Главная | Обратная связь

КОНСТИТУЦІЯ І ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Конституція США - одна із самих старих і стабільних. У США реальна політична влада розділена на три гілки влади. У інших же парламентських демократіях вона зосереджена в руках єдиного верховного законодавчого органа. Повноваження політичної влади розділені між національним урядом і урядом штатів, тоді як у більшості європейських країн влада концентрується в центрі - у руках національного уряду.

Конституція США, одна із найстарших нині чинних конституцій і одна із найбільше "жорстких": за 200 років у неї було внесено всього 26 поправок, 10 із них були внесені в 1791 році, так званий Білль про права. На противагу юридичної конституції існує, на думку американських теоретиків, "жива конституція". Іншими словами, Конституція 1787 року діє в даний час із численними доповненнями у виді судових прецедентів, законів Конгресу, актів президентів.

Під дахом Конституції 1787 року розвивалися й удосконалювалися і саме законодавство, і законодавча техніка, і вся система правозахисних механізмів, що дозволило американцям процвітати в багатьох відношеннях, а головне, забезпечити стабільність і правонаступність у своєму економічному і соціальному розвитку. У силу гнучкості конституційного механізму забезпечення законності серйозних спроб скомпрометувати правові механізми, що існували, не починалося протягом двох сторіч. Конституція дотепер є юридично активної; 27 поправка до неї була прийнята лише в 1992 році.

Проте коли мова йде про вплив Конституції, то варто пам'ятати що в її словах і фразах немає нічого магічного. Могутня не сама конституція, а конституційна система. Ця система складається, по-перше, із відношення суспільства до Конституції, а по-друге, із зразків поводження й інститутів, вирощених навколо конституції.

Досвід інших країн підтверджує грунтовність цієї точки зору. Десятки країн писали свої конституції, але деякі з них виявлялись або декларативними, або неефективними для прав громадян.

Що б не було в інших країнах, у США конституційне правління є могутньою силою, із котрої необхідно рахуватися. Американська Конституція є живим законом, оскільки вона реально проведена в життя, у тому числі і за допомогою "судового контролю". Суди - ефективні провідники конституційної системи. Вони могутні, і важлива їхня роль у конституційному контролю. Коли люди говорять про конституцію як про живий закон, вони звичайно мають наувазі ті концепції і трактування, що були винайдені, розвинуті та поширені судами.

Але необхідно звернутися і до теорії. Конституція безумовно має верховенство над усіма джерелами права. Вона має вищий авторитет. Жодна людина, жодна гілка влади - ні президент, ні Конгрес, ні поліцейський на перехресті - не мають права ігнорувати Конституцію; її формулювання і правила є законом для всіх, а суди виступають у ролі провідників Конституції; вони мають право піддавати перевірці конституційні дії з метою оголосити їх недійсними і безсилими. З шанобливого відношення до Конституції починається і законослухняність і довіра до влади, що засновує свої дії насамперед на конституційних законах; саме їхня сукупність і ефективна дія надає політичній системі й уряду сталість і легітимність.

53-Після здобуття незалежності Сполучені Штати отримали можливість для вільного та динамічного соціально-економічного та політичного розвитку. Проте наприкінці XVIII - на початку XIX ст. спостерігалося відставання промисловості США від провідних європейських країн, зокрема Англії. Однак етап первісного нагромадження капіталу відбувався дуже швидко, а підприємницький дух американців та активне впровадження нововведень сприяли швидкому подоланню промислового відставання. Економічний розвиток США першої половини століття характеризувало кілька важливих чинників:

o "транспортна революція" дала змогу створити в країні широку мережу залізничних та пароплавних шляхів сполучень, спонукала розвиток торгівлі, переміщення товарів та населення, спеціалізацію окремих районів;

o розширення території США на Захід і створення там центрів сільськогосподарського виробництва;

o прискорений розвиток бавовняного плантаційного господарства Півдня, що ґрунтувався на праці рабів, із низькою собівартістю продукції, яка надходила переважно на експорт;

o "індустріальна революція" у північно-східних штатах, яка створила великі промислові центри країни.

Розвиток транспортної мережі зумовлювався величезними просторами США і потребами торгівлі. Будівництво залізниць і спорудження каналів, що з'єднували внутрішні райони країни з атлантичним узбережжям, почалося в 30-х рр. Як правило, його фінансували федеральний уряд та адміністрації штатів. Великою була також частка приватного та іноземного капіталу. Водночас залізничний бум супроводжувався поганою організацією праці, недоліками у плануванні, примітивною технікою, корупцією та зловживаннями. Однак найголовніше завдання для нації, що розвивається, було виконане і в 60-х роках XIX ст. США випередили всі країни світу за протяжністю залізничних магістралей.

Безперечно, "транспортна революція" сприяла колонізації Заходу, хоча сучасні американські історики сперечаються щодо її впливу на ці процеси. Величезні вільні простори приваблювали переселенців, які мріяли про землю. Це зумовило переважно сільськогосподарський характер економіки цих регіонів. Вирощування зернових та розведення м'ясо-молочної худоби визначили їх спеціалізацію, хоча сільськогосподарське виробництво розвивалося і в північно-східних та південних районах. На Заході переважало фермерське господарство, що ґрунтувалося на сімейній праці. Землю купували або захоплювали самовільно (законом 1841 р. самовільно захоплені землі дозволялося викуповувати). Більшість ферм були сімейного типу. Фермери не зазнавали феодальної експлуатації. Вони могли більше продавати й купувати товарів, ніж селяни, які залежали від поміщика. Вони цілком задовольняли потреби американського населення в сільськогосподарській продукції. Пшениця, кукурудза, свинина та інші сільськогосподарські товари вивозилися на схід та південь США. Фермерські господарства сприяли швидкому розвитку капіталістичної економіки.

Застосування сільськогосподарських машин підвищило продуктивність сільськогосподарської праці й визначило його орієнтацію на ринок. Проте життя фермерів було позначене важкою працею, постійною нестачею грошей та вільного часу. Робітники ферм отримували незначну платню, якої ледве вистачало для прожиття. Кращі землі належали багатим фермерам. Однак порівняно з Європою кількість фермерів у США була більшою, що й визначило фермерський характер сільського господарства країни.

Вирощування бавовни обумовило характер рабовласницьких штатів Півдня. У цей період бавовна замість тютюну стала основною культурою рабовласницького Півдня, більша частина якої вивозилася в Англію. Поширювалося вирощування цукрової тростини. Екстенсивне плантаційне господарство мало "переміщуватися" на нові землі, оскільки бавовна і тютюн виснажували землю. Зростання попиту на бавовну також спонукало плантаторів захоплювати нові землі на півдні та заході країни. В заселенні вільних земель було зацікавлене суспільство, але в цій справі рабовласники вирізнялися агресивністю, непримиренністю у відстоюванні інтересів Півдня. Після прийняття в 1809 р. закону про заборону ввезення рабів тривалий час їх завозили до США контрабандно. У1860 р. в країні було близько 4 млн темношкірих рабів. Вільних афроамериканців на Півночі, де деякі штати скасували рабство, було близько 500 тис. осіб.

Саме у вирощування бавовни, яке ґрунтувалося на рабській праці, вкладався капітал. Текстильні фабрики на північному сході країни та за кордоном постійно потребували бавовни, а тому попит на неї був стабільним. Плантатор використовував працю власних рабів, утримання яких коштувало дешевше, ніж виплата заробітної плати робітникам. Розширенню бавовняних плантацій сприяли наявність вільних земель та придатний клімат. Отже, незважаючи на архаїчний характер плантаційного господарства, яке базувалося на експлуатації рабів, Південь став головним експортером бавовни та стимулював індустріальний розвиток північно-східних штатів.

Машини на фабриках почали використовувати насамперед у текстильній промисловості, яка зосереджувалась у північно-східних штатах. Робітничий клас формувався за рахунок емігрантів і молоді з навколишніх ферм.

На відміну від Старого світу (Європи), статичного, наскрізь проникнутого становими забобонами й усталеними традиціями, США вражали своїм динамізмом, мобільністю та широкими можливостями для досягнення успіху. Здавалося, що перед честолюбною, наполегливою і працьовитою людиною немає жодних бар'єрів. Багаті американські промисловці виходили з "низів" суспільства. За кількістю мільйонерів США випереджали всі країни Європи разом узяті. Звісно, чисельність багатих людей у США перевищувала офіційно зареєстровану, оскільки звичним явищем стало приховування своїх прибутків від податкових служб. Реальність була такою: в найбільших північно-східних містах США 1 % громадян володів половиною багатств, а інші мали лише незначну частку або взагалі були жебраками.

