Главная | Обратная связь

Політичний плюралізм

Категорія «політичний плюралізм» має досить широке тлумачення, причиною такого є цілком зрозуміле властивість самої політики, яка трактується, як на буденному, так і на науковому рівнях, теж дуже широко. Серед цього розмаїття трактувань і інтерпретацій плюралізму, можна виділити одну властивість, що об’єднує всі підходи до розуміння плюралізму як такого — принцип політичного плюралізму виступає повним запереченням політичного монополізму в житті суспільства.

 

Різноманітність і різнорідність елементів політичного життя та організації суспільства є одним із ключових його параметрів, але зовсім не єдиною. Політичний плюралізм припускає і ряд інших ознак, які прямо або опосередковано пов’язані і взаємодіють один з одним і виступають у сукупності характеристиками плюралізму як політичного явища.

 

Наприклад, політичний плюралізм бачить в конкуренції і суперництві політичних еліт і лідерів не тільки прояв демократичний принципів організації влади, але і ресурс, який стимулює розвиток різноманіття політичних інститутів суспільства, які, у свою чергу, будуть відображати інтереси найбільш широкого соціального кола людей. Таке різноманіття сприяє і більш якісної конструкції влади, саме за такої моделі забезпечується ефективне застосування системи балансів владних повноважень, стримувань, взаємоконтролю і взаімоотчетності.

 

Істотною ознакою, який включає в себе політичний плюралізм, є автономність і рівноправність політичних інститутів суспільства на соціальному рівні. Тільки коли кожен член суспільства, незважаючи на приналежність до якого-небудь політичного інституту, буде вільний у політичному виборі, тільки тоді в суспільстві в цілому створюються необхідні умови для розвитку політичної творчості мас, раціонального пошуку найбільш ефективних шляхів розвитку для всього суспільства.

 

Політичний плюралізм припускає також відмова від насильства і диктату, як форм ведення та організації політичної взаємодії між агентами політичної діяльності. Дозвіл політичних суперечностей і конфліктів на основі плюралістичного підходу передбачає можливість вирішення проблем тільки мирними засобами. При цьому завжди визнається можливість знаходження компромісу, консенсусу, але, навіть якщо такий варіант неможливий, обов’язковими принципами політичної взаємодії залишаються терпимість до політичного опонента, взаємна повага особистості.

 

Інституційним виявом плюралізму в будь-якому суспільстві є багатопартійність. Під нею розуміється легальне дію на політичному полі в рамках закону, двох і більше політичних партій, що представляють інтереси яких соціальних верств суспільства. При цьому не треба змішувати багатопартійність як систему організації політичної влади в країні, коли вона виступає, наприклад, тільки як вимушений захід деяких політичних сил, створення блоку або коаліції заради утримання влади.

 

Крім того, загальновизнано, що багатопартійні системи більш ефективні з точки зору вироблення раціональних підходів до формулювання перспективних завдань розвитку всього суспільства. Хоча й вони не ідеальні. Численні приклади організації політичного життя в країнах Заходу, дають можливість переконатися в тому, що при формальній декларації політичного плюралізму в цих країнах, багато незалежні політичні агенти просто не в змозі не тільки отримати владні повноваження і формальні атрибути влади, але не можуть навіть отримати доступ до засобам масової інформації, щоб публічно висловити свої політичні погляди й уподобання.

80.Політичні конфлікти та їх особливості

.

 

Під політикою взагалі розуміють діяльність соціальних груп та індивідів щодо реалізації своїх суперечливих інтересів для досягнення й утримання влади. Політика з'являється там і тоді, де і коли суспільство диференціюється на різні групи з розбіжними інтересами. Якщо суспільство перестає бути однорідним, потрібен якийсь інструмент регуляції взаємин між соціальними групами, що виділилися. Такий інструмент був винайдений - ним стала держава, тобто політична організація, що є системою установ, котрі володіють верховною владою на певній території.

 

Головне призначення держави — забезпечувати цілісність соціуму шляхом регуляції взаємин між соціальними групами, а також індивідами. Проте розглядати державу як третейського суддю або нейтрального арбітра в нескінченних протистояннях соціальних груп було б наївно. Якщо держава є арбітром, то далеко не неупередженим. Посади в державних установах (уряді, парламенті, судах) займають люди, що належать до тієї чи іншої соціальної групи, яка на даний момент виявилася сильнішою. Отже, для ілюстрації сутності держави більше підійде аналогія не з арбітром спортивного змагання, а з дитячою грою в "Царя гори" - хто зіштовхне всіх суперників з вершини, той і переможе.

 

Сутність політичного процесу врешті-решт і становить боротьба різних соціальних груп за завоювання і використання державної влади, що і обумовлює всі політичні конфлікти.

 

Політичний конфлікт — це зіткнення суб'єктів політики в їх взаємному прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із досягненням влади або її перерозподілом, а також зі зміною їх політичного статусу в суспільстві.

 

Джерелом політичних конфліктів служить задоволення базових потреб соціальних груп та індивідів, яке в складному структурованому суспільстві не може бути забезпечене без узгодження та централізованої координації зусиль, чим і займається державна влада. Таким чином, політична влада для групи — не самоціль, а засіб гарантування задоволення її фундаментальних потреб.

 

Об'єктом політичних конфліктів виступає державна влада, а також політичний статус соціальних груп (ступінь наближеності або віддаленості від важелів влади, можливість здійснювати вплив на ухвалення обов'язкових для всього суспільства рішень) і політичні цінності (патріотизм, громадянськість, права і свободи тощо).

 

Суб'єктами політичних конфліктів є соціальні групи, або політичні інститути, що представляють їх інтереси. За діями політичних інститутів (уряду, парламенту, судів) стоять інтереси соціальних груп, але політичні рішення ухвалюють політичні установи, що мають у своїх діях певну незалежність від тих соціальних груп, що їх підтримують.

81.Конформізм у політику - {лат. conformis - подібний, подібний) — спосіб політичного пристосовництва, який характеризується пасивним прийняттям існуючого порядку, відсутністю власних політичних позицій, принципів, «сліпим» наслідуванням будь-яким політичним стереотипам поведінки, що панують у даній політичній системі. Г. Алмонд і С. Верба одним із трьох чистих типів політичної культури виділили «подданническую політичну культуру», яка характеризується конформізмом. Її відрізняє сильна орієнтація на політичну систему й результати її діяльності, але зі слабкою спрямованістю на участь у її функціонуванні. Особистість із подданнической політичною культурою визнає авторитет уряду, але не прагне до участі в політичнім житті. Конформістська свідомість і поведінка інтенсивна формується в умовах тоталітарного й авторитарного політичних режимів. Головне в них - не витикатися, бути таким, як усі, не почувати себе особистістю, бути податливим матеріалом, «людським фактором», за який добрі володарі зроблять усі як потрібно. Конформістська свідомість стає типовим для цих режимів, у результаті чого індивід втрачає свою самобутність, неповторність, індивідуальність. Через пристосовництво на роботі, у діяльності партійної організації, на виборчій дільниці і т.д. у людини деформується здатність до самостійного, творчому мисленню, він привчається бездумному виконанню функцій, стає рабом. Даний тип свідомості, культури й дії не зник у політику. Багато політиків з легкістю порошини переміщаються з однієї політичної партії в іншу, з одного державної установи в інше з надією одержати вагому посаду й т.п. Пристосовництво губить демократію, що народжується, є показником відсутності політичної культури в громадян, політиків.

82.

83.Декларацію про державний суверенітет України

Державний суверенітет означає, що влада держави є верховною, повною, самостійною і неподільною у відно­синах, які мають місце в межах її кордонів, а також що держава є незалежною і рівноправною у взаємовідносинах з іншими державами.

 

Народний суверенітет — це повновладдя народу, ви­знання народу єдиним джерелом влади, похідність влади держави від народу.

 

Національний суверенітет — це можливість нації віль­но вирішувати всі питання свого життя, в тому числі й щодо створення самостійної держави.

 

16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР — коли Україна ще перебувала у складі Союзу РСР — прийняла важливий політичний і правовий акт — Декларацію про державний суверенітет України, який відіграв значну роль у розбудові української держави.

 

У преамбулі та в десяти розділах Декларації держав­ний суверенітет України розкрито як верховенство, непо­дільність, повнота і самостійність влади республіки на її території. У Декларації зазначено, що Україна як суве­ренна національна держава розвивається в існуючих кор­донах на основі здійснення українською нацією свого не­від'ємного права на самовизначення; що громадяни всіх національностей становлять народ України, який є єдиним джерелом державної влади в Республіці; що від іменівсього народу може виступати виключно Верховна Рада України.

 

Декларація проголосила: народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження націо­нальним багатством України. У Декларації гарантується всім національностям, що проживають на території Ук­раїни, право вільного національно-культурного розвитку, визнається пріоритет загальнолюдських цінностей перед класовими, норм міжнародного права перед нормами вну­трішньодержавного права.