Главная | Обратная связь

ТЕМА 5: ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

Категорії:правовий статус,громадянство, громадянин, особа без громадянства, іноземець, права людини, обов’язки громадянина, органи державної влади.

Поняття прав і свобод особи, правового статусу людини.Права людини посідають головне місце в юридичній науці. Вони являють собою переважно норми взаємовідносин між людьми і державою.

Права людини - це, по-перше, можливість людини діяти певним чином (або утримуватися від якихось дій), щоб забезпечити своє нормальне існування, свій духовний і фізичний розвиток, реалізувати свої можливості як особистості і задовольнити потреби. Причому якщо ми говоримо про основні права, то це такі можливості, без котрих людина просто не може нормально існувати. Рівень нормальності визначається соціальною обгрунтованістю потреб людини, що обумовлюбються змінами і розвитком суспільства. Колись достатнім правом було право на шматок здобутого, потім на елементарне харчування, а зараз - на честь, гідність, роботу, рівень життя, електрику, газ, гарячу воду і таке інше. По-друге, права є невід'ємною, закономірною приналежністю кожної людини, їхнє виникнення датується моментом його народження і не потребує особливого дозволу або схвалення з боку кого б то не було. Ніхто не може бути позбавлений цих прав, інакше він просто не зможе сформуватися як особистість. І по - третє, права і, особливо, їхнє здійснення залежать від можливостей суспільства, рівня його економіки, політики, соціального, духовного розвитку.

Розуміння прав людини виходить з ідей природного права, що виникнули в сиву давнинуі. Так, ще софісти (Лікофрон, Антифон, Алкідам) у V - IV ст. до нашої ери. стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однакові, обумовлені природні права. Саму ж державу і її закони Лікофрон трактував як результат суспільного договору.

Ідею договірного походження державної влади і рівності усіх людей перед небом відстоював у V сторіччі до нашої ери китайський філософ Мо Цзи. Значний внесок у концепцію природних прав зробив Арістотель. Він захищав властивій людині від народження права, і, насамперед, її право на приватну власність. Це право корениться в самій природі людини і грунтується на його споконвічній любові до самого себе.

Арістотель висловив низку близьких до сучасної концепції прав людини ідей. Так, він не тільки визнає права громадянина держави, але і розрізняє природне й умовне, позитивне право, а також вважає, що природне право повинно слугувати зразком для права умовного, яке, у свою чергу, є більш мінливим і сскладає результат діяльності влади й угод між людьми. Ця ідея верховенства природного права над законами держави одержала свій розвиток у сучасних теоріях прав людини, у тому числі й у концепції правової держави.

Проте в період феодалізму запанувало принципово інше розуміння прав особистості. Ідею рівності від народження природних прав усіх людей або хоча б правової рівності усіх вільних громадян була заперечено, а самі права трактувалися як даровані монархом підданним привілеї. Кожний зі станів мав специфічні права, що скорочувалися в міру зниження по сходинці суспільної ієрархії. Лише в XVII в. відбулося відродження, ліберальне переосмислення і розвиток концепції природного права.

Сучасне розуміння прав людини фактично веде свій початок від лібералізму. Його найвизначніші представники Локк, Гроцій, Монтеск'є, Джефферсон, Сміт, Бентам, Мілль і інші обгрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність, опір гнобленню і деяких інших якприродних, невід'ємних (невідчужуваних) і священних норм людського поводження, що існують незалежно від держави й охороняються нею. При цьому природність прав розглядається як їхня властивість людині від народження; невід'ємність - як їхня іманентність індивіду як живій істоті, без наявності яких створюється загроза втрати нею специфічних людських якостей, що роблять індивіда справжнім соціальним суб'єктом, членом суспільства; священність - як їхня найвища повага і пошана внаслідок вищого ціннісного або навіть дарованогоих людині Богом статусу.

Вчені різноманітної світоглядної орієнтації по-різному оцінюють кінцеве джерело прав людини. Одні бачать його в людській природі, що конститують людський рід в основних потребах: у підтримці життя, безпеки, у свободі від насильства і соціально невиправданих обмежень, поваги людської гідності і т.д. Інші ж будують найбільше високі з людських прав до душі і Бога. «Свобода людської особистості, - писав Н.Бердяєв, - не може бути даною суспільством і не може по своєму початку й ознаці залежати від нього - вона належить людині як духовній істоті... Невід'ємні права людини, що встановлюють межі влади суспільства над людиною, визначаються не природою, а духом. Це духовні права, а не природні права, природа ніяких прав не встановлює » (Бердяев Н. Судьба России. М.,1990.С.254-255).

Вперше ліберальна концепція прав людини знайшла своє систематизоване юридичне вираження в 1776 році у Вірджінскій Декларації, покладеній в основу Білля про права конституції США 1789 р. У цьому ж 1789 році основні права (свобода особи, право на власність, безпеку й опір гнобленню) були конституційно закріплені у французькій Декларації прав людини і громадянина. Ці видатні політико-правові акти не втратили своєї актуальності і сьогодні, хоча, звісно ж, теперішні погляди на права особистості є набагато ширшими.

У сучасній науці мають місце декілька підходів до прав людини. Це, насамперед природно-історичний, юридично-позитивістський, а також марксистський підходи. Перший із них, спадкуючи ліберальну традицію, вважає, що фундаментальні права особистості мають внутрішньодержавне і зовніюридичне походження. Держава може шанувати і гарантувати їх, але відняти в людини властиві йому від народження основні права вона не може. Хоча конкретний зміст і обсяг прав змінюються і розширюються в міру розвитку суспільства, самі фундаментальні права залишаються незмінними, віддзеркалюючи сталість основних якостей людського роду.

Як базові моральні принципи права людини існують незалежно від соціально-класової структури і конкретних етапів розвитку суспільства, від законодавчих норм. Маючи для людства вищий ціннісний статус, вони виступають зовнішнім критерієм, універсальною мірою оцінки будь-якого політичного і суспільного ладу.

