Словотвірний проміжний рівень мови
Основні рівні мови — фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний — не існують ізольовано один від одного. Вони взаємодіють, унаслідок чого на їх стику виникають проміжні рівні — морфонологічний, словотвірний і фразеологічний.
Словотвірний рівень міститься між морфологічним і лексико-семантичним основними рівнями. Суть міжрівневих зв'язків тут полягає в тому, що основна одиниця морфологічного рівня — морфема — використовується для творення одиниць лексико-семантичного рівня — слів (лексем). Утворення складних слів, як правило, зводиться до згортання словосполучення в єдине слово (косий кут —> косокутник «предмет, що має косі кути», другий курс —> другокурсник «студент, який навчається на другому курсі.
Словотвір — це не якийсь особливий рівень мови, а сфера особливих відношень між морфемами і лексемами.
Термін словотвір вживається у двох значеннях:
1) утворення слів, що називаються похідними і складними, на базі однокореневих слів, якими вони мотивовані, 2) розділ мовознавства, який вивчає способи творення нових слів.
Оскільки словотвір забезпечує процес номінації, то його можна розглядати як частину ономасіології.
Розрізняють діахронічний і синхронічний словотвір.
Діахронічний словотвір — словотвір, який вивчає шляхи виникнення похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну словотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.
Синхронічний словотвір — словотвір, який вивчає систему словотвірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, що визначається Ті синхронними мотиваційними відношеннями з іншими словами. Так, скажімо, слово любов нині сприймається як утворене від дієслова любити, хоча генетично воно утворене від давнього прикметника любъ «любий».
Між синхронічним і діахронічним словотвором не завжди легко провести межу. Саме тому деякі сучасні мовознавці, наприклад, О. М. Трубачов, загалом заперечують синхронічний словотвір. Не дивно, що аж до середини XX ст. практикувався тільки діахронічний підхід до словотвору. До основних теоретичних понять словотвору належать мотивація, словотвірна похідність, словотвірне правило, словотвірний тип, словотвірне значення та ін.
Словотвірна мотивація — семантична і формальна зумовленість значення похідного слова значеннями його складників; семантичні й формальні відношення між похідним і твірним словом.
Мотивація встановлюється між двома однокорене-вими словами,
Словотвірна похідність — семантична вивідність властивостей похідного з властивостей вихідних одиниць.
Із визначенням закономірностей творення похідних слів пов'язане словотвірне правило.
Словотвірне правило — правило, яке описує особливості моделювання похідних слів у процесі деривації, діапазон їх дії, характеризує дериваційнийпроцес з погляду його регулярності/нерегулярності, продуктивності/непродуктивності, вказує на твірну основу, використаний формальний засіб, сполучувальні можливості морфем та їх морфонологічні зміни.
Однокореневі слова, які перебувають у відношеннях послідовної мотивованості, створюють словотвірний ланцюжок. Наприклад: укр. учитися —учень — учениця; дати — подати — податок — податковий — Перше (вихідне) слово немотивоване. Кожне наступне слово відрізняється від попереднього тільки одним формантом.
Словотвірні ланцюжки утворюють словотвірне гніздо.
Словотвірне гніздо — сукупність словотвірних ланцюжків з одним і тим самим вихідним словом; сукупність слів із одним і тим самим коренем,упорядкованих відповідно до відношення словотвірної мотивації.
Слова, об'єднані у словотвірне гніздо, мають змістову і матеріальну спільність. Наприклад: сіль, соляний, солонка, солонина,
Словотвірне (дериваційне) значення — нове значення, яке виникає в похідному слові внаслідок поєднання мотивуючої основи з формантом; результат дії форманта на твірну основу і її лексичне та граматичне значення.
Словотвірні значення поділяють на транспозиційні (значення іншої частини мови): предметності (співати — спів); процесуальності (молодий —молодіти, вдова — вдовіти); ознаковості (гай — гайовий, сьогодні — сьогоднішній); різні конкретніші модифікаційні значення — зменшувальні(мати — матуся, голова — головонька,), збільшувальні (рука — ручище,), посилювальні (кричати — розкричатися) та ін. Осібну групу становлять класифікаційні значення, як, скажімо, значення носія ознаки (юний — юнак, дурний — дурень, веселий — веселун), виконавця дії (читати — читач, копати — копач, рахувати — рахівник, водити — водій), вмістилища чого-небудь (корова — корівник, дрова — дровітня) тощо. Уперше словотвірне значення виділив Г. О. Винокур.
