 |
|
Розділ про Сперму Єдинорога.
Це розповідь про чудеса. Про однакові обличчя, але такі різні душі. Світи дзеркал, солодкого моря і пластмасових сердець.
Так, моря де живуть Єдинороги, справді пахнуть ваніллю, а на смак як капучино, таке з пінкою і усіма тонкощами кондитерів.
Стеля та небо там покриті килимами з дзеркал,вродливі-занадто закохані у себе.
Ну серця їм ніхто і ніколи не розбивав, та пластмаса беззахисна перед вогнем.
Вони-те,щось не зрозуміле нашій уяві, таке чуже, небесне , незаймане... Руки в них не завжди холодні, тому інколи їх плутають з людьми. Харчуються Єдинороги не тільки рослинами. В їхній раціон також входять дитячий сміх та безневинність, необдумані рішення їхніх сусідів,спогади про коханих та близьких людей. Важко зрозуміти, як такі небесні створіння можуть бути такими ненаситними. Там усі такі, хоча навіть серед прекрасного едему може крапотіти легенький чорний сніг. Він зворушує своїм смутним і безнадійним поглядом. В понеділки над цим можна спостерігати годинами,а в вівторок в них вихідний, тому насолода тривати вічно не може. Хоча люди навчилися повторювати те,що їм так подобається,це вміння має термінологію ,,повертати,,. Та для того,щоб щось повернути,потрібно втратити. Єдинороги в своєму ,,на пів вічному,,житті втрачають лишень цноту. Їм не підвладні втрати. Вони живуть занадто простими почуттями,занадто пустими і дорослими мріями. Хоча ми бачимо їхній світ таким кольоровим і зовсім не марним. В них немає секретів перед стінами,розповідаючи єдино-рогі не шкрябають себе за потилицею,не роблять тупих,нічим не наповнених поглядів,не кидаються вслід червоним автомобілям,ніколи зранку не снідають мюслямі і ходять у парк,щоб поїсти ,а не покататись на каруселях. Можливо, насправді - ми потвори,насичені красою,можливо власне вони ті-люди,а ми якісь чужинці з дивними руками і ногами,тобто копитами,та ще й з таким незрозумілим рогом на голові. То певне для нас було б приймачем та зв’язком із людьми. Наш світ майже б не відрізнявся від їхнього,адже люди вміють розбивати мрії та нищити світи. Коні, що раніше ніколи не пробували бути поні, на пів - люди,що ніколи не пробували боятись павуків, першого сексу, темряви, балконів, ожиріння, Бога, самотності, літаючих каструль,психлікарень та цукрового діабету. Критичні дні таких собі еротоманів складалися завжди з Дня Святого Вільяма Шекспіра. Розбиті поцілунки, порвані листи, кава на подушці і у копиті шматок болі. Їхньому серцю не вистачає цукру, а їхнім сльозам - солоності. Блювотиння - то теж майже сльози. Святковий стіл, стадо, думки пришиті ґудзиками до Різдва. Це не зовсім монастирі. Під їхніми ногами будувалися фортеці, народжувалися мертві діти і живі манекени покидали зачаровані міста. Там помирали від бруду під нігтями і Інтернету. Роботи існують. І я в них віритиму. Кожного ранку спирт і ґвалт. Кожної ночі суха шкіра і подряпані мізги. Інваліди. Інваліди. Інваліди. Як часто ти почуваєш себе інвалідом? Не хочеш залишатись один? Та пішла твоя впевненість до біса. Ти один з тих, хто так важко встає на свої чотири здорові лапи, хто їх невдовзі ламає, бо не цінує і потім половину свого життя проводить у інвалідному візку! Лікування зламаних ребер, ампутація ніг, сліпота, імпотенція. Хронічні навідини до лікарів, поїздки в коми і безкінечні операції. Ніяких гамбургерів і курв,повноцінне харчування та жодних стресів,спілкування тільки з психами і такими як ти-інвалідами! А все це почалося з снів і журналів з оголеними жінками. ЕХІТ * Хочеться ніколи не повертатись туди,де в кожній стіні кричать про целюліт і скальпелі. Марк завжди мріяв стати хірургом - багато писав прозою і часто малював портрети. В його думки часто заходили єдинороги. Він навіть очистив свою пам’ять для того, щоб ті повністю проникли в його підсвідомість. Хлопчик ще тоді знав, що він назавжди забуде запах маминих дешевих парфумів, батькових портиків, що зривало на балконі в поривах південних вітрів, її дивні сукні в смужки, решітки в домі