Юридичний позитивізм заперечує всіляке недержавне походження прав людини. Він виходить із раціональної самоцінности права, його незалежності від економічних і соціальних передумов. Джерелом і гарантом права вважається держава. Право і закон не мають істотних розходжень. Права особистості не виділяються з загальної системи права і не мають верховенства стосовно прав держави. Самі права громадян змінюються в залежності від державної доцільності і можливостей держави.

Сьогодні у світовій політичній думці явно переважає природничоісторичне розуміння прав людини. Самий термін «права людини» уживається як у широкому, так і у вузькому змістах. У вузькому значенні це тільки ті права, що не рекомендуються, а лише охороняються і гарантуються державою, діють незалежно від їхнього конституційно-правового закріплення і державних меж. До них відносяться рівність усіх людей перед законом, право на життя і тілесну недоторканність, повага людської гідності, свобода від довільного, незаконного арешту або затримки, свобода віри і совісті, право батьків на виховання дітей, право на опір гнобителям і інше. У широкому значенні права людини включають весь великий комплекс прав і свобод особи, їхні різноманітні види.

Сучасна типологія прав людини достатньо різноманітна. Найбільше загальною їхньою класифікацією є розподіл усіх прав на негативні і позитивні. Таке розходження прав засновано на фіксації в них негативного і позитивногоаспектів свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, обмежень стосовно особистості, у позитивному, - як свобода вибору, а головне, спроможність людини до досягнення своїх цілей, прояву спроможностей і індивідуального розвитку в цілому. Відповідно до такого розрізнення свободи негативні права визначають обов'язки держави й людей утримуватися від тих або інших дій стосовно індивіда. Ці права вважаються основними, абсолютними. Їхнє здійснення не залежить від ресурсів держави, від рівня соціально-економічного розвитку країни.

Типовим прикладом юридичної фіксації негативної групи прав і в цілому негативного підходу до прав людини є Білль про права конституції США. Його перша стаття (поправка) говорить: «Конгрес не повинен видавати закони, що встановлюють, яку релігію сповідати або забороняють її вільне сповідання, що обмежують свободу слова або преси або право народу мирно збиратися й звертатися до уряду з петиціями про припинення зловживань». Практично увесь зміст Білля про права спрямовано на огородження особистості від різноманітного роду несправедливих і небажаних зазіхань з боку уряду.

На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують обов'язки держави, осіб і організацій надати громадянину ті або інші блага, здійснювати визначені дії. Це, наприклад, право на соціальну допомогу, охорону здоров'я, гідний життєвий рівень і т.інше. Реалізувати ці права набагато сутужніше, ніж права негативні, тому що нічого не робити набагато легше, ніж щось робити або надавати кожному громадянину.

Більш конкретною класифікацією прав і свобод особи в порівнянні з їхнім розподілом на негативні і позитивні є їхній розподіл у відповідності до сфер реалізації на цивільні (особисті), політичні, економічні, соціальні і культурні. Цивільні права - це природні, основні, невід'ємні права людини, що мають в основному характер негативного права. Вони похідні від природного права на життя і свободу, яким від народження володіє кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особистість від сваволі з боку держави й інших людей. Ці права забезпечують ідентифікацію особистості, дозволяють людині бути самою собою у відношеннях з іншими людьми і з державою.

До цивільних правзазвичай відносять право на життя, свободу й особисту недоторканність, права на захист честі доброго імені, на справедливий, незалежний і привселюдний суд, що припускає захист обвинувачуваного, на таємницю листування і телефонних розмов, свободу пересувань і вибору місця проживання, у тому числі право покидати будь-яку державу, включаючи власну, і повертатися у свою країну й інше.

У конституціях багатьох держав цивільні права об'єднують в одну групу з правами політичними. Підставою для цього слугує переважно негативний характер тих і інших, а також спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах. Політичні права визначають можливості активної участі громадян в управлінні державою і громадському житті. До них відносяться виборчі права, свобода спілок і асоціацій, демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода преси, радіо і телебачення, свобода совісті і деякі інші.

До цивільних і політичних прав безпосередньо примикають права економічні, пов'язані з забезпеченням вільного розпоряджання індивідами предметами споживання й основними чинниками господарської діяльності: право на власність, підприємницьку діяльність.

Соціально-економічні - праця, умови праці, зарплата, соціальне забезпечення, страхування. Культурні права - свобода наукових досліджень, творчість.

Поняття прав і свобод відкривають певні можливості. Але між цими поняттями є і деякі розходження, як-от у засобах їхньої реалізації. Права людини можуть здійснюватися, як правило, при наявності певного механізму, юридичних засобів - право на працю, на творчість, на соціальне забезпечення - потребують юридичної процедури, без котрої їх не можна реалізувати, а свобода в більшості випадків може здійснюватись і без «втручання» держави, місія якої полягає в тому, щоб не порушувати, не перешкоджати її здійсненню, охороняти і захищати свободу слова, думки, пересування, об'єднання в партії і т.інше.

Для здійснення і реалізації прав людини в сучасному світі особливе значення має їхнє юридичне закріплення в конституції або конституційних законах держави. Система прав, свобод і обов'язків людини в суспільстві і державі, закріплена в юридичних нормах, - складає правовий статус людини. У будь-якій державі в залежності від правового статусу мешкають три категорії фізичних осіб - громадяни, іноземці й особи без громадянства. Найбільшими правами й обов'язками володіють громадяни.

Конституція України виходить із концепції природних прав людини. Вона встановлює, що «права і свободи людини невідчужувані і непорушні» (ст.21).Конституційні права не можуть бути скасовані, а при ухваленні нових законів не припускається звуження обсягу існуючих прав і свобод. Конституція встановлює єдине громадянство України, про громадянство Автономної Республіки Крим, що раніше існувало, не згадується. Багато особистих і соціально-економічних прав закріплено в конституції як права всіх осіб, що знаходяться на території України, але більшість політичних прав належить тільки її громадянам (наприклад, членство в політичній партії, у профспілці, свобода зборів, участь в управлінні державними справами).

