 |
|
Розробити досконалу програму структурної перебудови економіки України для ефективної світової інтеграції.
В плановому порядку інтегрувати економіку України в світову економіку, розвиваючи ті можливості які вже є, орієнтуючись на приріст до 5% ВВП в рік, а також проводити стратегічні розробки та втілювати їх в життя для здійснення програми максимум – довести ВВП до декількох трильйонів доларів США, для якнайшвидшого забезпечення нормального життя громадянам України на рівні сучасних світових стандартів.
Маємо поставити перед собою високу мету та досягти її. Чому ми на сьогоднішній день цього не маємо – лише тому, що про це ніхто по-справжньому ніколи не думав!!!!!!
Що не доступно одному – можливе багатьом, за умови планомірної кооперації!
За дванадцять років незалежності України було зроблено дуже багато як важливих так і цікавих кроків. Але ж, загадкою не тільки для сучасних, але й для майбутніх поколінь, залишиться те, чому жоден уряд не наважився зробити один, чи хоч би пів кроку в напрямку створення програми стратегічного розвитку – програми максимум.
Не було коштів, чи не було часу, чи не було розуму, чи на повістці дня не стояло таке завдання?
З приводу коштів, запитання відпадає одразу ж: у керівництва країни завжди вистачало коштів та смикалки, наприклад на те, щоб потратити 16 млн. грн., аби привезти до України Папу Римського, витратити 20 мільйонів, аби послати на орбіту першого українського космонавта, 40 мільйонів доларів, аби відправити в Ірак миротворчий контингент, а також на багато інших важливих для них речей.
Стосовно часу, причина вагома, тому що завжди не вистачає часу саме на те, що дозволить зекономити час.
На рахунок розуму, якщо не вистачає свого, можна скористатись чужим, варіантів для цього багато. Найперший: об’єднати навколо себе людей, набагато розумніших від себе.
Чи ставилось таке завдання взагалі, брехати не буду, але я особисто такого не знаю?
Скоріш за все не було справжнього бажання зробити так, аби Україна була дійсно сильною країною, а народ жив достойно та заможно.
Можливо тоді ще не прийшов час, я не намагаюсь нікого судити.
Та коли заглянути вглиб історії, то можна знайти такі факти, якщо хотіли побудувати у 30 роках літак, напередодні війни, знаходили здібних людей, готових до цієї справи, створювали їм відповідні умови, ставили завдання і отримували бажаний результат, якщо не з першого разу, то з другого, але ж все ж таки потрібний результат отримували.
Давайте порівняємо результати діяльності керівництва країни за дванадцять повоєнних років, а також за дванадцять років незалежності.
За дванадцять років незалежності людей на Україні вимерло стільки ж, скільки загинуло на війні з 1941 по 1945 рік; з 1945 по 1957 рік дітей, обездолених війною, із вулиць забрали та знайшли можливість їх одіти, обігріти і дати освіту, але ж прикро, що за роки незалежності саме стільки ж дітей, за підрахунками соціальних служб – більше 500 тисяч, опинились на вулицях. За межею бідності більшість населення і поки що явно вираженої тенденції до покращення не намічається.
Проблема існує, рано чи пізно її всерівно прийдеться вирішувати, але ж вона не вирішиться взаємними докорами, пошуком винних, чи самопоїданням власною совістю.
Потрібно набратись мужності, назвати все своїми іменами, поставити перед собою високу мету і досягти її.
Якщо в далекі післявоєнні роки змогли підняти країну, в умовах фактично напівізоляції, то при сьогоднішньому рівні розвитку науково-технічного прогресу, це можливо зробити в десятки разів швидше і краще, причому врахувавши інтереси кожного громадянина, від простого робітника, до президента країни, так щоб задоволені були всі.
Перейдемо від лірики до суті самого питання: