Главная | Обратная связь

Форми і способи фінансування інновацій в Україні

Механізм функціонування економіки інноваційного типу передбачає постійну циклічну трансформацію: кошти, вкладені у наукові дослідження, цілеспрямовано трансформуються у нові знання, отримані знання - у нові технології і товари, які, в свою чергу, ефективно трансформуються в гроші. У такій економіці (її ще називають економікою, що базується на знаннях, на відміну від екстенсивної, з орієнтацією на сировину) основним ресурсом розвитку виступають знання, провідним джерелом яких є наука. Світовий досвід підтверджує, що ефективність такої економіки у стратегічній перспективі значно вище, ніж у економіки з орієнтацією на сировину, і тільки такий тип економічного розвитку може забезпечити науково-технічну незалежність держави.

Рівень фінансування науково-технічної сфери у сучасному світі визначається цілями, які, з одного боку, ставить перед науково-технічним потенціалом політичне керівництво держави, а з другого - є ключовим фактором, який зумовлює реальні можливості їх досягнення. Світовий досвід свідчить про те, що науково-технічний потенціал впливає на соціальний розвиток країни і цей вплив напряму залежить від частки валового внутрішнього продукту, який витрачається на наукові дослідження. Якщо в країні витрати на науку не перевищують 0,4% ВВП, то її науковий потенціал у змозі реалізувати лише певну соціокультурну функцію. Збільшення цього показника дає можливість забезпечити в країні розвиток окремих напрямів досліджень, результати яких мають шанс бути поміченими світовою науковою громадськістю, тобто реалізувати пізнавальну функцію. І тільки після переходу через певне порогове значення цього показника (біля 0,9%) країна з розвиненим науковим потенціалом може розраховувати на реальний вплив останнього на розвиток економіки. Для України, де необхідно врахувати значну «тіньову» складову економіки, цей показник повинен перевищувати 1,7% ВВП.

В Україні за останнє десятиріччя фінансування науки жодного разу не досягло необхідного порогового рівня. Причому бюджетне фінансування наукових досліджень має тенденцію до зменшення. Той факт, що українська наука при такому рівні фінансування все ж досягла ряд принципово важливих і практично значних результатів, можна пояснити тільки тим, що вона реалізувала в цих умовах свій значний заділ попередніх років.

Середні витрати на наукові дослідження в Україні у розрахунку на одного наукового співробітника втричі менше у порівнянні з Росією, у 18 разів - у порівнянні з Бразилією, у 34 рази у порівнянні з Південною Кореєю і у 72 рази - з США. У теперішній час цей параметр став одним з найважливіших показників, які обов’язково враховуються при вступі країн в Європейський Союз.

Ефективне використання наукового потенціалу, як головного фактору економічного розвитку країни, можливо лише за умови, коли збалансовані усі його складові:

• фундаментальна наука, яка отримує нові знання, забезпечує загальний рівень науки і просвіти в країні;
• прикладні дослідження;
• досвідно-конструкторські роботи, які трансформують наукові знання в технології, реагуючи на попит з боку економіки, у значній міри впливаючи на неї.

 

При формуванні державної стратегії фінансової підтримки науки треба підкреслити: перша з цих складових - фундаментальна наука - розвивається у відповідності з власними, притаманними тільки їй закономірностями. Держава може активно впливати на масштаби і інтенсивність досліджень, допомагати розвивати нові напрями, однак усі відомі з історії спроби диктату або втручання в процес досліджень у кращому випадку були невдалими.

Друга і третя складові - прикладні дослідження і досвідно-конструкторські роботи - краще піддаються державному регулюванню і в значній мірі пов’язані з комерційним попитом.

Забезпечення функцій, притаманних кожній складовій наукового потенціалу в інноваційному процесі, вимагає певного співвідношення між обсягами їх фінансування. Оптимальним вважається фінансування в обсязі біля 15% - на фундаментальну науку, біля 25% - на прикладну науку і біля 60% - на розробки нових виробів. В Україні це співвідношення складає відповідно 16%. 14% і 70%. Тобто в Україні виникла ситуація, коли результати фундаментальної науки не можуть бути використані у повній мірі для створення базових інновацій, тому що галузева наука зорієнтована на невеликі удосконалення існуючих технологій і товарів.

Якщо у всьому світі, у тому числі і в Україні, фундаментальна наука розвивається в основному на кошти державного бюджету, то друга і третя складові наукового потенціалу підтримуються державою і промисловістю на паритетних засадах, причому участь зацікавлених підприємств тим більше, чим ближче завершальна стадія інноваційного циклу.

У відповідності до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» бюджетне фінансування наукових досліджень здійснюється шляхом базового і програмно-цільового фінансування.

