 |
|
Економіка України в 40–90 рр. ХХ ст.
Господарство України в роки
Другої світової війни та повоєнної відбудови
З початком Другої світової війни в Україні відбувалися певні політичні та економічні зміни, зумовлені введенням радянських військ 17 вересня 1939 року до Західноукраїнських земель та включенням їх до складу радянської України.
У ході радянських реформ було націоналізовано і реконструйовано 2,5 тис. підприємств, що дало можливість ліквідувати безробіття; відбулася експропріація поміщицької землі та здійснено перерозподіл на користь селян і колгоспів 2 млн га землі. До кінця 1939 року 471 тис. безземельних або малоземельних селян отримали понад 1,1 млн поміщицької землі, десятки тисяч коней і корів, сільгоспреманент. Бідняцькі господарства звільнялися від податків, у той час як у важкому стані опинилися середняцькі господарства, на які лягав фіскальний прес держави. За рахунок коштів бюджету відкривалися школи, лікарні, створювалися санаторії, будинки відпочинку. Разом з позитивними явищами радянська влада розпочала колективізацію селянських господарств (13 %). Селяни не мали бажання вступати в колгоспи. Органи держбезпеки розпочали масові арешти поміщиків, заможних селян, урядовців і навіть членів КПЗУ. За межі України у 1940 р. було депортовано 137 тис. ос., що становило 20 % місцевого населення.
22 червня 1941 року нацистська Німеччина без оголошення війни вчинили напад на СРСР. Німецькі дивізії на східному фронті нараховували 3 712 танків, 4 950 літаків, 47 000 гармат та мінометів. Радянські формування налічували: 1 800 танків, 1 540 літаків, 34 000 гармат і мінометів. Відразу після вторгнення німецьких військ в Україну мільйони людей стали на захист від іноземного агресора не “завоювань соціалізму”, а, власне, життя, сім’ї, домівки, своєї Вітчизни. 40-мільйонний український народ, уся його територія, промисловий потенціал, сировинні та продовольчі ресурси були втягнуті в епіцентр світової війни. Командно-адміністративна система в порівняно короткі строки організувала перебудову господарства на воєнний лад. Під керівництвом створеного 30 червня 1941 року Державного комітету оборони було здійснено своєчасну і в цілому успішну евакуацію, головним чином з Лівобережної України, устаткування 550 великих і 500 середніх підприємств машинобудівної, металургійної, легкої та інших галузей промисловості, а також найціннішого майна радгоспів, машино-тракторних станцій, колгоспів, науково-дослідних установ, у тому числі Академії наук, 70 вузів, понад 40 театрів, 3,5 млн робітників, колгоспників та їхніх сімей. Так, Харківський тракторний завод уже в грудні 1941 р. випустив першу партію танків, а всього за роки війни 35 тис. танків. Робітники працювали по три зміни підряд.
З перших днів війни були ухвалені рішення, спрямовані на:
– введення загальної трудової повинності;
– мобілізацію та закріплення робітників на підприємствах, що випускали продукцію для фронту;
– підвищення заробітної плати працівникам вугільної, нафтової, металургійної галузей промисловості, транспорту та заводів, які виконували замовлення для фронту;
– перерозподіл робочої сили між підприємствами;
– введення позаурочних робіт і відміну відпусток;
– розширення підготовки кадрів у школах трудових резервів;
– перегляд норм виробітку (з 1943 р.).
При відступі Червоної Армії здійснювалася “тактика спаленої землі”, у ході реалізації якої спалювався урожай, знищувалися комунікації і підприємства, було зруйновано промисловий потенціал при відступі з Києва, підірвано ДніпроГЕС, затоплено більшість шахт, зруйновано 54 доменні печі.
Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов’яни були людьми другого сорту, їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Фашисти вважали Україну першочерговим об’єктом німецької колоніальної експансії, а українців – майбутніми рабами німецьких колоністів.
Фашистський окупаційний режим в Україні повинен був виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними й людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини; звільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини (2,5 млн осіб за час окупації) “життєвий простір” для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями впродовж наступних 30 років.
