Главная | Обратная связь

Грецька колонізація Північного Причорномор’я

 

Північне Причорномор’я посідає значне місце у давньогрецьких міфах. Це стосується Геракла і його неодноразових відвідин Скіфії. Він мандрував цими територіями для здійснення своїх героїчних подвигів. Це міфи про Ахілла та його дружину Іфігенію на острові Левка (нині Зміїний) і про Ахіллів Дром (нині – Тендрівська коса). За уявленнями греків це був острів блаженних, де жили душі героїв. З цим островом пов’язані також міфи про Ахілла Понтарха – могутнє божество, - володаря Левки, покровителя Понту та його мореплавців. На Ахілловому Дромі було святилище Ахілла та священний гай, а назва Дром (дромос – місце, де відбуваються змагання з бігу), за однією з версій, походить від змагань, що їх влаштовував тут Ахілл із друзями на честь якоїсь перемоги на Понті Евксинському [73, с. 10].

За давньогрецькими уявленнями, територію сучасної України заселяли численні екзотичні народи. Так, Геродот згадував народи лисих людей, людей з вивернутими назад ступнями, жінок, які зачаровували поглядом, і племена зовсім не міфологічних, а реальних людожерів. За повідомленням Геродота, агресивні скіфські племена, причому досить численні, харчувалися людським м’ясом [12, с. 239].

Стародавні греки вважали Причорномор’я окраїною Ойкумени – «дому людей». За їхньою уявою ця місцевість була розташована поблизу Аіда, за її межами лежав Океан – світ мертвих. Але для греків тут був не тільки поріг пекла, а й раю! Саме тут лежала країна, в якій жили гіпербореї (яких описує Геродот) – найщасливіший народ на планеті, яким не були відомі суперечності та усілякі неприємності. Смерть вони знаходили тоді, коли, поживши вдосталь, переситившись бенкетами та старечими лінощами, кидалися з якої-небудь скелі в море. Жив тут ще один щасливий народ – тибарени, метою устремлінь яких були розваги та сміх – вони й вважали це найбільшим благом [12, с. 239].

Ще за одним міфом про Іфігенію в Тавриді Артеміда перенесла її до свого храму, який був розташований на північному узбережжі Понту серед жорстокого племені таврів, і зробила її там своєю жрицею. Іфігенія мусила приносити у жертву Артеміді всіх іноземців, які потрапляли до таврів [73, с. 10].

Взагалі, античним народам Скіфія уявлялася містичною країною, заселеною чудовиськами та напівбогами. Тут міфічні герої жили пліч-о-пліч з людьми. Сюди, на узбережжя Чорного моря, греки влаштовували своїх античних героїв на постійне місце проживання. Одне слово, наша країна викликала в еллінів змішані почуття жаху, подиву й захоплення.

На VIII ст. до н.е. грецьке населення складалося з трьох основних етнічних спільнот: еолійців, іонійців і дорійців. Кожна із них відрізнялася від іншої різним рівнем розвитку в усіх сферах життя суспільства. В соціально-економічному плані найбільш розвиненими виявилися іонійці, які проживали в Малій Азії. Найбільшими їхніми містами були Мілет і Ефес, з яких і були виведені перші колонії. Мілет був найбільшим містом Іонії. Він став метрополією рекордної кількості колоній. Одні давні автори нараховували їх 75, інші – навіть 90. Зараз неможливо встановити їх дійсну кількість, але точно можна сказати, що мілетяни заснували декілька десятків поселень, привертаючи увагу жителів інших іонійських міст [73, с. 10]. Процес заснування міст за межами Еллади, що розпочався в VIII ст. до н.е., отримав в науці назву Великої грецької колонізації. У своєму словнику П. А. Михальчук цей термін пояснює так: «колонізація – заселення вільної території на окраїнах власної країни, заснування поселень у залежній країні; перетворення незалежної країни на свою колонію шляхом військового, економічного та політичного поневолення» [40, с. 18].

Розглядаючи колонізацію VIII – VI ст. до н.е. як прояв постійно працюючого в старому світі закону народонаселення, не можна не відзначити деяку умовність виділення її в певний етап, до якого і відносять термін «грецька колонізація». Немає сумнівів, що колонізація VIII –VI ст. була продовженням більш давніх міграцій грецьких племен, привівши до утворення самих колоній. Фукідід, наприклад, говорячи про рухи грецьких племен, включає колонізацію VIII –VI ст. до н.е. в загальний ланцюг цих рухів [72, с. ]. З ним перегукується Ісократ: «Приблизно в той же час варвари займали велику частину землі, а греки були замкнені на невеликій частині. Нестача землі примушувала їх ворогувати й воювати між собою. Наше місто не залишилося в стороні, бачачи як одні вмирають від голоду, а інші – в боях. Воно послало по містам полководців, які об’єднали і очолили потребуючих допомоги греків, отримали перемогу над варварами острова. Так врятували вони тих, хто залишився вдома, і тих хто пішов за ними. Одним вони залишили достатньо землі на батьківщині, для інших завоювали більше, ніж у них було: засновані ними колонії оперезали всю землю, яку ми тепер маємо. Це полегшило шлях тим містам, які пізніше наслідуючи наше місто, захотіли вивести колоністів: їм вже було непотрібно ризикувати життям при захопленні земель: вони заселяли територію, вже завойовану» [25, с. 224].

Ще однією причиною, яка сприяла грецькій колонізації Північного Причорномор’я, були вигідні природні особливості Причорномор’я, на які звернув увагу Геродот: «їхня країна рівнинна і рясніє травою і зрошується водою багатьох річок, яких стільки, скільки каналів у Єгипті. Найбільш відомі і судноплавні від самих своїх джерел. Це Істр, який має п’ять гирлів, а потім Тірас, Тіпаній, Борисфен, Палтікан, Гіпакірій, Герр і Танаїд...» [12, с. 246].

Сучасні історики на явище грецької колонізації дивляться під різним кутом зору, тому і версії щодо її причин також різні. Так, одні історики основним вважають соціально-економічний фактор і говорять, що причинами цього руху були як недостатня кількість землі на батьківщині, так і бажання розширити ринки збуту для своїх товарів і постійна потреба греків у землі [33, с. 43]. Такий же фактор беруть за основу автори «Економічної історії», і називають основними причинами грецької колонізації перенаселення міст-полісів, нестачу придатної для обробітку землі, продуктів харчування, соціальну і політичну боротьбу, посилення торгового обміну [36, с. 157].

Інші, торкаючись грецької колонізації, виділяють наступні причини: класова боротьба, зростання майнової і соціальної нерівності, концентрація землі в руках родової знаті і обезземелення бідноти, що приводило до штучного перенаселення в середині полісів поряд із зростанням і розвитком торгових зв’язків з народами давнього Середземномор’я і Причорномор’я, особливо наголошують на зростанні торгового капіталу, що нерозривно пов’язано з процесом формування рабовласницького полісу [15, с. 22].

Окрему групу становлять історики, які основною причиною колонізації вважають перенаселення материкової Греції: «Велика Грецька колонізація VIII – VI ст. до н.е. зумовлювалася рядом причин, найголовніша з яких – відносне перенаселення, коли всі землі на материковій Греції були вже розподілені. «Зайві» люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях, не так щільно заселених» [24, с. 161]. Зростання населення відбувалося дуже швидко, і тому «на середину VIII ст. до н.е. елліни зіткнулися з проблемою перенаселення. Шляхів вирішення цієї проблеми було небагато…», оскільки всі заходи виявилися недієвими, тому «добровільне виселення, що супроводжувалося меншими втратами, стало провідною формою вирішення проблеми перенаселення в Елладі» [44, с. 7-8]. Разом з цим автори наголошують на тому, що елліни, які переселялися, повинні були впевненими в сприятливому вирішенні проблеми, а саме, вони добре знали ті міста, куди відправлялися шукати кращої долі [44, с. 8].

Автори праці «На берегах Боспора Кіммерійського» зазначають, що «…самою важливою причиною було спочатку розорення сільськогосподарських округ іонійських міст лідійцями, а потім перське завоювання… Безперервні війни, спроба відстояти свої права на території, які належать грецьким містам, в результаті породили економічну кризу. Поліси були не в змозі прогодувати все населення при постійній військовій загрозі і розоренні сільськогосподарських територій» [23, с. 14].

За іншими даними, основними причинами колонізації були фактори соціально-економічного характеру, що укорінилися в рабовласницькому способі виробництва, і в повільному розвитку науки і техніки. Це ставило громадян полісу в залежність від конкретного кількісного співвідношення, яке не можна було перевищувати. І виходом із положення було виведення колоній [29, с. 44]. До того ж, вони звертають увагу на те, що «ініціатором заснування колонії була держава (поліс), прагнучи попередити політичний конфлікт між громадянами виводом колонії» [29, с. 44] .

О. Д. Бойко структурував згадані теорії вчених і умовно поділив їх на:

1) демографічну – демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну – нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну – колонізація є побічним продуктом торгової експансії;

4) сировинну – в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну – до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів;

6) соціальну – постійна соціальна боротьба між окремими верствами населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну – етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель [7, с. 29].

Таким чином, можна сказати, що колонізація була викликана рядом причин, по-перше, інтенсифікація грецької економіки змушувала еллінів шукали ринки збуту для розширення на той час ремісничого виробництва і тому влаштовуватися на нових землях. По-друге, важливою причиною створення колоній був процес класоутворення і соціальної диференціації грецького суспільства, що відбувався у VIII – VI ст. до н.е. По-третє, загальне зростання чисельності грецького населення - демографічний вибух. Крім того, певну роль відігравав і зовнішньополітичний фактор: ворожі навали і розорення міст та прилеглих до них сільськогосподарських зонах змушували жителів іноді цілих полісів переселятися в інші місцевості.

Освоєння грецькими переселенцями узбережжя Північного Причорномор’я відбувалося поступово, в цілому в напрямі із заходу на схід. VI ст. до н.е. загалом було часом заснування більшості північнопричорноморських держав. Кожна з них мала власну історію, але оскільки всі вони тісно взаємодіяли з античним світом, а також із варварським оточенням, в їхньому розвитку простежується багато спільного. Українські історики прийшли до спільного рішення, що історія цих держав за абсолютного домінування в матеріальному і духовному житті колоністів еллінських традицій поділяється на три етапи: архаїчний, класичний та елліністичний, що охоплюють значний проміжок часу, який тривав від другої половини VI і приблизно до середини І ст. до н.е.

На архаїчному етапі (друга половина VI – початок Vст. до н.е.) на Півдні нинішньої України відбувається становлення держав, розбудова міст, яка полягала у будівництві храмів, формуванні агори; розпочинаються активні контакти з грецькими містами Східного Середземномор’я, зокрема Іонії, та острівними центрами: Родосом, Хіосом, Самосом та ін. Аналізуючи археологічні дані, українські вчені (Зубар В.М., Крижицький С.Д. та ін) зробили висновок, що на даному етапі перед жителями новоутворених держав загроза з боку сусідніх кочових племен не поставала [21, с. 28]. Як доказ, вони наводять відсутність укріплень на перших грецьких поселеннях. Зароджуються ремесла, розвивається торгівля, виникає монетна справа.

На класичному етапі (початок V – друга третина IV ст. до н.е.) розпочинається поступовий розквіт держав, середземноморськими державами починає усвідомлюватися економічна значимість Північного Причорномор’я, його роль у постачанні метрополіям зерна, шкіри, рабів тощо, посилюються контакти з кочовиками та племенами Лісостепу. Активізується культурний розвиток міст-держав, помітну роль починає відігравати наука, література, мистецтво – зростає значення цих центрів у грецькому світі [15, с. 163].

Елліністичний етап (остання третина IV – середина І ст. до н.е.) позначився максимальним економічним розвитком, піднесенням сільського господарства, ремесел, торгівлі, культури в цілому. Розвиваються міжнародні зв’язки, зокрема з Південним Понтом, Малою Азією, а також між самими північно-причорноморськими містами. Ці процеси вчені схильні пов’язувати з діяльністю Александра Македонського, а саме з його східними походами, які призвели до синтезу східної і західної культур. Однак вже з другої половини ІІІ ст. до н.е. поступово назріває криза – скіфська агресія, пересування варварських племен у Нижньому Побужжі і Подніпров’ї, входження до складу римської провінції – Нижньої Мезії [34, с. 164].

Отже, можна сказати, що в цей період своєї історії грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї досягли піку свого розвитку. На першому етапі своєї історії вони були сировинним придатком метрополій, а також головним постачальником харчових та сировинних ресурсів. Для другого етапу характерний активний розвиток всіх галузей матеріальної і духовної культури, і добрі відносини з сусідніми кочовими племенами. А третій етап характеризується самостійним виходом міст на міжнародну арену, початком занепаду грецької цивілізації у Північному Причорномор’ї, та переходом цих територій під владу Римської імперії.

