Главная | Обратная связь

Робесп'єр і Великий терор

На вимогу Робесп'єра 14 фрімера другого року (4 грудня 1793) був організований уряд із винятковими повноваженнями. Зібрання стало єдиним центром управління. Воно взяло на себе в принципі всю повноту влади. Щоб уникнути самодіяльності в провінції були обмежені повноваження народних обранців. Дії деяких, наприклад Фуше, були розкритиковані. Робесп'єру не подобалися атеїзм та політика дехристіанізації. Під його впливом було затверджено закон, що гарантував свободу культів, потім інший, який визнавав безсмерття душі. Робесп'єр послав на північ уповноважених із завданням покласти край безпорядкам, причиною яких були дії революційної армії. Саму революційну армію теж було розпущено.

У Парижі Комітет громадського порятунку розпочав заходи з метою обмеження впливу санкюлотів у Зібранні. До кінця березня 1794 року він зумів знищити ліве крило монтанярів, стративши лідерів «надмірних»: Ебера, Моморо, Ронсена і Венсана. «Розлючені», яких очолювали Жак Ру, Леклерк та Варле, потрапили до в'язниці. На початку квітня настала черга правого крила монтанярів під керівництвом Жака Дантона. «Попустителі», як називали групу Дантона, були страчені за вироком процесу, в якому Дантону відмовили в праві особисто захищати себе. Також гільйотиновані Фабр д'Еглантін, творець революційного календаря і Каміль Демулен, колишній приятель Робесп'єра.

Тоді, коли в провінції терор припинявся, в столиці він тільки загострився після затвердження закону преріяля, за яким політичні злочини міг судити тільки революційний трибунал. Визначення ворога революції було поширене на всіх, хто намагався звести нанівець свободу силою чи підступом. Не було більше свідків чи адвокатів. Вироків існувало лише два - свобода або смерть. Закон плеріяля породив Великий терор. Впродовж кількох тижнів в Парижі було гільойтиновано понад 1400 осіб.

На початку літа 1794 року військові зусилля нації врешті-решт дали плоди. Перемога в битві при Флерюсі 26 червня 1794 року дозволила французькій армії знову захопити Бельгію.

Воюючи із фракціями й знищуючи найзавзятіших прихильників терору, Робесп'єр нажив собі чимало ворогів. Його політичний вплив зростав. Коли він головував на святі Верховної Істоти 10 червня 1794 року, його противники бурчали, що він прагне особисто захопити всю владу. Тимчасовий відхід Робесп'єра від політичних справ дозволив згрупуватися його супротивникам, куди входили представники Комітету загальної безпеки та колишні уповноважені, такі як Тальєн та Фуше.

Коли Робесп'єр вирішив знову з'явитися в Конвенті, то розпочав із загрози нових чисток, натякнувши на деяких депутатів, імен яких на біду собі не назвав. При підтримці Маре зав'язалася змова. 9-го термідора другого року (27 липня 1794) Робесп'єра звинуватили й заарештували. Міські власті Парижа визволили його проти власного бажання й допровадили у ратушу. Але санкюлоти, деморалізовані ліквідацією секційного руху після знищення еберистів й невдоволені встановленням максимальної заробітної платні, на допомогу не прийшли. Зібрання одразу ж оголосило його поза законом і прислало війська, які взяли будівлю штурмом. Наступного дня, 28 липня 1794 року, Робесп'єра та його головних прибічників гільйотинували. Термодеріанське зібрання одразу ж закликало повернутися депутатів-жірондистів й поклало край терору.

Нову конституцію, Конституцію третього року, Конвент затвердив 29 месідора (17 серпня 1795). Її ратифікували через плебісцит у вересні. Вона вступила в дію з 4 вандем'єра (26 вересня) того ж року й стала основою режиму Директорії.

Директорія

За революційним календарем Директорія діяла з 4 брюмера четвертого року до 18 брюмера восьмого року. Це була друга спроба встановлення стабільного конституційного режиму. Встановлення миру на заході й кінець першої коаліції дозволив запровадити нову конституцію. Уперше в історії Франції законодавча влада складалася з двопалатного парламенту: ради п'ятсот (500 членів) та ради старших (250 членів). Виконавча влада належала директорії із п'яти осіб, яких призаначала рада старших із списку, наданому радою п'ятиста. Міністри та п'ять директорів не звітувалися перед зібранням, але могли його розпустити. Як і в 1791 році не було передбачено жодного механізму розв'язання конфліктів.