навпроти, через які ледве було видно дівочі золотисті коси,його першу бритву і пролиту на ній чоловічу кров... Він готовий був покинути себе самого для себе чужого. Марк вирішив зробити пластичну операцію. Після цього він став успішним хірургом і врятував понад 0,988 життів. За кожне життя він мусив віддавати по спогаду. Першим він віддав спогад про маму. То був спогад дитинства-солодких пряників та маминих рук. Наступні про сестер,котрі так і недотримали слова прожити до наступного дня народження ,потім про друга,котрий завжди кохав його до нестями та поводив себе як дівчинка,про трамваї,котрих так любили усі діти двору, Марк віддавав все до останнього,хоча з болем терпів розлуку з людьми, котрі б і так його колись зрадили. Зрада-огидна й слизька та приємніша ніж втрата, котра обливає тебе бензином та дивиться як ти живцем згораєш. Він боявся тоді усього-навіть переслідував себе. Його ,,Маркове дитяче ,,Я” ” стало вже на пів мертвим. Навіть тінь покинула радість, втримайте цю божевільну! Вона зірвалася, ти втратив її,ця дівчина ніколи не побачить Тебе - ти помер для неї. Хоча він зовсім не привид, та вона ніколи його більше не впізнавала в своїх спогадах. Облудна реальність привела його до трофею, котра і погубить його. Вона, та нікому не чутна і нереальна - Сперма Єдинорогів. Заради неї діти втрачали не тільки батьків, але й цілі світи. Світи сміху і новокаїнового болю. І люди вперше схилили голови перед кіньми...
Марк кохав Нонну
Нонна,а ми з тобою одружимось? Якось я спитав у неї.
Мені було вісім. А я кохав її усім серцем. Усі свої іграшки,котрі мені тато привозив з Чехії я готовий був віддати за неї. Вона завжди мовчала. Коли я помер,вона зовсім зникла. Не знаю чому, не знаю куди. Нонна часто плакала. А я пив її слізки.
Їй було 13.У неї гарні очі.
В той день падав дощ. Чорна хмара проникла в наші дитячі душі. Я хотів сховати Нонну від смерті. Зараз їй 23.Вона доросла і ходить на роботу. Тепер її подих пахне тютюном,а не чимось солодким. Кожного дня я відчиняю двері в її кімнату. Дивлюсь на неї. Інколи цілую. Нонна забула Марка. Я привид в її спогадах. Це боляче. А колись я подарував їй серце...
Марк кохав Нонну. Між мною і нею плакали янголи.
Його більше немає. А та,що не любила впала. Життя перед смертю.
Він пішов…
Pain HOUSE
Ти хворієш на друзів. А вони хворіють на депресію, кохання, навчання і іншу чуму. В тебе залишається вибір, вколоту собі укол проти них і проти себе водночас чи хворіти далі на геморой, котрий невдовзі стане мігренню. Ти рятуєш їх, коли в них не залишається нічого, окрім тебе. Але їм не потрібен ти, коли в них є час рятувати когось іншого. Вони діляться з тобою горем, а радість залишають собі. Друзі відбирають для тебе особливе лайно, котре ти повинен розгрібати за них. Це огидно, але ти пообіцяв, що будеш допомагати в важкі хвилини. Їхні важкі хвилини це твої важкі роки, проведені в середені них. А там насправді пустота. Бо ти заповнений лайном за них всіх. Повсюди вони. І їм добре. Без тебе. Але ненадовго. Втративши тебе, твої друзі розчаруються в вашій дружбі. І всім боляче. Друзям буде важко тримати в собі гімно, ти їм так потрібен, без тебе вони потонуть в багні. Тобі найгірше з них всіх. Бо так було завжди. Ти один тягнеш за собою їхні проблеми. Ти один. І тобі боляче.
Вона моя Краса трагізму, моя Чуттєва невинність втрати, моя Смертельна біль, моя Приречена муза на знущання, моя Ніжна зброя, що стріляє прямо в серце, моя Іронія нещастя .
Тобі я присвятив усе своє життя, тобі я продав душу, тобі я ще досі живий.
Ти єдиний друг, що дарує посмішку в важку хвилину, ти єдина коханка, що дозволяє пестити себе де завгодно. Ти така єдина. Ти така чуттєва. Моя музика.
Ти врятувала і погубила.
Ти використала і викинула.
Ти зберегла і зруйнувала.
Я присвятив тобі життя, я присвятив роки. Я зламав себе і покинув інших. Я прокляв всіх, окрім тебе. Я вперше покохав і зненавидів водночас. Я вперше відчув страшенну біль, коли ти пішла. Тепер я глухий. Тепер мені боляче.