В VII – VI ст. до н.е. колонізаційний рух розвивався насамперед в напрямках, що були підготовлені доколонізаційними зв’язками греків, які відносяться до мікенської і домікенської епохи. Ці зв’язки спочатку виливались у форму міжплемінного обміну; окремі речі, переходячи з рук одного племені до другого, іноді були віддалені тисячами кілометрів від місця свого походження. Подальший розвиток цих зносин привів до встановлення більш міцних форм майнових відносин. Стародавня торгівля мала, проте, спорадичний характер, часто переплітаючись з морським грабежем. З подальшим розвитком продуктивних сил і переходом до військової демократії ці мінові зносини, все ще не мали систематичного характеру. Проте мінові зв’язки, які встановились тоді, відіграли потім, в час розвитку грецької колонізації свою роль, а саме, грецькі колоністи оселилися спочатку саме в тих місцях, які були охоплені цими зв’язками.

Поліс, який вирішив заснувати нову колонію, здійснював набір колоністів. Звичайно знаходилися люди, які бажали випробувати долю на новому місці. Але якщо їх було замало, то доводилося кидати жереб чи навіть в обов’язковому порядку здійснювати набір серед усіх жителів. До них часто приєднувалися люди з інших міст. Таким чином формувався загін, готовий відправитися в експедицію. Чисельність його була не дуже велика, від 150 до 1000 чоловік. Очолювала колоністів спеціально призначена, всіма шанована людина із давнього знатного роду. За її іменем нерідко називали новоутворене місто. Перед відправкою експедиції було прийнято звертатися за порадою до божества. Частіше за все для цього використовувалося святилище Аполлона в Дельфах, де знаходився оракул – спеціальне місце, в якому можна було отримати пророцтво бога і його відповідь на задане питання. Аполлон, устами своїх жерців, радив колоністам, коли краще вирушати в путь і де обирати місце для нового поселення [73, с. 120].

Особливу увагу приділяли колонізатори вибору нового місця для проживання, обов’язковою умовою при цьому були наявність родючої землі, зручних гаваней, джерел прісної води, а також стабільна політична атмосфера.

Велика грецька колонізація охопила Північне Причорномор’я в останню чергу. І це не дивно, бо Крим і прилеглі до нього території вважалися греками незвіданими і холодними землями, які були заселені дикими племенами. Однак відважні купці-мореплавці, просуваючись вздовж берегів моря, не просто так названого ними Понтом Авксинським («негостинним морем»), досягали інколи його північного узбережжя і вступали в контакти з варварами, які проживали в тих місцях. За ними і направився потік переселенців [73, с. 120]. Страбон в своїй «Географії» говорить: «… в ті часи це море було недоступне для плавання і називалося Негостинним по причині бур і дикості племен, які жили навколо нього, особливо скіфських, які приносили чужоземців в жертву, харчувалися людським м’ясом і використовували черепи замість чаш; потім воно було назване Гостинним, коли понтійці заснували міста на його узбережжі…» [66, с. 273]. Тому пізніше Чорне море почало називатися Понтом Евксинським – «гостинним морем». Азовське море вони вважали озером Меотидою – «матір’ю Понту», Крим називали Таврикою, тобто країною таврів, які шанували биків (грецькою «таурос» - бик) [73, с. 120].

Форми організації колонізаційного потоку були різними. За існуючими літературними моделями, реконструйованими на ґрунті дослідження пам’яток епіграфіки та свідчень античних авторів, ще в метрополії призначався або обирався керівник загону переселенців – ойкіст. Прибувши на нове місце, колоністи розмежовували територію міста на ділянки для окремих громадян – ойкопедони, для громадських та адміністративних будівель, відводили десяту частину під культові центри тощо. Насамперед місто оточувалося захисними спорудами. Відбувалося також межування і сільської території, що належала місту, де кожний громадянин отримував свою частку. Зазвичай таке місто від самого початку набувало регулярної прямокутної системи планування [44, с. 16-17].

Нові міста одразу ж ставали незалежними від метрополії, хоча й зберігали з нею культурні та економічні зв’язки. Поступово освоювалися і території між великими містами, а сільські поселення входили до сільськогосподарських округ, будучи цілком підпорядкованими містам. Древні колоністи культивували свої звичаї, дотримувалися своєї віри, культури й мови.

Проте колонізація могла мати і стихійний характер, коли переселенці не мали чіткої організації і переселялися на нові місця невеличкими колективами. Серед північно причорноморських міст лише Херсонес був детально розпланований, тому це дає підстави вважати, що колонізація мала переважно стихійний характер. Це пояснюється і соціальним складом переселенців, велику частину яких становили звичайні сільські жителі, обезземелені на батьківщині. Звичайно, серед них були ремісники, рибалки, торговці, будівельники тощо, але, судячи з демографічних підрахунків, вчені зробили висновок, що селяни становили якщо не більшу, то значну частину населення колоній Північного Причорномор’я [34, с. 21].

Отже, колонізація Північного Причорномор’я була частиною так званої Великої Грецької колонізації VIII – VI ст. до н.е. і не являлася випадковим явищем. З давніх-давен грецьких мореплавців приваблювали безмежні степи, заселені кочовиками, з якими можна було вести торгівлю, родючі землі вздовж узбережжя, багаті на рибу річки Північного Причорномор’я. Внаслідок цього середземноморські греки мали значні відомості про природу та клімат узбережжя Чорного моря. Згодом із розвитком в Середземномор’ї античного суспільства, контакти двох регіонів посилюються, і нарешті відбувається масове переселення греків у Північне Причорномор’я. Сам же процес колонізації мав організований характер, так як формувався спочатку загін переселенців і обирався їх ватажок, а потім вони відправлялися до святилища чи храму за порадою божества.

Колонії на північному узбережжі Чорного моря існували у досить специфічних умовах, оскільки їх сусідами виявилися не лише землеробські племена, але і кочівники. Деякі вчені приділяють цьому фактору значну увагу, пояснюючи свою думку тим, що «кочівники по причині своєї військової сили і мобільності завжди створювали значні проблеми для сусідніх осілих народів і держав своїми постійними набігами чи навіть масштабними завоюваннями» [9, с. 10].

Також на історію грецьких колоній суттєво впливала воєнно-політична обстановка, яка загострювалася в степах Північного Причорномор’я у зв’язку з просуванням на захід зі сходу нових кочових народів. «Запозичення передового досвіду у військовій сфері у своїх сусідів, вважається, було одним із важливих елементів адаптації греків-колоністів до грандіозних етнічних і воєнно-політичних змін, які мали місце в степах північного берега Чорного моря, без такої адаптації колоній у чужому для них і часто ворожому оточенні взагалі навряд чи могло стати тривалим і продуктивним» [9, с. 11-12]. Можна сказати, що саме такі обставини існування сприяли розвитку і трансформації суспільно-політичного і воєнно-політичного життя греків-колоністів. Завдяки врахуванню даних факторів можна виділити як спільні, так і відмінні риси між різними колоніями. В залежності від географічного положення і сусідства.

