Главная | Обратная связь

Основи теорії права

Соціальні норми; місце і роль права в системі соціальних норм; поняття права; принципи та функції права; внутрішня і зовнішня форми права; норма, інститут, підгалузь і галузь права; сутність джерел права; правоутворення і правотворчість; правореалізація; поняття та елементи правовідносин; законність, правопорядок, суспільний порядок і дисципліна

 

№п/п	Основні ознаки правової держави	Зміст ознак

* *8. Проаналізуйте, якою мірою Україна відповідає визначенню
правової держави та запропонуйте шляхи щодо досягнення Украї­
ною рівня правової держави.

*9. Порівняйте правову та соціальну державу.

* * 10. Як ви вважаєте, чи може монархія бути правовою держа­
вою?

§ 1. Система соціальних норм

і місце та роль права в цій системі

Соціальні норми — це загальні правила поведінки людей у суспільстві, зумовлені об'єктивними закономірностями, є резуль­татом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціаль­ного впливу.

Залежно від способу їх утворення і забезпечення соціальні норми класифікують на юридичні, моральні, корпоративні (гро­мадських організацій, політичних партій, інших об'єднань гро­мадян), звичаї чи традиції¹.

Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на економічні, політичні, сімейні, релігійні, етики та естетики, організаційні, соціально-технічні.

Юридичні (правові) норми — це загальнообов'язкові, фор­мально визначені правила поведінки, встановлені (санкціо­новані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах²

Моральні норми — це правила поведінки, що базуються на мо­ральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й не-

 

Докладніше див. Юридична енциклопедія ² Там само С 189 190

2002 Т 4 С 192

г

Глава 4

Основи теорії права

109

 

справедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються, насамперед, внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми — це правила поведінки, що встановлю­ються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей;

Звичаї чи традиції — це правила поведінки, що історично склались і увійшли (перетворилися) на звичку людей.

Звичаї і традиції відрізняються одне від одного ступенем за­гальності правил поведінки. Традиції вважаються більш загаль­ними правилами, ніж звичаї. Наприклад, святкування тради­ційних свят або звичай проводжати на службу до Збройних Сил.

Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм.

Так, правові норми, що у своїй сукупності утворюють право:

- виникають разом із виникненням держави;

- встановлюються чи санкціонуються державою;

- виражають волю керівної частини суспільства;

- утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (сис­
тему права);

- існують у суспільстві як одна система норм;

- формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов'язків;

- є правилами поведінки, формально визначеними за змістом;

- мають певні форми зовнішнього виразу;

- мають точно визначені межі дії;

- забезпечуються державним примусом та іншими засобами.
Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального

регулювання:

- існують у будь-якому суспільстві;

- встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами;

- виражають волю різноманітних частин населення;

 

- можуть існувати й безсистемно, не будучи внутрішньо уз­
годженими;

- існують здебільшого у вигляді кількох відносно самостій­
них систем нормативного регулювання;

- виражаються не тільки через права та обов'язки, а й через
загальні принципи, цілі, гасла тощо;

- зазвичай позбавлені формальної визначеності;

- можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих
формах;

 

—не завжди мають точно визначені межі дії;

—забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, мо­
ральним, громадським впливом та іншими позадержавними за­
собами.

Отже, право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напряма­ми впливу на суспільні відносини.

У процесі регулювання суспільних відносин уся сукупність соціальних норм взаємодіє. Розгляньмо деякі аспекти цього явища.

У вимогах різних соціальних норм містяться однопорядкові, аналогічні положення. Тоді такі норми доповнюють одна одну і в такій спосіб сприяють повнішому і швидшому досягненню бажаних результатів.

Різні соціальні норми містять вимоги, що виключають одна одну, а це веде до конкуренції різних моделей поведінки. Така ситуація утруднює реалізацію вимог, що випливають із змісту норм, які суперечать одна одній.

Під час формування основ правової держави в регулюванні суспільних відносин зростає значення моральних вимог, в яких знаходять відображення загальнолюдські цінності. Саме тому посилення моральної обгрунтованості правових розпоряджень — необхідна умова подальшої активізації їх ролі та ефективності в регулюванні суспільних відносин, зміцнення дисципліни.

Правова вимога зміцнення законності та правопорядку вод­ночас є й важливою вимогою моралі, яка характеризує мораль­ну структуру особи, її чесність, совість, обов'язок. Тому законність може виступати і як один із моральних критеріїв оцінки поведінки особи та інших суб'єктів, адже в умовах безза­коння годі й казати про мораль.

Найбільшої ефективності право досягає в разі збігу його ви­мог і вимог,-що формулюються в моральних нормах. Під час фор-мування правової держави співіснування цих двох видів соціальних норм загалом збігається або наближується до цієї умови.

Говорячи про зближення вимог права і моралі, не слід забува­ти, що між ними можуть існувати суперечності й негативні явища.

Коли суперечності своєчасно не виявляються і, отже, не усу­ваються, вони можуть призвести до порушень закону (за ^спільного пріоритету вимог моралі над нормами права) або до

110

Глава 4

Основи теорії права

111

 

моральних втрат (у протилежній ситуації). Однією з причин таких протиріч є відносна стабільність моралі. Право більш динамічне, воно швидше реагує на потреби конкретних життє­вих ситуацій у процесі суспільного розвитку

§ 2. Поняття права та його ознаки

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулюван­ня і охорона суспільних відносин здійснюються з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загально-соціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право)'

Як загальносоціальне явище право характеризується певною свободою й обгрунтованістю поведінки людей, тобто відповід­ними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктив­но зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними й рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій існу­ють: права людини; права об'єднань, груп, верств; права нації, народу; права людства.

