Переривання перебігу позовної давності.

1. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

2. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

3. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Наслідки спливу позовної давності.Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Вимоги, на які позовна давність не поширюється.Позовна давність не поширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

Суб`єкти цивільно-правових відносин.Суб'єктами цивільно-правових відносин виступають: юридичні особи, фізичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, інші суб`єкти публічного права.

Учасниками майнових та особистих немайнових відносин, що регулюються цивільним правом, виступають у першу чергу громадяни. Громадянин бере участь у цивільних правовідносинах під певним ім`ям і лише в деяких випадках (наприклад, в авторських відносинах) – під псевдонімом (вигаданим ім`ям) або анонімно (без імені). Щоб мати можливість брати участь у цих відносинах, закон наділяє громадян цивільною правосуб`єктністю, елементами якої є цивільна дієздатність.

Цивільна правоздатність згідно зі ст.25 ЦК – це здатність мати цивільні права та обов`язки. Така здатність визначається за всіма фізичними особами. Вона виникає в момент народження громадянина і припиняється його смертю. Таким чином, правоздатність – це невід`ємна властивість кожного громадянина. Він є правоздатним протягом всього свого життя незалежно від віку та стану здоров`я.

Дієздатність громадян.Щоб правоздатний громадянин міг своїми власними діями використати, реалізувати свої права та обов`язки, він повинен розуміти значення своїх дій та керувати ними. Розуміти значення своїх дій люди можуть лише з досягненням певного віку і за відсутності хвороб, які позбавляють їх можливості діяти розсудливо. Внаслідок цього закон встановлює ще одну властивість громадянина. Ця властивість називається дієздатністю. Це є здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов`язки. Мати дієздатність означає мати здатність особисто здійснювати різні юридичні дії: укладати договори, видавати довіреності тощо, а також відповідати за заподіяну майнову шкоду (пошкодження або знищення чужого майна, ушкодження здоров`я), за невиконання договірних та інших обов`язків.

Виходячи з усього сказаного, змістом дієздатності треба визнати здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати цивільні обов`язки (правонабувальна здатність); здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обов`язки (правоздійснювальна або правовиконавча здатність); здатність своїми діями розпоряджатися належними особі правами (праворозпорядча здатність) ; здатність нести відповідальність за протиправну поведінку (деліктоздатність). Можна сказати, що дієздатність є надана громадянину можливість реалізації своєї правоздатності власними діями.

Зазначимо, що за ст.30 ЦК визначається, що цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. За цією статтею цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Категорії право-і дієздатності, маючи спільні риси, водночас є різними правовими категоріями. Якщо з них окреслює коло того, що можна мати, то інша – перш за все що може створити для себе своїми діями суб`єкт права. Зміст дієздатності громадян тісно пов`язаний зі змістом їхньої правоздатності. Якщо зміст правоздатності становлять права та обов`язки, які громадянин може мати, то зміст дієздатності характеризується здатністю особи набувати цих прав та обов`язків і здійснювати їх власними діями. Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що дієздатність – це можливість реалізації своєї правоздатності власними діями.

Дієздатність, як і правоздатність, - юридична категорія. Щодо дієздатності закон встановлює її невідчужуваність і неможливість обмеження за волею громадянина. Що стосується примусового обмеження дієздатності, то згідно з ЦК ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом. Різновиди дієздатності. На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визначається за всіма громадянами, дієздатність не може бути для всіх однаковою. Для того, щоб набувати прав і здійснювати їх власними діями, брати на себе і виконувати обов`язки, треба розумно мислити, розуміти зміст норм права, усвідомлювати наслідки своїх дій, мати життєвий досвід. Ці якості істотно різняться залежно від віку громадян, стану психологічного здоров`я.

Враховуючи згадані фактори, закон розрізняє кілька різновидів дієздатності: 1) повна; 2) часткова; 3) неповна; ;4) обмежена; 5) визнання фізичної особи недієздатною.

За ст. 24 нового ЦК повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). Так само у ньому зберігається положення про те, що у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, воно набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. При цьому уточнено, що у разі розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Зберігається повна цивільна дієздатність за такою собою і у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов`язаних з протиправною поведінкою особи.

Неповна дієздатність неповнолітніх. Такою дієздатністю наділені неповнолітні у віці від 14 до 18 років за за ЦК України. Неповна дієздатність характеризується тим, що за громадянином визначається право вчиняти не всі, а лише деякі дії, передбачені законом.

ЦК регламентує обсяг дієздатності неповнолітніх віком з14 до 18 років. Враховуючи стан їх розумового і психічного розвитку та деякий життєвий досвід, законодавець надає їм можливості вчиняти певні дії, які породжують правові наслідки. Для цього виду дієздатності характерні такі елементи:

· право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди. Чинне законодавство, на жаль, не визначає ознак такої угоди. Практика ж застосування виходить з того, що для дрібної побутової угоди характерною є незначна вартість набутих речей. Разом з тим ЦК України встановлює, що правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість, та відповідає її фізичному, духовному та соціальному розвиткові;

· право розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією. Слід згадати, що за ст.32 ЦК фізична особа віком від 14 до 18 років має право розпоряджатися не лише своїм заробітком, стипендією, а й іншими доходами.

Часткова дієздатність.Такою дієздатністю відповідно до ЦК наділені неповнолітні, які не досягли 14 років. Зазначимо, що вказані особи, їх ще іменують малолітніми особами, мають дуже невеликий обсяг дієздатності.