Традиційно власник земельної ділянки вважався повноправним громадянином полісу, що обумовлювало стійке соціальне положення у суспільстві, економічну незалежність. «В громадянському суспільстві існувала своя система цінностей. Протиставлення особистості суспільству, індивіда колективу не могло мати місця, бо тільки благо і процвітання цілого забезпечувало благо і процвітання кожного. Землеробство розглядалося як найбільш достойне громадянина заняття, інші заняття осуджувалися, засуджувалося і прагнення до багатства вище рівня, необхідного для нормального існування членів ойкоса. Громадянська община прагнула регулювати рівень благополуччя громадян, не допускаючи надмірного розшарування, що загрожувало гомогенності громадського колективу. В системі цінностей, створеної громадським колективом, важливе місце займали традиційність, прагнення зберегти всі відносини в незмінному стані» [23, с. 37].

Такі риси і особливості полісної організації спостерігалися в архаїчний час в усіх полісах Північного Причорномор’я. Однак, надалі вони зберігаються не повсюдно, наприклад, в Істрії, Ольвії, Херсонесі Таврійському, але на Боспорі в силу різних причин і обставин принесені з метрополії головні полісні традиції багато в чому порушуються. Таким чином, Боспор в цьому відношенні являє собою унікальне явище в історії античного світу. В. М. Зубар вбачає причину цього «… не в особливому характері громадських общин, а в появі сильних політичних особистостей, які прагнули до єдино осібної влади в оточенні вороже налаштованих варварів і прагненні вижити перед їх загрозою».

 

Боспорська держава

 

Найбільшою античною державою, яка склалася на північному березі Чорного моря в результаті грецької колонізації регіону, була Боспорська. Свою назву держава отримала від давнього найменування Керченської протоки (Боспор Кіммерійський). Вона була унікальним явищем серед колоній, так як являла собою монархію. Головним містом був Пантікапей, але столицею азійської частини Боспору вважається Фанагорія. До утворення Боспорської держави існуючі на її території з VI ст. до н.е. грецькі міста Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Порфмій, Фанагорія, Гермонасса, Горгіппія, Кепи та інші здебільшого були звичайними полісними структурами. Певну полісну самостійність вони зберегли й після включення їх до Боспорського царства [15, с. 189].

Існують певні закономірності, пов’язані з періодичним просуванням на захід нових хвиль азіатських кочівників (скіфи, сіраки, аорси, Роксолани, язиги та ін.). Виходячи з них, історію Боспору до римської епохи можна розділити на сім основних етапів:

1. Рубіж VII і VI ст. чи перша половина VI ст. до н.е. – 480/79 р. до н.е. – період появи греків на берегах Керченської протоки, налагодження зв’язків з місцевими племенами.

2. 480/79 – 438/37 рр. до н.е. – період дестабілізації, посилення агресії скіфів; створення оборонного союзу на чолі з Археанактидами.

3. 438/37 р. до н.е. – рубіж IV і ІІІ ст. до н.е. – період стабілізації в степах, «золотий вік» еллінства у Північному Причорномор’ї. На початку цього періоду влада в Боспорі переходить до Спартокидів, які згодом створили найбільшу в регіоні державу. До її складу увійшли як грецькі колонії Боспора Кіммерійського, так і деякі місцеві варварські племена; формою правління в державі стала спадкова монархія.

4. Перша половина ІІІ ст. до н.е. – час падіння Великої Скіфії під ударами сарматі, які посунулися в степи Подоння і Прикубання зі сходу. Період дестабілізації військово-політичної обстановки в регіоні і одночасно переорієнтації політики Боспорської держави на союз з новими володарями степів.

5. Друга половина ІІІ – перша половина ІІ ст. до н.е. – період відносної стабілізації в степах Північного Причорномор’я.

6. Середина ІІ ст. до н.е. – 107 р. до н.е. – нова дестабілізація в степах Північного Причорномор’я, викликана просуванням на захід кочових племен роксоланів, язиків та ін. Гостра політична та економічна криза, виходом із якої стала передача влади царю Понтійської держави Мітрідату VI Євпатору.

7. 107 – 63 рр. до н.е. – Боспор у складі Всепонтійської держави Мітрідата. Боротьба з Римом за гегемонію в Середземномор’ї, що було важливим стратегічним пунктом владики Понту. Поразка понтійського царя і його загибель в Пантікапеї [9, с. 12-14].

Боспор Кіммерійський у порівнянні з іншими грецькими колоніями Північного Причорномор’я має ряд особливостей. Перш за все, давні греки саме тут проводили кордон між Європою і Азією. За їх уявленнями вона йшла по Керченській протоці (Боспору Кіммерійському), а далі на північ – по східному берегу Азовського моря (Меотиди) і по річці Дон (Танаїс). Але не цей фактор автор виділяє як основний, а, по-перше, греки вивели сюди одночасно декілька колоній: у Східний Крим – Пантікапей (майбутню столицю Боспорського царства), Німфей і Феодосію, а на Таманський півострів і прилеглі території – Фанагорію, Кепи, Гермонассу і Синдську Гавань (Горгіппію). Крім цих полісів на берегах протоки була розташована велика кількість невеликих містечок як Тірітака, Кіммерік, Патрей та ін. [9, с. 24-25]. Тобто в античні часи узбережжя Боспору було густо заселене.

По-друге, колоністи опинилися тут в близькості до різних варварських племен – як землеробських, так і кочових. Керченський півострів, як відомо на заході підходить до Кримських гір, населених у той час таврами, які вирізнялися крайнім консерватизмом, нелюбов’ю до іноземців і до всього іноземного [9, с. 25]. За свідченнями Геродота, «… вони (таври) приносять у жертву Діві тих, хто зазнав катастрофи на морі, і всіх еллінів, яких вони беруть у полон» [12, с. 263].

Особливо слід звернути увагу на відносини з кочовими скіфами, оскільки історики вважають, що на берегах протоки колоністи в першу чергу зіткнулися саме з ними. Цінну інформацію у цьому відношенні залишив Геродот: «… зима настільки сувора … Море замерзає, а також і ввесь Кіммерійський Боспор. І скіфи, що живуть по цей бік рову, переїжджають по льоду цілими громадами на своїх возах через протоку, до сіндів» [12, с. 240]. На основі цих даних історики приходять до висновку, що Геродот описав сезонні перекочування будь-якої частини скіфської орди, що проживала в степах Північного Причорномор’я, на зимові пасовища Прикупання, що були завжди привабливими для кочівників. Ці пересування через район Керченської протоки могли представляти серйозну загрозу для грецьких колоній… грецькі колоністи на Боспорі селилися переважно крупними поселеннями в місцях, зручних для оборони, на невеликій відстані один від одного. Поступово ці поселення перетворювалися в міста, в основному порівняно невеликі, які дуже швидко будували фортифікаційні споруди [9, с. 26].

