ли, прин­ци­пи, нор­мимо­ ралі. Світ цінно­с­тей - це світ куль­ту­ри в ши­ро­ко­му ро­зумінні, це ду­хов­на діяльність лю­дей.

 

Цінність - це рівень зна­чу­щості од­но­го сто­сов­но іншо­го в певній си­с­темі.

Ду­ховні цінності поділя­ють­ся на гно­се­о­логічні (істи­на), етичні (мо­раль), ес­те­тичні (краса)

 

Стійка ціннісна струк­ту­ра зу­мов­лює цілісність осо­би­с­тості, вірність пев­ им прин­ци­пам, здатність до во­льо­ их зу­силь, на­по­лег­ливість у до­ сяг­ненні ме­ти. У си­с­темі цінно­с­тей аб­со­лют­ною є лю­ди­на, в свою чер­гу най­ви­щою цінністю для лю­ди­ни є жит­тя. Не­о­станніми та­ кожє сво­бо­да, рівність, спра­вед­ливість

 

Ви­ща цінність пізнан­ня і на­ вчан­ня, рушійна си­ла і ре­зуль­тат на­уко­вої діяль­ності - це істин­не знання, по­до­лан­ня за­блу­д­жен­ня.

 

11. СМЕРТЬ І БЕЗ­СМЕР­ТЯ

Про­бле­ма смерті - од­на з фун­да­мен­таль­них на­уко­вих, філо­софсь­ких та релігійних про­блем. Мож­на виділи­ти два підхо­ди: до­хри­с­ти­янсь­кий (міфо­логічний) та хри­с­ти­янсь­кий (те­о­логічний).

 

Став­лен­ня дав­ньої лю­ди­ни до смерті не є не­га­тив­ним. До неї го­ту­ють­ся, зустріча­ють усвідо­мле­но, спокійно і без стра­ху. В куль­ту­рах, де індивід на­бу­ває пев­ного ав­то­номного бут­тя і ут­вер­д­жується усвідо­млен­ня са­моцінності, смерть на­бу­ває трагічно­го за­барв­лен­ня. Смерть має біологічні, соціаль­но-куль­турні та світо­глядні виміри.

 

Смерть - це при­род­ний кінець будь-якої істо­ти, при­пи­нен­ня життєдіяль­ності ор­ганізму, яке ви­ра­же­не у при­пи­ненні нор­маль­но­го обміну речо­вин між ор­ганізмом і зовнішнім се­ре­до­ви­щем.

Че­рез свої творіння, вне­сок у ма­теріаль­ну й ду­хов­ нукуль­ту­ру, че­рез по­ли­шені по собі спо­га­ди лю­ди­на на­бу­ває пев­но­го без­смер­тя. Але мож­ливість без­смер­тя закла­де­но ли­ше в соціаль­но­му житті.

 

По суті, усвідо­млен­ня смерті є відправним пунк­том у бо­ротьбі з нею і праг­нен­ням до без­смер­тя.

 

ТВОРЧІСТЬ

У твор­чості лю­ди­на ви­яв­ляє се­бе в куль­турі, ство­рю­ю­чи її як но­ву цінність, як про­дов­жен­ня своєї при­род­ної сут­ності. Людсь­ка діяльність, ак­тивність, пізнан­ня, психіка - це внутрішнє підгрун­тя твор­чості. Суб’єктом твор­чості є лю­ди­на, суспільство. Творчість бе­ре ви­то­ки не ли­ше в праці, але й в цілепо­кла­да­ючій здат­ності свідо­мості.

 

Творчість - це при­та­ман­на лю­дині здатність ство­рю­ва­ти нові цінності, що є за­со­бом са­мови­ра­жен­ня лю­ди­ни як про­яву ціле­по­кла­да­ю­чої ак­тив­ності ії свідо­мості та по­треб суспільно-істо­рич­ної прак­ти­ки.

Особ­ли­ву роль в твор­чості відіграє стихійне, несвідо­ме на­ча­ло: твор­чий по­рив, натх­нен­ня, ося­ян­ня.