Словотвірний тип — схема побудови слів певної частини мови, яка характеризується спільністю трьох ознак: частини мови, форманта, словотвірного значення. Словотвірний тип нерідко називають ще словотвірною моделлю, словотвірним зразком.
Серед словотвірних моделей розрізняють лінійні і нелінійні. До лінійних належать афіксальні моделі і моделі складних слів, (довідник = довід(атися) + ник, Найкрупнішою класифікаційною одиницею словотвору є спосіб словотвору. Розрізняють суфіксальний (викладач), префіксальний (переписати),постфік-сальний (битися), префіксально-суфіксальний (за-пліч-н/ий), префіксально-постфіксальний (роз-бігти-ся), суфіксально-постфіксальний(гордитися), префіксально-суфіксально-постфіксальний (пере-шіпт-ува-ти-ся), чисте складення {дехто, плащ-палатка, вагон-ресторан,) складення з суфіксацією (земл-е-тор-гов-ець, радіоприймач), зрощення (вічнозелений, ), абревіацію (ВАК, НАТО, профком)
На сучасному етапі паралельно існують три напрями в дослідженні словотвору:
1) синтаксичний (трансформаційний, породжуваль-ний), пов'язаний із дослідженнями Н. Хомського. (Він грає на трубі — він трубач; Він від'їхав — його від'їзд);
2) ономасіологічний, започаткований дослідженнями чеського мовознавця М. Докуліла. Словотвір розглядають з погляду теорії номінації і для його інтерпретації використовують такі поняття, як ономасіологічний базис, ономасіологічна ознака, зв'язка та ономасіологіч-на категорія;
3) функціонально-семантичний, який синтезує досягнення трансформаційного й ономасіологічного підходів і на передній план ставить проблеми, пов'язані з семантикою, функціонуванням і творенням похідних слів у живому мовленні.
19. Фразеологічний проміжний рівень мови
Основні рівні мови — фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний — не існують ізольовано один від одного. Вони взаємодіють, унаслідок чого на їх стику виникають проміжні рівні — морфонологічний, словотвірний і фразеологічний.
Фразеологія (від грец. phrasis «вираз, зворот» і logos «слово, вчення») — 1) сукупність фразеологізмів певної мови; 2) розділ мовознавства, який вивчає фразеологічний склад мови.
Перше значення слова фразеологія використовують у широкому і вузькому розумінні. До фразеології у широкому розумінні відносять ідіоми, фразеологічні сполучення і стійкі фрази (прислів'я, крилаті вирази, фрази-привітання тощо, які нерідко виходять за межі словосполучень, тобто є реченнями). У вузькому — лише ідіоми та стійкі сполучення слів, функціонально співвідносні зі словом як номінативною одиницею мови. У цьому разі фразеологізми — це мовні знаки вторинної номінації. Фразеологія як проміжний рівень мови знаходиться на стику лексико-семантичного і синтаксичного рівнів. Особливість проміжних рівнів у тому, що вони не мають власної одиниці. їхні одиниці виникають на одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня..
Від справжніх рівневих одиниць — фонем, морфем, слів — фразеологізми різняться тим, що вони: 1) різнорідні за своєю структурою; 2) не перекодовуються в одиниці вищого порядку; 3) не сполучаються з такими самими одиницями (пор.: фонеми поєднуються з фонемами, морфеми з морфемами, слова зі словами); 4) виникають зі словосполучень, але не внаслідок регулярної взаємодії слів, а всупереч їй; 5) у функціональному плані не мають тієї універсальності, яку повинні мати одиниці самостійного рівня мови.
Хоча передумови фразеології було закладено ще в XIX ст. О. О. Потебнею, як окрема лінгвістична дисципліна вона виникла в 40-х роках XX ст. її становлення пов'язане з ідеями французького мовознавця ПІ. Баллі, а також із дослідженнями Є. Д. Поливанова, С. І. Абакумова, Л. А. Булаховського і В. В. Виноградова. Виноградову належить визначення основних понять, обсягу і завдань фразеології.