Конституція містить традиційний перелік соціально-економічних, політичних і особистих прав і свобод. Говорячи про рівноправність громадян, вона не припускає привілеїв або обмежень по ознаках раси, національності, статі, політичних і релігійних переконань, мови і т.інше. Особливо говориться про рівноправність чоловіків і жінок у шлюбі і сім'ї. Державною мовою є українська, російській та іншим мовам національних меншин України гарантується вільний розвиток.

У числі соціально-економічних прав конституція закріплює право власності, у тому числі приватної. Відчуження об,єктів приватної власності може застосовуватись як виняток, на підставі законуа іза умови попередньої іи повної компенсації; наступне відшкодування можливо тільки в умовах військового і надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути здійснена тільки судом. Використання права власності не повинно завдавати шкоди свободі і гідності особистості, інтересам суспільства, погіршувати екологічну обстановку і якість землі. Говориться про право вільно розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, про право підприємницької діяльності (обмеження цього права, пов'язані з депутатським мандатом і деякими видами державної служби, розглянуто нижче); нечесна конкуренція, а також зловживання монопольним положенням на ринку заборонені. Конституція говорить про права споживачів, про право на працю (примусова праця заборонена, але не вважаються примусовою працею військова та альтернативна служба, праця за вироком суду або в умовах надзвичайного чи военного стану), про правое на безпечні умови праці (забороняється праця жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров,я роботах), про право на страйк з метою захисту економічних і соціальных інтересів (політичні страйки заборонені, при страйках повинні враховуватись національні інтереси країни), про право на відпочинок (щотижневий відпочинок і щорічна оплачувана відпустка), на соціальний захист (відповідно до конституції, пенсії й інші соціальні виплати повинні забезпечувати прожитковий мінімум), на охорону здоров'я (при державному фінансуванні мережа державних і муніципальних медичних уствнов не може бути скорочена), про право на інформацію про стан навколишнього середовища і якості харчових продуктів (це формулювання, певно, відбиває, зокрема, наслідки Чорнобильської атомної аварії), про право на рсвіту (дошкільна, середня, професійно-технічна , вища і післядипломна освіта в державних і комунальних навчальних закладах безоплатно на конкурсній основі). Гарантується право на вивчення рідної мови.

Перелік політичних прав відбиває загальні тенденції сучасного конституційного розвитку. Серед них: - свобода выражения своїх взглядів і переконань, право збирати і поширювати інформацію (це право може бути обмежено законом з причин, в основному збіжним із включеними в перелік, що має місце в Міжнародних пактах про права людини, а також у зв'язку з захистом репутації і честі інших людей, для підтримки авторитету і неупередженості правосуддя, для нерозголошення конфіденційної інформації), право збиратися мирно і без зброї, проводити мітинги, ходи, демонстрації за умови заздалегідь зробленого повідомлення відповідним органам (обмеження цього права може бути встановлено законом для запобігання безладь, охорони здоров'я населення, дотримання прав інших осіб). Сюди ж можна віднести: право звернення індивідуально або колективно в державні органи або до посадових осіб, що зобов'язані дати відповідь; право громадян на участь в управлінніі державними справами, у референдумах; виборчі права; право рівного доступу до державної і муніципальної служби; свобода об'єднання (обмеження цього права можливе законом в інтересах охорони суспільного порядку, здоров'я, моральності населення, захисту прав інших осіб).

Закріплюючи особисті свободи, конституція України містить багато процесуальних норм, в основному пов'язаних із судовою діяльністю. Вона говорить про право на життя, право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я інших людей від протиправних зазіхань, право на повагу гідність особистості (зокрема, не можна піддавати людину принижуючим гідність покаранням), про право на свободу й особисту недоторканність (арешт можливий тільки по мотивованому рішенню суду, а затримка - терміном до 72 годинив, причому затриманий управі негайно оскаржити затримку в суді - відома процедура хабес корпус), на недоторканність житла (обшук можливий за рішенням суду, у невідкладних випадках, пов'язаних із порятунком життя людей і майна; можливий і інший порядок проникнення в чуже житло, якщо він передбачений законом).

Конституція передбачає таємницю листування, таємницю особистого і сімейного життя (збір конфіденційних відомостей про особу без його згоди можливий тільки у встановлених законом випадках), право кожного знайомитися в державних органах і органах місцевого самоврядування, у формуваннях і організаціях із відомостями про себе, право спростовувати недостовірну інформацію про себе і членах своєї сім'ї і вимагати вилучення такої інформації. Передбачається свобода пересування, вибору місця проживання, право громадян повертатися в будь-який час на Україну, свобода світогляду і віросповідання (посилання на релігію для відмови від виконання законів не припустимі, але військова служба може бути замінена по релігійних розуміннях альтернативною службою), право оскаржити в суд дії державних органів і органів місцевого самоврядування, право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних органів і посадових осіб, право звертатися до Уповноваженого Верховної ради з прав людини, право знати свої права й обов'язки, право на правову допомогу і т.інше. Окремо говориться про права дітей, права звинувачуваних.

Парламентський контроль за дотриманням основних прав людини здійснює Уповноважений Верховної ради з прав людини, що обирається нею. Якщо громадянин вичерпав усі засоби захисту своїх прав усередині країни, він може звертатися в міжнародні організації.

В умовах військового і надзвичайного станку деякі права (в основному політичні) можуть бути обмежені, але основні права, встановлені 17 перерахованими в тексті статтями конституції (право на життя, повага гідності особистості, особиста недоторканність і ін.), і в цих умовах обмеженням не підлягають.

Конституція України містить достатньо широкий перелік основних обов'язків громадян, а також осіб, що перебувають на території України (деякі обов'язки, наприклад, захист Батьківщини, відносяться тільки до громадян, але більшість обов'язків поширюються і на інших осіб). Окремі обов'язки (наприклад, шанувати державні символи України) мають переважно моральний характер.

Серед конституційних обов'язків також названі: дотримання конституції і законів України, захист Батьківщини, недоторканності і цілісності території, виконання військової служби, плата податків, подача щорічної декларації про майновий стан в податкову інспекцію. Сюди ж віднесений обов'язок не зазіхати на права і свободи, честь і гідність інших осіб, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні збитки.