З перших днів окупаційний режим створив в Україні нові інституції. 20 серпня 1941 р. створюється рейхскомісаріат “Ук-раїна”, який включав 63,6 % території та 17 млн осіб. Формується допоміжна адміністрація – “цивільне управління” – міські управи з бургомістрами, волосні управи зі старшинами, у селах призначалися старости та поліцаї. Галичина увійшла до Польського генерал-губернаторства. Південно-Західна Україна і Одеса увійшли до “Трансністрії”, що відійшла до Румунії. 5 серпня 1941 р. Розенберг підписав наказ про введення трудової повинності в окупованих східних областях.
З метою пограбування України було створено “Центральне торгове товариство Сходу“. Від початку окупації до 1944 року “зусиллями“ тільки цього товариства з України було вивезено 9,2 млн т зерна, 622 тис. т м’яса та мільйони тонн іншої продукції, для перевезення якої було задіяно 1 418 тис. вагонів. 85 % усього забезпечення Німеччини продуктами з окупованих територій припадало на Україну.
У цілому наслідки війни та окупації для народного господарства України були надзвичайно важкими. Загинув кожен 6-й українець, упродовж війни загальні демографічні втрати становили 14 млн осіб. Зруйновано – 714 міст, 28 тис. сіл, 40 % економічного потенціалу, у тому числі 15 тис. промислових підприємств. Залишилося без домівок 10 млн осіб. З України вивезено: олії – 950 тис. т, масла – 108 тис. т, цукру – 400 тис. т, кормів – 2,5 млн т. Прямі збитки, завдані народному господарству України, становили 285 млрд крб, що у п’ять разів перевищувало асигнування республіки на побудову нових державних підприємств протягом трьох довоєнних п’ятирічок. Загальна сума втрат, яких зазнали населення і народне господарство України, становила майже 1,2 трл крб.
З 1943 р., у міру звільнення України від окупантів, розпочалася відбудова зруйнованої економіки. Поряд з цим здійснювалася конверсія промисловості, оскільки наприкінці війни більше половини обсягу промислового виробництва припадало на військову продукцію. З 1944 р. на українських машинобудівних заводах були налагоджені масові поточні методи виробництва, впроваджені верстати-автомати в патронному виробництві, широко використовувалася автоматична штамповка. На військових заводах випускалося 25 типів нових літаків, 23 типи авіаційних двигунів. У 1945 р. Україна виробляла 18 % загальносоюзного виробництва чавуну, 11,2 % сталі, до травня 1945 р. були відновлені 3 тис. промислових підприємств. Від українських радгоспів та колгоспів отримано 16,6 млн т зерна, 400 тис. т м’яса, 250 тис. т молока.
Основні зусилля в період повоєнної відбудови та економіч-ного розвитку були зосереджені на паливно-енергетичній, металургійній та машинобудівній галузях, транспорті.
За 1946–1950 рр., після відкачування майже 650 млн куб. м води, в Україні відновили роботу 129 шахт потужністю 52 млн т вугілля на рік. Відбувалося інтенсивне будівництво нових шахт, почалося освоєння Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну. На 1950 р. галузь досягла довоєнного рівня виробництва, але продуктивність та технічна оснащеність праці були низькими. Швидкими темпами відбудовувалися Дніпровська ГЕС, теплові електростанції: Зуєвська, Штерівська, Курахівська на Донбасі. Споруджувалися Миронівська, Луганська, Одеська, Слов’янська теплоелектростанції. Особливого значення у відбудовчий період набуває електротехнічна промисловість. Виробництво електромашин на Харківському електромеханічному заводі зростає у 2,2 рази, електродвигунів – у 3,3 раза. До 1950 р. в Україні побудовано три кабельних заводи, введено в дію Первомайський електромеханічний завод, Харківський завод важкого електромашинобудування, Запорізький трансформаторний завод. Почалася експлуатація Шебелинського родовища газу на харківщині.
У роки першої повоєнної п’ятирічки відроджувалася металургія. Відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі та 46 прокатних станів, почали діяти реконструйовані металургійні заводи – “Запоріжсталь”, “Азовсталь”, Краматорський, Єнакіївський. Будувалися нові підприємства, але собівартість та якість металу часто були незадовільними, слабо впроваджувалися новітні технології виробництва.