Юридичне право — це свобода та обгрунтованість поведінки людей, що задекларована державою відповідно до чинних норма­тивно-правових актів та інших джерел права.

Твердження про те, що право відірване від держави, спричи­нило виникнення різноманітних концепцій праворозуміння: природного права, позитивного права, права реалістичного, психологічного тощо.

Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поділяють на об'єктивне і суб'єктивне.

Юридичним об'єктивним правом називають систему всіх пра­вових приписів, що установлені (санкціоновані), охороняються, захищаються державою, мають загальнообов'язковий характер,

¹ Сучасна філософія права оперує такими поняттями, як «правова ре­альність», що складається із певних компонентів (теорій, нормативних документів, повсякденного правового досвіду тощо). Це узагальнене по­няття допомагає глибше усвідомити право як міру свободи, як антипод свавілля (див.: Філософія права: Навч. посіб. / За ред. О. Г. Данільяна. К.: Юрінком Інтер, 2002. - G. 165-173).

є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

Юридичне суб'єктивне право — це певні можливості, міра свободи, що належить суб'єкту, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

До основних ознак права в його позитивному (нормативно­му) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

а) право — це система правових норм;

б) це правила поведінки загального характеру;

в) ці правила мають загальнообов'язковий характер;

г) вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в
правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

ґ) формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

д) установлюються, санкціонуються, гарантуються (забезпе­
чуються) державою та її органами;

є) у своїй сукупності регулюють та охороняють соціальні відносини між людьми;

є) правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму та милосердя.

Кожне право як елемент правової системи складається з ба­гатьох правових норм. Аби правильно вибрати ту чи іншу нор­му, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими озна­ками, між ними існують конкретна схожість і відмінності. Зав­дяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами все право , можна подати як визначену систему.

Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має соціальне призначення для регулювання (охоро­ни) поведінки не якоїсь конкретної особи, а будь-кого, хто всту­пає у ті відносини, що ним регулюються (охороняються).

Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво до дії, що виходить із державних струк­тур і не підлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їх доціль­ності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єд­нанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.

112

Глава 4

Основи теорії права

113

 

Формальна визначеність права характеризується тим, що поведінка суб'єктів у вигляді нормативної моделі закріплюється в нормах права як права та обов'язки учасників суспільних відносин, а також як вид і ступінь реакції держави (санкції), застосовані в разі порушення велінь, що містяться в норматив­них приписах. Ці приписи повинні виконуватись саме в тому обсязі та у випадках, в яких вони знайшли своє формальне закріплення в тексті правової норми.

Право стає обов'язковим лише тоді, коли воно установлюєть­ся чи санкціонується уповноваженим на те суб'єктом, у межах його компетенції та в порядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з дотриманням установлених вимог, що по­даються до розроблення, обговорення, прийняття, набрання чинності, зміни та скасування дії правових приписів.

Установлення права означає підготовку і прийняття органа­ми держави правових норм. Санкціонування права — це затвер­дження, реєстрація, надання дозволу на загальнообов'язковість уже існуючих соціальних норм.

Здійснення права забезпечується державою. Це виявляєть­ся в тому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють безперешкодному добровільному здійснен­ню відповідними суб'єктами сформульованих у правових нор­мах зразків поведінки, а з іншого — відповідні заходи заохочен­ня, переконання і примусу до здійснення бажаної поведінки, а також застосовує ефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм.

Отже, право як волевиявлення держави — це система загаль­нообов'язкових, формально визначених, установлених або санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею пра­вил поведінки, що тісно між собою зв 'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві.

§ 3. Функції і принципи права

Право має певні напрями впливу і будується на конкретних правових і демократичних засадах (принципах).

Функції права — це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначи-

ти активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні. Розглянемо функції права, що належать до загально-соціальних.

Гуманістична функція характеризується тим, що право охо­роняє та захищає права і свободи людства, народу, людини. На­приклад, Конституція України в ст. 27 закріплює право людини і громадянина на життя. Держава забезпечує реалізацію люди­ною названого права, створюючи належні умови для недопущен­ня свавільного позбавлення життя конкретної людини. В Ук­раїні з 5 квітня 2001 р. смертна кара замінена довічним позбав­ленням волі, що свідчить про гуманізм українського права.

Організаторсько-управлінська — право суб'єктів на вирішен­ня певних економічних і соціальних проблем. За допомогою права регулюються питання економічного і соціального життя в Україні (див. глави 9,12,13,14).

Інформаційна (комунікативна) — право інформує людей про волю законодавця. Наприклад, Закон України «Про інформа­цію» від 2 жовтня 1992 р. встановлює правові основи щодо поширення і використання інформації в Україні.

Оцінно-оріентувальна — поведінка людей оцінюється з ог­ляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в ме­жах правомірної поведінки. Наприклад, Цивільний кодекс Ук­раїни передбачає право людини і громадянина на одержання спадщини. Особи, що одержують спадщину за заповітом, сліду­ють останній волі померлого і успадковують його майно в тих межах, в яких це визначено заповітом.