Базове фінансування наукових досліджень виділяється для забезпечення:

• фундаментальних наукових досліджень;
• найважливіших для держави напрямів досліджень, у тому числі національної безпеки і оборони;
• розвитку інфраструктури наукової і науково-технічної діяльності;
• збереження наукових об’єктів, які складають національне надбання;
• підготовки наукових кадрів.

 

Базовим фінансуванням забезпечуються академічні наукові організації і біля тридцяти науково-дослідних організацій ряду міністерств.

Програмно-цільове фінансування здійснюється, зазвичай, на конкурсній основі для:

• науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;
• забезпечення проведення найважливіших прикладних науково-технічних розробок, які виконуються за державним замовленням;
• проектів, які виконуються у рамках міжнародного науково-технічного співробітництва.

 

Крім базового і програмно-цільового бюджетного фінансування Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність» передбачається можливість функціонування спеціальних фондів.

Для підтримки фундаментальних наукових досліджень в Україні з 1992 р. діє Державний фонд фундаментальних досліджень (ДФФД), який має статус юридичної особи. У державному бюджеті кошти для ДФФД визначаються окремо. На 2004 р. було заплановано виділити для фонду біля 9 млн. грн. або 0,8% від загального обсягу коштів на науку. Крім бюджетних коштів фінансові ресурси ДФФД передбачено формувати з добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, у тому числі іноземних, а також з інших джерел.

ДФФД забезпечує проведення наукової експертизи і конкурсний відбір проектів фундаментальних наукових досліджень, їх адресне фінансування і контроль за використанням виділених коштів. Крім того, ДФФД здійснює підготовку, видання і розповсюдження друкованих та інших інформаційних матеріалів з фундаментальних досліджень.

Підтримка фундаментальних наукових досліджень здійснюється фондом шляхом фінансування на безповоротній основі конкурсних наукових і науково-технічних проектів.

Зараз це єдина структура, яка підтримує фундаментальні дослідження у чистому вигляді, високий науковий рівень яких відображується у сотнях журнальних публікацій світового рівня, докладах на міжнародних і вітчизняних конференціях. Завдяки проектам фонду підтримується творча молодь, міжнародне співробітництво вчених України в області фундаментальних досліджень (конференції, обмін вченими, спільні проекти з міжнародними організаціями).

В період з 1993 р. по 2000 р. функціонував Державний інноваційний фонд (ДІФ). Він здійснював на конкурсній основі фінансову, матеріально-технічну підтримку заходів, спрямованих на впровадження пріоритетних і новітніх технологій у виробництво, його технічне переоснащення, освоєння нових видів конкурентоспроможної продукції.

Ця підтримка забезпечувалася інвестиційним внеском, позикою або лізингом на основі бізнес-плану і висновку державної комплексної експертизи, яка передбачала проведення фінансового аналізу проектів. Тривалий час практично єдиним джерелом коштів для реалізації інноваційних проектів України був ДІФ і галузеві фонди, які фінансували завершальні етапи технологічних розробок і організації виробництва інноваційної продукції.

Серед успішних проектів ДІФ можна назвати наступні проекти: «Літак АН-140 на АНТК ім. Антонова», «Створення нового покоління авіадвигунів в акціонерному товаристві «Мотор січ», «Створення мікросупутників у Державному конструкторському бюро «Південне».

Одночасно в Україні діяли 80 галузевих інноваційних фондів, які не мали статусу юридичної особи, а по суті були розрахунковими рахунками міністерств і відомств.

Кошти галузевих інноваційних фондів до їх ліквідації використовувалися як додаткове джерело фінансування галузевої науки, деяких міжгалузевих науково-дослідних робіт і заходів з освоєння нових технологій і виробництва нових видів продукції.

Формування коштів ДІФ і галузевих інноваційних фондів відбувалося за наступною схемою. Підприємства здійснювали нарахування у розмірі 1% від обсягу реалізації (робіт, послуг або валового доходу для посередницьких і торгових організацій) з віднесенням цих нарахувань на собівартість продукції. Від цих коштів 30% перераховувалося на рахунки ДІФ і 70% - на рахунки галузевого інноваційного фонду, створеного у галузевому міністерстві або відомстві. Однак законодавчо ці відрахування не були визначені як обов’язкові для підприємств, тому частина підприємств таких відрахувань не здійснювала. З 1995 р. кошти ДІФ стали включатися у Державний бюджет України, що призвело до знищення галузевих інноваційних фондів і їх практичній ліквідації.

У 2000 р. ДІФ був ліквідований, і на його базі була створена Українська державна інноваційна компанія - як правонаступниця майнових прав і обов’язків фонду і його регіональних відділень. На практиці діяльність компанії доки зводилася лише до повернення виданих безвідсоткових кредитів і наданню нових також безвідсоткових.