 

Істо­рич­ на творчість - уміння свідо­мо тво­ри­ти свою історію, за­без­пе­чу­ва­ти нові, про­гре­сивні умо­ви та форми сво­го жит­тя. На­уко­ва творчість спря­мо­ва­ на на відкрит­тя но­вих за­конів, ви­роб­лен­ня оригіналь­них ідей. Технічна творчість - це вдо­с­ко­на­лен­ня уже існу­ю­чих або ство­рен­ня но­вих ма­шин, апа­ратів та ме­ханізмів. Про­дук­ том ху­дож­ньої твор­чості є новікуль­турні та ху­дожні цінності. Ще один важ­ли­вий різно­вид твор­чості - це тво­рен­ня са­мо­го се­бе, са­моусвідо­млен­ня, са­мо­вдо­с­ко­на­лен­ня, са­мо­ре­алізація.

 

13. СВО­БО­ДА.ВО­ЛЮН­ТА­РИЗМ ТА ФА­ТАЛІЗМ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Сво­бо­да - це стан і мож­ливість мисли­ти і діяти відповідно до своїх уяв­лень та ба­жань, а не внаслідок внутрішньо­го чи зовнішньо­го при­му­су.

Сво­бо­даволі - це мож­ливість без­пе­реш­код­но­го са­мо­виз­на­чен­ня лю­ди­ни у ви­ко­нанні тих чи інших цілей і за­ вдань осо­би­с­тості

 

В су­пе­реч­ності фа­талізму та во­люн­та­риз­му по­ля­гає фе­но­мен сво­бо­ди осо­би­с­тості. Са­ме тут виз­на­ча­ють­ся межі не­обхідності, без яких ре­алізація сво­бо­ди не­мож­ли­ва

Волюнт­ра­ризм по­ля­гає у виз­нанні пер­шості сво­бо­ди волі з-поміж інших про­явів ду­хов­но­го жит­тя лю­ди­ни, вклю­ча­ю­чи мис­лен­ня.

 

Фа­талізм виз­на­чає весь хід жит­тя лю­ди­ни та ії вчин­ки як наслідки долі, волі Бо­га, де­ термінізмом за­мк­ну­тої си­с­те­ми, де кож­на на­ ступ­наподія жор­ст­ко пов’яза­ на з по­пе­ред­нь­ою.

Відповідальність - здійснен­ня лю­ди­ною пев­них мо­раль­них та інших ви­мог суспільства. А обов’язок по­ля­гає в усвідо­мленні та за­сто­су­ванні мо­раль­них ви­мог до кон­крет­но­го ста­но­ви­ща. Пи­тан­ня про те, якою мірою ви­ко­нується обов’язок, вин­на чи не­вин­на лю­ди­на у йо­го не­ви­ко­нанні - це і є пи­тан­ня про осо­би­с­ту відповідальність

 

14. ЗДО­РОВ’Я ТА ЗДО­РО­ВИЙ СПОСІБ ЖИТ­ТЯ

Май­же завжди, ко­ли мо­ва йде про здо­ров’я зга­ду­ють­ся фізіологічний стан лю­ди­ни, відсутність чи на­ явність за­ хворю­вань.Ко­ли йдеть­ся промо­раль­ не здо­ров’я, йдеть­ся про гар­монію тіла та душі, пев­ну зба­лан­со­ваність всіх внутрішніх про­цесів.

 

Спосіб жит­тя - це си­с­те­ма ти­по­вих форм по­всяк­ден­ної життєдіяль­ності лю­дей, що фор­му­ють­ся у пев­них умо­вах і вип­ли­ва­ють з їх кон­цепції жит­тя, в якій най­повніше ре­алізується життєва по­зиція лю­ди­ни.

Здо­ро­вий спосіб жит­тя відповідає по­тре­бам при­род­но­го та соціаль­но­го в лю­дині

15. ПО­ВНО­ТА ЖИТ­ТЯ ТА ЩА­С­ТЯ

По­вно­та жит­тя за­ле­жить від са­мої лю­ди­ни, її ціннісних орієнтацій та від соціаль­них умов. Во­на пов’яза­на з ро­зумінням лю­ди­ною ща­с­тя, яке має суб’єктив­ний ха­рак­тер, тоб­то виз­начається са­мою люди­ною та па­ну­ю­чою куль­ту­рою.

 

16. ВІТ ТА ПО­НЯТ­ТЯ СВІТУ

Визнчен­ня змісту по­нят­тя світ мож­ли­ве і дійсне тільки у си­с­темі відно­шення “лю­ди­на - світ”. Це свідчить про те, що да­не по­ нят­тя слу­гує лю­дині для відо­б­ра­жен­ня існу­ван­ня то­го, на тлі чо­го лю­ди­на се­бе ви­яв­ляє.

 

Світ є все те, що відмінне від лю­ди­ни, що ор­ганічно має лю­ди­ну в собі, від чо­го лю­ди­на відрізняється і що по суті про­ти­лежне лю­дині. Це всесу­ще, що є в лю­дині та по­занею

Лю­ди­на та­кож здат­на роз­ме­жо­ву­ва­ти світ внутрішній, тоб­то уяв­ний, від світу зовнішньо­го - об’єктив­но­го

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ ПРО СВІТ

В ан­тич­них уяв­лен­нях світ роз­гля­дається пе­ре­дусім як світ при­ро­ди - ко­с­мо­су. Лю­ди­ натрактується як істо­та, яка пе­ре­бу­ває у не­роз­рив­но­му зв’яз­ку із світом при­ро­ди. Струк­ту­ра і за­ко­ни бут­тя світу та лю­ди­ ни єдині.

 

Ан­тичні ма­теріалісти вва­жа­ли першо­ос­но­вою світу ре­чо­ве, ма­теріаль­не на­ча­ло: во­ду (Фа­лес), повітря (Ана­кси­мен), во­гонь (Ге­ракліт), зем­ля, во­да, повітря та во­гонь (Ем­пе­докл).

 

Іде­алісти (Піфа­гор, Пла­тон, Зе­нон, Про­та­гор) вва­жа­ли по­чат­ком всьо­го пев­не ду­хов­не на­чало: Бо­га або са­мостійні іде­альні сут­ності (ідеї, чис­ла). Зе­нон і Про­та­гор вва­жа­ли світ незмінним, за­пе­речу­ва­ли рух як та­кий. Ге­ракліт, навпа­ки, на­ма­гав­ся пока­за­ти, що рух і зміна - це за­галь­ний стан світу.

 

Ари­с­то­тель виз­на­вав рух за­галь­ною вла­с­тивістю світу та вка­зу­вав чо­ти­ри при­чи­ни йо­го: 1.Бог (пер­шо­по­ш­товх, дже­ре­ло по­чат­ку будь-яко­го ру­ху); 2. Ма­терія (па­сив­на при­чи­на, ре­чо­ви­на, з якої все ви­ни­кає); 3. Фор­ма (ак­тив­не на­ча­ло, оскільки кон­кретні речі ви­ни­ка­ють за­вдя­ки на­дан­ня їм пев­ної фор­ми); 4. Цільо­ва при­чина (рух, розви­ток як на­прям до пев­ної цілі).

 

Се­ред­нь­овічні уяв­лен­ня про світ і лю­ди­ну по­бу­до­вані на релігійних іде­ях: ство­рен­ня світу з нічо­го во­лею Бо­га, гріхо­падіння лю­ди­ни, індивіду­аль­но­го без­смер­тя душі, яке мож­на за­слу­жи­ти вірою в Бо­га та до­три­ман­ням мо­раль­них норм і за­повідей.

 

В се­ред­нь­овічній кар­тині світ поділяється на дві ре­аль­ності: зем­ну (не­ста­ла, мінли­ва, гріхов­на) та бо­же­ст­вен­ну (вічну, істин­ну, бла­жен­ну)

 

Роз­гор­тається дис­кусія між ре­аліста­ми та номіналіста­ми. Перші вва­жа­ли, що уза­галь­нен­ня - універ­салії - мо­жуть існу­ва­ти як он­то­логічно са­мостійні ре­аль­ності, другі це за­пе­ре­чу­ва­ли і вва­жа­ли, що за­галь­не існує тільки в по­нят­тях - но­у­ме­нах, то­му це ре­альність, що ви­ни­кає ли­ше в мові.

 

Ав­гу­с­тин Бла­же­ний в своїй праці “Про град Бо­жий” (426 р.) роз­гля­дає соціаль­не жит­тя че­рез ідею про про­ти­лежність Бо­га та лю­ди­ни. Людсь­ке бут­тя поділе­но на дві ча­с­ти­ни - бо­же­ст­вен­ну та зем­ну. Кон­цепція людсь­кої історії у Ав­густіна ес­ха­то­логічна: зем­ний світ за­ги­не, а після Страш­но­го Су­ду на­ста­не вічне цар­ст­во Бо­же.

 

Відро­д­жен­ня стає відправ­ною точ­кою у фор­му­ванні світо­гля­ду та іде­о­логії гу­манізму. Людсь­ка осо­бистість виз­на­чається цен­т­ром світо­бу­до­ви і ви­щою цінністю для са­мої се­бе. Кар­ти­ на світу спи­рається на пан­теїстичні ідеї - уяв­лен­ня про єдність Бо­га і при­ро­ди. Релігійна міфо­ло­ге­ма про ство­рен­ня світу по­сту­пається на­турфіло­ софії. Цей злам у по­гля­дах спи­рається на геліоцен­трич­ну те­орію Ко­перніка.

