Главная | Обратная связь

Інтеграційні процеси у європейському науково-освітньому середовищі.

Однією з передумов входження України до єдиного Європейського та Світового освітнього простору є впровадження європейських норм в освіті, науці і техніці, поширення власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС. «Болонським процесом» в останні роки називають діяльність європейських країн, спрямовану на те, щоб зробити узгодженими системи вищої освіти цих країн. Болонський процес – один із інструментів загальної світової тенденції нашого часу – глобалізації. Ключова позиція реформування: Болонські вимоги – це не уніфікація вищої освіти в Європі, а широкий доступ до багатоманітності освітніх і культурних надбань різних країн. Визначальними критеріями освіти в рамках Болонського процесу є: якість підготовки фахівців; зміцнення довіри між суб’єктами освіти; відповідність європейському ринку праці; мобільність; сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки; посилення конкурентоспроможності європейської системи освіти. Головна мета процесу – це консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості і урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі.

Болонський процес – це реалізація зобов'язань, прийнятих європейськими країнами, реформувати свої системи вищої освіти в сторону конвергенції. Європейська Комісія - учасник Болонського процесу.

У розвитку Болонського процесу умовно виділяють чотири періоди.

Перший період охоплює 1957-1982 рр. Початком його вважають Римський договір 1957 р., а також документи Конференції міністрів освіти 1971 р., які визначили основні положення загальноєвропейського виміру в освітніх системах. Ці положення знайшли свій розвиток у Програмі дій, яка була презентована у 1976 р.

Наступний другий період – 1983-1992 рр. Цей період характеризується уточненням цілей та завдань, поглибленням кооперації вищої освіти у межах Євросоюзу; відпрацьовувались правові аспекти щодо суб’єктів навчального процесу, розроблялись відомі міжнародні проекти – Сomet, Frasmus, LingWa, Tempus та ін., у яких наголошувалось на необхідності посилення взаємозв’язків та удосконалення структури вищої освіти, узгодженнях між вищими навчальними закладами навчальних планів і програм, сприяння вивченню іноземних мов та ін.

У 1980 р. почалось формування інформаційної мережі EVRVDICE, в рамках якої готується і поширюється інформація про національні системи освіти у країнах Європейського Союзу. На початку 2004 р. вона обє’днувала 30 країн. Її підрозділи здійснюють порівняльні аналізи політики і організації національних освітніх систем, огляди і стратегічні індикатори зі спеціальних тем.

Безпосередньо під впливом Маастріхського договору, який у 1992 р.утворив Європейський Союз, розпочався третій період, під час якого почалося поглиблення ідеї європеїзації вищої школи, інтеграції національних систем освіти. Актуалізовано соціально-політичні аспекти цілей і характеру Болонського процесу. У цей період, особливо із середини 90-х рр., посилились прояви практичного втілення ідей Болонського процесу, розширення його у Східну Європу, у т.ч. й на Україну, усвідомлення зростання ролі знань, як передумови економічного зростання, підвищення конкурентноспроможності у глобальному масштабі і зниження рівня безробіття.

Власне, завдання із створення універсальної структури освітнього процесу в Європі були поставлені у Сорбонській спільній декларації про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти 1998 р., завдання якої спрямовані на створення відкритого європейського простору вищої освіти, який має стати більш конкурентноспроможним на світовому ринку освітніх послуг, та Болонській спільній заяві європейських міністрів освіти 1999 р.

Саме з 1999 р. почався четвертий період у розвитку Болонського процесу. Його характерна особливість – активне практичне втілення ідей і цілей.

Із 45 країн Європи до Болонського процесу (станом на травень 2005 р.) вступили 44 країни (лише одна європейська країна – Білорусія – не є членом Болонського процесу). Нині в цей процес все активніше прагнуть включитися не тільки країни, а й окремі університети, адже, вони водночас проводять дослідницьку та просвітницьку роботу, займають провідне місце у впровадженні в життя нових ідей і в той же час роблять значний внесок у конкурентоспроможність економік країн, де вони розташовані, та забезпечують соціальну єдність населення, приймаючи активну участь у житті суспільства та регіональному розвитку.

Пропозиції, які розглянуто і які виконуються у рамках Болонського процесу, зводяться в основному до шести таких ключових позицій:

1. Введення двоциклового навчання (бакалаврат (тривалість навчання не менше 3-х і не більше 4-х років) та магістратура (1-2 роки навчання після 1-го ступеня). Передбачено й отримання докторського ступеня, за умови загальної тривалості навчання 7-8 років.

2. Запровадження кредитної системи (система трудомісткості навчальної роботи).

3. Контроль якості освіти (організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка має грунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники).