Ідеологічно-виховна — право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки. Наприк­лад, людина слідує нормам кримінального права, не порушує заборон та діє в межах визначених обов'язків і тим самим реалі­зує норми права в межах правомірної поведінки. Достатньо того, що людина знає межі своїх можливостей, не порушує ви­мог права, самовиховується на правових моделях позитивної поведінки.

114

Глава 4

Основи теорії права

115

 

Гносеологічна (пізнавальна) - право само виступає як джере­ло знань. Наприклад, вивчаючи норми права, суб'єкт права має можливість одержати знання про обсяг пільг, допустимі норми шкідливих викидів у атмосферу, про свої права і обов'язки тощо.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регуля­тивну (статичну і динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспіль­них відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих або інших галузях чи інститутах права. Регулятивно-статична функ­ція — це вплив права на суспільні відносини, що закріплює і регулює суспільний порядок у соціально неоднорідному суспільстві у стані спокою; регулятивно-динамічна — такий вплив права на суспільні відносини, що забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства. Правовий вплив (статич­ний і динамічний) здійснюється таким чином, що, наприклад, Верховна Рада України виключно законами регулює права ко­рінних народів і національних меншин (це регулятивно-статич­на функція права). Або шляхом прийняття Державного бюдже­ту України створюються передумови для будь-яких видатків держави на загальносуспільні потреби (регулятивна динаміка).

Охоронна функція спрямована на охорону відповідної систе­ми суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, змен­шення або усунення їх із повсякденного життя.

Видання службовою особою нормативно-правових або роз­порядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупе­реч встановленому законом порядку, якщо предметом таких дій були бюджетні кошти у великих розмірах, — карається позбав­ленням волі до чотирьох років (ст. 211 КК України). Це один із прикладів із реалізації охоронної функції права.

Принципи права — це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

У сучасній юридичній літературі визнають принципи демок­ратизму, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та прин­ципи інститутів права.

Принципи права як керівні юридичні вимоги відображають особливості та специфіку юридичного права, мають норматив­ний, регулятивний характер, визначають і скеровують правомір­ну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та прин­ципи інститутів права.

Загальнолюдські принципи права характеризують як юридичні засади, ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвіт­нього розвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі, прогре­сивні здобутки правової історії людства, визнані міжнародними нормами права.

Такими принципами є:

а) закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення
її основних прав;

б) юридична рівність однойменних суб'єктів у всіх правовід­
носинах;

в) верховенство закону як акта нормативного волевиявлен­
ня вищого представницького органу держави;

г) взаємопов'язаність юридичних прав і обов'язків;

ґ) регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загально-дозволеним типом правового регулювання: «дозволено все, що прямо не заборонено законом»;

д) діяльність органів і посадових осіб за принципом: «дозво­
лено тільки те, що прямо передбачено законом»;

є) чітке закріплення правовими нормами процедурно-про­цесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав лю­дини і здійснення нею своїх обов'язків;

є) здійснення правосуддя тільки судами як найефективніша гарантія прав людини;

ж) юридична відповідальність людини за свою винну проти­
правну поведінку;

з) обов'язкова дія принципу презумпції невинуватості особи
в суспільстві.

Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність.

Приміром, рабовласницькому типу права були притаманні такі принципи: тісне переплетення норм права з родоплемін-

116

Глава 4

Основи твори права

117

 

ними звичаями; вплив релігії на формування права, невизнан­ня рабів суб'єктами права; яскраво виражений класовий харак­тер чинного права; охорона приватної власності й тяжкі пока­рання за замах на рабовласницьку власність; відсутність чіткого формулювання складів злочинів і широке свавілля судді.

Феодальний тип права базувався на таких принципах: право привілеїв, що мало становий характер; відкрите право застосу­вання сили (кулачне право); партикуляризм, тобто роздрібненість права; наявність канонічного (церковного) права, що мало юри­дичну силу; жорстокість і широка можливість судової розправи.

Особливості сучасних перехідних типів правових систем полягають у поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені в загальнолюдських принципах права.

Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у ре­альних соціальних умовах. До них відносять, наприклад, такі: принцип демократизму, принцип законності, принцип гуманіз­му, принцип рівності всіх перед законом, принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Галузеві й міжгалузеві принципи характеризуються тим, що охоплюють лише одну чи кілька галузей права певної держави. До них, зокрема, відносять принцип гласності судочинства і принцип повної матеріальної відповідальності, принцип індиві­дуального покарання чи стягнення тощо.

Принципи інститутів права — це основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права: скажімо, принцип несприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони й захисту всіх форм власності.

Соціальна цінність і призначення права можуть бути охарак­теризовані як здатність служити засобом і метою для задово­лення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства в цілому. Соціальна цінність і соціальне призначення права характеризуються такими його проявами:

а) право визначається як міра свободи й недоторканності
людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення
із соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня;

б) право об'єднує в собі загальну волю учасників суспільних
відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узго­
дження їхніх специфічних інтересів.

в) цінність і призначення права полягає в тому, що воно є
виразником соціальної справедливості, виступає критерієм пра­
вильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності
та правового статусу людини в суспільстві;

г) право являє собою джерело оновлення суспільства, ви­
ступає в демократичному громадянському суспільстві як чин­
ник прогресивного соціального розвитку;

ґ) як явище культури та цивілізації воно має планетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного значення.