Основними формами реалізації прав є – звернення до суду, до президента, як гаранта цих прав, до уповноваженого з прав людини.

Конституції і закони передбачають різні засоби здійснення основних прав: явочний порядок, заявковий порядок, дозвільний порядок, режим судових санкцій. У першому випадку для здійснення передбачених конституцією прав не потрібно ніяких додаткових звернень до органів держави, можна безпосередньо проводити збори в закритому помешканні або публікувати статтю з критикою діяльності уряду. Реєстрація в деяких випадках при здійсненні явочного порядку використання конституційних прав носить фактично технічний характер.

Заявковий порядок припускає завчасну, у передбачений законом термін інформацію державних органів, а іноді підприємств, організацій, власників (наприклад, при страйку) про намір здійснити те або інше конституційне право. Недотримання цієї умови спричиняє визнання даної акції незаконною з усіма наслідками, що звідси випливають: поліція вправі розсіяти збори на відкритому повітрі, якщо заздалегідь не було зроблено відповідної заявки; суд може оштрафувати профспілку, якщо роботодавець не попереджений заздалегідь про страйк, що готується. Для деяких конституційних прав встановлено дозвільний порядок. Вони можуть здійснюватися тільки після одержання дозволу від відповідних органів держави або місцевого самоврядування. Подібні приклади вже приводилися в зв'язку з правом на вуличні демонстрації.

Режим судових санкцій застосовується при явочному порядку. Своїм конституційним правом можна скористатися вільно, але при зловживанні ним, при порушенні закону настає судова відповідальність.

Іноді зустрічаються і комбіновані форми здійснення конституційних прав, наприклад, явочно-реєстраційний порядок при створенні політичних партій у низці країн, що розвиваються.

У демократичних державах їхні органи і посадові особи зобов'язані сприяти громадянам у здійсненні ними своїх конституційних прав. Конкретні форми такого сприяння встановлені спеціальними законами. Так, для проведення виборчих кампаній - реалізації конституційного виборчого права громадян - держава безоплатно надає кандидатам час для виступів у державних засобах масової інформації (на радіо, телебаченні, на газетних смугах), виділяє певнуу суму бюджетних коштів у фонд партій і кандидатів, виборчим комісіям безоплатно надаються державні або муніципальні помешкання. Сприяння державних органів виявляється в поліцейській охороні дозволених політичних демонстрацій від ворожих дій із боку інших груп громадян, в організації спеціальних органів для працевлаштування безробітних (здійснення права на працю), у багатьох інших напрямках діяльності держави.

Конституційні права можуть захищатися самими громадянами (наприклад, скарга в адміністративні органи, звернення до засобів масової інформації, необхідна оборона при замаху на недоторканість особи), об'єднаннями громадян, їхніми громадськими організаціями (наприклад, захист профспілками за допомогою страйків конституційного положення про справедливу винагороду праці), а також різноманітними державними органами (наприклад, прокуратурою). Особливе значення має судовий захист конституційних прав громадян.

Положення про права громадян, записані в конституції, є безпосередньо чинним правом. З позовом щодо їхнього порушення можна звертатися прямо до суду. Суд не вправі відмовити у розгляді справи під приводом неясності або відсутності закону. Ми вже згадували про деякі специфічні форми судового захисту прав громадян: про процеси «хабес корпус» і «ампаро», судових наказах (постановах судді), процесі про встановлення даних (якщо в розпорядженні державних органів або громадськості є які-небудь помилкові, на думку громадян, дані про нього). У низці іспаномовних і португаломовних країн є специфічний судовий процес - «народна дія» (позов може подати особа, права якої безпосередньо не порушені).

Захист конституційних прав громадян - спеціальний обов'язок конституційних судів і інших органів конституційного контролю. Громадянин може безпосередньо звертатися в органи конституційного контролю для захисту своїх прав. Нарешті, він може звертатися й у міжнародні органи (наприклад, у Комітет ООН з прав людини) або в міжнародні суди (наприклад, у Європейський суд у Страсбурзі), якщо держава є учасником відповідної міжнародної конвенції і якщо вичерпані всі можливі засоби захисту прав усередині своєї держави.

Інтеграційні процеси, що відбуваються в сучасному суспільстві, змусили Міжнародне співтовариство виробити міжнародні стандарти у сфері прав людини.

Процес створення міжнародних стандартів особливо активно починається після другої світової війни. Цьому сприяла загальна демократизація міжнародних відношень, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інститутів.

Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, у значній мірі сприяло прийняття ряду міжнародних документів які стосувалися закріплення, правової регламентації і розробки механізму міжнародного захисту, прав людини в державах, що підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, із якими цілком узгоджуються положення Конституції України, - Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про цивільні і політичні права (1966 р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з Протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1989 р.) і інші.

Щоб мати уявлення про обсяг міжнародної діяльності, пов'язаної з захистом прав людини, достатньо відзначити, що на початку 90-х років у цій сфері діяло біля 60 різноманітних міжнародних форумів, починаючи з Генеральної Асамблеї ООН і закінчуючи Засіданнями експертів з прав людини і Робочої групи з примусових і недобровільних зникнень.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна з фундаторок ООН проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національного, але й міжнародного захисту прав людини. Цьому сприяють положення Конституції України, відповідно до яких «існуючі міжнародні договори, обов'язковість яких встановлена Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України » (ст.9), а також визначається зовнішньополітична діяльність України, спрямована «на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права» (ст.18).

Розглядаючи в Україні подальшу демократизацію процесу захисту прав і свобод людини, слід згадати, що у ст.55 Конституції записано, що кожний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися для захисту своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасницею яких є Україна. Такими органами є Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини, а також Європейська комісія з прав людини. Склад і порядок діяльності означених судів визначаються в розділах ІІ, ІІІ, ІV Європейської конвенції з захисті прав і фундаментальних свобод людини.

 

Громадянство в Україні.Громадянство - правовий зв'язок особи і держави, що виражається в їхніх взаємних правах і обов'язках по відношенню один до одного.