Мінімальна дієздатність складається з таких елементів :

- право вчиняти дрібні побутові угоди. Інші угоди укладають батьки (усиновителі) або опікуни від імені неповнолітніх. Останні є цілком неделіктоздатними, і, отже, не несуть цивільно-правової відповідальності за свої неправомірні дії. За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 14 років, відповідають його батьки (усиновителі) або опікуни, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їхньої вини. Якщо неповнолітній, який не досяг 14 років, заподіє шкоду в той час, коли він перебуває під наглядом навчального, виховного або лікувального закладу, ці заклади несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що ця шкода виникла не з їхньої вини.

У ст.31 ЦК прямо визнається, що малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. В свою чергу, ст.1178 встановлює, що шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновителями) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою. Обов`язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється при досягненні нею повноліття. Разом з тим малолітня особа після досягнення повноліття може бути зобов`язана судом частково або у повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14 років життю або здоров`ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а особи, які відшкодовували цю шкоду за малолітню особу, стали неплатоспроможними або померли.

Обмежена дієздатність.Обмеження у дієздатності можливе лише у випадках і в порядку, передбачених законом. Воно полягає в тому, що громадянин позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права і створювати певні цивільні обов`язки, які він міг набувати і створювати. Таким чином, йдеться про зменшення обсягу дієздатності, який мала фізична особа. Обмеженою у дієздатності може бути як особа, що має неповну дієздатність, так і особа, що має повну дієздатність. Умови обмеження дієздатності громадян: зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами; як наслідок цього – тяжке матеріальне становище самого громадянина та його сім`ї. Під зловживанням слід розуміти як систематичне пияцтво (вживання наркотиків), так і надмірне вживання алкоголю (наркотиків). Щодо другої умови, то дослівно обмеження дієздатності можливе за наявності в алкоголіка чи наркомана сім`ї, тобто тоді, коли він своїми зловживаннями ставить у тяжке матеріальне становище водночас сім`ю і себе. По суті справи зазначена норма виключає обмеження у дієздатності громадянина, якщо він ставить у тяжке матеріальне становище тільки себе.

Визнання фізичної особи недієздатною. Цивільне законодавство України передбачає можливість визнання громадянина недієздатним, якщо він внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. За ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Вказане правило свідчить про те, що громадянин може бути позбавлений цивільної дієздатності з урахуванням його психічного стану і неможливості розсудливо вести свої справи. Інші обставини, зокрема сліпо-глухонімота, параліч тощо, не спричиняють настання такого наслідку.

Визнання громадянина недієздатним можливе в судовому порядку. Сам по собі факт душевної хвороби або недоумства, хоч і очевидний для оточення чи навіть підтверджений довідкою лікувального закладу, ще не означає, що даний громадянин є недієздатним. Лише наявність судового рішення дає підставу вважати громадянина недієздатним. Повнолітній громадянин визнається недієздатним, якщо він не має повноцінної психіки, а тому нездатний розсудливо вести свої справи.

Справи про визнання громадянина недієздатним можуть бути порушенні лише за заявою осіб, передбачених у ст. 256 ЦПК України. Оскільки визнання громадянина недієздатним, у першу чергу, має на меті захистити його інтереси, то уявляється, що немає підстав обмежено тлумачити коло членів сім`ї, уповноважених на звернення із заявою про визнання громадянина недієздатним, тобто заявником може бути його дружина (чоловік) чи інша особа, пов`язана з ним родинними або прирівняними до них відносинами, хоч і така , що проживає окремо від хворого.

Поняття та ознаки юридичної особи.Суб`єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав та обов`язків можуть бути лише індивіди – фізичні особи, а й різні колективні утворення: підприємства та організації, господарські товариства, виробничі та споживчі кооперативи та ін. Однак для того, щоб мати можливість вступати у цивільні правовідносини і бути їх суб`єктами, ці колективні утворення наділяє за наявності певних ознак статусом юридичної особи. На відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі, однак у них діє об`єднана людська воля і об`єднана людська сила в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної особи. Внаслідок цього за юридичною особою і визначається можливість бути суб`єктом права. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб`єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоч це колективне утворення і визнається суб`єктом правовідносин, однак як юридична особа воно може бути носієм лише тих прав та обов`язків, які не пов`язані з природними властивостями людей.

Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринковій економіці, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, кооперативів, громадських та інших організацій. З метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна воно, за загальним правилом, розподіляється і закріплюється за окремими державними підприємствами, установами та організаціями. Наділення підприємств та об`єднань майном, надання їм господарської самостійності є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення правових актів з реалізації продукції, розпорядження грошовими коштами, тобто виступу в обороті як самостійного суб`єкта цивільних прав та обов`язків.

Стаття 80 ЦК України лише передбачає, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді. Їй притаманні наступні ознаки:

А. Організаційна єдність. Юридична особа – це не окремий громадянин (фізична особа), а колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація). Принципи формування цього колективу можуть бути різними: укладення трудових договорів (контрактів) робітниками і службовцями з адміністрацією державного підприємства, добровільне об`єднання громадян на основі членства в кооперативі тощо. Але кожна організація характеризується наявністю певної системи істотних соціальних взаємозв`язків її членів, внутрішньою структурною і функціональною диференціацією.

Так, у складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, в тому числі територіально відокремлені: відділення, цехи, майстерні, ательє, магазини та інші, що діють, як правило на засадах колективного, сімейного або індивідуального підряду. Структура кожного окремого кооперативу закріплюється його статусом. Проте незалежно від особливостей своєї внутрішньої структури кооператив у зовнішніх відносинах виступає як єдина організація.

Б. Наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене, по-перше, від майна членів трудового колективу даної організації; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, територіальної громади; по-третє, від майна інших організацій, у тому числі вищестоящих органів.

Майно кооперативних, інших громадських організацій і колективних утворень належить їм на праві власності. Правовою формою майнового відокремлення державних підприємств є право повного господарського відання належним їм майном, а державних установ і казенних підприємств – право оперативного управляння (ст.37 і 39 Закону України „Про власність”). Здійснюють його також і ті кооперативні та громадські організації – юридичні особи, які мають відокремлене майно, яке при цьому належить на праві власності кооперативу чи громадський організації, що їх створили.

В. Виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридична особа має своє найменування (ім`я). Від свого імені вона набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов`язки, вступаючи в різні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Інші особи можуть діяти від імені юридичної особи тільки за її згодою (наприклад, на основі довіреності). Так, спілка (об`єднання) кооператив може представляти інтерес кооперативу і діяти від його імені у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях.

Г. Здатність нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов`язки зумовлює і самостійну майнову відповідальність юридичної особи за своїми зобов`язаннями. Відповідно до ст. 623 ЦК України у разі невиконання або неналежного виконання зобов`язання боржником він повинен відшкодувати кредиторові завдані збитки. Формою цивільно-правової відповідальності юридичних осіб є також неустойка – визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов`язання, зокрема у разі прострочення виконання (ч.1 ст.549 ЦК України).

Юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями належним їй (закріпленим за нею) майном, на яке за ст.7 Закону України „Про власність”, ст. 96 ЦК України та іншими актами законодавства може бути звернено стягнення. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника ( засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 96 ЦК України особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями, що виникли до її державної реєстрації.

Юридична особа відповідає за зобов`язаннями її учасників (засновників), що пов`язані з її створенням, тільки у разі подальшого схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

Д. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Широка участь господарських організацій у майнових та особистих немайнових відносинах, можливість покладання на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов`язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричинюють потребу в захисті порушених цивільних прав, а у зв`язку з цим і необхідність звернення з позовом до суду. Іншими словами, юридична особа стає стороною-позивачем або відповідачем у розгляді цивільного спору.

Згідно зі ст.102 ЦПК України сторонами у цивільному процесі можуть бути державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їхні об`єднання, інші громадські організації, що користуються правами юридичної особи.

Сторонами в господарському процесі – позивачами і відповідачами – можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та у встановленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавчими актами, - державні та інші органи, громадяни, які не є суб`єктами підприємницької діяльності (ст.1 і 2 1 Господарського процесуального кодексу України). Оскільки у третейському суді розглядаються спори, віднесені до компетенції господарського суду, то сторонами в них також можуть бути організації, наділені правами юридичної особи.

Всі зазначені ознаки (риси) юридичної особи взаємозумовлені і мають розглядатися в єдності, сукупності, бо лише разом вони розкривають суть юридичної особи. До ознак юридичної особи іноді відносять право організації мати рахунок у банку, круглу печатку тощо. Але ці ознаки не є істотними, вони другорядні, похідні. Адже коли організація створена і вже існує як юридична особа, то вона за законом повинна звернутися до установи банку із заявою про відкриття рахунку для збереження своїх коштів і проведення безготівкових розрахунків з іншими організаціями. Цей обов`язок стає вже елементом цивільної правосуб`єктності організації як юридичної особи.

Як суб`єкт майнових та особистих немайнових відносин юридична особа наділяється цивільною праводієздатністю.Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Цивільна правоздатність юридичної особи згідно із ст. 91 ЦК України виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Майнові права та обов`язки юридичної особи можуть виникати з односторонніх угод (заповіту, оголошення курсу тощо), а також із неправомірних дій (заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав тощо).

У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов`язки. До них належать права на найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і ділову репутацію та ін. Юридична особа має своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. Найменування установи повинно також містити інформацію про характер її діяльності (ст.90 ЦК України).

Юридична особа може мати, крім повного найменування, також скорочене. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.

У разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов`язана помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи. Відповідно до ст. 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах. Організації – юридичні особи – мають право на недоторканість ділової репутації та її захист у судовому порядку (ст. 94 ЦК України), а також можуть набувати інших немайнових прав та обов`язків.

Згідно зі ст.92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов`язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Порядок виникнення юридичних осіб. Відповідно до ст.80 ЦК України юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт або статут (положення), або засновницький договір і статут, або протокол зборів тощо. В установчих документах (ст.88 ЦК України) мають зазначитися найменування юридичної особи, її місцезнаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція органів, а також інші відомості, що їх передбачають законодавчі акти про юридичні особи відповідного виду. Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать законодавству.

Законодавством передбачається кілька способів виникнення юридичних осіб. Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний. Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства (ст.5 Закону України „Про підприємства в Україні”). У разі якщо для створення і діяльності підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання видає відповідальна рада народних депутатів , а в передбачених законодавчими актами випадках – Верховна Рада України за поданням первинного природокористувача при позитивному висновку екологічної експертизи або відповідальної ради народних депутатів.

Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовано у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи та громадські об`єднання. Так, кооператив організується за бажанням громадян на добровільних засадах. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж 3 особи. Статут кооперативу приймають загальні збори громадян, які бажають його створити. З протоколом загальних зборів і статутом орган кооперативу звертається до районної державної адміністрації з письмовою заявою про державну реєстрацію кооперативну.

Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об`єднуються для досягнення певних цілей. В нинішніх умовах у такому порядку виникають різні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об`єднання підприємств з метою координації їхньої діяльності, забезпечення захисту їхніх прав, представлення спільних інтересів у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях.

Установчий (засновницький) договір укладається між засновниками юридичної особи. У ньому засновники зобов`язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу. Установчі договори про створення спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів підлягають нотаріальному посвідченню.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створено у результаті виділення із складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов`язань (п.2 ст.5 Закону України „Про підприємства України”).

Для створення юридичних осіб, діяльність яких відповідно до установчих документів пов`язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров`я громадян, здобуттям освіти, необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів. Іноді створення юридичної особи відбувається складнішим шляхом, коли поєднуються одразу кілька вищеназваних способів – розпорядчий, дозвільний, нормативно-явочний або договірний. Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.

Порядок припинення юридичних осіб. Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передання всього свого майна, прав та обов`язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або внаслідок ліквідації. Юридична особа визначається такою, що припинила свою діяльність, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису її припинення. Обставинами, що зумовлюють припинення діяльності юридичної особи можуть бути: досягнення поставлених цілей (наприклад, після завершення об`єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження), або закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин).

Відповідно до ст. 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов`язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора) і встановлюють порядок та строки припинення юридичної особи. Використання функцій комісії з припинення юридичної особи може також покладатись і на орган управління юридичної особи.

В момент призначення комісії до неї переходять усі повноваження щодо управління справами юридичної особи. Ця комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється. На комісію з припинення юридичної особи покладається також обов`язок розмістити у друкованих засобах масової інформації, де публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення діяльності такої юридичної особи і про порядок та строк з’явлення кредиторами вимог до неї. Цей строк не може бути менше двох місяців з дня публікації повідомлення. Комісія має вжити всіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомити їх про припинення юридичної особи.

Як зазначалося, припинення юридичної особи може здійснюватися у формі злиття, приєднання та поділу. Злиття, приєднання та поділ юридичної особи здійснюються за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Це рішення у випадках, передбачених законом, може приймати суд або відповідні органи державної влади. Закон також може передбачати необхідність одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.

Законом (ст.107 ЦК України) передбачений порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання та поділу. Кредиторами юридичної особи, що припиняється, надано право вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов`язань, або відшкодування збитків. Після закінчення строку для пред`явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог, комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт або розподільний баланс. Передавальний акт складається у разі злиття або приєднання, розподільний баланс – у разі поділу юридичної особи. Ці документи мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов`язань юридичної особи, яка припиняється, щодо всіх кредиторів та її боржників, включаючи зобов`язання, які оспорюються сторонами.

Виділення – є перехід за розподільним балансом частини майна, прав та обов`язків юридичної особи до однієї або кількох новостворюваних юридичних осіб. Таким чином, виділення не можна розглядати як спосіб припинення юридичної особи, оскільки та юридична особа, з якої виділяється частина майна, права та обов`язки, не перестає існувати як юридична особа. Водночас за рахунок цього майна створюється нова юридична особа або кілька юридичних осіб.

Не розглядається як припинення юридичної особи і її перетворення, тобто зміна організаційно-правової форми. При перетворенні юридична особа як така існує і продовжує свою діяльність, але змінюється її організаційно-правова форма. Наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю перетворюється на акціонерне товариство, кооператив – не товариство з обмеженою відповідальністю.

Злиття, приєднання та поділ юридичних осіб розглядається як перепинення первісної юридичної особи з правонаступництвом, тобто права та обов`язки юридичної особи переходять до новостворених суб`єктів цивільно-правових відносин. Ліквідація юридичної особи також є формою припинення її діяльності, але при ліквідації юридичної особи немає правонаступництва.

Юридична особа ліквідується у таких випадках:

1. за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, у тому числі у зв`язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено або у зв`язку з визнанням судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створені порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, передбачених установчими документами:

2. за рішенням суду у разі здійснення діяльності без належного дозволу (ліцензії) чи діяльності забороненої законом, а також в інших випадках, встановлених законом.

Порядок ліквідації юридичної особи визначений ст.111 ЦК України. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред`явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, а також пред`явлені кредиторами вимоги та результати їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який приймав рішення про ліквідацію юридичної особи. Для виплати грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, встановлена спеціальна черговість, яка визначена ст.. 112 ЦК України. Так , у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом. У другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про виплату гонорару за використання результату його інтелектуальної творчої діяльності. У третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов’язкових платежів), у четверту чергу – всі інші вимоги. Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові цієї черги. Вимоги кредитора, заявлені по закінченні строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред’явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

Однією з підстав ліквідації юридичних осіб як суб’єктів підприємницької діяльності є банкрутство. Верховна Рада України 30 червня 1999 р. прийняла Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про внесення змін до Закону України” „Про банкрутство”, згідно з яким цей закон викладено у новій редакції і він має назву Закон України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Представництво – теж частина юридичної особи, але воно здійснює лише деякі функції від імені юридичної особи поза її місцезнаходженням (укладає договори, дає згоду на оплату рахунків тощо). Філії і представництва не мають прав юридичної особи. Керівник філії або представництва діє на підставі довіреності, одержаної від юридичної особи.