Відповідно, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найважливіших потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так і у взаємовідносинах усьо­го світового співтовариства.

§ 4. Поняття системи права

як внутрішньої його організації

Регулювання й охорону суспільних відносин право здійснює через відповідну систему.

Система права — це внутрішня форма права, яка має об'єк­тивний характер побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими ком плексами, галузями, підгалузями, інститутами та нормами права.

Право складається з численних правових норм. Аби правиль­но обрати правову норму для реалізації, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками; між ними є конк­ретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній зумов­леності та характерним ознакам схожості (відмінностей) пра­вових норм, усе право можна подати як визначену систему¹.

Об'єктивна зумовленість права характеризується тим, що, по-перше, воно є явищем другорядним порівняно з економікою і входить до надбудови суспільства. По-друге, право включаєть-

¹ Для чіткішого усвідомлення (засвоєння) логічних прийомів, які за­стосовуються у подальшому, бажано ознайомитися із засадами логічного оперування юридичними поняттями (див. Хоменко І В Логіка для юристів: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - С 37 39

118

Глава 4

Основи теорії права

119

 

ся до ширшої системи, що зветься правовою. Тому праву притаманні такі об'єктивні властивості:

а) воно розвивається через правовідносини, породжувані
економічними відносинами, а вже потім установлювані чи
санкціоновані державою;

б) під впливом правовідносин і правосвідомості розвивають­
ся не тільки норми права, а й правова система і правова надбу­
дова;

в) право не слід зводити тільки до правових норм, його нале­
жить розглядати у взаємодії з іншими елементами правової си­
стеми (наприклад, правове регулювання та його механізм,
правовідносини, правосвідомість тощо);

г) система норм права є елементом системи правового регулю­
вання, взаємодії об'єктивного та суб'єктивного права, правовідно­
син і правосвідомості. Водночас у правових джерелах існують і
антисистемні тенденції (приміром конкуренція норм права);

ґ) ступінь розвиненості системних властивостей права бага­то в чому залежить від розвиненості всієї правової системи. Це означає, що систему права слід вивчати в межах певної право­вої системи.

До основних ознак системи права слід віднести: поділ усієї сукупності норм права на взаємозв'язані правові комплекси, галузі, підгалузі, інститути права; єдність і узгодженість між собою норм права, що складають систему права, об'єктивний характер побудови системи права.

Отже, для будь -якої держави право функціонує як єдина, юри -динно цілісна, внутрішньо узгоджена система загальнообов'яз­кових правил поведінки. Важливим аспектом такої внутрішньої узгодженості є структура права як закономірна організація його елементів.

Первинним ланцюжком системи права є нормативно-право­вий припис (норма права). Це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що криє в собі дер­жавно-владне веління нормативного характеру, встановлюєть­ся, санкціонується і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин.

Існують певні ознаки, що відрізняють норми права від індивідуально-правового припису:

 

—вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово
повторюються, життєві ситуації;

—розраховані на невизначену кількість суспільних відносин;

—адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволя­
ють окреслити межі поведінки всіх суб'єктів, що підпадають під
таку ситуацію;

—діють у часі та просторі неперервно;

—чинність дії правової норми припиняється або скасовується
уповноваженими суб'єктами.

Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньою формою норми права і нормативно-правового припису як цілісного, логічно завершеного державно-владного веління нор­мативного характеру. Стаття нормативно-правового акта й нор­ма права часто збігаються, коли структурні елементи норми пра­ва відображені в статті закону. Проте здебільшого в статті викла­даються не всі елементи норми права. Залежно від цього розрізняють прямий, посилальний та бланкетний (відсильний) способи викладення норми в статті.

Прямий спосіб застосовується тоді, коли всі елементи нор­ми права містяться у статті нормативно-правового акта; поси­лальний, — коли робиться посилання на іншу статтю чи статті; бланкетний (відсильний), — коли стаття відсилає до іншого нормативно-правового акта.

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Гіпотеза — це частина норми права, яка містить умови, об­ставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція — це частина норми, що містить суб'єктивні пра­ва та юридичні обов'язки, тобто само правило поведінки.

Санкція — це така частина норми права, в якій подано юри­дичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поділяються на прості, складні й альтернативні, а за ступенем визначеності змісту — на абсолютно чи відносно визначені.

120

Глава 4

Основи теорії права

121

 

Правові норми можна пізнавати залежно від певних кри­теріїв. Так, залежно від суб'єктів, що прийняли нормативно-пра­вовий акт, норми права можуть бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими та контрольно-наглядовими органами, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, всім на­селенням.

Залежно від галузі права розрізняють конституційні, адміні­стративні, фінансові, цивільні, кримінальні та інші правові нор­ми; за характером диспозиції — уповноважувальні, зобов'я­зальні, заборонні; за способом виразу правила в диспозиції -імперативні, диспозитивні; за функціями у правовому регулю­ванні — матеріальні та процесуальні (процедурні); за терміном дії в часі — такі, що діють постійно і тимчасово; за терміном дії у просторі — загальнодержавні та місцеві; за колом осіб, на яких норма поширює свою дію, — загальні (що діють на всіх грома­дян), спеціальні (що діють на певне коло осіб) і виняткові (усу вають дію норм щодо певних суб'єктів). Можна розглядати й інші підстави для класифікації норм права.