 

Кон­цепції Но­во­го ча­су - логічне за­вер­шен­ня при­род­ни­чо-на­уко­вих ідей Відро­д­жен­ня. В ос­нові уяв­лень про світ ле­жить ідея про за­ галь­ний взаємозв’язок, взаємодію всіх явищ світу. Субстанціятлу­ма­чить­ся як гра­нич­на ос­но­ва світу, при­чи­на са­мої се­бе. Де­карт по­яс­нює світ як існу­ван­ня двох суб­станцій: ма­терії (ос­нов­на вла­с­тивість - простір) та ду­ху (мис­лен­ня). Згідно з кон­цепцією Нью­то­на, світ, бут­тя при­ро­ди, вклю­ча­ю­чи буття лю­ди­ни - це існу­ван­ня Всесвіту: про­сто­ро­во-часо­вої ре­аль­ності, вмісти­ли­ща зірок. Всесвітке­ рується за­ко­на­ми класич­ної механіки.

 

Філо­софія Но­вого ча­су звер­тається до роз­роб­ки ме­то­до­логії на­ уково­го пізнан­ня, перш за все до вироб­лен­ня де­дук­тив­них та індук­тив­них ме­тодів. Про­грес при­ро­доз­нав­ст­ва XVII-XVIII ст. ство­рив умо­ви для роз­гля­ду світу як ре­аль­ності, що роз­виається.

 

І. Кант ство­рює пер­шу кон­цепцію ви­ник­нен­ня Всесвіту, пла­не­тар­ної си­с­те­ми з ди­фузійної хма­ри. Дже­ре­лом роз­вит­ку виз­нається єдність та бо­роть­ба про­ти­леж­но­с­тей. В німець­кий кла­сичній філо­софії стврюється діалек­ти­ка як вчен­ня, а та­кож як все­загаль­ний та універ­саль­ний ме­тод пізнан­ня. Соціаль­не жит­тя роз­гля­дається як істо­рич­ний про­цес, що має певні сту­пені про­гре­су.

 

17. ЛЮ­ДИ­НА І КО­С­МОС

Вперше по­нят­тя ко­с­мосу зна­ченні виміру по­ряд­ку і спря­мова­ності світо­вих подій, їх вазємо пов’язаність на різних рівнях, вжи­то в ан­тичній Греції. Термін “ко­с­ \мос” філо­софія за­по­зичує з по­зна­чен­ня дер­жав­но­го та військо­во­го ла­ду.

 

Кос­мос - це де­що, що має чітку внутрішнюор­ганізо­ваність, упо­ряд­ко­ваність і підпо­ряд­ко­ва­не єди­но­му на­ча­лу та за­ко­нам

Ма­к­ро­ ко­с­мос - це по­нят­тя для по­зна­чен­ня світу при­ро­ди зовнішньо­го що­до лю­ди­\ни. Мікро­ ко­с­мос - це лю­ди­на, її внутрішній світ. Ско­во­ро­да вва­жав, що за­ко­номірності мак­ро- і мікро­ космів єдині. Внутрішній ко­с­мос люди­ни оз­на­чає, що лю­ди­ на здат­на діяти са­мо­чин­но, тоб­то по­чи­на­ти існу­ван­ня пев­но­го ста­ну ре­чей не тільки у своїй душі, а й у “фізич­но­му” світі

 

18. ЗЕМ­ЛЯ І ВСЕСВІТ

Лю­ди­на спи­рається з не­обхідністю виз­на­чи­ти в ко­с­мосі не тільки по­ряд­ку, а й ре­аль­них мас­штабів існу­ван­ня світу вза­галі та лю­ди­ни в ньо­му зо­к­ре­ма.

 

Всесвіт - це понят­тя для оз­на­чен­ня існу­ван­ня світу, в якому все, що бу­ло, є і має бу­ти, пе­ре­бу­ває у пев­но­му відно­шенні до лю­ди­ни.Це існу­ван­ня необ­ме­жується нічим, окрім ре­аль­ності.

 

Зем­ля - пла­не­та, на якій ви­ник­ло і досіжи­ве люд­ст­во, - од­не із космічних ут­во­рень, з-поміж безлічі ба­га­ть­ох інших, що існу­ють у Всесвіті.