Відповідно до ст.95 ЦК України юридична особа може відкривати філії і представництва у порядку, встановленому законодавчими актами. Зокрема, створення філій, представництв, відділень та інших відокремлених підрозділів підприємств об`єднань, організацій та установ здійснюється у тому самому порядку, що його встановлено для створення цих організацій.

Крім понять „філія” і „представництво”, у практиці трапляється поняття дочірньої організації, хоч у законі воно не визначено. Дочірньою може визнаватися організація, яка створення як юридична особа іншою організацією шляхом передачі їй частини свого майна у повне господарське відання або оперативне управління для досягнення цілей, визначених засновником. Засновник затверджує статут дочірньої організації, призначене її керівника та здійснює щодо неї інші права власника, передбачені законодавчими актами. Дочірня організація зазначається у статуті організації, яка її створила. Проте дочірня організація не відповідає за боргами своєї основної організації, а створення – за боргами дочірньої організації. При неплатоспроможності (банкрутстві) засновника стягненнями за його боргами може звертатися на майно дочірньої організації за умови ліквідації останньої і після задоволення претензій її кредиторів.

Види юридичних осіб.Юридичні особи можна поділяти на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на : а) приватні; б) колективні; в) державні; г) змішані. Відповідно до суб`єктного складу юридичні особи поділяються на: а) українські; б) спільні з участю іноземного інвестора; в) іноземні; г) міжнародні організації та об`єднання.

У деяких країнах СНД поширений поділ юридичних осіб на комерційні та некомерційні. Комерційними визнаються організації, головною метою діяльності та яких є одержання прибутку. Такими юридичними особами є господарські товариства, виробничі кооперативи, підприємства незалежно від форм власності. До некомерційних юридичних осіб належать такі, які не мають на меті одержання прибутку і створюються для інших цілей. Такими некомерційними юридичними особами визнаються різні об`єднання громадян, у тому числі політичні партії, релігійні організації, споживчі кооперативи, фонди та інші. Однак слід зазначити, що такий поділ є певною мірою умовним, оскільки і некомерційні організації досить часто виконують роботи, надають послуги, отримуючи при цьому прибуток.

З цих причин при розробці нового ЦК України відмовилися від такої класифікації і натомість відновили традиційний поділ на юридичних осіб публічного права і юридичних осіб приватного права. Суть цієї класифікації полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення спеціальних функцій, не обумовлених їх участю у цивільному обороті (наприклад, міністерства і відомства, установи соціальної сфери, культурно-освітянські заклади та інші).

І навпаки, юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах саме з метою участі у різних цивільно-правових відносинах. Цивільним правом регулюється порядок створення і діяльності саме юридичних осіб приватного права. Щодо регулювання цивільно-правових відносин за участю юридичних осіб публічного права (наприклад, коли у них виникає потреба укласти цивільно-правовий договір оренди, купівлі-продажу, про надання різних послуг тощо), то діє загальний принцип: публічні юридичні особи, вступаючи у цивільно-правові відносини, підпадають під режим цивільно-правового регулювання, як і будь-які інші приватні юридичні особи, незалежно від того, що створені вони розпорядчими способами на підставі рішення державних органів та органів місцевого самоврядування і в цілому функціонують для здійснення завдань публічного характеру. Таким чином, забезпечується єдність регулювання цивільно-правових відносин незалежно від того, хто є їх учасниками. Водночас порядок утворення юридичних осіб публічного права регулюється не актами цивільного законодавства, а нормами публічного права.

Відповідно до ст..83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та інших формах, встановлених законом. Таким чином, перелік організаційно-правових форм юридичних осіб не є вичерпним.

Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може створюватися такою однією особою, якщо інше не передбачено законом. Товариство може створюватися такою однією особою, якщо інше не передбачено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Установою є організація, створена однією або кількома засновниками, які беруть участь в її управлінні, шляхом об`єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Питання про організаційно-правову форму окремих юридичних осіб вирішується у різних нормативних актах.

Поняття підприємства визначається Господарським кодексом України. Підприємство – це самостійний господарюючий статутний суб`єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Залежно від форм власності, встановлених Законом України „Про власність”, можуть діяти підприємства таких видів:

· приватне підприємство, основане на власності фізичної особи;

· колективне підприємство, основане на власності трудового колективу підприємства;

· господарське товариство;

· підприємство, основане на власності об`єднань громадян;

· комунальне підприємство, основане на власності відповідної територіальної громади;

· державне підприємство, основане на державній власності, в тому числі казенне підприємство;

· спільне підприємство, основане на базі об`єднання майна різних власників (змішана форма власності). Серед засновників спільного підприємства можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав;

· підприємство, основане на власності юридичних осіб і громадян інших держав. Створення таких підприємств регулюється окремим законодавством України.

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства та чисельності його працівників (незалежно від форм власності), воно може бути віднесено до категорії малих підприємств. Зокрема, до малих підприємств належать заново створювані і діючі підприємства: у промисловості та будівництві – з чисельністю працюючих до 200 чоловік; в інших галузях виробничої сфери – з чисельністю працюючих до 50 чоловік, у науці та науковому обслуговуванні – до 100 чоловік, у галузях невиробничої сфери – до 25 чоловік, у роздрібній торгівлі – до 15 чоловік.