Норми права як первинні ланцюжки системи права можуть об'єднуватися в інститути й галузі права. Наприклад, громадян ство України є головним інститутом Конституційного права. Є різні визначення інституту права. Його розглядають як:

а) певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні
суспільні відносини, зв'язані між собою як якісно самостійна
відокремлена група;

б) сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, що
утворюють окремий інститут права в межах комплексної галузі
права (наприклад, морського права);

в) сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи
рід суспільних відносин і становлять відокремлену частину
галузі права.

До ознак інституту права належать: наявність сукупності нормативних приписів; юридична однорідність названих приписів; об'єднання правових норм стійкими закономірнос­тями та зв'язками, які відбиваються в юридичних приписах і в цілому в юридичній конструкції.

Отже, інститут права можна визначити як відокремлену гру­пу взаемозв 'язаних правових норм (приписів), що регулюють пев-

ний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний еле­мент системи права.

Залежно від підстав розрізняють такі групи інститутів пра­ва: за галузями права — державні, кримінальні, цивільні, сімейні, житлові та ін.; за роллю, яку вони виконують, — предметні й функціональні; залежно від відносин, що ними регулюються, — матеріальні та процесуальні; залежно від закріплення загальних понять, принципів, завдань, функцій чи спеціальних складів, угод чи зобов'язань — загальні та спеціальні.

Важливим є також питання об'єднання інститутів права, роз­гляд комплексних інститутів. Загальновизнано, що між галузя­ми права не існує закритих кордонів, які роз'єднували б галузі на винятково ізольовані. Інститути права, як і нормативно-правові приписи, об'єднуються між собою. Такі об'єднання та­кож називають інститутами права.

У теорії права розглядають загальні та предметні об'єднання інститутів права.

Об'єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кож­ний простий інститут як комплекс правових приписів визначає предмет, завдання, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права.

Предметне об'єднання — це об'єднання двох чи більше інститутів права, що характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим критерієм у межах конкретного предмета правового регулювання.

Найбільш розвиненою формою об'єднання правових інститу­тів є підгалузь права — об'єднання інститутів права в межах кон-гретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації. Наприклад, лісове право, водне пра­во у земельному праві.

Отже, інститут права, об'єднання інститутів права можна розглядати як самостійний елемент системи права та в межах галузі права.

Ще одним структурним елементом системи права є галузь трава,ознаками якої є:

а) сукупність юридичних норм (приписів) і правових інсти­
тутів;

б) регульована такою сукупністю певна сфера суспільних
■пносин;

122

Глава 4

Основи теорії права

123

 

в) критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет
і метод правового регулювання;

г) урахування принципів, завдань, мети правового регулювання.
Відповідно, галузь права — це сукупність правових норм

(приписів) інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмета й методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань тако­го регулювання.

Галузі права можна класифікувати за різними підставами. Залежно від предмета й методу правового регулювання розрізняють державне, адміністративне, фінансове, земельне та цивільне право.

За місцем, яке посідають у правовій системі галузі права, вони бувають основні та комплексні.

Основні галузі права — це структурні утворення у масиві пра­ва. Серед них розрізняють профілюючі (традиційні), процесу­альні, спеціальні тощо.

Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов'язко­ву частину системи права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право).

Процесуальні галузі такі, що закріплюють порядок застосу­вання матеріального права (цивільний, кримінальний, адмініс­тративний та інші процеси).

До спеціальних галузей відносять ті, що на базі профілюючих розвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для певного виду суспільних відносин (трудо­ве, аграрне, екологічне, земельне, сімейне та фінансове право).

Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над основ­ними галузями, що зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі (скажімо, страхове, банківське, морське, заліз­ничне, гірниче, податкове, житлове, авторське, винахідницьке, виправно-трудове право)¹.

Отже, внутрішня форма права характеризується відповідною сукупністю правових норм, що об'єднуються в інститути, підгалузі та галузі права.

¹ Галузі права в основному збігаються із галузями законодавства. Див докладніше: Юридична енциклопедія. - 1998. - Т. 1. - С. 548-549

§ 5. Загальна характеристика

основних галузей права України

Державне (конституційне) право — це провідна галузь пра­ва й законодавства, що включає систему правових норм, інсти­тутів і нормативно-правових актів, які закріплюють і регулю­ють відносини народовладдя, основи конституційного ладу Ук­раїни, правового статусу людини і громадянина, територіального устрою, системи державних органів та організації місцевого са­моврядування в Україні.

Адміністративне право — це система адміністративно-пра­вових норм, які закріплюють, регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері державного управління, тобто підзаконної виконавчої і розпорядчої діяльності органів держави, що спря­мована на практиче виконання законів у процесі повсякденно­го й безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Фінансове право — це система правових норм, які регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері збирання та викорис­тання державних коштів і коштів місцевого самоврядування.

Трудове право — це система правових норм, які регулюють трудові відносини, що виникають у процесі праці, без якої не може існувати жодне суспільство.

Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулю­ють майнові, товарно-грошові та деякі інші відносини, пов'язані чи не пов'язані з майновими, а також особисті немайнові відносини, засновані на рівності учасників цих відносин.