Протилежністю громадянству є апатриди - (від грецького apatris - той, що не має батьківщини) - особи, що не мають статусу громадянина або підданого жодної держави, тобто особи без громадянства. Якщо особа має громадянство однієї держави, а мешкає на території іншої, то, вона має статус іноземного громадянина. Держава поширює підтримку і захист своїх громадян, як на території даної держави, так і за її межами.

На території України відношення громадянства урегульовані інститутом громадянства в законодавстві країни, тобто системою юридичних норм і принципів, що регулюють відношення і зв'язки держави і її громадян. Перші положення про громадянство України було сформульовано в «Декларації про державний суверенітет» від 1990 р. Тоді в IV розділі вказувалося, що Українська ССР має право на своє громадянство, але так само існувало громадянство СРСР. Після проголошення незалежності нашої країни було ухвалено закон «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 р. Стаття 9 цього закону закріпила, що «усі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України мешкали на території України, є її громадянами». Це ж положення було підтверджено в законі «Про громадянство в Україні» від 8.10.1991 р.

Ухвалена у 1996 р. Конституція України закріпила єдине громадянство, що набувається і втрачається на основі законодавства. Так само ст. 25 Конституції гарантує, що ніхто не може бути вигнаний із країни, позбавлений громадянства і виданий іншій країні без законних на те підстав. Конституція гарантує право на зміну громадянства і захист громадян за межами України.

Після ухвали Конституції 1996 року Верховна Рада України ухвалила нову редакцію закону «Про громадянство України». Цей закон набрав сили із січня 2001 року. Він закріпив такі принципи як:

1. право на громадянство - невід'ємне право людини;

2. усі громадяни України, незалежно від підстав придбання громадянства, мають рівні конституційні права, свободи й обов'язки і так само рівні перед законом;

3. єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянства (підданства) іншої держави або держав, то в правових відношеннях з Україною він визнається тільки громадянином України. Якщо іноземець набув громадянства України, то в правових відношеннях з Україною він визнається тільки громадянином України; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; визнання права громадянина України на зміну громадянства;

4. неможливості автоматичного придбання громадянства України іноземцем або особою без громадянства внаслідок вступу до шлюбу з громадянином України або придбання громадянства України його дружиною (чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України одним із чоловіків внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України іншої людини;

Відповідно до ст.2. цього закону визначається коло осіб, що є громадянами України:

1. усі громадяни колишнього СРСР, що на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно мешкали на території України;

2. особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних і інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак, які на момент вступу в силу Закону України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) мешкали в Україні і не були громадянами інших держав;

3. особи, що прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. И яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», а також діти таких осіб, що прибули разом із батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

4. особи, що набули громадянства України відповідно до законів України і міжнародних договорів України.

Основні документи, що засвідчують приналежність до держави - паспорт після 16 років і свідоцтво про народження. Зразки і порядок видачі паспорта і свідчення встановлені Верховної Радою в положенні про паспорт і свідоцтво про народження.

Закон «Про громадянство» встановлює, що громадянство України набувається на таких підставах:

- по народженню;

- по територіальному походженню;

- внаслідок прийняття в громадянство;

- внаслідок відновлення в громадянстві;

- внаслідок усиновлення;

- внаслідок встановлення над дитиною опіки або піклування;

- внаслідок встановлення над визнаною судом недієздатною особою опіки;

- у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного або обох батьків дитини;

- внаслідок встановлення батьківства;

- на інших передбачених міжнародними договорами України підставах.

Регламентуючи придбання громадянства по народженню, чинне законодавство України встановлює, що особа, батьки якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, що народилася на території України від осіб без громадянства, що на законних підставах мешкають на території України, є громадянином України. Особа, що народилася за межами України від осіб без громадянства, що постійно на законних підставах мешкають на території України, і не придбали по народженню громадянства іншої держави, є громадянином України. Особа, що народилася на території від іноземців, що постійно на законних підставах мешкають на території України, і не придбала по народженню громадянства жодного з батьків, є громадянином України. Особа, що народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, і не придбала по народженню громадянство жодного з батьків або придбала по народженню громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, є громадянином України. Особа, що народилася на території України від іноземця й особи без громадянства, що постійно на законних підставах мешкають на території України, і не придбала при народженні громадянства того з батьків, що є іноземцем, є громадянином України. Новонароджена дитина, знайдена на території України, обидва батьки якого невідомі (найда), є громадянином України. Особа, що має право на придбання громадянства України по народженню, є громадянином України з моменту народження.

- Придбання громадянства України по територіальному походженню, передбачає, що особа, що сама або хоча б один із її батьків, дід або бабуся, рідні брат або сестра народилися або постійно мешкали до 16 липня 1990 р. на території, що стала територією України відповідно до ст.5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, і подала заяву про придбання громадянства України, а також його діти реєструються громадянами України. Дитина, що народилася або мешкала постійно на території УРСР (або хоча б один із його батьків, дід або бабуся народилися або постійно мешкали на вищевказаних територіях) і є особою без громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків, опікуна або піклувальника. Дитина, що народилася на території України від батьків, що є іноземцями, і придбала по народженню громадянство іншої держави або держав, що було припинено, реєструється громадянином України по клопотанню одного з батьків, опікуна або піклувальника і т.інше.