Особливістю американського суспільства була його мобільність - часта зміна професій у пошуках найприбутковіших, переміщення на нові місця проживання, постійне прагнення до поліпшення свого матеріального статку і досягнення вищого соціального статусу. Ідеал американського суспільства становила людина, що створила себе сама завдяки енергії та спритності.

Еміграція з європейських країн сприяла зростанню населення США. З 1812 по 1852 р. населення країни збільшилося з 7 млн 250 тис. до 23 млн осіб. Мільйони емігрантів, що прибули до Сполучених Штатів у першій половині XIX ст., приваблювали вільні землі, широкий ринок праці та чудові американські можливості. Значна частина переселенців колонізувала Захід і докорінно змінила демографічну ситуацію в країні - сільськогосподарський Захід за кількістю населення випереджав рабовласницький Південь та промисловий Північний Схід.

Серед переселенців, що приїхали до Сполучених Штатів у середині століття, переважали німці та ірландці. Німці створювали фермерські господарства на Заході й досягали значних успіхів, оскільки користувалися підтримкою національних товариств, заснованих попередніми поколіннями німецьких емігрантів. Ірландські емігранти, навпаки, були бідними і не могли купити землю. Переважна більшість із них мусили найматися на некваліфіковану роботу в містах, жити у бідних кварталах, постійними супутниками яких були бруд, хвороби, злочинність, пияцтво, висока смертність. Релігійний чинник зумовлював насторожене ставлення американців до ірландських емігрантів. Претендуючи на некваліфіковану працю, ірландці витісняли з цього сектору ринку праці промислових міст представників африканської раси, що спричиняло вуличні сутички.

Темношкіре населення Півночі, на відміну від рабів Півдня, теоретично мало свободу і могло звертатися до урядових органів для захисту їхніх прав. Однак численні дискримінаційні акти - у сферах праці, релігії, освіти, забезпечення житлом, праві займатися політикою тощо - зводили цю свободу нанівець.

Докорінно відрізнялося від інших регіонів країни суспільство південних штатів. Високоприбуткове плантаційне господарство, володіння рабами давали змогу плантаторам вести розкішне аристократичне життя. Південне суспільство наскрізь було проникнуто расистськими настроями. Ті види робіт, які виконували темношкірі, вважалися недостойними білої людини. Рабовласники намагалися узаконити рабство на нових територіях, а конституції північних штатів забороняли його. Громадськість Півночі співчувала рабам, але мало хто виступав за їхнє звільнення, адже вони вважалися приватною власністю плантаторів. Інколи раби підіймали повстання. Найбільшим із них було повстання 1831 р. у Віргінії під керівництвом Ната Тернера. Прихильники скасування рабства - аболіціоністи - допомагали рабам втікати від плантаторів. Були створені таємні маршрути для темношкірих втікачів, які переправлялися на Північ і в Канаду. Приєднання в 1854 р. захоплених у Мексики територій (до складу США увійшло два штати - Канзас і Небраска) викликало гостре протиборство між плантаторами і противниками рабства.

Аболіціоністський рух - громадсько-політичний рух за скасування рабства темношкірих. Перша організація аболіціоністів - "Товариство боротьби за ліквідацію рабства" - виникла 1775р. в Пенсільванії. Ті голова - Франклін - у 1790р. надіслав американському Конгресу петицію про звільнення рабів. У 40-х рр. XIX ст. в аболіціоністських організаціях США налічувалося близько 200 тис. осіб. У 1840р. активісти руху створили "Партію свободи". В переважній більшості аболіціоністи тримались осторонь практичної політики, намагаючись вплинути на суспільну свідомість, перевиховати рабовласників публічними проповідями та публікаціями в пресі.

Найвідоміші лідери руху - К. Фоллен, А. Таппан, Т. Паркер, Г. Сміт, У. Ллойд Гаррісон, В. ФіліпсДж. Браун.

Конгрес США прийняв закон, за яким населення цих штатів саме визначало правомірність рабства. Рабовласники за допомогою озброєних банд найманців намагалися запровадити рабство в штаті Канзас. Фермери чинили опір. Протягом 1854-1856 рр. тут точилася громадянська війна. Фермери взяли гору над рабовласниками, але уряд послав до Канзасу війська, які допомогли рабовласникам відновити владу. У 1857 р. Верховний суд США дозволив переслідувати і ловити рабів-втікачів на всій території країни, а також оголосив неконституційним будь-який закон, що забороняв рабство. Це викликало різке невдоволення народних мас на Півночі та Заході. Ситуація в країні загострилася.

1859 р. загін повстанців під керівництвом білого фермера Джона Брауна захопив армійський арсенал і намагався викликати масове повстання рабів на Півдні та знищити рабство. Повстання було жорстоко придушене, а Дж. Брауна страчено. Це повстання стало ніби репетицією Громадянської війни, що розпочалася в 1861 р.

У першій половиш XIX ст. у політичному житті США відбулося становлення двопартійної системи. Це означало, що кандидати у виборні органи та президенти США висувалися від двох партій на основі певних політичних платформ. Перше нечітке розмежування на партії відбулося ще під час прийняття федеральної конституції 1788 р., коли виявилися суперечності між федералістами та антифедералістами. Другим кроком до формування партій стало різне ставлення до Великої французької революції та оголошення Англією війни республіканській Франції. Демократичні верстви населення вимагали підтримати Францію, а федералісти виступали за підтримку Англії, ґрунтуючись на суто економічних інтересах.

Т. Джефферсон, лідер антифедералістів ("джефферсонівські республіканці", пізніше - національні республіканці), у 1800 р. був обраний президентом країни. Своє президентство він почав закликом до злагоди: "Ми всі - Республіканці, ми всі - Федералісти". У внутрішній політиці Т. Джефферсон намагався суворо дотримуватися Конституції США, створювати умови для підприємницької діяльності американців. Йому вдалося придушити заколот з метою створення Конфедерації Північних штатів, яку очолював віце-президент А. Бур. Зовнішня політика Джефферсона була спрямована на розширення території США, зокрема було приєднано у 1803 р. штат Луїзіана. У 1804 р. його було переобрано президентом на другий термін.

Демократична партія організаційно оформилась у середині 20-х рр. XIX ст. Вона об'єднала підприємців Півночі, землевласників Півдня та Заходу. Лідером партії був Е. Джексон, якого обрали президентом у 1828 р. За час його президентства демократичні основи в управлінні США зміцнилися: адміністративні посади стали виборними, було розширено виборче право населення, скасовано або обмежено майновий ценз на виборах тощо. Джексон став уособленням справжньої народної демократії. Дії його адміністрації спрямовувалися на задоволення потреб розвитку приватного бізнесу на принципах "рівних можливостей". Зокрема було ліквідовано Перший Національний банк США і розширено мережу приватних банків, що сприяло інтересам ділових кіл, дрібних і середніх фермерів, які потребували кредитів.

Національних республіканців, які перебували в опозиції до демократів, у 1834 р. змінила партія вігів, тобто була створена друга двопартійна система. Кандидат від партії вігів У. Гаррісон у 1841 р. став президентом країни. Обидві партії мали підтримку промислових кіл Півночі, сільськогосподарських виробників Заходу та плантаторів Півдня і в умовах наростання конфлікту між Північчю та Півднем схилялися до компромісного вирішення питання про рабство.

У1854 р. в м. Чикаго була створена Республіканська партія, яка мала вплив на північно-східні штати. Головною вимогою Республіканської партії була ліквідація рабства на всій території США. Кандидатом у президенти від Республіканської партії був А. Лінкольн.

У США існували й інші партії, однак вони були нечисленними і не відігравали помітної ролі у політичному житті. Зокрема робітничі партії виступали із закликами до встановлення 8-годинного робочого дня, соціального захисту трудівників, підвищення заробітної плати. У1848 р. була створена партія фрисойлерів ("фрі сойл" - вільна земля), яка заявляла, що головним у політиці має стати "обмеження і встановлення перешкод рабству". У тому ж році за її кандидатів голосувало 300 тис. осіб.

