 |
|
Дидактичні ігри на уроках історії як засіб формування предметно-історичних вмінь шестикласників
Учень - активний учасник навчального процесу. Активність його проявляється в самостійних пошуках засобів і способів розв’язання поставленої проблеми у набутті знань, необхідних для виконання практичних завдань. Все це дозволяє йому відійти від стандартів мислення, стереотипу дій, розвиває прагнення до знань. Тому, на сучасному етапі розвитку суспільства необхідною умовою навчання історії у школі є не запам’ятовування інформації, а виведення учнів на рівень її наукового розуміння. Але в рамках традиційної парадигми «… учень, навіть обдарований пам’яттю від природи…, часто виявляється не в змозі зв’язати весь цей матеріал у єдине ціле і піднестися на рівень бачення окремих розділів і великої кількості засвоєних тем у їх зв’язках та відношеннях. Або інакше, учень не здатний піднятися на рівень теоретичного бачення» [69, с. 2].
Гра багатогранна, вона розвиває, виховує, розважає, соціалізує. Але історично одна з головних її задач – навчання. З моменту свого виникнення гра постає основною формою відтворення реальних життєвих ситуацій, сприяє виробленню необхідних людських рис, якостей, навичок, звичок, розвитку здібностей. Ще Я. А. Коменський закликав усі «школи-майстерні» перетворити на місця ігор. На його думку, навчання в будь-якій школі може стати універсальною грою, яка відповідає віку кожного учня [19, с. 30].
Підходи до гри як засобу взаємодії людини зі світом розробляли видатні мислителі як минулого Аристотель, Платон, М. Ф. Квінтіліан, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Шиллер, Г. Спенсер, Дж. Локк, Я. А. Коменський, Г. Сковорода, К. Ушинський, А. Макаренко, Л. Виготський, О. Леонтьєв та інші, так і сучасного.
В. Б. Шапар у «Сучасному тлумачному психологічному словнику» подає таке визначення поняття: «Гра – форма діяльності в умовних ситуаціях, спрямована на відтворення і засвоєння суспільного досвіду, зафіксованого в соціально закріплених способах здійснення предметних дій, у предметах науки і культури. У грі як особливому виді суспільної практики відтворюються норми людського життя і діяльності, підпорядкування яким забезпечує пізнання і засвоєння предметної і соціальної дійсності, а також інтелектуальний, емоційний і моральний розвиток особистості» [75, с. 79].
Дещо інша трактовка поняття подається в педагогічних словниках. «Гра – форма вільного самовияву людини, яка передбачає реальну відкритість світові можливого й розгортається або у вигляді змагання, або у вигляді зображення (виконання, репрезентації) якихось ситуацій, смислів, станів» [14, с. 73].
Відомий український педагог В.О. Сухомлинський стверджував, що найбільш інтенсивний розвиток особистості учня відбувається не на уроці, як думає більшість вчителів, а в сфері вільного спілкування, дозвілля, праці, улюблених занять та грі. У ній розкривається перед дітьми навколишній світ, проявляються творчі можливості особистості, «без гри нема і не може бути цілісного розумового розвитку» [17, с. 36].
Одне з головних завдань гри – розвиток та виховання духовних, інтелектуальних сил і можливостей особистості. Значну роль грі у розвитку розумових здібностей дитини відводить Г. Ващенко: «… в іграх розвивається інтелект дитини, її логічне мислення, поглиблюються знання про предмети і явища, які її оточують, гра привчає дитину не тільки сприймати й спостерігати, а разом з тим і міркувати, доходити висновків» [79, с. 2].