- Іноземець або особа без громадянства можуть бути по їхньому клопотанню прийняті в громадянство України. Умовами прийняття в громадянство України є:

1. визнання і дотримання Конституції України і законів України;

2. зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві (для осіб, що були громадянами держави, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для придбання громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони є громадянами іншої договірної сторони). Особи, що є іноземцями, повинні взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство й надати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, в орган, що прийняв документи про прийняття їх у громадянство України, протягом року з моменту прийняття їх у громадянство України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для одержання такого документа, з незалежних від нього причин не може його одержати або йому надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, що є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам для придбання громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони. Зобов'язання припинити іноземне громадянство не потрібно від іноземців, що є громадянами держав, законодавства яких передбачають автоматичне припинення особами громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з придбанням громадянства України, а також осіб, яким наданио статус біженця в Україні або притулок в Україні, і осіб без громадянства;

3. безупинне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'ятьох років. Ця умова не поширюється на особу, одружену з громадянином України терміном більш двох років і постійно проживаючу в Україні на законних підставах, і на особу, що постійно мешкає в Україні на законних підставах і перебуває з громадянином України більш двох років у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, термін безупинного проживання на законних підставах на території України встановлюється на третьому році з моменту надання їм статусу біженця в Україні або притулку в Україні, а для осіб, що в'їхали в Україну особами без громадянства, - на третьому році з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4. одержання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, що мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

5. володіння державною мовою або її розуміння у достатньому для спілкуванняв обсязі. Ця умова не поширюється на осіб, що мають визначені фізичні хиби (сліпі, глухі, німі);

6. наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

- У громадянство України не приймається особа, що:

1. вчинила злочин проти людства або здійснила геноцид;

2. засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3. вчинила на території іншої держави діяння, які визнано законодавством України тяжким злочином.

Особа, що набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави в уповноважені органи цієї держави.

Датою придбання громадянства України в цих випадках є дата видання відповідного Указу Президента України.

Такою підставою придбання громадянства є відновлення в громадянстві.

Особа, яка після припинення громадянства України не придбала іноземного громадянства і подала заяву про відновлення в громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, мешкає вона постійно в Україні або за її межами. Особа яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство, повернулася в Україну на постійне проживання і подала заяву про відновлення в громадянстві України, реєструється громадянином України. Ця особа бере зобов'язання припинити іноземне громадянство й надати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, в орган, що прийняв документ про відновлення його в громадянстві України, протягом року з моменту відновлення його в громадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством підстави для одержання такого документа, з незалежних від нього причин, не може його одержати або їй надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

- Дитина, що є іноземцем або особою без громадянства і що усиновляється громадянами України або людьми, одна із яких є громадянином України, а інша - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту вступу в силу документа про усиновлення, незалежно від того, мешкає вона постійно в Україні або за її межами.

Дитина, що є особою без громадянства або іноземцем і що усиновляється людьми, один із яких є громадянином України, а інший - іноземцем, стає громадянином України з моменту вступу в силу рішення про усиновлення, незалежно від того, мешкає вона постійно в Україні або за її межами.

Дитина, що є іноземцем або особою без громадянства і над яою встановлено опіку або піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а інша - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту ухвалення рішення про встановлення опіки або піклування.

Дитина, що мешкає на території України і є особою без громадянства або іноземцем і над якою встановлена опіка або піклування осіб, одна з яких є громадянином України, а інша - іноземцем, стає громадянином України з моменту ухвалення рішення про встановлення опіки або піклування і не одержує громадянства опікуна або піклувальника, що є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується державній дитячійу установі України, що стосовно неї виконує обов'язки опікуна або піклувальника, або в дитячому будинку сімейного типу, якщо хоча б один із батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту поступання до такої установи за умови смерті його батьків, позбавлення їх батьківських прав, визнання безвісно зниклими або не дієздатними чи оголошення їх мертвими.

Іноземець або особа без громадянства, що проживають в Україні на законних підставах, визнані судом недієздатними, над якими встановлено опіку громадянина України, набувають громадянства України з моменту вступу в силу рішення про встановлення опіки.

Дитина, що є іноземцем або особою без громадянства, один із батьків якої є громадянином України, а інший - особою без громадянства, реєструється громадянином України по клопотанню того з батьків, що є громадянином України.

Дитина, що є особою без громадянства, один із батьків якої є громадянином України, а інший - іноземцем, реєструється громадянином України по клопотанню того з батьків, що є громадянином України.

Дитина, що є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають в громадянстві України, реєструється громадянином України по клопотанню одного з батьків.

Датою придбання громадянства України в цих випадках є дата реєстрації придбання особою громадянства України.

При встановленні батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця його народження і постійного місця проживання стає громадянином України. Датою придбання громадянства в цьому випадку є дата народження дитини або дата придбання громадянства батьком, якщо він придбав його після народження дитини.

Придбання громадянства України дітьми у віці від 14 до 18 років може відбуватися лише з їхньої згоди.

Громадянство України припиняється:

1. внаслідок виходу з громадянства України;

2. внаслідок втрати громадянства України;

3. на передбачених міжнародними договорами України підставах.

Громадянин України, що виїхав на постійне проживання за її межі, може вийти з громадянства України по його клопотанню. Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне місце проживання за кордон і батьки виходять із громадянства України, по клопотанню одного з батьків разом із батьками з громадянства України може вийти і дитина. Якщо один із батьків виїхав разом з дитиною на постійне місце проживання за кордон і виходить з громадянства України, а інший залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України водночас з одним з батьків, що виходить із громадянства України, по його клопотанню. Якщо один із батьків виїхав на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, інший є іноземцем або особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України водночас з одним з батьків, що виходить з громадянства України, по його клопотанню.

Дитина, що придбала по народженню громадянство України, може вийти з громадянства України по клопотанню одного з батьків незалежно від місця проживання дитини. Дитина, усиновлена людьми, одна з яких є громадянином України, а інша - іноземцем, може вийти з громадянства України по клопотанню усиновителя, що є іноземцем. Дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства України по клопотанню одного з усиновителів.

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянства іншої держави або одержала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави про те, що громадянин України одержує її громадянство, якщо вийде з громадянства України. Вихід дітей у віці від 14 до 18 років може відбуватися тільки з їхньої згоди. Вихід із громадянства України не допускається, якщо особу, що клопочеться про вихід із громадянства України, в Україні притягнуто в якості обвинувачуваного по кримінальній справі або стосовно якої в Україні є звинувачувальний вирок суду, що набрав сили і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України в цих випадках є дата видання відповідного Указу Президента України.