Зовнішня політика США у першій половиш XIX ст. зумовлювалася потребами швидкого економічного розвитку. Промисловість північно-східних штатів потребувала розширення торгівлі і нових ринків збуту для своїх товарів, а плантаційне господарство Півдня внаслідок примітивного, екстенсивного характеру не могло розвиватися без нових територій.

Першим територіальним надбанням США стала величезна територія (2,6 млн хв. км) у басейні р. Міссісіпі з важливим для розвитку американської торгівлі портом Новий Орлеан, яка була названа Луїзіаною. Спочатку ця територія належала Іспанії, але на початку століття її захопив Наполеон Бонапарт. Плани французького імператора про створення нової колоніальної імперії стурбували США, які, загрожуючи вступити у війну з Францією на боці Англії, змусили його поступитися Луїзіаною за 15 млн дол. Крім родючих земель, Сполучені Штати отримали й право контролю над центральною річковою системою континенту.

Президент Т. Джефферсон у 1805 р. оголосив нейтралітет у війні Франції з Англією. Британський військово-морський флот блокував США, конфісковував американські товари, що завдало величезної шкоди американській торгівлі. Відносини між державами стали напруженими і в червні 1812 р. президент Дж. Меді-сон оголосив війну Англії. США не мали достатньої військової сили і могли розраховувати лише на 7 тис. регулярних військ та добровольців з окремих штатів. Тому перша їхня спроба завдати поразку англійцям і захопити Монреаль закінчилася невдачею і британські війська захопили Детройт. Водночас певних успіхів американці досягли на морі, де знищили декілька англійських кораблів. У 1813 р. американські війська звільнили Детройт і змусили британців відступити в Канаду. Наступного року американський флот завдав поразки англійцям на озері Шамплейн і знову змусив відступити 10-тисячну британську армію. Однак у серпні британський флот на східному побережжі висадив десант, що рухався до столиці. Президент мусив залишити Вашингтон. Остання битва відбулася у січні 1815 р., хоча напередодні у Генті (Бельгія) між США та Англією було підписано мир. Американські війська під командуванням майбутнього президента Е. Джексона у цій битві завдали поразки англійцям.

Війна не принесла територіальних надбань США, але зміцнила національне почуття американців. Міністр фінансів А. Галлатін зазначив: "Війна відновила національне почуття і характер, які дала Революція (Війна за незалежність. - Лет.) і які постійно послаблювалися. Віднині люди мають більше спільних інтересів, з якими пов'язані їхня гордість та політичні дії. Вони стали більше американцями, оскільки більше себе почувають нацією. Я впевнений, що незалежність Сполучених Штатів тепер буде краще гарантованою".

Ще напередодні англо-американської війни США окупували Флориду, яка належала Іспанії. У 1819 р. вони змусили Іспанію без викупу передати їм Флориду та західну частину материка до 42-ї паралелі. Це відкрило шлях до широкої експансії до Тихого океану.

Сполучені Штати загалом підтримували національно-визвольну боротьбу народів Латинської Америки. У 1822 р. президент Дж. Монро визнав незалежність Колумбії, Чилі, Мексики та Бразилії. США встановили з ними дипломатичні відносини й розширювали торгівлю. Втручання Священного союзу в справи латиноамериканських держав розцінювалися США як замах на суверенітет держав, які звільнилися у ході визвольної війни. Цього разу США відійшли від традиційної політики невтручання і 2 грудня 1823 р. Мокро проголосив знамениту доктрину. Головний зміст її був викладений у 4 пунктах: 1) Сполучені Штати не втручатимуться у війни на Європейському континенті; 2) Сполучені Штати не втручатимуться у справи колоній або залежних територій європейських країн; 3) Американський континент закритий для майбутньої колонізації; 4) будь-яка спроба європейських країн встановити своє панування над народами Американського континенту буде розглядатися як недружній акт стосовно США. Доктрина Монро свідчила про спроби США стати політичним лідером у Західній півкулі.

Свою зовнішньополітичну стратегію Сполучені Штати втілили у життя, розв'язавши війну проти сусідньої Мексики (1846- 1848). Війна завершилася повною перемогою США і приєднанням Техасу, Каліфорнії. Аризони і Нової Мексики. Таким чином, територія Сполучених Штатів зросла до 7 млн 800 тис. кв. км і майже досягла розмірів Європейського континенту.