У вітчизняній методиці навчання історії ігри почали використовувати на початку ХХ ст. Це були драматизації, розігрування вистав, які дозволяли відтворити фрагменти минулого. Активним пропагандистом цього методу був А. Гартвіг. Він запропонував серію прийомів ігрової роботи на уроці: читання історичного матеріалу по ролях, інсценування історичних подій на основі художньої та наукової літератури, драматизація почутого на уроках на закріплення матеріалу, гра у подорож та стародавньої країни тощо. Метод драматизації набув свого розвитку під час педагогічних пошуків у радянській школі 20-х років. З поверненням у 30-ті роки до класно-урочної системи використання драматизації не дуже схвалювалося. Ігри, дійсно, не відігравали помітної ролі в навчанні й зустрічалися у практиці окремих вчителів як засіб розвитку пізнавальної активності учнів. Головним чином, це були різного виду змагання та пізнавальні ігри [5, с. 12-13]. Інтерес до гри в шкільній радянській педагогіці став прокидатися лише від 60-х рр. в особі таких ентузіастів, як С. Соловейчик, а трохи згодом Ш. Амонашвілі, С. Лисенкова. І хоч яким індивідуальним був досвід цих педагогів, він, безперечно, посприяв утвердженню у вітчизняній педагогіці поняття «дидактична гра». Поза тим у науковий обіг цей термін, що витлумачують як спеціальні створені і адаптовані з метою навчання ігри, впровадили Ф. Фребель і М. Монтессорі, розробивши дидактичні ігри для дошкільнят, та О. Декролі зі своїми іграми для початкового навчання [53, с. 253-254].
В дидактиці поняття «дидактична гра» викликає багато запитань. У педагогічній літературі можна знайти кілька поглядів:
· Будь-яка гра є дидактичною грою. Всі ігри, навіть чисто розважальні, містять у собі навчальні елементи.
· Усі навчальні ігри є дидактичними. Дидактика вивчає теорію навчання, таким чином, дидактичні ігри і є навчальними.
· Частина навчальних ігор – інтелектуальні – і є дидактичними. Всі навчальні ігри поділяють на сюжетно-рольові, дидактичні, рухливі ті інші, існують й інші види, але в них також дидактична гра означає частину навчальних ігор [18, с. 22].
Отже, поняття «дидактична гра» є дуже різноплановим і охоплює або об’єднує всі підходи. Не існує єдиної думки в дидактичній науці і щодо статусу гри, її розглядають як: засіб навчання; метод навчання; форму навчання. Методисти приходять до висновку, що гра є і засобом, і методом, і формою навчання, все залежить від того, з якого боку розглядають це питання [48, с. 6].
У терміні «дидактична гра» підкреслюється її педагогічне спрямування, відображається всебічність застосування. Використання дидактичних ігор є важливим методом інтенсифікації навчальної діяльності учнів. Ігрова діяльність сприяє створенню пізнавального мотиву, посилює увагу до змісту матеріалу, посилює працездатність, почуття відповідальності за успіхи навчання всього колективу та кожного учня. Процес гри, її наслідки примушують замислитися деяких учнів над недоліками у знаннях і поведінці та шляхами її ліквідації [35, с. 65].
Дидактична гра – творча форма навчання, виховання і розвитку студентів, школярів і дошкільників. Дидактичні ігри розвивають спостережливість, увагу, пам'ять, мислення, мову, сенсорну (чуттєву) організацію, кмітливість, а тому їх можна використовувати під час викладання будь-якого предмета. Сучасна дидактика, звертаючись до ігрових форм навчання, справедливо вбачає в них можливості ефективної взаємодії педагогів і учнів, продуктивної форми їх спілкування з властивими їм елементами безпосередності й неудаваної цікавості [78, с. 31].
Дидактичні ігри добре уживаються із «серйозним» навчанням. Включення їх у заняття робить процес навчання цікавим, створює в учнів бадьорий, робочий настрій, полегшує подолання труднощів у засвоєнні навчального матеріалу. Ігрові дії підтримують і посилюють інтерес учнів до предмета. У дидактичних іграх виробляється автоматизм дії, серйозне ставлення до предмета, реалізують ідеї співробітництва, змагання, самоврядування, виховання через колектив, залучення учнів до творчості, виховання відповідальності кожного за навчання та дисципліну. У ході дидактичної гри учаснику необхідно максимально мобілізувати знання, досвід, уяву. Справа не зводиться лише до механічного використання програмного матеріалу. У процесі гри виробляється вміння думати системно, шукати нові ідеї. Гра вимагає, щоб її учасники віддавали їй свою енергію, розум, витримку, самостійність. Вона стає напруженою роботою і через добровільні зусилля веде до задоволення [35, с. 65].