 

Зем­ля - тре­тя пла­не­та від Сон­ця, п’ята за ма­сою се­ред дев’яти пла­нет Со­няч­ної си­с­те­ми. Обер­тається на­вко­ло своєї вісі за 23 год. 56 хв., обер­тається на­вко­ло Сон­ця за 365,242 до­би. Відстань до Сон­ця - 149,6 млн. км. Швидкість ру­ху по орбіті - 29,8 км/с. Швидкість ру­ху кожної точ­ки на ек­ва­торі - 465 м/с. На­хил зем­ної вісі до екліпти­ки ста­но­вить 230 26’ 21’’,4. За фор­мою Зем­ля - геоїд, подібний до еліпса. Розрізня­ють зовнішні обо­лон­ки - ат­мо­сфе­ру та гідро­сфе ру - і внутрішні - зем­ну ко­ру, мантію, яд­ро.

 

19. ПОНЯТТЯ МАТЕРІЇ. МАТЕРІАЛЬНЕ ТА ІДЕАЛЬНЕ.

 

Ма­терія - філо­софсь­ка ка­те­горія, якою оз­на­чу­ють світ як об’єктив­ну дійсність, що існує не­за­леж­новід свідо­мості лю­ди­ни та да­ний лю­дині суб’єктив­но її свідомістю.

Пер­ша кон­цепція ма­терії - суб­ст­рат­на. За виз­на­чен­ням Ари­с­то­те­ля, ма­терія - це суб­ст­рат, тоб то те, що ле­жить в ос­нові всьо­го су­що­го.

 

Дру­га кон­цепція - суб­станціональ­на. Світ - це суб­станція, а вла­с­тивості ма­терії - нещо інше як вла­с­ти­вості суб­станції.

 

За виз­на­чен­ням Леніна, ма­терія - це філо­софсь­ка ка­те­горія для виз­на­чен­ня об’єктив­ної ре­аль­ності, що да­на лю­дині у її відчут­тях, яка копіюється, відо­б­ра­жається на­ши­ми відчут­тя­ми, існу­ю­чи не­за­леж­но від них.

Струк­турні рівні ма­терії:рівень не­жи­вої при­ро­ди, рівень жи­вої при­ро­ди, рівень соціаль­ної ор ганізації.

 

Ма­терія - гно­се­о­логічна про­ти­лежність свідо­мості. З іншо­го бо­ку, свідомість онто­логічно не є про­ти­лежністю ма­терії. Її за­ галь­на вла­с­тивість - відо­б­ра­жен­ня. Як ви­ща фор­ма відо­б­ра­жен­ня, свідомість ха­рак­те­ри­зується універ­сальністю відо­б­ра­жен­ня. Іде­аль­не - нещо інше як ма­теріаль­ не, але пе­ре­тво­ре­не, відби­те у психіці. Дум­ка, людсь­кий дух на відміну від явищ об’єктив­ної ре­аль­ності, нема­ють про­сто­ро­ во-ча­со­вих меж

 

Інша дум­ка: ідея не яв­ляє со­бою відо­б­ра­жен­ня дійсності, во­на є фор­ма си­с­те­ ма­ти­зації знань у цілісне уяв­лен­ня, яке зо­б­ра­жує дійсність. Тоб­то це не відо­б­ра­жен­ня дійсності, а зна­ряд­дя йо­го по­бу­до­ви.

 

РУХ І СПОКІЙ

Рух - це внутрішньовла­с­ти­вий об’єктивній ре­аль­ності ат­ри­бут, який охоп­лює всі зміни й про­це­си, що без­ пе­рерв­но відбу­ва­ють­ся у Всесвіті.

Рух - це один з періодів, фаз, етапів бут­ тя будь-чо­го, це стан і йо­го три­валість. Сам рух ду­же ча­с­то інтер­пре­тується ме­ханістич­но, тоб­то як зміна вла­с­ти­во­с­тей об’єкту або як пе­реміщен­ня йо­го в про­сторі. Рух не єдиний стан в бутті світу, інший стан - спокій. Стан спо­кою - проти­лежність ру­ху, відсутність змін, зовнішня та внутрішня сталість пред­ме­ту чи об’єкту.

Марк­си­с­ти виділя­ли 5 форм ру­ху: ме­ханічну, фізич­ну, хімічну, біологічну та соціаль­ну. Су­час­на філо­софія виз­на­чає 3 за­гальні фор­ми: рух в не­ор­ганічній при­роді, рух у живій при­роді та соціаль­на фор­ма ру­ху.