Перехід до ринкової економіки зумовив появу нових організаційно-правових форм, покликаних забезпечити поєднання майнових та інших інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері підприємницької діяльності. Саме для цього створюються численні господарські товариства, до яких належать такі юридичні особи, які створені на підставі договору шляхом об`єднання майна (або майна підприємницької діяльності) фізичних та юридичних осіб з метою одержання прибутку. Відповідно до ст.1 Закону України „Про господарські товариства” можуть створюватися акціонерні товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, повні та командитні товариства.

Особи, які утворюють господарські товариства, називаються їх засновниками. Підприємства, організації та установи, які стали учасниками товариства, ліквідуються як юридичні особи (ст.3 Закону).

Господарські товариства можна поділити на дві групи: об`єднання капіталів та об`єднання осіб. До першої групи належать такі товариства, які при їх створенні передбачають об`єднання майна засновників та учасників і необов`язково – особистої участі (тобто підприємницької діяльності), до другої групи – товариства, в яких їх засновники беруть участь не тільки майновими внесками, а й безпосередньо особистою участю.

Засновники і учасники господарських товариств (ст.10 Закону) мають право:

а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах;

б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди);

в) вийти в установленому порядку з товариства;

г) одержувати інформацію про діяльність товариства.

Об`єднанням капіталів розглядаються такі господарські товариства, як акціонерні та товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю.

Акціонерним вважається товариство, яке має статутний фонд, поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов`язаннями товариства лише у межах належних їм акцій. У випадках передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов`язаннями товариства також у межах несплачених сум.

Акціонерні товариства бувають: відкритими, акції яких можуть поширюватися шляхом відкритої передплати і купівлі-продажу на біржах, і закритими, коли їхні акції розподіляються між засновниками і не можуть поширюватися шляхом передплати, купуватися і продаватися на біржах. Проте закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесення змін до статуту товариства (статті 24 і 25 Закону України „Про господарські товариства”).

Подібними до акціонерних є товариства з обмеженою відповідальністю, статутні фонди яких також поділено на частки (паї), розміри яких визначаються установчими документами. Різниця між ними полягає в тому, що акціонерні товариства формують статутний фонд шляхом випуску і розповсюдження акцій, володільці яких можуть бути наперед невідомими. Товариства з обмеженою відповідальністю утворюють статутні фонди за рахунок коштів учасників (пайовиків), число яких, як правило, невелике і наперед відоме. Як і акціонерне, товариство з обмеженою відповідальністю за своїми зобов`язаннями відповідає теж належним йому майном. І ця відповідальність є, за загальним правилом, повною (відшкодування всіх заподіяних збитків), якщо тільки за даним видом зобов`язань не передбачено обмеженої відповідальності. Поняття ж „обмежена відповідальність” тут означає, що при зверненні стягнення на майно товариства за його боргами, пайовик втрачає лише свій пай (внесок), а на решту його майна ця відповідальність не поширюється (наприклад, при банкрутстві товариства). У цьому розумінні й відповідальність акціонерів у акціонерному товаристві є також обмеженою, бо вони відповідають за зобов`язаннями товариства лише в межах належних їм акцій.

Товариством з додатковою відповідальністю визначається товариство, статутний фонд якого поділено на частки, визначені статутними документами. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками у статутний фонд, а при недостатності цих сум – додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається у статутних документах (ст..65 Закону України „Про господарські товариства”).

До об`єднань осіб належать повні і командитні товариства.

Повне товариство – це таке товариство, всі учасники якого займаються сумісною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями товариства усім своїм майном. Солідарна відповідальність означає, що при недостатності майна у такого товариства кредитор має право звернутися з вимогою про покриття боргу як до всіх учасників разом, так і до кожного з них зокрема, як у частині, так і в повній сумі боргу. В засновницькому договорі про повне товариство зазначається розмір частки кожного з учасників, склад і порядок внесення вкладів, форма їхньої участі у справах товариства. Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, виступаючи від імені товариства. У цьому разі обсяг повноважень учасників визначається довіреністю, підписаною рештою учасників товариства (статті 66 і 68 Закону України „Про господарські товариства”).

Командитне товариство включає поряд з одним чи кількома учасниками, які несуть відповідальність за зобов`язаннями товариства усім своїм майном, також одного чи більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства (вкладників). Якщо в командитному товаристві беруть участь двоє чи більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства (ст.. 75 Закону України „Про господарські товариства”).

Управляють справами командитного товариства лише учасники з повною відповідальністю (ст.. 81 Закону України „Про господарські товариства”).

Для участі в цивільних правовідносинах з метою одержання прибутку створюються і виробничі кооперативи. Кооперативи створюються і діють у сільському господарстві, промисловості, будівництві, на транспорті, в торгівлі, громадському харчуванні, у сфері платних послуг та інших галузях виробництва і соціально-культурного життя. Так, відповідно Закону України „Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 р. сільськогосподарський кооператив визначається як добровільне об`єднання фізичних і юридичних осіб, (членів) в іншу юридичну особу на засадах членства, об`єднання пайових внесків, участі у спільній сільськогосподарській виробничій діяльності та обслуговування переважно членів кооперативу. Виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу.