4. Розширення мобільності студентів, викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом.

5. Забезпечення працевлаштування випускників (орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників мають бути застосовані й практично використані на користь усієї Європи).

6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти (конкурентноздатність на світовому ринку освітніх послуг).

 

Важливу роль для освітньої європейської інтеграції має «Загальна декларація прав людини» (10 грудня 1948 р.), прийнята Генеральною асамблеєю Організації Об’єднаних Націй.У ст. 26 документу записано: «Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов’язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного»(виділено авторами).

Визначено також, що освіта повинна: а) бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод; б) сприяти взаємопорозумінню, терпимості і дружбі між народами, расовими або релігійними групами; в) сприяти діяльності Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру.

Вказані положення конкретизовано у ст. 4 «Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти», схваленій Генеральною асамблеєю Організації Об’єднаних Націй, яка відбулася в Парижі 14 листопада – 15 грудня 1960 р. У цій статті визначено, що держави, які є сторонами Конвенції, повинні зробити «... вищу освіту доступною для всіх на основі повної рівності і залежно від здібностей кожного ...».

Принципи Болонського процесу втілені у конвенціях Ради Європи і ЮНЕСКО, прийнятих у 50 – на початку 90-х рр. XX ст.: 1. – Європейська конвенція про еквівалентність дипломів, що забезпечують університети (1953 p.); протокол до неї (1964 p.); 2. – Європейська конвенція про еквівалентність періодів університетської освіти (1956 p.); 3. – Європейська конвенція про академічне визнання університетських кваліфікацій (1959 p.); 4. – Конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту і вчених ступенів у державах Європейського регіону (1979 p.); 5. – Європейська конвенція про загальну рівнозначність термінів університетської освіти (1990 p.).

Положення зазначених документів закріпила зустріч у Маастріхті 1992 р., яка зняла кордони ЄEC і поставила питання не тільки про створення єдиного політичного, економічного і валютного союзу держав, підписавших Договір, але і формування єдиного освітнього простору як завдання, визначеного ще договором про створення Європейського Економічного Співтовариства.

Були розроблені: Біла книга «Розвиток, знання і зайнятість. Викладання і навчання: розвиток суспільства, що навчається» (1995 р.) і Зелена книга «Освіта – підготовка – дослідження: перепони до транснаціональної мобільності» (1996 р.). У цих книгах не тільки обґрунтовувались три основні фактори впливу на освіту – інформаційне суспільство, інтернаціоналізація й науковий та технічний світ, але також акцентувалась увага на необхідності вироблення узгодженої освітньої політики.

У 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО 43 країни, в тому числі Україна, підписали Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, які відносяться до вищої освіти європейського регіону. Вона задекларувала наявність та цінність різноманітних освітніх систем, поставила за мету створення умов для того, аби якомога більше людей, скориставшись здобутками національних систем освіти, отримали можливість бути мобільними на європейському ринку праці.

У«Великій хартії університетів» (вересень 1988 p.) вказано,що майбутнє людства значною мірою залежить від культурного, наукового і технологічного розвитку, зосередженого в центрах культури, знань та досліджень, якими є університети. Також сформульовано основні принципи та засоби діяльності університетів. Визначено, що «університет – автономна установа в суспільстві з різною організацією, що є наслідком розходжень у географічній та історичній спадщині. Університет створює, вивчає, критично осмислює, передає культуру за допомогою проведення досліджень і навчання» (виділено авторами). При цьому акцентовано: «щоб відповідати вимогам сучасного світу, його дослідницька та викладацька діяльність має бути морально й інтелектуально незалежною від будь-якої політичної и економічної влади.

У «Великій хартії університетів» сформульовані принципи викладання і дослідницької роботи в університетах. По-перше,навчання у них має відповідати постійно змінюваним потребам і запитам суспільства, науковим досягненням, що змінюються. По-друге,оскільки свобода викладання, досліджень і навчання є основним принципом університетського життя, то як керівні органи, так і університети, кожний у межах своєї компетенції, повинні гарантувати дотримання цієї функціональної вимоги. По-третє,університет є хранителем традицій європейського гуманізму, тому він постійно прагне до досягнення університетського знання, перетинає географічні та політичні кордони, затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур. По-четверте,для забезпечення ефективного функціонування університетів на роботу в них потрібно брати викладачів і визначити їх статус відповідно до принципу неподільності дослідницької та викладацької діяльності. По-п'яте,кожен університет, з урахуванням конкретної обстановки, має гарантувати своїм студентам дотримання свобод і прав, за яких вони могли б досягти своїх цілей у культурному розвитку і в освіті.