Термідоріанці наполягли на тому, щоб дві треті обранців були із Зібрання. Західний регіон, долина Рони й схід Центрального масиву проголосували за депутатів-роялістів. Впродовж усього існування Директорії політична ситуація залишалася нестабільною. Роялістська «мережа кореспонденції» змішалася з політичною пропагандою. При підтримці братів Людовика XVI роялісти каламутили воду в країні. Прибічники повернення короля перемогли у виборах 1797 року. Помірковані республіканці організували у вересні того ж року державний переворот, прогнавши двох із п'яти директорів і проголосивши вибори 177-ми депутатів неправомірними. У 1788 році вибори здавалося обіцяли перевагу якобінцям. Тоді рада наділила себе правом призначати депутатів від половини виборчих дільниць. Термодоріанці утрималися при владі, але повністю дискредитували себе.

Економічна ситуація теж дала свій внесок у бажання французів повернутися до порядку. Система оподаткування не працювала. Асигнації втратили будь-яку вартість і були замінені на інші паперові гроші - територіальні мандати, з якими трапилося те ж, що й з асигнаціями. З 1797 року держава зажадала виплати податків готівкою, але через економічну кризу металічні гроші стали рідкістю. Після кількох років інфляції, пов'язаних із асигнаціями, у Франції розпочався період зниження цін, який особливо боляче вдарив по сільському населенню. Неспроможне впоратися з величезним боргом, який накопичився за роки монархії та революції, збори вирішують оголосити банкрутство на «дві треті». Франція відмовлялася платити дві треті державного боргу, але підтверджувала одну треть. Щоб створити враження кредитоздатності перед кредиторами в 1798 році був накладений новий податок на двері й вікна. Цей податок збирався жандармами.

Завдяки зусиллям уряду громадського порятунку французькі війська перейшли до наступу. Весною 1796 року Франція розпочала великомасштабний наступ через усю Німеччину, щоб вимусити Австрію до укладення миру. Але саме італійська армія під командуванням молодого генерала Наполеона Бонапарта приносила одну несподівану перемогу за іншою й змусила Австрію підписати мирний договір де Кампо Форміо 17 квітня 1797 року. Між 1797 та 1799 роками майже вся Італія перетворилася в республіку-сестру із інституціями за французьким зразком. Перемоги полегшили фінансові проблеми Директорії, але робили її дедалі залежнішою від армії. Бонапарт став суддею у вирішенні внутрішніх проблем. Єгипетський похід мав на меті відрізати шлях до Індії Сполученому Королівству, але Директорія також не заперечувала від того, щоб віддалити від себе незручну підтримку корсіканця, який не приховував свого бажання влади.

Збільшення числа республік-сестер збентежило великі держави на чолі з Росією й Сполученим Королівством, що боялися домінування Франції у Європі. У 1798 році ці дві держави започаткували процес утворення другої коаліції. Французька армія під командуванням Брюна та Масени відбила наступ англійців, росіян та австрійців.

Правління Директорії завершилося державним переворотом 18 брюмера восьмого року (9 листопада 1798). Наполеон Бонопарт проголосив: «Громадяни, принципи, започатковані революцією, утвердилися. Вона закінчена». Директорію замінив інститут Консульства. Це був авторитарний режим під управлінням трьох консулів, перший серед яких мав усю повноту влади. Франція вступила в новий історичний період, в якому її доля буде в руках імператора.