Здебільшого поняття фразеологічної одиниці визначається на основі таких ознак, як структурно-семантична стійкість (постійне співвідношення значення сполучення слів з його лексико-граматичним способом вираження, що є наслідком переосмислення всього сполучення або окремих його компонентів) і відтворюваність
Білоруський мовознавець Б. О. Плотников запропонував 10 критеріїв (чим більше ознак-критеріїв має сполучення слів, тим вищою є його фразеологічність):
1) ідіоматичність, тобто зрушення у значенні компонентів (пекти раків «червоніти від сорому, ніяковіти»);
2) дослівна неперекладність на інші мови (гарбуза піднести, піймати об лизня, облизати макогона «відмовити при сватанні, залицянні», на рушник стати «взяти шлюб, одружитися», пошитися в дурні «дати себе обдурити»);
3) наявність компонента з утраченим лексичним значенням або із застарілою граматичною формою (ляси точити, притча во язицех);
4) граматична категоріальність, тобто здатність усього звороту виступати в ролі одного члена речення (сторч головою — обставина способу дії,шкіра та кістки — означення);
5) невмотивованість значення (собаку з'їсти «набути великого досвіду в якійсь справі, ґрунтовно, до тонкощів вивчити що-небудь»);
6) незмінність граматичної форми (поминай як звали, як Пилип з конопель, була не була, зуб на зуб, ні сіло ні впало, і нашим і вашим, і хочеться і колеться, сиди й не рипайся, у три погибелі);
7) синтаксична немодельованість, тобто творення
сполучення не за живою в мові моделлю (сам на сам,
чорта з два, так собі);
8) відсутність варіантності (пор.: бити баглаї і наговорити (набалакати, намолоти, наплести) сім мішків (кіп) гречаної вовни);
8) неможливість вставити в середину виразу якесь слово (пор.: бабине літо, кров з молоком і завдати (доброго) гарту, закрутити (таку) веремію);
10) неможливість синтаксичних перетворень (пор.:
ні се ні те і прийняти ухвалу, прийнята ухвала, ухва
ла, яку прийняли).
Найпопулярнішою є структурно-семантична класифікація Виноградова, яка ґрунтується на критерії семантичної злютованості або аналітичності значення фразеологізму. За цим критерієм Виноградов виділяє три типи фразеологізмів:
1) фразеологічні зрощення, в яких значення формально не вмотивоване значенням його складників (дати кучми «побити», на руку ковінька«вигідно»);
2) фразеологічні єдності, в яких зміст опосередковано вмотивований значенням компонентів (прикусити язика «замовкнути», не нюхати пороху«не бути ще в боях», тримати камінь за пазухою «приховувати злобу, ненависть до кого-небудь, бути готовим зробити прикрість комусь, вчинити помсту над кимсь»);
3) фразеологічні сполучення — фрази, створені реалізацією зв'язаних значень слів (зло бере за неможливості радість бере, задоволення бере, добро бере; нагла смерть; рос. закадычный друг тощо).
М. М. Шанський виділив ще четвертий тип — фразеологічні вирази, до якого відніс стійкі за складом і вживанням звороти, що складаються із слів з вільним значенням (серйозно і надовго; і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь).
Л. А. Булаховський здійснив класифікацію фразеологізмів за джерелами їх походження: 1) прислів'я і приказки; 2) професіоналізми; 3) усталені вислови анекдотів, жартів тощо; 4) цитати з Біблії; 5) переклади іншомовних висловів; 6) крилаті вирази письменників; 7) влучні вирази видатних людей.
М. Т. Тагієв запропонував класифікацію на основі оточення фразеологізмів: 1) фразеологізми з однопози-ційним оточенням (хто + лізе на стіну); 2) фразеологізми з двопозиційним оточенням (хто + взяв слово + з кого; що + червоною ниткою проходить + через що); 3) фразеологізми з трипозиційним оточенням (хто + коле очі + кому + чим).
©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.