Для дидактичних ігор характерні певні ознаки:
1) моделювання ситуацій навчально-виховного характеру та прийняття навчально-педагогічних рішень;
2) розподіл ролей між учасниками гри;
3) різноманітність рольових цілей при виробленні рішення;
4) взаємодія учасників гри, які виконують ті чи інші ролі;
5) наявність спільної мети учасників гри;
6) колективне вироблення рішень;
7) багато альтернативність рішень;
8) наявність системи індивідуального чи групового оцінювання діяльності учасників гри [78, с. 31].
Багато у чому вибір ігрової форми залежить від уподобань і схильностей шкільного вчителя, оскільки учні мало обізнані в ігрових формах (їх пропозиції обмежуються запозиченням з популярних телепередач і тими іграми, які вони вже проводились в цій або сусідній школі й мали позитивний резонанс в учнівському середовищі). Вчитель сам знайомить учнів з можливими варіантами і своєю розповіддю, описом вражень мимовільно (або навмисно) схиляє учнів до надання переваги тій чи іншій грі. Перелік таких ігор у вітчизняній методиці викладання історії досить великий – від різного роду театралізованих вистав до командних та індивідуальних змагань [5, с.16]. Учитель, передаючи знання за допомогою гри, враховує не тільки майбутні інтереси школяра, але й задовольняє сьогоднішні. Використовуючи гру, вчитель організовує навчальну діяльність, виходячи із природних потреб дитини, а не свого (дорослого) розуміння зручності й порядку [39, с. 66]. Гра завжди проблемна. Завдання, які стоять перед учнями, не повинні бути дуже простими, але посильний. Починаючи навчання, треба виходити з даного рівня розвитку [20, с. 63].
Структура розгорнутої ігрової діяльності включає такі компоненти:
1) мета діяльності – для чого використовуються ігрові заходи, який кінцевий результат передбачається одержати;
2) зміст діяльності – предмет, основні параметри;
3) значущість діяльності – корисна спрямованість і мотиви, значення для розвитку особистості і колективу;
4) організація діяльності – характеристика системи, організаційних форм, у яких вона проходить, розподіл сил і часу, установлення строків і послідовності всього періоду діяльності;
5) технологія діяльності – необхідні засоби для оволодіння певними знаннями, уміннями, навичками, вироблення раціональних прийомів;
6) інтенсивність діяльності – обсяг, тривалість, напруженість відповідно до педагогічних завдань і вікових можливостей школярів;
7) комунікативність діяльності – характеристика зв’язків, відносин, залежностей, що забезпечують найбільш повне досягнення поставлених завдань;
8) контроль і корекція діяльності – методи й засоби постійного обліку ефективності гри й визначення шляхів її вдосконалювання;
9) оцінка діяльності – характеристика критеріїв успішності й аналіз результатів з метою здійснення «зворотного зв’язку», одержання даних про реальні зміни в становленні учнів й учнівського колективу [32, с. 24-25].
Гра дозволяє зробити більш динамічним і цікавим процес сприйняття історичних фактів, імен, дат, назв географічних об’єктів, з якими пов’язана та чи інша історична подія. Вона виключає небажане заучування. У грі знання засвоюються через практику. Учні не просто вивчають матеріал, але розглядають його з різних боків, розкладають на різноманітні логічні ряди [41, с. 67]. Ігрова діяльність на уроках сприяє підвищенню інтересу до предмета і полегшує засвоєння складних теоретичних понять. Таким чином, гра, яка є необхідністю та основним видом діяльності дитини, водночас стає головним засобом і навіть умовою інтелектуального розвитку учня [18, с. 22].
Отже, можна визначити основні функції, які виконує ігрова діяльність у практиці навчання:
· розважальну;
· комунікативну: освоєння діалектики спілкування;
· самореалізації у грі як на полігоні людської практики;
· ігротерапевтичну: подолання різних труднощів, що виникають в інших видах життєдіяльності;
· діагностичну: виявлення відхилень від нормативної поведінки, самопізнання в процесі гри;
· функцію корекції: внесення позитивних змін у структуру особистісних показників;
· міжнаціональні комунікації: засвоєння єдиних для всіх людей соціально-культурних цінностей;
· соціалізації: включення в систему суспільних відносин, засвоєння норм людського гуртожитку [62, с. 50-51].