Аграрне господарство, – перш за все землеробство, тваринництво і садівництво були головною базою економічного розвитку всіх боспорських полісів і основою благополуччя громадян. За цими даними можна стверджувати, що «греки переселилися сюди не для завоювання варварів з метою наживи, а для того, щоб постійно жити і обробляти свою ділянку землі» [23, с. 37], і це був їх головний стимул.

Але нещодавно деякі дослідники прийшли до висновку, що приводом до об’єднання боспорських міст під владою Археанактидів була соціальна боротьба, перемогу в якій здобули прибічники тиранії. Теоретично, це цілком імовірно, але такий перебіг подій не знаходить підтвердження у джерелах [21, с. 42].

Боспорських греків, як і переселенців Західного і Північно-Західного Причорномор’я, надихала надія, що всі вони знаходяться під сакральним захистом одного бога Аполлона Спасителя, який був передбачений їм оракулом в головному святилищі Аполлона Дідівського в Іонії. Спільний культ сприяв створенню релігійних об’єднань понтійських еллінів (амфіктіоній). Українські історики припускають, що набувши силу і авторитет, жерці святилища Аполлона, які частіше за все обиралися із знатних аристократичних родів, а можливо, як і в інших святилищах, отримували цю посаду у спадок, могли втручатися і в державні справи. Вони наголошують на тісному взаємозв’язку між політикою і релігією. Тому перед загрозою зовнішнього нападу святилище спільного головного бога стає пропагандистом об’єднання в справах захисту своєї країни [23, с. 43-44].

Об’єднання мало добровільний характер, адже Німфей залишився поза територією, захищеною валом, а також, вірогідно, суттєво не обмежувало політичну та економічну свободу грецьких центрів, що входили до цього об’єднання. На основі цього можна зробити припущення, що сімахію очолив верховний жрець цього культу, який походив з аристократичного роду Археанактидів, пов’язаного своїм корінням з Мілетом, і, можливо, на нього могли були покладені функції стратега-автократора. Після ліквідації скіфської агресії та втілення в життя комплексу заходів, спрямованих на зміцнення колективної безпеки, якими керував один з Археанактидів, посада басилевса – верховного царя та жреця культу Аполлона Лікаря стала спадковою – її традиційно займав представник цього роду. Одночасно він був керівником сімахії боспорських міст [21, с. 48].

Археанактиди виступали тут в ролі архонтів чи стратегів, як і наступні царі з династії Спартокідів. Поліси зберігали свої політичні права. Народні збори мали повноваження при багатьох тиранах. Але історики наголошують на тому, що це не значить, що вони знаходилися при владі лише заради особливої любові до народу. На підтвердження своєї тези вони наводять твердження грецького історика Фукідіда: «Всі тирани, скільки їх не було в еллінських містах, управляли лише в своїх власних інтересах: їх політика зводиться до піклування про власну особу, своє сімейство і до максимального закріплення його положення. Вони не здійснювали нічого достойного для запам’ятовування і кожен воював зі своїми сусідами» [23, с. 47].

Діяльність Археанактидів деякі російські історики оцінюють як тиранічну, яка виникла в результаті внутрішніх процесів розвитку поліса, що проявилося й в Греції при становленні «старшої» тиранії. Але на Боспорі ці процеси були ускладнені не завжди мирним сусідством скіфського етносу в Тавриці. Близькість до греків скіфів і синдо-меотів лише сприяла посиленню тиранії на Боспорі на благо еллінської, скіфської і синдської аристократії [58, с. 19].

З «Історичної бібліотеки» Діодора Сицилійського відомо, що «…виповнилося сорок два роки царювання на Кіммерійському Боспорі царів, званих Археанактидами; царську владу отримав Спарток і царював сім років» [16, с. 58]. Починаючи з нього (438/437 р. до н.е.) на Боспорі приходять до влади нові правителі з династії Спартокідів, яка була при владі більше 300 років [23, с. 57]. За свідченнями Діодора ми можемо прослідкувати зміну правителів цієї династії та тривалість їх володарювання.

В результаті проведених досліджень Ф. В. Шилов-Коведяєв приходить до висновку, що Спарток наслідував владу не законно. Він припускає, що перехід влади повинен був супроводжуватися недобровільною відмовою від неї попередніх носіїв, якщо, звичайно, рід Археанактидів до цього часу не вичерпався і Спарток не був прийомним сином останнього з них. Однак проти цього припущення історик наводить твердження Ісократа про вигнанців з Боспора, які осіли в Феодосії, в яких Ф. В. Шилов-Коведяєв вбачає самих Археанактидів і їх прибічників [76, с. 83].

Влада, яку встановив Спарток, мала характер спадкової тиранії. Основним завданням першого боспорського тирана було об’єднання всіх грецьких поселень, розташованих на Керченському і Таманському півостровах, під егідою Пантікапея [22, с. 62].

Серед істориків й сьогодні продовжується дискусія щодо причин зміни династій у Боспорському царстві. Так, одні говорять про прибічників Спартока, і називають їх «впливовими грецькими прошарками» і вважають, що вони висунули Спартока «перед лицем неслабіючої зовнішньої загрози, … коли династія Археанактидів перестала задовольняти вимоги, що висувалися до режимів такого роду» [76, с. 86-87].

Інші визнають, що політичний переворот на Боспорі у 438/437 р. до н.е. був справою особистих амбіцій одного з претендентів на владу, і аргументують свою думку двома фактами: по-перше, форма влади – тиранія, тобто авторитарна влада Спартокидів, а значить і особиста зацікавленість в боротьбі за неї; по-друге, свідчення Діодора про час правління Спартока І та його найближчого наступника Селевка (7 і 4 роки відповідно). Нетривалість правління останнього і відсутність його імені серед імен наступних правителів Боспору доводять, що він не належить до династії потомків Спартока, а значить його поява була наслідком державного перевороту [43].

Також існує припущення, що на зміну династій вплинула причорноморська експедиція Перікла у 438-437 рр. до н.е., однією із задач якої було усунути від влади опозиційного афінянам роду Археанактидів і посадити на престол про афінську династію Спартокідів. Однак ця гіпотеза відкидається у зв’язку з відсутністю підтвердження у письмових джерелах [58, с. 20].

Укріпивши свою державу, Спартокіди приступили, перш за все, до ліквідації конкурентів Боспору в хлібній торгівлі. Першим був приєднаний Німфей [76, с. 90]. Після нього настала черга Феодосії. Вона була важливою у стратегічному значенні, треба було ліквідувати самого небезпечного конкурента в Північно-Східному Причорномор’ї: по-перше, дуже вигідне географічне положення Феодосії дозволяло розвивати сільське господарство, а на його основі торгівлю; а, по-друге, вона мала єдиний в регіоні незамерзаючий і самий зручний, після Пантікапея, порт [76, с. 115].

На етапі найвищого піднесення держави (IV ст. до н.е.) територія держави обіймала Керченський і Таманський півострови, Східне Приазов’я, пониззя Кубані, а також дельту Дону – тут було засноване поселення для греко-варварської торгівлі, а згодом – і місто Танаїс. До складу Боспору входили не тільки античні міста, а й місцеві племена – синди, меоти, торети, дандарії та ін. На чолі держави стояв цар – монарх згаданих племен і архонт грецьких міст. Тому можна сказати, що до ІІІ ст. до н.е. тут зберігалася антична форма правління, за своєю структурою Боспор нагадував греко-варварські монархії елліністичного часу [15, с. 189-192].

Важливе значення в історії Боспору часів правління Сатіра, Левкона і Перісада займали активні взаємовідносини з Афінами. Історики наголошують на унікальності незвичайної дружби між афінськими демократіями в особі громадської общини з боспорськими тиранами [23, с. 77]. Вони намагаються проаналізувати взаємозв’язки Боспору з Аркадією, але не приходять до однозначного висновку. Аналізуючи боспорську епіграфіку, вони приходять до висновку, що в державі перших Спартокідів проживали греки, вихідці з різних куточків еллінського світу: Хіосу, Херсонесу, Сіракуз, Синопи, Гераклеї [76, с. 138-139].

Влада Левкона І була тиранічною, тобто полісною, внаслідок чого він і його прямі наступники називалися архонтами Боспора, тобто еллінських полісів – Пантікапея, Німфея, Кеп, Гермонасси, Горгіппії, Фанагорії і Феодосії, а також більш дрібних міст. Але на початку ІІІ ст. до н.е. титулатура Спартокідів змінюється, правлячі династії почали титулуватися царями, що вперше відбулося при правлінні Спартока ІІІ, однак сутність їх влади не змінилася, бо вона в основі залишалася полісною тиранією. Отже, зміни в титулатурі були всього лише данню моді [58, с. 28].

Час правління Левкона І і Перісада І вважається епохою найвищого розквіту раннього Боспору. Слава першого була настільки велика, що в античній традиції всі тирани цієї династії за його іменем називалися Левконідами, хоча він і не був її засновником. Другий же був визнаний богом, хоча це можна пояснити тим, що в еллінській практиці правителі не рідко прирівнювалися до богів [76, с. 144]. Зразу після смерті Перісада І розгорілася боротьба за владу між трьома його синами – Євмелом, Сатиром і Пританом, дані про яку збереглися у Діодора [16, с. 59-60]. Сутички між братами слід розглядати не як просту усобицю, а як зіткнення могутніх варварських угруповань. Хоча конфлікт розпочався із-за суперечки за боспорський престол, але із залученням до боротьби варварських племен переріс рамки звичайної усобиці і перетворився на явище не лише боспорської історії. Військово-політична обстановка в кінці IV ст. до н.е. була такою, що і скіфи, і сармати в цій війні билися за інтереси не тільки царевичів, але і свої власні. Спираючись на порівняно бідну джерельну базу можна стверджувати, що з перемогою Євмела у регіоні важливу роль в системі зв’язків Боспору з варварським світом починає відігравати об’єднання сарматів. Така ситуація зберігається і після смерті правителя, що приводить до встановлення ворожих відносин зі скіфами, їх постійних нападів на європейську частину Боспору [50, с. 37].

У ІІІ ст. до н.е. склалася тяжка економічна ситуація в царстві, що відбилося на політичному житті, але, не дивлячись на це, Спартокіди намагалися зберегти свою державу. Постійно змінювалися царі, про яких є лише фрагментарні згадки, про деяких взагалі нічого невідомо. У ІІ ст. до н.е. криза була в основному подолана, однак Перісад V все ж був вимушений виплачувати варварам данину [73, с. 129-130].

В кінці ІІ ст. до н.е. на кримський берег висаджується понтійський полководець Діофант. Подробиці складної і драматичної історії, пов'язаної з підпорядкуванням Боспора понтійському царю, відомі, перш за все, завдяки відомому декрету на честь Діофанта, виявленому при розкопках Херсонесу. Напис розповідає про те, що Херсонеська держава, яка опинилася в украй скрутному положенні в результаті натиску скіфів, звернулася по допомогу до понтійського царя Мітрідата. На допомогу до херсонеситів було прислано понтійське військо на чолі з Діофантом. Він, розгромивши скіфів та їх союзників – роксоланів, прибуває на Боспор, де «влаштовує справи чудово і корисно для Мітрідата Євпатора». Це місце декрету розуміється як остаточне вирішення питання про передачу влади понтійському царю. Такий поворот подій не влаштовував скіфів. Спалахує повстання на чолі з Савмаком, внаслідок якого Перісад був убитий. Зібравши сили, понтійський полководець почав каральну експедицію, в результаті якої винуватців було покарано, Савмака вислано в царство, на землях встановлено порядок [51, с. 51].

Опинившись у складі Понтійського царства, об’єднані грецькі міста отримали багато вигод: деяким з них надано право самоуправління, звільнено від виплати данини і було припинено варварські набіги, що дозволило відновити заняття сільським господарством, ремеслами і торгівлею [23, с. 145-146]. Поступово ситуація почала змінюватися. Мітрідат терпів поразку за поразкою у війні з Римом. Він втратив майже всі міста, залишилося лише Північне Причорномор’я і частина Закавказзя. Проти нього обернулися навіть сили природи, і Мітрідат почав поступово втрачати міста, спочатку Фанагорію, потім Німфей, Феодосію, Херсонес. Опинившись у безвихідному положенні, у Пантікапеї, цар вирішує накласти на себе руки, прийнявши отруту, але на Мітрідата смертельна отрута не подіяла «унаслідок звички і постійного вживання протиотрут, якими він завжди користувався» [73, с.130-131]. Історики по-різному описують фінал, можна навести лише деякі з варіантів: «Діон Кассій писав, що Мітрідата вбили мечами воїни, яких цар раніше послав до Фарнака; Павло Корозій вважав, що це зробив солдат-галл, а інші стародавні історики, насамперед Аппіан, відзначали, що царя убив начальник галлів Бітоїт» [9, с. 172-173]. Це відбулося у 63 р. до н.е. Поразка Мітрідата в боротьбі з Римом і його смерть на Боспорі знаменували собою завершення цілого пласту історичного розвитку грецьких держав Північного Причорномор’я. з цього часу вони опиняються під контролем Римської імперії [73, с. 131].