Особливе значення для економіки України мала відбудова важкого машинобудування. Відновили свою роботу Харківський турбогенераторний, Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний заводи. Ставали до ладу нові підприємства галузі – “Електроважмаш” у Харкові, “Трансформаторний” у Запоріжжі, “Авіаційний” та мотоциклетний у Києві, автобусний у Львові. Машинобудівна промисловість розвивалася найшвидше. Це сприяло розвитку річкового та морського транспорту, його модернізації.
Але, як і в довоєнні роки, слабо розвивалися підприємства легкої та харчової промисловості.
Відчутним був і дефіцит кадрів, особливо інженерно-технічних працівників. Відновлювалася робота фабрично-заводських училищ (50 ремісничих училищ – підготували 860 тис. фахівців).
У повоєнні роки Прикарпаття перетворилося у визначний індустріальний центр, що розвивався на вивезеній з Німеччини техніці й обладнанні. Промислове виробництво збільшилося за 1945–50 рр. на 230 %. Були споруджені заводи – електроламповий, інструментальний, автонавантажувачів, телеграфної апаратури та ін. У 1948 році почалася експлуатація найбільшого тоді в СРСР та Європі газопроводу Дашава – Київ, з 1951 року український газ з’явився у Москві. У цілому за перші п’ять повоєнних років чисельність робітників, зайнятих у промисловому виробництві в Західноукраїнському краї, зросла із 138 тис. до 284 тис. осіб. Темпи індустріалізації тут були найвищими в Україні.
Головним результатом напруженої праці українського народу було те, що до 1950 року промисловий потенціал було відбудовано. Обсяг випуску валової продукції у промисловості республіки впродовж 1946–1950 рр. збільшився у 4,4 рази та перевищив рівень 1940 р. на 15 відсотків.
Україна стала провідною індустріальною країною Європи:
– виплавка чавуну на душу населення була найбільшою;
– видобуток вугілля дорівнював Німеччині;
– частка промислового виробництва України в СРСР переважала Урал і Сибір.
Необхідно зазначити, що разом із позитивними економічними зрушеннями у 40–50-х рр. склалися серйозні проблеми у фінансово-грошовій системі та сільському господарстві.
14 грудня 1947 р. радянським урядом була прийнята постанова “Про проведення грошової реформи й відміну карток на продовольчі і промислові товари”. Старі гроші протягом одного тижня обмінювалися на нові з розрахунку 10:1. Одночасно проводилося об’єднання всіх попередніх державних позик у єдину нову двопроцентну позику, а старі облігації обмінювалися на нові з розрахунку 3:1. Грошова реформа 1947 р. “з’їла” заощадження населення, не вистачало товарів широкого вжитку.
Сільське господарство не змогло відчутно наростити випуск продукції із-за об’єктивних та суб’єктивних чинників – відсутність техніки, мінеральних добрив, достатньої кількості робочої сили, виснаженість непосильною працею за роки війни людей. До цього долучилася посуха 1946 р., хліба в Україні зібрали менше, порівняно з попереднім роком, у 3,5 раза. На одного селянина на рік виділялося лише по 34 кг хліба, у той час як 1,7 млн пудів хліба було відправлено соціалістичним режимам Східної Європи.В Україні втретє за останні 45 років розпочався голод. Щодо відносин між державою та колгоспниками, то вони залишалися традиційно командно-адміністративними. За період з 1946 по 1969 рр. в усі галузі господарства країни було вкладено 300 млрд крб, а в сільське господарство - всього 5 млрд крб.