12. Революцию 1789—1794 гг. во Франции принято считать классической буржуазной революцией. Ее недаром называют Великой. Она потрясла до основания все устои французского абсолютизма, еще незадолго до революции казавшиеся современникам незыблемыми; она низвергла все экономические и политические основы «старого режима» в одной из самых могущественнейших держав Европы.
Однако значение этой революции не исчерпывается масштабами только одной страны и рамками лишь одного десятилетия. Французская революция XVIII в. явилась крупнейшим событием всемирной истории и оказала существенное воздействие на весь ход последующего развития человечества, открыв эпоху триумфального шествия по земному шару самого прогрессивного тогда общественно-экономического и политического строя.
Основной причиной революции явился конфликт производительных сил, приобретавших все более выраженный капиталистический характер, и консервативных феодальных производственных отношений, в основе которых лежала монопольная собственность феодалов на землю, сословно-корпоративные ограничения в торгово-предпринимательской деятельности, цеховой строй, торговые монополии и т. д. Главным противником про-грессивных социальных преобразований являлся абсолютизм, окончательно исчерпавший все свои исходные прогрессивные возможности и превратившийся в оплот феодальной реакции. Особенно антинародной и реакционной являлась финансовая политика правительства, вследствие которой налоговый гнет на третье сословие постоянно усиливался. Собираемые с населения денежные средства расходовались крайне нерационально — они шли на содержание роскошного двора, на пенсии придворным, на дотации аристократии, на громадную армию. Вследствие этого казна была все время пуста, в то время как государственный долг достигал астрономических размеров — он равнялся национальному доходу за 50 лет.
Приближающаяся революция имела своими основными задачами ликвидацию абсолютной монархии, уничтожение политического господства феодального дворянства и обеспечение перехода государственной власти в руки буржуазии. Только при этих условиях могли быть приведены в соответствие производи-тельные силы и производственные отношения и тем самым обеспечено прогрессивное движение французского общества по пути капиталистического развития.
Важной особенностью Французской революции являлась ее идеологическая подготовленность. Трудами выдающихся мыслителей-просветителей Ф. А. Вольтера, Ш. Л. Монтескье, Ж. Ж. Руссо и др. была дана уничтожающая критика «старого режима», основанного на клерикально-абсолютистском произволе, сословных привилегиях, суеверии и мракобесии, убедительно обоснована его историческая несостоятельность. Одновременно были сформулированы некоторые основополагающие принципы новых общественных порядков, основанных на принципах «есте-ственного права», на разуме и справедливости. Самым внимательным образом изучался опыт практического революционного творчества, накопленный в Нидерландах, Англии и США. Опираясь на эти факторы, руководители Французской революции оказались способными не только разработать достаточно четкую программу борьбы, направленную на коренное преобразование всего общественно-политического строя своего отечества, но и мобилизовать здоровые силы нации на последовательную и радикальную реализацию этой программы. По всем этим причинам во Франции конфронтация буржуазии с феодальной реакцией приобрела гораздо более острый характер, чем это имело место во всех предшествующих европейских революциях, включая английскую; массовая поддержка, которая была оказана французской буржуазии со стороны трудящихся масс, придала революционным действиям в этой стране широкий размах, определила их радикализм и быстрые темпы развития. По оценке Дж. Рюдэ, «революция во Франции пошла намного дальше, чем где-либо, не только в том смысле, что она была более насильственной, более радикальной, более демократической..., но и потому, что она поставила проблемы и выдвинула классы, которые другие европейские революции (да в этом отношении и американская революция) оставили в широком плане не затронутыми».

Расстановка классовых сил накануне революции во Франции была более четкой, чем в Английской буржуазной революции XVII в. В контрреволюционный лагерь входили два привилегированных сословия — духовенство и дворянство, которые составляли около 1 % населения Франции (соответственно 140 и 130 тыс. чел. из 26 млн), но владели 80 % всей земли в стране. Главой контрреволюционного лагеря был король, духовенство и дворянство являлись опорами королевского абсолютизма. В революционном лагере было представлено подавляющее большинство населения Франции. Важнейшей составной частью, авангардом этого лагеря, осуществляющим политическое руководство революцией, являлась буржуазия; массовость революционному лагерю придавали широкие слои народа — крестьянство (ок. 23 млн чел.) и зарождающийся пролетариат, составлявшие главную дви-жущую силу революции. Выдвигая лозунги свободы, равенства и братства, буржуазия смогла поднять и повести за собой все третье сословие. По справедливому замечанию А. Собуля, хотя революция была выгодна в первую очередь буржуазии, она не была делом одной только буржуазии, но приобрела поистине общенациональный характер. Важно при этом иметь в виду, что народные массы еще не имели и не могли иметь в то время собственных политических программ, поскольку тогда они не были способны к самостоятельному общественно-политическому творчеству. В период революции они решали не свои собственные задачи, а те задачи, которые ставила перед ними буржуазия, объективно отражавшая насущные требования тогдашней эпохи.
Французская буржуазная революция прошла в своем развитии три этапа:
Июль 1789 г. — август 1792 г. (период господства так называемых конституционалистов (фейянов) — блока крупной финансовой буржуазии и либерального дворянства);
Август 1792 г. — июнь 1793 г. (период господства жирондистов — более радикальных слоев крупной и средней торгово- промышленной буржуазии, преимущественно провинциальной);
3. Июнь 1793 г. — июль 1794 г. (период господства широкого блока революционно-емократических сил, так называемых яко-бинцев, объективно отражавших интересы мелкой, отчасти средней буржуазии, ремесленников, крестьянства).
Таким образом, на каждом последующем этапе революции ее руководство осуществлялось все более радикальной группировкой. Это дает основание утверждать, что общая тенденция революции заключается в ее развитии по восходящей линии.

Падение якобинцев, исчерпавших к лету 1794 г. свои революционные потенции и утративших поддержку широких народных масс, возвратило к власти крупную буржуазию. Однако ни это событие, ни последовавшие за ним многочисленные перевороты, воплощавшиеся в частые смены государственных форм и политических режимов, не смогли возвратить Францию в дореволюционное состояние — настолько радикальными и необратимыми оказались изменения, произошедшие за столь краткий исторический срок, каковыми оказалось революционное пятилетие.