Отже, Боспорське царство було винятком із загальної республіканської тенденції розвитку держави і права давньогрецьких колоній, тут сформувалася монархічна форма правління. Територія царства охоплювала Керченський і Таманський півострови, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Центром і столицею царства було місто Пантікапей (сучасна Керч). У кінці ІІ ст. до н.е. над Боспором встановлюється влада держави Понт на чолі з Мітрідатом VI Євпатором. Але він не зміг втримати «єдиний греко-варварський блок» і протистояти римській загрозі, тому у І ст. до н.е. розпочинається нова віха в історії Боспорської держави, пов’язана з Римською імперією.

 

Ольвійська держава

Серед грецьких міст-держав можна виділити одну з перших колоній – місто Ольвію (Ольбія), яке заснували вихідці із Мілету в гирлі Дніпро-Бузького лиману біля сучасного с. Тарутине Очаківського району Миколаївської області. Хронологічні рамки заснування Ольвії можна обмежити, з одного боку, 90-70-ми роками, коли на її території виникла невелика апойкія, спочатку названа Борисфеном, але, імовірно, самими колоністами іменована Мелітополем, і з іншого – 60-50-ми роками VI ст. до н.е., коли прибуття нової партії колоністів змінило всю ситуацію в нижньобузькому регіоні [56, с. 169].

Історію Ольвії часів грецького панування не поділяють на окремі періоди, так як відсутні яскраво виражені зміни в житті її суспільства та втручання іншорідних елементів. Тому, за абсолютного домінування в матеріальному і духовному житті колоністів еллінських традицій, поділяється на три етапи: архаїчний, класичний та елліністичний, що охоплюють значний проміжок часу, який тривав від другої половини VI і приблизно до середини І ст. до н.е.

Своїм розквітом вона виправдовувала своє ім’я, яке в перекладі з грецької означає «щаслива, благословенна». В античній літературній традиції Ольвія постійно називається Борисфеном, а її жителі – борисфенітами. Знайдені офіційні документи (декрети народних зборів міста, монети тощо) свідчать про єдину назву міста Ольвії і її громадян ольвіополітів [63, с. 11-12]. Геродот, один із не багатьох істориків, який відвідав Ольвію, у своїй праці пише про Борисфен і борисфенітів, хоча і знає справжню назву: «Від гавані борисфенітів (бо вона розташована якраз посередині приморської частини всієї Скіфії)… Якщо перейти Борисфен, ідучи від моря, то спершу буде Гілея, а якщо йти ще вище, там живуть скіфи-землероби, яких елліни, що живуть уздовж ріки Гіпанія, називають борисфенітами, а самих себе ті елліни називають ольвіополітами… Вузька смуга суходолу, що утворюється між цими річками (Борисфеном і Гіпанієм), називається мисом Гіпполая, і на ньому побудовано святилище Деметри. А за святилищем на березі Гіпанія живуть борисфеніти [12, с. 237-238, 248].

Дослідження Ольвії цікавило вчених, так як складалося враження, що край цей вибраний як своєрідний полігон для конвергенції в ньому різних народів і їх культур. Вчені виділяють дві причини: по-перше, Ольвія була одним з перших полісів у Північному Причорномор’ї, що налагодив добрі відносини зі скіфськими племенами і зберіг ці відносини протягом тривалого часу. По-друге, проводиться аналогія між долею Ольвії і долею відомого італійського міста Помпеї. Унікальність Помпеї полягала в тому, що це місто в один момент було поховане під попелом Везувію. Унікальність Ольвії в тому, що вона припинила своє існування разом з античною епохою і залишилася виключно античним містом, без наступних культурних пластів як це було в інших колоніях [47].

Перші десятиліття існування Ольвії пройшли мирно. Історики пояснюють це тим, що вона розташувалася на землях, де не було місцевого землеробського населення, а скіфи лише тільки почали освоювати північно причорноморські степи. Основними торговими партнерами були місцеві лісостепові племена, до яких вели водні шляхи по Гіпанісу і Борисфену [63, с. 12].

Аналізуючи археологічні джерела, вчені приходять до висновку, що у другій половині VI ст. до н.е. в Ольвії вже сформувався центр держави. Тут існувала центральна площа – агора, де проходили народні збори, і два теменоса (священні ділянки) з невеликими храмами і олтарями. В цей час почала випускатися власна мідна монета у вигляді дельфіна, з’явився контроль над системою мір і вагів, було побудовано громадську споруду, де поміщався прітаней. Він вважався символічним центром держави, в ньому за державний рахунок отримували гостинці заслужені громадяни і почесні іноземні гості [63, с. 13].

На початку V ст. до н.е. в Ольвії та її окрузі відбулися суттєві зміни: будувалися кам’яні будинки і громадські споруди, зводилися оборонні стіни і башти, зникли численні сільські поселення, а їх жителі переселилися до міста, найбідніші будували землянки і напівземлянки навколо західної міської стіни. Історики пояснюють це такими причинами: по-перше, це набіги скіфських кочових племен, однак тут же спростовують її, пояснюючи відсутністю слідів пожарищ і сильних руйнувань. По-друге, Ольвія потрапила під залежність від скіфів, і їм було вигідно, щоб там розвивалася торгівля, а не сільське господарство [34, с. 98-100]. Отже, скоріше за все, у Нижньому Побужжі в процесі колонізації стихійно виникли самостійні сільські поселення, а потім їх жителі влилися до складу Ольвійського полісу, багато хто став громадянином і переселився до міста. Частина їх продовжувала займатися сільським господарством в найближчих околицях Ольвії, завдяки чому вона отримала достатньо продовольства, а інша частина включилась в ремісниче життя чи знайшла роботу на стрімкому міському будівництві [63, с. 14].

З кінця V ст. до н.е. почалося нове широке заселення ольвійської округи; вздовж берегів Бузького, Березанського і Дніпровського лиманів з’явилися сільські поселення і окремі маєтки. Ольвійська держава включала два міста – Ольвію і Борисфен, – а також обширну територію з численними поселеннями і маєтками.