Громадянство України втрачається:

1. якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянства іншої держави. Добровільним придбанням громадянства іншої держави вважаються усі випадки, коли громадянин України по своєму вільному волевиявленню, вираженому у формі письмового клопотання, набув громадянства іншої держави або якщо він добровільно одержав документ, що підтверджує наявність придбання ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо: а) діти при народженні одночасно з громадянством України одержують також громадянство іншої держави; б) діти, що є громадянами України й усиновлені іноземцями, набувають громадянства усиновителя; в) громадянин України автоматично набуває громадянства іншої держави внаслідок вступу до шлюбу з іноземцем; г) відповідно до законодавства іншої держави її громадянство надане громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не одержав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави; якщо іноземець набув громадянства України і не надав у порядку, передбаченим законодавством України, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає або покладає на нього іноземне громадянство;

2. якщо особа набула громадянства України внаслідок надання явно неправдивих відомостей або фальшивих документів;

3. якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно поступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади або органи місцевого самоврядування іншої держави.

Громадянин України, що подав заяву про вихід із громадянства України або стосовно якого оформляється втрата громадянства, до вступу в силу рішення про припинення громадянства України користується всіма правами і виконує всі обов'язки громадянина України.

Рішення про оформлення придбання громадянства України скасовується, якщо особа набула громадянства України шляхом обману, внаслідок подання явно неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховання якогось важливого факту, за наявності якого особа не може набути громадянства України.

У рішенні питань громадянства Президент України:

1) ухвалює рішення і видає укази відповідно до Конституції України і Законів0 України «Про громадянство», про прийняття в громадянство України і про припинення громадянства України;

2) визначає порядок виробництва по заявах і постанов з питань громадянства і виконання ухвалених рішень;

3) підтверджує Положення про Комісію при Президенті України з питань громадянства.

Комісія при Президенті України з питань громадянства:

1) розглядає заяви про прийняття в громадянство України, вихід з громадянства України і вносить пропозиції Президенту України про задоволення цих заяв і постанов;

2) повертає документи про прийняття в громадянство України або про вихід із громадянства України уповноваженому органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їхнього оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України;

3) контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань громадянства.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи здійснюють такі повноваження:

1) приймають заяви разом із необхідними документами про прийняття в громадянство України і вихід з громадянства України, перевіряють правильність їхніього оформлення, відсутність підстав, при наявності яких особа не приймається в громадянство України, а також підстав, при наявності яких не допускається вихід із громадянства України, і разом із своїм висновком надсилають на розгляд Комісії при Президенті України з питань громадянства;

2) готують надходження про втрату особами громадянства України і разом із необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президенті України з питань громадянства;

3) ухвалюють рішення про оформлення придбання громадянства України відповідними особами;

4) скасовують ухвалені ними рішення про оформлення придбання громадянства України увизначених законодавством випадках;

5) виконують рішення Президента України з питань громадянства;

6) видають особам, що набули громадянства України паспорти громадянина України, свідчення про приналежність до громадянства України (для осіб у віці до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїздні документи дитини, довідки про припинення громадянства України;

7) вилучають в осіб, громадянство України який припинено, паспорти громадянина України, свідчення про приналежність до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїздні документи дитини;

8) ведуть облік осіб, що набули громадянства України і припинили громадянство України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства один раз у півріччя інформує Комісію при Президенті України з питань громадянства про виконання рішень Президента України з питань громадянства.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України здійснюють аналогічні повноваження, передбачені законодавством України, стосовно осіб, що постійно мешкають за кордоном.

Рішення з питань громадянства, ухвалені спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань громадянства, Міністерством закордонних справ України і їхніх органів, можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку в суді.

Питання для самоконтролю:

1.Правовий статус громадянина України.

2.Особисті права людини.

3.Соціально-економічні, культурні права в Україні.

4.Політичні права громадян України. Обов’язки громадян України.

5.Набуття громадянства України.

6. Вихід з громадянства України.

 

Теми рефератів:

1. Правовий статус громадянина України
2. Громадянство України.
3. Особисті права людини та громадянина в Україні.
4. Соціально-економічні, культурні права в Україні.
5. Політичні права громадян України. Обов’язки громадян України.
6. Уповноважений з прав людини у Верховній раді України.

Нормативні акти:

Конституція України, Закон України "Про громадянство" 2001 р..

Література:

Конституція України 1996р. зі змінами 2004 р. – К., 2005

Конституційне право України: Навчальний посібник / Савгиря О.В., Шукліна Н.Г. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 632 с.

Конституційне право України: Підручник / За ред.. Колісника В.П., Барабаша Ю.П. – Харків, 2008. – 416 с.

Конституційне право України: Навч. Посібник / Кравченко В.В. – Вид.6-е, доп. - К.:Атіка, 2007. – 592 с.

Касынюк Л. А. Основи конституционного права Украиньї : Учеб. пособие для вузов Украины и преподавателеи основ конституционного права Украины / Л. А. Касынюк ; Ин-т содерж. и методов обучения ; Харьк. гос. техн. ун-т строительства и архитектурьі. - 3-є изд., перераб. и доп.. - X. : Одиссей, 2003-256 с.

 

Права людини і громадянина в Україні: Навч. Посібник / Колодій А.М., Олійник А.Ю. – К., 2004.

 

Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Референдуми в Україні: історія та сучасність. – К., 2002.

Основи держави і права : Навч. посібник / Л.Л. Богачова ; В.А. Бігун ; Ю. П. Битяк ; та інші ; За ред. Вячеслав Васильович Комаров ; Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - X. : Б.в., 2001. -260 с.

Основи права України : Навч. посібник для неюрид. спец, вищих навч. закладів / Володимир Ярославович Бурак ; В. К. Грищук ; О. В. Грищук ; та інші ; За ред. В. Л. Ортинський. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - Львів : Оріяна-Нова, 2005 - 368 с.

Основы государства и права Украины : Учебник / Н. А. Бахтин ; П. Н. Говенко ; И.И. Каракаш ; и др. ; Под ред. Н. Пахомов. - 2-е изд., испр. и доп.. - X. : Одиссей, 2001 - 320 с.

Правоведение : Учебник / С. 3. Демский ; В. С. Ковальский ; А. Н. Колодий ; и др . ; Под ред. Владимир Владимирович Копейчиков. - К. : Юринком Интер ; X. : Фолио , 2002-752 с.