 

Фор­ма­ми ду­хов­но­го ру­ху мож­на вва­жа­ти відчут­тя, сприй­нят­тя, уяв­лен­ня, особ­ли­во по­нят­тя су­д­жен­ня, вис­нов­ки

 

21. РУХ І РОЗ­ ВИ­ТОК

Рух трак­тується як вся­ка взаємодія, яка в свою чер­гу виз­на­чається як про­цес взаємної обу­мов­ле­ності існу­ван­ня об’єктів, си­с­тем, про­цес їх впли­ву один на од­но­го, внаслідок чо­го відбу­вається як збе­ре­жен­ня, так і різно­манітні зміни станів, вла­с­ти­во­стей, струк­тур, функцій

 

Роз­ви­ток - це та­ кий рух, при яко­му відбу­вається не про­сто зміна вже існу­ю­чих яко­с­тей, станів якої-не­будь си­с­nе­ми, а ви­ни­ка­ють нові вла­с­nи­вості, но­ва якість, що раніше не існу­ва­ла.

Два ти­пи роз­вит­ку: роз­ви­ток в рамках однієї фор­ми ру­ху ма­терії та роз­ви­ток, за­вдя­ки яко­му відбу­вається пе­рехід від однієї фор­ми ру­ху ма­терії до іншої, більш ви­ со­кої

 

Соціаль­ний роз­ви­ток - та­кий тип змін у суспільстві, що ха­ракте­ризується пе­ре­ходом усіх суспільних відно­син до якісно но­во­го ста­ну.

 

ПРО­ ГРЕС І РЕ­ Г­ РЕС

Про­ грес - це та­ ка зміна вла­ с­ ти­ во­ с­ тей якої-не­ будь си­ с­ те­ ми, за якої відбу­ вається збільшен­ ня функціональ­ них вла­ с­ ти­ во­ с­ тей, підви­ щен­ ня ефек­ тив­ ності функціону­ ван­ ня, збільшується не­ за­ лежність існу­ ван­ ня від впли­ ву зовнішніх фак­ торів

Ре­ г­ ре­ сивні яви­ ща - це ті яви­ ща, за яких відбу­ вається де­ гра­ дація, зни­ жен­ ня рівня ор­ ганізо­ ва­ ності та ефек­ тив­ ності функціону­ ван­ ня, втра­ чається здатність до здійснен­ ня то­ го, що бу­ ло мож­ ли­ вим

ПРОСТІР І ЧАС

Роз­ гля­ да­ ю­ чи світ як свою про­ ти­ лежність лю­ ди­ на на­ ма­ гається виз­ на­ чи­ ти своє особ­ ли­ ве місце і період пе­ ре­ бу­ ван­ ня.

 

По­ нят­ тям простір виз­ на­ ча­ ють співісну­ ван­ ня і відо­ крем­ леність ре­ чей од­ на від од­ ної, їхню про­ тяжність, роз­ та­ шу­ ван­ ня однієї сто­ сов­ но іншої. По­ нят­ тям час ха­ рак­ те­ ри­ зу­ ють послідовність існу­ ван­ ня явищ, відо­ крем­ леність різних етапів, три­ валість, темп, ритм про­ цесів.

 

Простір - це не тільки по­ нят­ тя, а й фор­ ма існу­ ван­ ня взаємозв’язків між ма­ теріаль­ ни­ ми об’єкта­ ми, яка по­ нят­ тям простір відо­ б­ ра­ жається. По­ нят­ тя час так са­ мо як і простір є фор­ ма відо­ б­ ра­ жен­ ня існу­ ю­ чих об’єктив­ но взаємодій та взаємозв’язків у світі

 

Простір - це невіддільна від ма­ терії за­ галь­ на фор­ ма бут­ тя, що ви­ ра­ жає йо­ го струк­ турність, ди­ фе­ ренційо­ ваність та взаємодію еле­ ментів

Час - це за­ галь­ на фор­ ма бут­ тя, що ви­ ра­ жає три­ валість прцесів взаємодії та послідовність зміни йо­ го станів

ЄДНІСТЬСВІТУ

Вчен­ ня, що виз­ на­ ють єдність світу, на­ зи­ ва­ ють­ ся моністич­ ни­ ми, бо ви­ хо­ дять з прин­ ци­ пу монізму. Про­ ти­ леж­ ним підхо­ дом є плю­ ралістич­ ний