За своїм політичним устроєм Ольвія була демократичною рабовласницькою республікою. Можливо, в окремі періоди нею управляли тирани і олігархи. У виборах адміністративних органів приймали участь лише чоловіки – повноправні громадяни Ольвії. Вони складали Народні збори – законодавчий орган держави. Такі самі функції мала також постійно діюча, вибрана громадянами Рада. В ній обговорювалися всі важливі державні питання і потім виносилися на народні збори. Тому державні декрети постійно починалися словами: «Рада і Народ постановили…»

Також Рада спостерігала за роботою виконавчої влади. Її здійснювали вибрані відкритим голосуванням громадяни, що входили до різних колегій. Вищою серед них була колегія архонтів з п’яти осіб. Вони керували іншими колегіями, слідкували за станом фінансів та випуском грошей. Практичними фінансовими питаннями займалася колегія Семи і колегія Дев’яти. Перша разом з архонтами вносила до Ради пропозиції про видання почесних декретів на честь заслужених громадян. Воєнними справами займалася колегія стратегів з шести осіб. Колегія агораномів спостерігала за порядком в міському житті; вони відповідали за слідування правилам торгівлі на ринках і якістю товарів, за правильністю мір і ваги, для яких існували державні стандарти, за водопостачанням і каналізацією [63, с. 15-16].

Використовуючи археологічні, епіграфічні і нумізматичні дані історики приходять до висновку, що релігія справляла великий вплив на розвиток держави: «Виражений консерватизм ольвійських громадян в області релігії, прагнення до збереження полісних традицій, тим більше в культі Аполлона Дельфійського, стали основною причиною того, що дельфіновидні монети продовжували функціонувати ще у IV ст. до н.е. в Ольвії паралельно з литими оболами» [57, с. 80-81].

Культове місце Аполлона було політичним центром, але не дивлячись на це, його образ на монетах, порівняно з іншими божествами, з’являється періодично в елліністичний час. Тому, можна припустити, що традиційно репрезентативні культи коректувалися до нової політики радикальних демократів і нової ситуації у зв’язку зі значними територіальними розширеннями держави. Вона наводить приклад, що Каллініку, як найбільш діяльному ініціатору соціально-економічних реформ, в результаті яких були досягнуті значні успіхи в усіх сферах життя, демос встановив статую з посвятою не Аполлону, а Зевсу Сотеру. Після цього поклоніння Зевсу зростає. Не можна відкидати можливості того, що ольвійські демократи намагалися ослабити вплив знатних родів, які возвеличували культ свого патрона Аполлона Дельфінія [57, с. 82]. Проблематика взаємозв’язку релігії і політики в Північному Причорномор’ї загалом досліджена не досить добре у зв’язку з бідністю джерельної бази, але викликає інтерес серед дослідників, так як на основі наявних даних видно, що такий зв'язок існує, і, в свій час, він грав важливу роль і відбивався на всіх сферах життя суспільства.

В останній третині ІІІ ст. до н.е. в Ольвії наступила довга полоса затяжної кризи. Поряд з економічними труднощами і військовою загрозою з боку сусідів, Ольвію настиг природний катаклізм – зсув. У середині ІІ ст. до н.е. вона опинилася у залежності від скіфської держави, що знаходилася в Криму. На підтвердження цієї тези історики спираються на нумізматичні дані. В останні роки століття Ольвія звільнилася від скіфського протекторату в результаті переможної війн Херсонеса зі скіфами. Згодом Ольвія, разом з Херсонесом і Боспором увійшла до складу держави понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. Ним були прислані військові загони для захисту від варварів. Але після смерті Мітрідата в Пантікапеї у 63 р. до н.е. варвари декілька разів вривалися в Ольвію. Місто було повністю зруйноване між 55 і 48 рр. до н.е. Ватажок гетів Буребіста зі своїм військом спустошив багато грецьких полісів Західного Причорномор’я і дійшов до Ольвії. На той час вина стала зовсім невеличким містечком, тому завойовники легко захопили її, повністю розграбували і зруйнували. Ті, хто вцілів, покинули місто, і переселилися на нижньодніпровські поселення [15, с. 174-176].

Отже, Ольвійській античний поліс складався із міста Ольвія - культурно-політичного і торгівельно-ремісничого центру - і хори. За своїм політичним укладом це була демократичний рабовласницька республіка у всякому випадку з V ст. до н.е. Прав громадянства не мали жінки, а також іноземці, що переїздили сюди на постійне місце проживання. Права громадянства надавалися тільки тим іноземцям, котрі зробили достатньо великі послуги державі. Незначною була роль у політичному житті і простих громадян, що добували кошти власною працею. Населення Ольвії вже в перші століття існування міста, безумовно не було чисто грецьким: за це говорять присутні в некрополі поховання з негрецьким ритуалами і ремісничі виробництва. У кінці ІІ ст. до н.е. над Ольвією встановлюється влада держави Понт на чолі з Мітрідатом VI Євпатором, але її падіння приводить до падіння самої Ольвії, яка повністю припинила своє існування.

 

Висновки до другого розділу

 

Сьогодні колонізація греками північного узбережжя Чорного моря VIII – II ст. до н.е. розглядається у контексті масштабної географічної експансії, яка багато в чому змінила обличчя тогочасної Європи. Греки шукали на чужині землі, придатні для землеробства. Для своїх поселень у Північному Причорномор’ї вони обирали здебільшо­го берегову смугу, що забезпечувало транспортне сполучення з метрополією. На найзручніших територіях облаштовувалися священні ділянки – теменоси з храмами й олтарями, а також агори – міські торгово-адміністративні цен­три.

Щодо свого державного устрою античні міста Північного Причорномор’я були переважно демократичними рабовласницькими республіками (з тенден­цією до перетворення в олігархічні режими). У виборах адміністративних ор­ганів не брали участі жінки, іноземці, раби. Законодавчі функції виконували Народні збори (Рада), виконавчі – різні магістратури (колегії). Кожен поліс з поселеннями, що тяжіли до нього, являв собою самостійну політичну струк­туру.

Певні відмінності мав державний устрій Боспорського царства, яке фахівці характеризують як територіальну монархію з унікальним поєднанням влади архонта для еллінів і царя для місцевого населення, як династичну автокра­тію з паралельним існуванням інституту співправління. Надалі Боспорська держава, яка об’єднала найзначніші міста регіону (Пантікапей, Німфей, Фе­одосію, Фанагорію, Гермонассу), еволюціонувала убік створення своєрідної оборонної федерації і спадкової одноосібної влади, яка вважається близькою до – тиранії.

Такі відмінності в суспільно-політичному становищі держав можна пояснити географічним положенням, сусідством, тобто близькістю чи віддаленістю щодо варварських племен та народів у різний час, рівнем соціально-економічного розвитку, релігійною приналежністю громадян тощо. Але вони в сукупності ніщо без появи сильних політичних лідерів, харизматичних особистостей, які змогли встановити одноосібну владу.

РОЗДІЛ 3.