Правознавство : Підручник / С. Е. Демський ; В. С. Ковальський ; Анатолій Миколайович Колодій ; та інші ; За ред. В. В. Копєйчиков. - 7-е вид., стереотип. . - К. : Юрінком Інтер, 2003 - 736 с. -

Правознавство : Навч. посібник для неюридичних спец. / Й. Г. Богдан ; Володимир Ярославович Бурак ; В. К. Грищук ; та інші ; За ред. Пилип Данилович Пилипенко. - Львів : Новий Світ-2000, 2003-592 с, іл. - (Вища освіта в Україні

Тема 6. КОНСТИТУЦІЙНІ ІНСТИТУТИ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ

 

Категорії:громадянин, вибори, виборча система, референдум, органи державної влади, президент, парламент, Верховна рада, Кабінет Міністрів, місцеві державні адміністрації.

Виборче право і виборча система в Україні.Інститутами безпосередньої демократії, засобом пря­мого вирішення громадянами важливих питань політичного, економічного, соціально-культурного життя є вибори та ре­ферендум, а також інші форми безпосередньої демократії: мі­тинги, демонстрації, пікети тощо. Шляхом виборів обирається Президент, формуються парламент, представницькі органи місцевого са­моврядування, обираються сільський, селищний, міський го­лови.

Вибори є засобом реалізації народного суверенітету, легітимізації влади. Виборче право розуміють в об'єктивному і суб'єктив­ному аспекті. Сукупність конституційно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі ви­борів, становить виборче право в об'єктивному аспекті. Ці норми містяться в Конституції України, Законах "Про вибори Президента України", "Про вибори народних депутатів Укра­їни" та ін.

Суб'єктивне виборче право — це право виборця при­ймати участь у голосуванні (активне виборче право наступає з 18 років), та право бути обраним (пасивне виборче право на­ступає: по виборах Президента України з 35 років, народних депутатів України з 21 року, депутатів Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим, місцевих рад і сільських, селищних, міських голів з 18 років.).

Вибори і виборчі системи поділяються на види залеж­но від часу, об'єктів виборів, територіальних ознак. За об'єктом, що передбачає органи або посади, вибори можна класифікувати так: 1) вибори парламенту - Верховної Ради України; 2) вибори на пост Президента України: 3) вибори представницького органу територіальної автономії - Верхов­ної Ради Автономної Республіки Крим; 4) вибори представ­ницьких органів самоврядування сільських, селищних, місь­ких, районних у містах, районних, обласних рад; 5) вибори на посаду сільських, селищних, міських голів.

За часом проведення вибори поділяються на чергові, позачергові або дострокові; повторні; вибори депутатів, сіль­ських, селищних, міських голів замість тих. що вибули.

За порядком визначення результатів виборів розрізня­ють мажоритарну, пропорційну та змішану виборчі системи.

Мажоритарна система, в основі якої лежить прин­цип більшості, передбачає, що депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отрима­ли встановлену законом більшість голосів. Пропорційна система передбачає розподіл депутат­ських мандатів у парламенті або у представницьких органах самоврядування між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди є багатомандат­ними. Система передбачає встановлення так званого загоро­джуючого виборчого бар'єра. Змішана система поєднує правила мажоритарної та пропорційної систем. Певна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша - за пропорційним принципом.

Вибори до органів державної влади та органів місце­вого самоврядування є вільними і відбуваються на основі за­гального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємно­го голосування. Принцип вільних виборів означає, що виборець сам ви­рішує, приймати йому участь у голосуванні чи ні. Не припус­тимим є здійснення щодо виборця погроз, підкупу та ін. Принцип загальності виборчого права означає, що право голосу мають усі громадяни України, які на день голо­сування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних у судо­вому порядку недієздатними. Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах: кожен виборець має лише один голос. Пряме виборче право означає, що особи, які балоту­ються, обираються безпосередньо виборцями. Принцип таємного голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців забороняється. Кожен виборець голосує особисто, заповнюючи виборчий бюлетень у спеціаль­но підготовленій кабіні або кімнаті для таємного голосування. Під час заповнення бюлетеня забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого.

В Україні діють такі виборчі системи:

1) мажоритарна - по виборах Президента України, сільських, селищних та міських голів, депутатів сільських і селищних рад;

2) пропорційна - застосовується по виборах народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, депутатів місцевих рад (за винятком сільських і селищних). Передбачений 3% загороджуючий бар'єр.

Референдуми в Україні.Референдум - це спосіб прийняття громадянами шляхом голосування законів України, інших рі­шень із важливих питань загальнодержавного і місцевого зна­чення. Можливість проведення в Україні референдумів ви­значена III розділом Конституції України та Законом "Про всеукраїнський та міський референдуми", який передбачає три види референдумів: Всеукраїнський, Автономної Респуб­ліки Крим і місцеві.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх пов­новажень. Так, Верховна Рада призначає референдум з питань про зміну території України, а Президент щодо змін у І, III, XIII розділах Конституції. Крім того, Президент зобов'язаний проголосити проведення Всеукраїнського референдуму за на­родною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу. При цьому підписи на підтримку призначення референдуму повинні бути зібрані у двох третинах областей і не менш ніж по сто тисяч підписів у кожній з цих областей. Разом з тим на Всеукраїнський рефере­ндум не можна виносити питання, що стосуються проектів за­конів про бюджет, оподаткування та амністії і належать до компетенції судових і прокурорських органів.

Предметом референдуму Автономної Республіки Крим може бути прийняття, зміна чи скасування рішень з пи­тань, які віднесені законодавством України до відання авто­номії.

Місцеві референдуми призначають місцеві ради для вирішення питань виключно місцевого значення, наприклад, питання про дострокове припинення повноважень голови чи депутатів відповідної ради.

Залежно від юридичної сили прийнятого на референ­думі рішення розрізняють імперативний та консультативний референдуми. Рішення, прийняте імперативним референду­мом, не потребує затвердження будь-яким органом влади. Консультативний референдум (дорадче опитування) прово­диться з метою з'ясування думки громадян щодо певного пи­тання.