Шлюбно-сімейне право — це система правових норм, які ре-іють правовідносини шлюбу, сім'ї, усиновлення, опіки і піклування та реєстрації актів громадянського стану.

Житлове право в Україні регулює специфічний вид суспіль­них відносин, які виникають у сфері задоволення людиною та громадянином природної потреби в житлі.

Екологічне право — це система правових норм, які регулюють льні відносини між людьми у сфері використання та охо-рони навколишнього природного середовища.

Підприємницьке право — це система правових норм, які регу­люють суспільні відносини у сфері підприємництва, тобто

 

 

124

Глава 4

Основи теорії права

125

 

самостійної, ініціативної, систематичної діяльності на власний
ризик з виробництва продукції, виконання робіт, надання по­
слуг і торгівлі з метою одержання прибутку. і

Кримінальне право — це система кримінальних норм, уста­новлених законодавчим органом, що визначають основи та прин-ципи кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, які вид і міра пока­рання можуть застосовуватися до особи, котра скоїла злочин.

Земельне право — це система правових норм, які регулюють правовідносини у сфері володіння, розпорядження й користу­вання землею, визначають землі сільськогосподарського при­значення, населених пунктів, промисловості, транспорту, зв'яз­ку, оборони, землі природооздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, лісового й водного фондів, землі запасу.

Отже, галузі українського права слід розглядати за різними підставами класифікації. Залежно від місця й ролі у правовій системі суспільства розглядають такі основні галузі, як традиційні, спеціальні та процесуальні.

Юридичний процес — це система взаємопов'язаних право­вих форм діяльності уповноважених державних органів, по­садових осіб, а також визначення інших суб'єктів, що вира­жається у здійсненні операцій для вирішення юридичних справ, які спричиняють відповідні юридичні наслідки (доку­менти чи рішення) і регулюються процедурно-процесуальни­ми нормами.

Конституційне процесуальне право — це система правових норм, які регулюють порядок реалізації конституційних матеріальних норм, конституційне провадження, ухвалення та виконання рішень і висновків Конституційного Суду України.

Адміністративне процесуальне право — це система адмініс­тративних процесуальних норм, які регулюють порядок реалі­зації норм адміністративного права.

Кримінально-процесуальне право — це система кримінально-процесуальних норм, які регулюють порядок порушення кримінальних справ, проведення щодо них дізнання і поперед­нього слідства, судового розгляду, винесення вироків та інших судових рішень, організації їх виконання.

Цивільно-процесуальне право — це система цивільно-проце­суальних норм, які регулюють порядок судового розгляду і ви­несення рішень у цивільних, трудових, шлюбно-сімейних, жит­лових, земельних і деяких інших справах, та організація вико­нання ухвалених рішень.

Господарське процесуальне право - це система арбітражно-процесуальних норм, які регулюють порядок застосування норм господарського права та визнання суб'єктів господарської діяльності банкрутами.

§ 6. Характеристика джерел права як зовнішньої форми його виразу

Окрім внутрішньої, розрізняють також зовнішню форму пра­ва, або джерела права. Це способи юридичного виразу права, його організація в належну юридичну оболонку.

Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізованим, а форма має бути змістовною, тобто повинна містити виражений юридичною мовою текст, що несе певне смислове навантаження. Якщо нормі не надана певна форма, то вона залишається нормою поведінки, але не є нормою права.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять: правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент, нормативний договір, нормативно-правовий акт

Правовий звичай — це санкціоноване державою звичаєве пра­вило поведінки загального характеру.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — це рішення компетентного органу держави, якому надається фор­мальна обов'язковість під час вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.

Нормативний договір — це формально-обов'язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про утворення федерації, колективний договір).

Нормативно-правовий акт — це рішення компетентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в

 

 

126

Глава 4

Основи теорії права

127

 

письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.

Закони — це нормативно-правові акти, що видаються зако­нодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім конституції країни, є ще такі види законів: конституційні, органічні, звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка виявляється в тому, що:

а) ніхто, крім органів законодавчої влади, парламенту і наро­
ду в процесі законодавчого референдуму, не може приймати за­
кони, змінювати чи скасовувати їх;

б) Конституційний Суд України може визнати закон Украї­
ни чи його окреме положення неконституційним;

в) усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися
відповідно до законів;

г) у разі колізій між нормами закону та підзаконного норма­
тивно-правового акта діють норми закону;

ґ) тільки законодавчий орган може потвердити чи не потвер­дити прийняття закону при поверненні його Президентом у разі відкладного вето.

Підзаконні нормативно-правові акти — це результат нормо-творчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об'єднань з установлення, впровадження в дію, зміни і скасування норма­тивних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів. Розглядають такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:

- нормативні акти Президента України;

- акти Конституційного Суду України, Верховного Суду Ук­
раїни, вищих судів України, Генерального прокурора України,
Верховного суду Автономної республіки Крим;

- акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради та Ради
міністрів Автономної Республіки Крим;

- акти міністерств, державних комітетів, інших органів цен­
тральної виконавчої влади зі спеціальним статусом;

- нормативні акти державних адміністрацій у регіонах, містах
Києві та Севастополі, районах у цих містах;

 

- нормативні акти органів регіонального та місцевого само­
врядування;

- нормативні акти відділів та управлінь відповідних цент­
ральних органів на місцях;

- нормативні акти керівників державних підприємств, уста­
нов, організацій на місцях;

- інші підзаконні нормативні акти.