У 50–60 рр. промисловий комплекс України був складовою частиною господарської системи СРСР. Його кардинальною особливістю стала нераціональна структура виробництва; різка перевага важкої промисловості (73 % валової продукції) над галузями, що виробляли предмети широкого народного попиту (27 %). У цей період основні кошти на Україні вкладалися в енергомісткі галузі: електроенергетику; машинобудування; металургію; хімічну промисловість; будівельну індустрію; транзит газу за кордон (“Дружба” – 1962 р.). З’являються нові галузі металургії – виробництво: алюмінію, цинку, кремнію, магнію, германію, титану, ртуті. Формувалися нові промислові центри. Вдосконалювалося територіальне розміщення виробництва. З’явився новий промисловий район з енергетичним центром у Добротворі. У розвинений індустріальний центр перетворився Львів. Сформувався Прикарпатський район гірничої і хімічної промисловості. Відбувається прискорений розвиток промисловості в Нижньому Подніпров’ї. Виник вугільний район у Західному Донбасі. Суттєво підвищився промисловий потенціал цілого ряду міст: Сум, Чернігова, Рівного, Хмельницького, Черкас. Разом з тим спостерігався уповільнений розвиток малих і середніх міст. Основним напрямом розвитку промисловості було кількісне зростання. Так, з 1959 по 1965 роки основні фонди промисловості зросли у два рази, але обсяг промислової продукції збільшився всього на 84 відсотки. Позитивним явищем у структурі паливно-енергетичного комплексу було зростання питомої ваги дешевих видів палива – газу і нафти, їхнє виробництво у 1959–1965 рр. зросло в 3–4 рази. Основними постачальниками газу були Дашавське і Шебелинське родовища.У 1966 р. завершилося формування єдиної енергосистеми України. Це сприяло більш ефективному використанню енергії та прискорило перехід на електротягу залізничного транспорту. Завершилася електрифікація сіл.
З 1951 по 1965 рр. було введено в дію 28 доменних і 46 мартенівських печей, 5 кисневих конвертерів, 70 станів гарячої прокатки металу. На Маріупольському металургійному заводі почав працювати листовий стан “1700”, на Криворізькому заводі – блюмінг-автомат “1300”, на Дніпровському заводі – прокатний стан “350“ потужністю 900 тис. т продукції на рік, стан гнутих профілів на Запорізькому та прокатний стан холоднокатаної сталі на Костянтинівському заводах. У 1958 р. на заводі Дніпроспецсталь почала діяти перша електроплавильна піч, у результаті виникла металургія високоякісних металів. З метою інтенсифікації технологій виробництва металу використовували також дуття, збагачене киснем, та природний газ.
Шляхом кількісного зростання розвивалася у 50–60 рр хімічна промисловість. Почали давати продукцію – Лисичанський хімкомбінат, Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат, Дніпропетровський шинний завод, Черкаський завод штучного волокна. Разом з тим ефективність хімічних технологій на 30–40 відсотків була нижчою від закордонних.
У будівельній індустрії почався випуск нових марок цементу – “700”, “800”, керамічних труб, стінних панелей, виникло панельне будівництво. З 1951 по 1970 рр. було введено в експлуатацію 321 235 квадратних метрів житла. Відбулися якісні зрушення в легкій та харчовій промисловості (400 нових підприємств), на морському, річковому (обсяги вантажних перевезень зросли з 19,8 млн т у 1960 р. до 38,2 млн т у 1970 р.) та автомобільному (у 1970 р. протяжність шосейних доріг становила 90 тис. км) транспорті. На повітряний транспорт припадало 14 відсотків вантажообігу.
У 50–60 рр. зазнала реформування система державного управління економікою. Двоякі наслідки мала реформа 1957 р. Створення раднаргоспів призвело до певного відриву керівництва від Москви. На Україні 97 % заводів управлялися раднаргоспами. Українське керівництво спробувало вести незалежну економічну політику. Але місцеві інтереси часто переважали над державними, слабо розвивалися міжгалузеві регіональні зв’язки, безмежна колегіальність у прийнятті рішень призвела до зменшення відповідальності за їхню реалізацію. В основу реформи 1965 р. була закладена ідея переходу промислових підприємств на господарський розрахунок. Раднаргоспи ліквідовувалися, розширювалися права Держплану республік та промислових підприємств. Основним ставав показник реалізованої продукції. Реалізація повинна була обернутися прибутком, а показник прибутковості мав стати мірою ефективності підприємств та основою формування фондів матеріального стимулювання. У реальній же економічній дійсності відновлення галузевих підприємств у їхньому застарілому командно-адміністративному вигляді з самого початку протидіяло розширенню прав підприємств. Реформа не поширилася на верхні ешелони управління промисловістю, які продовжували користуватися командно-адміністративними методами керування економікою.