 

Найбільш тра­ диційним, в рам­ ках моністич­ но­ го підхо­ ду у рішенні прбле­ ми єдності світу є виділен­ ня двох про­ ти­ леж­ них на­ прямків. Во­ ни ви­ ра­ жа­ ють со­ бою сутність двох ос­ нов­ них філо­ софсь­ ких течій - ма­ теріалізму та іде­ алізму

 

В ма­ теріалістич­ них вчен­ нях про­ бле­ ма єдності світу вирішується че­ рез виз­ нан­ ня світу ма­ теріаль­ ним, пер­ шо­ ос­ но­ вою світу вва­ жається де­ що ма­ теріаль­ не. В іде­ алістич­ них вчен­ нях, до яких відно­ сять і релігію, єдність світу пов’язується з ду­ хов­ ним пер­ шо­ по­ чат­ ком. Ма­ теріалістичні по­ гля­ ди більш моністичні: во­ ни не пе­ ред­ ба­ ча­ ють існу­ ван­ ня ду­ ху, свідо­ мості без ма­ теріаль­ ної ос­ но­ ви. Іде­ алістичні по­ гля­ ди до­ три­ му­ ють­ ся ду­ алізму, оскільки згідно з ни­ ми дух та ду­ ша є не­ ма­ теріаль­ ни­ ми суб­ станціями, а при­ ро­ да іноді про­ ти­ с­ тав­ ляється ду­ ху

 

Світ є єди­ ним, то­ му що йо­ му при­ та­ манні єдині за­ ко­ ни. Єдність світу ви­ ра­ же­ на та­ кож і в то­ му, що у ньо­ го є за­ галь­ ний спосіб існу­ ван­ ня та фор­ ми бут­ тя

Єдність світу по­ ля­ гає в то­ му, що він об’єктив­ но існує. Єдність виз­ на­ че­ на свідо­ мою діяльністю лю­ ди­ ни. Без лю­ ди­ ни для лю­ ди­ ни світу не має

 

ДУХ. ДУ­ ША. ДУ­ ХОВНІСТЬ

Як спря­ мо­ ву­ ю­ чий по­ ча­ ток, дух роз­ гля­ дав­ ся як певні си­ ли при­ ро­ ди (міфо­ логія), як Бог чи ди­ я­ вол (релігія), як істи­ на (на­ ука) або як іде­ ал (філо­ софія)

 

Дух - це об’єктив­ но існу­ ю­ че, надіндивіду­ аль­ не на­ ча­ ло, здат­ не спря­ мо­ ву­ ва­ ти діяльність лю­ ди­ ни й суспільства

Зв’язок існу­ ю­ чо­ го надіндивіду­ аль­ но­ го ду­ ху і кон­ крет­ ної лю­ ди­ ни кон­ кре­ ти­ зу­ ю­ тю по­ нят­ тям ду­ ша, яка є здатністю са­ мо­ чин­ но по­ чи­ на­ ти пев­ ний стан

 

Ду­ ша - індивіду­ алізо­ ва­ ний дух, суб’єктив­ но існу­ ю­ че на­ ча­ ло

Діяльність лю­ ди­ ни виз­ на­ чається різно­ манітни­ ми “ру­ ха­ ми” душі, які по­ тре­ бу­ ють кон­ кретізації, що здійснюється за до­ по­ мо­ гою по­ нят­ тя ду­ ховність

Ду­ ховність - це по­ чут­ тя і усвідо­ млен­ ня ре­ аль­ ності, яка без­ по­ се­ ред­ ньо чи опо­ се­ ред­ ко­ ва­ но спря­ мо­ вує життєдіяльність лю­ ди­ ни

За­ зна­ ча­ ють, що ду­ ховність - це усвідо­ млен­ ня та по­ чут­ тя лю­ ди­ ною то­ го, що во­ на має ке­ ру­ ва­ ти­ ся у своїй діяль­ ності іде­ а­ ла­ ми, іде­ я­ ми, прин­ ци­ па­ ми, а не од­ но­ хви­ лин­ ни­ ми ба­ жан­ ня­ ми

 

ДУ­ ХОВ­ НЕ ТА ТІЛЕС­ НЕ

Перші про­ ти­ с­ тав­ лен­ ня ду­ хов­ но­ го та тілес­ но­ го зна­ хо­ ди­ мо у всесвтніх релігіях. Тілес­ не і ду­ хов­ не - дві про­ ти­ леж­ ності, які своїм існу­ ван­ ням вно­ сять у світ те, що ви­ я­ ви­ ло­ ся як людсь­ ке

 

Тілес­ не - це при­ род­ но ор­ ганізо­ ва­ не в лю­ дині. Ду­ хов­ не - ду­ шев­ но ор­ ганізо­ ва­ на соціаль­ на виз­ на­ ченість лю­ ди­ ни

Діяльність душі по­ ля­ гає у са­ мозміні лю­ ди­ ною се­ бе, а діяльність тіла - у зміні довкілля

 

ПО­ ЧУТ­ ТЯ. ІНТЕ­ ЛЕКТ. ВО­ ЛЯ. ІДЕ­ АЛ

На відміну від емоцій ос­ но­ вою по­ чуттів є суспільно сфор­ мо­ вані відно­ шен­ ня лю­ ди­ ни до дійсності

 

Емоціями на­ зи­ ва­ ють ре­ акції жи­ во­ го ор­ ганізму на вплив зовнішньо­ го се­ ре­ до­ ви­ ща, що спри­ чи­ ня­ ють­ ся ре­ флек­ са­ ми

По­ чут­ тя­ ми на­ зи­ ва­ ють суспільно ство­ ре­ ну фор­ му без­ по­ се­ ред­ нь­ о­ го пе­ ре­ жи­ ван­ ня лю­ ди­ ною взаємодій із дійсністю, яка бу­ ла сфор­ мо­ ва­ на куль­ ту­ рою

Лю­ ди­ на, сти­ ка­ ю­ чись із різни­ ми про­ бле­ ма­ ми, по­ чи­ нає са­ мозміню­ ва­ ти се­ бе, по­ тре­ бує відповідних зна­ рядь са­ мозміни. Та­ ка са­ мозміна відбу­ вається у формі інте­ лек­ ту­ аль­ ної діяль­ ності, го­ ло­ вна ви­ мо­ га до якої - бу­ ти впо­ ряд­ ко­ ва­ ною

 

Інте­ лек­ том на­ зи­ ва­ ють здатність мис­ ли­ ти - про­ цес ціле­ с­ пря­ мо­ ва­ ної зміни уяв­ лень, який відбу­ вається згідно з пра­ ви­ ла­ ми і за­ ко­ на­ ми логіки

Во­ ля (во­ ле­ ви­ яв­ лен­ ня) - це вла­ с­ тивість людсь­ кої душі ціле­ с­ пря­ мо­ ву­ ва­ ти діяльність тіла не­ за­ леж­ но від без­ по­ се­ редніх фізіологічних по­ треб влас­ но­ го ор­ ганізму

Для душі, здат­ ної усвідо­ млю­ ва­ ти, здатність бу­ ти свідо­ мою є най­ ви­ ща цінність та са­ мо­ не­ обхідність

 

Об’єктив­ на ре­ алізація кон­ крет­ ної лю­ ди­ ни, суспільства відбу­ вається як ре­ алізація пев­ но­ го іде­ а­ лу. Усвідо­ мле­ ний іде­ ал є те, у чо­ му праг­ не ре­ алізу­ ва­ ти­ ся лю­ ди­ на

 

Іде­ ал - зра­ зок (нор­ ма, іде­ аль­ ний об­ раз), який виз­ на­ чає спо­ со­ би жит­ тя і по­ ведінку лю­ ди­ ни за кон­ крет­ них об­ ста­ вин

Іде­ ал є уяв­ лен­ ням про ме­ ту людсь­ ко­ го ро­ ду в ціло­ му. Іде­ ал мо­ же бу­ ти суспільно-політич­ ний - уяв­ лен­ ня про до­ с­ ко­ на­ лий суспільний лад; етич­ ний - про до­ с­ ко­ налі мо­ ральні якості лю­ ди­ ни та до­ с­ ко­ налі взаєми­ ни між людь­ ми; ес­ те­ тич­ ний - уяв­ лен­ ня про кра­ су та ес­ те­ тич­ ну до­ с­ ко­ налість; суспільний - уяв­ лен­ ня про до­ с­ ко­ на­ ле суспільне жит­ тя

 

Ду­ хов­ на куль­ ту­ ра - су­ купність зви­ чаїв, цінно­ с­ тей і норм, які ре­ гу­ лю­ ють жит­ тя лю­ ди­ ни - її став­ лен­ ня до се­ бе, до інших лю­ дей, до світу в ціло­ му