Нормативні акти діють у часі, просторі та відносно кола осіб. Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти: набрання чинності, припинення дії, зворотну силу дії.

У теорії права розглядають такі варіанти набрання чинності нормативно-правовим актом: після 10 днів від моменту його опублікування; термін установлюється в самому нормативно­му чи у спеціально прийнятому акті; якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.

Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок: закінчення строку давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

Зворотна дія — це така дія на правовідносини, де припус­кається, що новий нормативний акт існував на момент виник­нення правовідносин. Загальне правило говорить: «Норма пра­ва зворотної сили не має». Але трапляються винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так, якщо нормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чи обтяжує, то така нор­ма (чи акт) зворотної сили не має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністра­тивно-територіальної одиниці, відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти поширюються на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дип­ломатичні та консульські працівники, питання, щодо яких про юри­дичну відповідальність вирішується на підставі міжнародних угод.

 

 

128

Глава 4

Основи теорії права

129

 

Систематизація нормативних актів — це діяльність з упо­рядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нор­мативних актів чи збірників.

Систематизація здійснюється державою, її органами і поса­довими особами та недержавними організаціями і їх службов­цями. У систематизації розрізняють інкорпорацію та коди­фікацію.

Інкорпорація — це вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Види інкор­порації: за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднання (предметна, хронологічна, суб'єктивна).

Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якої створюються нові нормативні акти. Нормативні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.

Кодифікація — це вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх зміс­товній переробці (усуненні розбіжностей і суперечностей, ска­сування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — це такий кодифікаційний акт, який забезпечує де­тальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існує вісімнадцять кодексів, зокрема, Бюджетний кодекс, Господарсь­кий кодекс, Цивільний кодекс, Сімейний кодекс, Житловий кодекс, Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні пра­вопорушення, Цивільно-процесуальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Господарський процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс, Лісовий кодекс, Кодекс законів про працю, Кодекс торговельного мореплавства, Кодекс про надра.

Статути, положення — це кодифікаційні акти, в яких виз­начається статус певного виду державних організацій і органів До таких не належать положення про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.

§ 7. Правотворення як процес самоорганізації права

Останнім часом у юридичній літературі почали розрізняти такі категорії, як «правотворення», «правотворчість» і «нормо-творчість». Усі ці види діяльності здійснюються з метою покра­щення соціального регулювання та охорони суспільних відносин'

Соціальне регулювання — це процес упорядкування поведінки соціальних суб'єктів через надання їм прав на певні дії, покла­дання обов'язків, установлення заборон, застосування заохочен­ня та примусу.

Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично в усіх сферах його життєдіяльності і здійснюється з допомогою соціальної влади

Розрізняють два види соціального регулювання: державне й недержавне. Кожен з цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізується соціальними суб'єктами. Це індивіди та їхні групи, з яких складається суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб'єктів є соціальні організації об'єднання людей, що спільно реалізують певні про­грами, завдання, цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил і процедур. Такими соціальними організаціями, наприк-д, є держава, партії, різні громадські об'єднання, які, своєю чергою, можуть складатися з інших соціальних організацій.

Правотворення розуміється у двох значеннях: походження права і творення окремих юридичних законів.

Під творенням права у вигляді окремих юридичних законів розуміють процес закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, які перекладаються мовою нормативів,

' У соціології права існує поняття ефективності законодавства, тобто ::вень реалізації його регулюючої функції (див докладніше Соціологія Навч. посіб. / За ред О. Джужи. К., 2004 С 227 231

 

 

130

Глава 4

Основи теорії права

131

 

приписів та існують у конкретній юридичній формі. Ця діяль­ність має дві основні стадії: усвідомлення необхідності право­вого врегулювання суспільних відносин і правотворча діяль­ність.

Перш ніж стати юридичною нормою, те чи інше правило поведінки може виступати як філософський, правовий, етичний, політичний або інший принцип, звичай чи традиція. Головним на стадії усвідомлення необхідності регулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто погляди, уявлення, думки про певну сукупність соціальних зв'язків, визначений варіант поведінки учасників суспільних відносин, які повинні стати за­гальнообов'язковими правилами поведінки, вміщеними в пев­ному джерелі права, наприклад у нормативно-правовому акті.

Правотворчість — це діяльність державних органів і посадо­вих осіб, громадських організацій, уповноважених на те держа­вою, а також усього народу країни, що спрямовується на утво­рення, зміну чи скасування нормативно-правових актів.

Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах -основних ідеях, відправних засадах, на яких реалізується право­творчість. Йдеться про: демократизм, гуманізм, поєднання націо­нального та інтернаціонального, законність, науковість, плановість.

Види правотворчості — це сукупність засобів і способів вия­ву суспільних відносин (що потребують свого врегулювання) та їх фактичне впорядкування (коригування, узгодження) з до­помогою юридичних засобів. Розрізняють такі види правотвор­чості, як безпосередня, делегована, санкціонована.

Суб'єктами правотворчої діяльності є держава та її органи; весь народ країни на випадок референдуму.

Правотворча діяльність характеризується певним юридич­ним процесом, що має три етапи.

На підготовчому етапі готують проект нормативно-правово­го акта. Своєю чергою, він поділяється на такі стадії: рішення про необхідність підготовки проекту нормативно-правового акта; визначення кола осіб, що готуватимуть проект; безпосе­реднє готування названого проекту; обговорення тексту проек­ту; узгодження проекту з усіма зацікавленими органами і служ­бовими особами; доопрацювання проекту.

Другий етап видання нормативно-правового акта охоплює такі стадії: внесення проекту нормативно-правового акта на обговорення правотворчого органу (посадової особи); обгово­рення проекту, можливість кількох читань; прийняття норма­тивно-правового акта і процедура його підписання; можливість права відкладного вето для законів.

Третій етап — це набрання нормативно-правовим актом чинності через опублікування чи доведення до виконавців у інший спосіб.

Правотворчість поділяють на законотворчість і нормотвор-чість. Від законотворчої діяльності слід відрізняти нормотвор-чу діяльність усіх інших суб'єктів, окрім Верховної Ради, з підготування, прийняття, зміни чи скасування і введення в дію норм права, що мають підзаконний характер.

Відмінності правотворчої та нормотворчої діяльності: різний суб'єкт; незбіжність етапів і стадій; різна юридична сила норма­тивних актів; різний рівень регульованих відносин; порядок вве­дення в дію і припинення дії актів тощо.

Отже, процес утворення права будується за певними принци­пами, має свої стадії, етапи, суб'єкти та поділяється нарізні види Безпосередня правотворчість здійснюється народом, делегована парламентом та іншими конституційними суб'єктами.

§ 8. Реалізація норм права: загальна характеристика

Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання забо­рон, застосування норм права.

Використання — це форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).

Виконання ~ це форма реалізації зобов'язальних юридичних воры, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійсню­ється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, ргалізація законодавства про державні податки).

 

 

132

Глава 4

Основи теорії права

133

 

Дотримання — це форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспорт­них засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).

Суб'єкти використання, виконання і дотримання — це державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадян­ства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще назива­ють формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення матеріальних або ідеологічних результатів.

Застосування норм права є особливою формою його реаліза­ції. Це державно-владна й організаційна діяльність компетент­них органів держави та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є такі специфічні ознаки:

а) цей вид діяльності здійснюється компетентними органа­
ми, що наділені державно-владними повноваженнями;

б) застосування права здійснюється в чітко визначених за­
коном процесуальних формах;

в) ця форма має державно-владний характер — рішення ух­
валюється на підставі односторонього волевиявлення компетен­
тного органу; правові приписи обов'язкові до виконання, а в разі
необхідності забезпечуються примусовою силою держави;

г) це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні
умови для повнішої реалізації правових норм;

ґ) вона відображає елементи творчості, що означає нефор-мальність рішення у кожному конкретному випадку;

д) зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-кон­
кретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які за
сутністю відрізняються від правових приписів загального харак­
теру (тобто нормативно-правових актів);

є) у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, щодо яких застосовується право, — об'єктами управління; винесені рішення (правозастосовні акти) — засобами управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

- коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів пра­
ва без державно-владної діяльності компетентних органів держа­
ви або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу,
зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);

- за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здій­
снення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судово­
му порядку, спір з приводу права на спадщину);

- коли особа притягується до юридичної відповідальності за
скоєне правопорушення.

До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:

- законність (здійснення в суворо встановленому законодав­
ством порядку);

- обгрунтованість (винесення рішення лише на підставі по­
вного та всебічного вивчення обставин справи);

- доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації,
за якої відбувається правозастосування, а також особливостей
особи, стосовно якої виноситься рішення);

- справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм
права, але до уваги беруться й існуючі в суспільстві норми
моралі).

Правозастосовна діяльність здійснюється у кілька стадій:

а) аналіз фактичних обставин юридичної справи або встанов­
лення юридично значущих фактів (визначення часу, способу,
місця дії, розміру збитків, психологічне ставлення суб'єктів до
скоєного тощо);

б) вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії
відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація
оцінювання конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім
робиться аналіз щодо справжності правової норми, вивчається
та роз'яснюється її зміст);

в) ухвалення рішення (ця стадія передбачає винесення
■ ктом правозастосування індивідуально-конкретного

рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які можуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найпо­ширенішою. Письмова форма передбачає видання правозасто-говного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетент-■ого органу.

 

 

134

Глава 4

Основи теорії права

135

 

Правозастосовний акт - це індивідуально-конкретний, дер­жавно-владний припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.

Елементи правозастосовного акта: вступна частина, конста­туюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів державного управління можуть складатися лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція ди­ректора заводу на заяві робітника про надання матеріальної до­помоги).

Види правозастосовних актів:

- за суб'єктами видання — акти органів державної влади (за­
конодавчих, виконавчих, судових), акти контрольно-наглядових
державних і недержавних органів, органів місцевого самовря­
дування і їх посадових осіб та акти політичних партій і громадсь­
ких організацій;

- за способом організації суспільних відносин, які підлягають
регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;

- за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та
письмові.

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфі­кації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.

Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридич­них наук. Ця проблема пов'язана з інтересами держави та суспільства, їх обумовленням і захистом. На сучасному етапі тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.

Ось чому під тлумаченням правових норм, і насамперед, усьо­го закону, слід розуміти не що інше, як роз'яснення змісту пра­вової норми. Іншими словами, це таке роз'яснення, яке має юри­дичне значення і яким можуть керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну