Главная | Обратная связь

Забезпечення дотримання прав дітей, які потребують уваги.

 

Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. Законом визначення основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки.

Зокрема, безпритульні діти влаштовуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створюються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернення у рідні сім’ї або до передачі під опіку (піклування).

Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім’ях покладається на органи опіки й піклування чи інші спеціально уповноважені органи.

На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої бездоглядності та безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей, спрямовані Укази Президента України “Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві” від 18 березня 1998 року і “Про додаткові заходи дитячій бездоглядності” від 28 січня 2000 року.

З метою забезпечити тимчасове влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця проживання, службами у справах неповнолітніх створюються притулки для неповнолітніх, діяльність яких регулюються Постановою Кабінету Міністрів України “Про Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх” від 9 червня 1997 р.

Аналіз документів про роботу окремих міністерств і відомств із даною категорією молоді, і “дітей вулиці”, дозволив вичленити окремі аспекти діяльності державних структур щодо соціальної допомоги підліткам. Управління гуманітарної освіти і виховної роботи Міністерства освіти і науки України виконує певні функції щодо профілактики бездоглядності:

виявлення дітей, які залишилися без опіки батьків та їх розміщення у навчально-виховних закладах;

здійснення контролю за відвідуванням такими дітьми навчально-виховних, загальноосвітніх закладів.

Міністерство освіти і науки розробило систему інформування потенційних усиновителів, опікунів і піклувальників. Крім того, Міністерство постійно працює над механізмом повернення дітей шкільного віку до навчання, які з різних причин покинули школу.

Міністерство охорони здоров’я України в основному надає медичну допомогу дітям, в тому числі “дітям вулиці”. Це стосується саме тих дітей, які вилучені з вуличного середовища правозахисними органами. Перш, ніж потрапити до навчального закладу, вони направляються у стаціонарні відділення лікарень для повного медичного обстеження, де, при потребі, отримують необхідну медичну допомогу.

Державний комітет у справах сім’ї та молоді:

• виявляє можливості та створює умови для альтернативних форм сімейної опіки: дитячих будинків сімейного типу;

• здійснює профілактичні заходи щодо безпритульності та правопорушень серед дітей, їхню соціальну реабілітацію;

• розробляє документи, що складають основу Концепцій, законів. Державний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді взяв на себе функцію координатора роботи обласних, міських та районних центрів служб для сім’ї, дітей та молоді щодо надання юридичної, психологічної і соціальної допомоги “дітям вулиці”. Основна увага приділяється створенню центрів по роботі з “дітьми вулиці”, дітьми-сиротами, "Телефону довіри", консультативних пунктів.

Кримінальна міліція у справах неповнолітніх, Міністерство внутрішніх справ України. Районними відділеннями кримінальної у справах неповнолітніх проводиться практична робота з “дітьми вулиці”. Зокрема, це:

• пошук і повернення до постійного місця проживання неповнолітніх, які залишили сім’ю (у випадку можливості повернення туди);

• виявлення дорослих осіб, які “втягують” неповнолітніх у злочинні дії, проституцію, наркоманію, пияцтво, жебрацтво;

• притягнення до відповідальності батьків за невиконання своєї соціально-виховної функції стосовно дітей.

Служба у справах неповнолітніх основним своїм завданням щодо захисту прав неповнолітніх бачить налагодження діяльності між міністерствами та відомствами з питань проведення заходів щодо профілактики бездоглядності серед дітей та підлітків/

Кожна дитина по-своєму унікальна і потреби кожної дитини специфічні. Кожна дитина становить незмірну цінність для своїх батьків і родичів, а всі діти разом - неоціненний скарб суспільства, запоруку його майбутньої долі.

Під "особливими потребами" можна розуміти принаймні три речі.

З одного боку - це необхідність часом надзвичайно специфічних методів обстеження, навчання та комунікації (special education - спеціальної освіти або дефектології), реабілітації і працетерапії (physical & оссuраtiоnal thеrаrу), особливого ставлення під час навчання.

По-друге, потрібні також спеціальні пристосування - допоміжні пристрої для ходьби, інвалідні візки, слухові апарати тощо, аж до складної комп'ютерної та медичної техніки, а також підвищені вимоги до безбар'єрної структури та адаптації середовища.

По-третє, мається на увазі незахищеність цих дітей у соціальному плані. Частіше, ніж інші, такі діти опиняються під загрозою сирітства або відмови батьків, відмови шкіл від їхнього навчання, відмови професійної освіти, відмови прийому на роботу, зрештою, виключення з суспільства в цілому. Тому часто фізична вада, особливо коли вона поєднана з мозковою дисфункцією або психоневрологічною інвалідністю, призводить до маргіналізації особи, алкоголізму, жебрацтва, сексуальної експлуатації. Щоб уникнути цих важких соціальних наслідків, наші діти насправді потребують особливої уваги, особливої турботи. Однак загалом потреби непов-носправних дітей є абсолютно нормальними, які можуть і мають бути задоволені в рамках кожно­го суспільства.

На початку 90-х в Україні почали активно формуватися громадські об'єднання інвалідів та батьків, які виховують дітей з вадами розвитку.

Лікування, освіта, соціальна допомога, працевлаштування, захист своїх соціальних прав - основні проблеми, які стали в центрі уваги цих організацій.

Головні завдання, які стоять перед громадським рухом захисту прав дітей-інвалідів в Україні сьогодні, - це координація дій усіх організацій у лобіюванні інтересів на всіх рівнях влади, спільному використанні ресурсів і виконанні спільних програм; налагодження мережі обміну інформацією та зворотного зв'язку між організаціями: забезпечення видання і розповсюдження літератури, спеціальних періодичних видань; сприяння створенню та розвитку реабілітаційних центрів; підтримка програм підготовки фахівців тощо. Більшість організацій прагне виконувати всі ці програми в якомога тіснішій співпраці з органами державного та місцевого управління.

Соціальна політика України стосовно дітей з особливими потребами, на нашу думку, є далеко не досконалою. Ратифікувавши важливі міжнародні документи (Конвенцію про права дитини, яка набула чинності для України 27 вересня 1991 р.),наша держава фактично не дотримується взятих на себе зобов'язань щодо гарантій прав дитини. Ілюстрацією цього є, наприклад, грубе порушення статті 9 п.1 Конвенції, коли відбувається розлучення дитини-інваліда з родиною (в більшості випадків наперекір бажанню самих батьків) та передача її під опіку системи інтернатних закладів міністерств освіти або соціального захисту. Слід нагадати, що згідно цієї статті розлучення дитини з батьками можливе лише "...коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосованого закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини". Тим часом багатьох батьків, які виховують дітей з розладами розвитку, відповідні комісії "переконують" віддати їх до закладу закритого типу, тим самим відриваючи від родини, дому, кола товаришів.

Крім того, необхідно передбачити кошти на підтримку малозабезпечених родин, у яких виховуються діти-інваліди. Хоча це й потребуватиме додаткових коштів, вони вивільняться через скорочення витрат на утримання колосальних, малозабезпечених, страшних інтернатів та дитячих будинків - цих "резервацій", за які нам має бути соромно перед цивілізованим світом.

Сім'ї, де до дитини ставляться з любов'ю, треба підтримати і матеріально, і організаційно, і психологічно. Якщо ж родина не може дати собі ради з вихованням дитини через пияцтво, наркоманію, психічні захворювання, можна врешті-решт поміняти її.

У галузі освіти громадські організації наполягають на тому, щоб розширити мережу спеціалізованих дошкільних установ реабілітаційного та санаторного типів для дітей-інвалідів, зокрема й тих, які себе не обслуговують, створити такі установи в кожному районі.

Стандартні правила Організації Об'єднаних Націй щодо урівняння можливостей інвалідів рекомендують забезпечувати навчання дітей, навіть з важкими формами недієздатності, у рамках місцевих спільнот, тобто в місцевій школі даного мікрорайону чи принаймні району міста, у рідному селі серед сусідів, родичів та однолітків. Це стосується всіх країн-членів ООН. Спеціальна освіта в цьому випадку ніби "розчинена" в основній. Послуги спеціальних педагогів надаються учням, які перебувають у звичайних клаcах, або ж ці педагоги консультують інших учителів, як їм побудувати навчальний і виховний процес. Дитина йде до закладу спеціальної освіти, звичайно, у тих випадках, коли інтегроване навчання неможливе, наприклад при сліпоті чи глухоті. І ці заклади практично не передбачають спільного проживання дітей з відривом їх від сім'ї. Крім того, як додаткові й супутні (але аж ніяк не другорядні) програми існують реабілітаційні центри, спеціальні майстерні, психологічні, консультаційні служби і служби допомоги, програми відпочинку тощо.

Органи освіти мають забезпечити повноцінну можливість отриманняособами з важкими формами інвалідності середньої освіти вдома, якщо це є бажанням батьків і вибором самої дитини. У будь-якому випадку дитина є членом місцевої громади, спільноти чи, якщо хочете, району, і це відповідно треба враховувати, дбаючи про ЇЇ освітні потреби.

Держава повинна максимально підтримувати родини, які виховують дітей з особливими потребами, оскільки, як відомо, такі сім'ї розпадаються значно частіше за інші, а це - певний крок до соціального сирітства. Важливо створювати служби соціально-психологічної підтримки цих родин та молодих інвалідів при центрах соціальної служби для молоді. На жаль, не всюди центри бачать серед своїх пріоритетів саме цей напрямок. Крім того, слід було, реорганізувати патронажну службу родини, залучивши до цього спеціалістів-лікарів, педагогів, психологів та соціальних працівників для полегшення проблем довідок , медоглядів, оформлення документів, пенсій, надання пільг тощо.