Для ігрових форм уроку характерні:
· Моделювання певних видів практичної діяльності;
· Моделювання умов. В яких протікає діяльність;
· Наявність ролей, їх розподіл між учасниками гри, визначення рольових цілей кожного з гравців;
· Взаємодія учасників, що виконують ті або інші ролі;
· Наявність загальної мети в усього ігрового колективу;
· Групове або індивідуальне оцінювання діяльності учасників гри [37, с. 72].
На сьогодні не існує універсальної класифікації дидактичних ігор. З метою виявлення ефективності дидактичних ігор у формуванні історичних компетентностей, методистами було здійснено аналіз ігор, що містяться в науково-методичній літературі. Ними було встановлено, що усі ігри в їх величезній різноманітності можна поділити на два типи:
1) ті, основу яких складає сюжетно-рольовий компонент;
2) ті, в яких змагальна та умовна ознаки переважають над іншими.
Тому, в основу класифікації дидактичних ігор як визначальний елемент покладається наявність (або відсутність) імітації (тобто перенесення на себе якогось образу), і вона стає вихідною до поділу ігор на імітаційні (рольові) та неімітаційні [6, с. 31-34].
В свою чергу імітаційні ігри поділяються на дві групи: ділові ігри (певною мірою імітація професійної діяльності – «суд», «прес-конференція», «наукова лабораторія» тощо) та ретроспективні ігри, які в свою чергу поділяються на підвиди:
- театралізована вистава (інсценування за чітким сценарієм);
- театралізована гра (інсценування з елементами імпровізації з боку учнів, коли вони самостійно висловлюють власну думку від імені історичного персонажа);
- проблемно-рольова гра дискусійного характеру (роль надається одночасно з проблемою, яку мають вирішити учні самостійно).
Неімітаційні ігри не мають у своїй основі копіювання та наслідування, відповідно вони є нерольовими, або тренінговими. Вони можуть містити завдання одного типу («Бліцопитування») або складати сукупність конкурсних завдань (КВК, вікторина, змагання). З огляду на це неімітаційні ігри можна поділити на одновекторні, які складаються з умовних (вимагають дотримання чи виконання певних умов – відновити карту чи реставрувати текст) та графічних (виконання яких відповідає чіткому графічному зображенню – ребуси, шаради, кросворди) і багатовекторні.
Визначаючи ефективність дидактичних ігор під час формування предметно-історичних вмінь і навичок, методисти прийшли до висновку, що при формуванні хронологічних і просторових компетенцій використання неімітаційних ігор демонструє високий рівень потенційної можливості, а імітаційних – середній; при формуванні логічних і аксіологічних компетенцій, навпаки, використання рольових ігор демонструє високий показник результативності, а неімітаційних – середній (з них графічні взагалі низький); при формуванні мовленнєвих компетенцій ефективність використання всіх видів дидактичних ігор показує середній рівень (виключення становлять графічні - низький) результативності [4, с. 34-36].
Викладання історії Стародавнього світу відбувається у штучно створеному ігровому просторі, який має свої зовнішні і внутрішні ознаки, тому при вивченні курсу повинен застосовуватися певний підхід до проведення дидактичних ігор:
1. Гра проводиться регулярно, з року в рік (з поступовим ускладненням завдань у відповідності з віковими характеристиками учнів), після вивчення великих тем або розділів, з метою активізації навчальної діяльності дітей на кожному з етапів навчання і закріплення основних моментів матеріалу.
2. Учні класу на початку навчального року об’єднуються у три команди, які надалі повинні бути незмінними за складом.
3. Перед початком вивчення матеріалу чергового розділу учням повідомляється дата проведення чергового уроку-гри, надається список рекомендованої літератури, повідомляється зміст і обсяг домашнього завдання.