На кооперативних засадах діють і колективні сільськогосподарські підприємства. Відповідно до ст..1 Закону України „Про колективне сільськогосподарське підприємство” від 14 лютого 1992 р. воно є добровільним об`єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції, що діє на засадах підприємництва самоврядування. Підприємництво є юридичною особою, має розрахунковий та інші рахунки в установах банку і печатку із своїм найменуванням. Колективні сільськогосподарські підприємства можуть на добровільних засадах об`єднуватися у спілки (об`єднання), бути засновниками акціонерних товариств, які діють на основі своїх статутів. Підприємство самостійно визначає напрями сільськогосподарського виробництва, його структуру та обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продукцією та доходами і здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству. З цією метою підприємство може вступати в договірні відносини з будь-якими організаціями або громадянами, самостійно обирати партнерів, у тому числі іноземних, для укладення договорів. На договірній основі воно може брати на себе виконання державного контракту на продаж сільськогосподарської продукції.

Держава повинна забезпечувати рівність усіх форм господарювання в агропромисловому комплексі, де поряд з колективними сільськогосподарськими підприємствами діють радгоспи, підсобні сільські господарства підприємств, установ і організацій, переборні та інші підприємства, акціонерні товариства, орендні колективи, особисті підсобні господарства громадян, селянські (фермерські) господарства тощо.

Питання для самоконтролю:

1. Особливості цивільно-правових відносин, принципи їх регулювання.

2. Цивільний кодекс України – основне джерело цивільного права.

3. Суб`єкти цивільно-правових відносин: фізичні особи, юридичні особи, держава.

4. Специфіка провадження по цивільних справах.

5. Позовна давність: поняття та зміст. Припинення, перерва та поновлення строків позовної давності.

Теми рефератів

Захист цивільних прав та інтересів.
Поняття та види юридичних осіб.
Господарські товариства в Україні.
Утворення та ліквідація юридичних осіб.
Строки позовної давності.
Громадяне як суб’єкти цивільних правовідносин.

Література:

Цивільне право України. Академічний курс: У 2 т. Т.1: Загальна частина : Підручник для юрид. спец, вищих навч. закладів / Анатолій Юрійович Бабаскін ; Тетяна Валеріївна Боднар ; Юрій Ладиславович Бошицький ; та інші; За заг. ред. Ярославна Миколаївна Шевченко ; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К. : Ін Юре, 2004-520 с.

Цивільне право України. Академічний курс: У 2 т. Т.2: Особлива частина : підручник для юрид. спец, вищих навч. закладів / Анатолій Юрійович Бабаскін ; Юрій Ладиславович Бошицький ; Марина Віталіївна Венецька; та інші; За заг. ред. Ярославна Миколаївна Шевченко ; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К. : Ін Юре, 2004-408 с.

Цивільне право України: Навч. Посібник / Доліненко Л.О., Доліненко В.О., Сарнавська С.О. К.:Кондор, 2006. – 356 с.

Цивільне право України: У 2 т.т./ За аг ред.Борисова В.І. – К.:Юрінком Інтер, 2007.

Саниахметова Нина Алексеевна Предпринимательское (хозяиственное) право Украины : Учебник / Нина Алексеевна Саниахметова. - 2-е изд.. - X. : Одиссей, 2005-800 с.

Бромберг Герц Вениаминович Основи патентного дела : Учебное пособие / Герц Вениаминович Бромберг. - 3-є изд., стереотип.. - М. : Зкзамен, 2003-224 с.

Варич Оксана Петрівна Право інтелектуальної власності : Програма, плани практ. занятьта метод, вказ. до курсу для денної форми навчання спец. "Менеджер інтелектуальної власності" спец. 7.000002 / Оксана Петрівна Варич ; Антон Анатольєвич Черкасов ; Укр. інж.- пед. академія. - X. : Б.в., 2003-12 с.

Практикум права інтелектуальної власності : Навч. посібник / Роман Богданович Шишка ; Володимир Андрійович Кройтор ; Максим Володимирович Селіванов ; Лариса Василівна Красицька ; та інші ; За заг. ред. Роман Богданович Шишка. - X. : Еспада, 2002-192 с.

Правознавство : Підручник / С. Е. Демський ; В. С. Ковальський ; Анатолій Миколайович Колодій ; та інші ; За ред. В. В. Копєйчиков. - 7-е вид., стереотип. . - К. : Юрінком Інтер, 2003-736 с.

Правознавство : Навч. посібник для неюридичних спец. / Й. Г. Богдан ; Володимир Ярославович Бурак ; В. К. Грищук ; та інші ; За ред. Пилип Данилович Пилипенко. - Львів : Новий Світ-2000, 2003-592 с, іл. - (Вища освіта в Україні)

Основи держави і права : Навч. посібник / Л.Л. Богачова ; В.А. Бігун ; Ю. П. Битяк ; та інші ; За ред. Вячеслав Васильович Комаров ; Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - X. : Б.в., 2001. -260 с.

Основи права України : Навч. посібник для неюрид. спец, вищих навч. закладів / Володимир Ярославович Бурак ; В. К. Грищук ; О. В. Грищук ; та інші ; За ред. В. Л. Ортинський. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - Львів : Оріяна-Нова, 2005 - 368 с.

Основы государства и права Украины : Учебник / Н. А. Бахтин ; П. Н. Говенко ; И.И. Каракаш ; и др. ; Под ред. Н. Пахомов. - 2-е изд., испр. и доп.. - X. : Одиссей, 2001 - 320 с.

Правоведение : Учебник / С. 3. Демский ; В. С. Ковальский ; А. Н. Колодий ; и др . ; Под ред. Владимир Владимирович Копейчиков. - К. : Юринком Интер ; X. : Фолио , 2002-752 с.

Гражданское право Украины. Ч.1. Под ред. проф. Пушкина А.А.- Х.: "Основа", 1996.

Степченко С.А., Кройтор В.А. Гражданское право Украины. Ч.1. Учебное пособие для подготовки к зачетам и экзаменам. – Х.: "Эскада", 2000.

Цивільне правоУкраїни: Академічний курс. Частина 1-2. Підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К., 2004 .

Цивільний кодекс України: Коментар. – Т.1-2. Х.: Одисей, 2003. -

Цивільне право України: Підручник у 2 т. /За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Я. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право Украины: учебник. – Х.: Одиссей, 2005. - 960 с.

Харитонов Є.О., Дрішлюк А.І., Калітенко О.М. Цивільне право України (в запитаннях та відповідях): Навчальний посібник. – Х.: «Одіссей», 2005. – 576 с.

Цивільний кодекс України: Коментар /За заг. ред. Харитонова Є.Ю., Калітенко О.М. – Х.: Одіссей, 2003. – 856 с.

Котюк В.О. Основи держави і права; навчальний посібник для абітурієнтів, студентів, учнів середніх шкіл і ліцеїв. – К.: Вентурі, 1997.

Нормативні акти:

Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України "Про господарські товариства", Закон України "Про власність", Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України.

ТЕМА 2: ПРАВО ВЛАСНОСТІ В ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ.

Категорії:право власності, володіння, користування, розпорядження, приватна

власність, комунальна власність, державна власність, спільна власніть, інтелектуальна власність, авторське право, віндикаційний позов

Поняття та зміст права власності.Після таких невід'ємних прав людини, як право на життя і свободу, найважливішим невід'ємним її правом є право власності. Право власності є найважливішим речовим правом, з яким пов'язуються всі інші речові права. Право власності належить до природних прав людини, є абсолютним правом і ніхто не може його порушувати. Праву власника протистоїть невизначена кількість людей, і на всіх них покладено обов'язок не порушувати права власника.

Річ власника належить лише йому одному, і його власність завжди ціла і повна. Можуть існувати права й інших осіб на цю річ проте вони не складають окремих частин власності, вони невіддільні від неї і права власника на цю річ. Аналіз права власності вирізняє дві його сторони - позитивну і негативну. У першій виражається право власника вільно розпоряджатися своєю річчю (необмеженість права власності), у другій - його право усувати будь-яку іншу особу від впливу на цю річ (виключність власності).

Характерною ознакою права власності є те, що воно існує само по собі незалежно від відносин між особами. Головне у праві власності — це панування власника над річчю. Право на річ дає відповідному суб'єкту безпосередньо виключну й обов'язкову для всіх владу над річчю. Суб'єкт цієї влади сам розпоряджається річчю, ніхто інший не має права впливати на неї, у чиїх би руках вона не знаходилася; особа, яка має право на річ, після суду може вимагати визнання свого права і видачі речі. Ці риси права власності дістали своє відображення і в законодавстві. У ст. 316 ЦК України вказується, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності, як і будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомочностей — володіння, користування і розпорядження. Цими правомочностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не власнику, а іншій особі, правомочностями якій дозволив користуватися власник (наприклад, при договорі оренди). Сутність змісту цих правомочностей полягає в їх залежності від власника і в залежності від закону самого власника. Право власності абсолютне, проте воно не безмежне.

Право власності — це приватне право, але воно має забезпечувати і публічний інтерес. Тому можливо при диспозитивному характері права власності встановлення певних його обмежень. Основою встановлення цих обмежень є Конституція України. Згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, а також правовий режим власності. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).

ЦК України визначає: власник володіє, користується, розпоряджається майном на власний розсуд (ст. 319), проте, на жаль, визначення цих повноважень кодекс не навів. Ці правомочності складають право власності в суб'єктивному розумінні, яке означає, що суб'єкт-власник має певні засоби впливу на річ.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб'єктивному розумінні складають його правомочності — право володіння, користування і розпорядження. Якщо право власності в об'єктивному розумінні виражає об'єктивно існуюче становище з правом власності в законодавстві і країні, то право власності в суб'єктивному розумінні означає міру можливої поведінки для суб'єкта-власника, яка об'єднує три правомочності — володіння, користування і розпорядження.

Зазначене дозволяє звернути увагу на дві сторони права власності — дозвільну і зобов'язуючу. Право власності як суб'єктивне право — це можливість певної поведінки, що полягає в єдності трьох правомочностей: володіння, користування і розпоряджання й одночасно це певний тягар, який має нести власник.

ЦК України називає таких суб'єктів права власності в Україні: український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники Цивільних відносин (статті 2, 318 ЦК України). Усі суб'єкти права власності є рівні перед законом.

Зміст права власності згідно зі ст. 317 ЦК України складають три правомочності — володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання та місцезнаходження майна. Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом.

Конституція України здійснила значний вплив на формування ЦК України. Нею введено таке поняття, як право власності Українського народу (ст. 13 Конституції України). На жаль, роз'яснення сутності цього поняття Конституція не дає. З огляду на текст статті слід вирізнити два параметри цього поняття:

1) на які об'єкти спрямоване право власності Українського народу;

2) хто здійснює право власності Українського народу.

ЦК України в ст. 324 зазначає, що об'єктами права власності Українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією України. На цій підставі можна зробити висновок, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють усі правомочності власника щодо власності народу України. Право державної власності здійснюють органи державної влади від імені держави, але об'єкти права власності тут інші — майнові комплекси, підприємства тощо.

Характерною ознакою права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Це дуже важливе положення з

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