4. Завдання ігрових уроків підібрані таким чином, щоб: 1) постійно підтримувати цікавість до історії та гри; 2) якомога повніше і різнобічніше здійснити перевірку знань учнів; 3) складність конкурсів зростала від конкурсу; 4) максимально задіяти між предметні зв’язки.
5. Набір творчих компонентів домашнього завдання сприяє всебічному розвитку дітей як творчих особистостей. Це дуже важливо, - адже права півкуля головного мозку людини відповідає за наше світосприйняття, творчість, інтуїцію, а ліва – за логіку і раціональність.
6. Гра складається з органічно поєднаних різноманітних ігрових компонентів, розташованих у порядку наростання складності завдань, через які основні аспекти вивченого матеріалу проходять по декілька разів.
7. Щоб урізноманітнити завдання, бажано деякі неосновні конкурси проводити паралельно, у малих групах (заповнення порівняльної таблиці, кросворд, підготовка до конкурсу капітанів тощо).
8. Застосування самоконтролю та взаємоконтролю учнів під час опитування (капітани виставляють оцінки членам своєї команди; учні визначають кращих гравців).
9. Залучення до складу журі найбільш підготовлених з даного предмету учнів.
10. Визначення кращих гравців у кожній з номінацій гри і обов’язкове нагородження (у крайньому випадку, оцінкою). Проведення ігрових уроків між збірними (по 10-12 учнів) [38, с. 2].
Результативність дидактичних ігор залежить, по-перше, від систематичного та сукупного їх використання, по-друге, від цілеспрямованості планування ігор у поєднанні з іншими дидактичними методами та прийомами навчальної діяльності [4, с. 39].
Отже, аналіз психолого-педагогічної літератури показав, що інтерес до навчальної гри сягає давніх часів і не згасає протягом багатьох років, з’являються нові напрямки її дослідження. Гра як один із особливих видів людської діяльності відбиває дійсність у її найсуттєвіших рисах, забезпечує пізнання і засвоєння предметної і соціальної дійсності, а також впливає на інтелектуальний, емоційний та моральний розвиток особистості. Засвоєння інформації та інша діяльність учнів 6-х класів проходить на образному і емоційному рівні. А використання гри допомагає ефективно перевірити рівень знань школярів на різних ступенях.
План-конспект уроку з теми: «Античні міста-держави в Північному Причорномор’ї»
Висновки до третього розділу
В сучасних умовах формування гармонійно розвинутої творчої особистості, поряд із традиційною освітою, впроваджуються у навчальний процес різноманітні нетрадиційні підходи активізації пізнавальної діяльності учнів. Це пов'язано з тим, що з їх допомогою учні зможуть краще засвоїти певну базу теоретичних знань, а також набути певних навичок, які можна буде використати на практиці.
Ігрові технології навчання є одним з ефективних шляхів вивчення матеріалу, оскільки ігрове навчання сприяє системному, цілісному формуванню знань, умінь, навичок, інтенсифікації самостійної пізнавальної діяльності, стимулюванню інтелектуально-творчих здібностей учнів.
Дидактична гра – приклад універсальної діяльності, оскільки містить у собі багато ознак інших видів діяльності. Вона знімає втому після довгого сидіння на змаганнях, які потребують інтелектуального напруження, впливає на формування особистості, сприяє психологічному розвитку – виховує навички колективіста, розвиває організаторські здібності, у грі народжується взаємоповага, чесність, порядність. Гра допомагає розвивати допитливість, тренує пам'ять, увагу, вміння не лише дивитися, а й бачити, логічно мислити.
На відміну від традиційних способів навчання гра завжди викликає в учнів радість, здійснює потужний позитивний вплив на їх інтелектуальну, емоційну та мотиваційну сфери. В навчальних історичних іграх не лише молодші школярі, але і підлітки уявно переносяться в іншу історичну епоху, висловлюються від особи очевидців чи активних учасників подій. Гра на уроках історії дає можливість вивчення минулого «зсередини», в незвичних і неформальних умовах. Таким чином, ігри вирішують комплекс важливих навчальних, виховних і розвиваючих задач.