Здавалка
Главная | Обратная связь

Дитячий травматизм в Україні як педагогічна проблема



ДИТЯЧИЙ ТРАВМАТИЗМ

Серед причин погіршення стану здоров’я підростаючих поколінь виділяють, у першу чергу, невпинне забруднення навколишнього середовища, зростання рівня дитячого травматизму, недосконалість існуючої системи охорони здоров’я, гіподинамію, економічну та соціальну кризи (В.Л. Андріанов (1993), В.Л. Андріанов, М.С. Дулін, А.В. Овчаренко (1994), О.В. Кузнєцов, Н.В. Москаленко (1999), О.І. Петрик (1993), “Показники травматолого-ортопедичної допомоги населенню України” (1996-2003)).

Високий рівень травматизму, 25-30% якого припадає на дитячий вік, незадовільні результати лікування, у тому числі реабілітаційного, призводять до того, що від 18 до 40% дітей, що перенесли травму опорно-рухового апарату (ОРА), стають інвалідами. При цьому інвалідність від травм у загальній структурі посідає третє місце (М.С. Міхнович, В.В. Лантов, А.І. Дуброткес (1989), Н.Г. Вєсєлов, С.А. Скворцов, В.М. Парфьонов (1986), Я.С. Вадімов (1988), Н.С. Бондаренко, Б.А. Довгань, С.Б. Довгань, Ю.Ф. Бєда (1997), Л.І. Фісенко (1995)).

Обставини виникнення травм у дитячому віці, як показали дослідження О.В.Воробйова, А.І. Затьокіна (1989, 1990), Н.Г. Вєсєлова, Т.К. Єрмакової, А.І. Затьокіна (1985), А.Г. Ященко (2003), суттєво відрізняються від тих, за яких травмуються дорослі. Вони, зазвичай, виникають під час гри та більшою мірою, ніж у дорослих, пов’язані з рівнем виховання, віковими та індивідуально-психологічними особливостями дітей, умовами їх життя. Аналіз обставин виникнення травм у дітей показує, що травматизм на 82,5% залежить від так званого “травмонебезпечного об’єкта”, тобто дитини, і лише на 17,5% – від “травмонебезпечних ситуацій” (Т.Я. Усікова, А.П. Холодарьов, Л.Г. Лимар, С.І. Верещагін (1991), А.П. Конох (2000)).

Вирішенню проблем, пов’язаних із лікуванням наслідків травм опорно-рухового апарату та фізичною реабілітацією травмованих, присвятили свої дослідження Лі Сінь (1990), І.В. Бойко (2001), М.М. Дрюк (1998), Хонвалу Фаріборз (1998), Ю.В. Малий (1987), Абдельсам Мох’д С. Хамаршех (2001), А.С. Вовканич (2000). Проте більшість цих праць виконані на континґенті населення працездатного віку, і лише роботи А.П. Коноха (2000), С.О. Гур’єва (1991), В.Г. Климовицького (1992) присвячені загальним проблемам дитячого травматизму та шляхам його профілактики.

Водночас недостатньо вивченими залишаються чинники ризику травмувань у дитячому віці, відсутні програми фізичної реабілітації після травм ОРА.

Реальне покращення ситуації, що склалася, можливе, з одного боку, через підвищення опірності організму до несприятливих чинників довкілля шляхом цілеспрямованих занять фізичними вправами, на що націлюють закони України “Про освіту” та “Про фізичну культуру і спорт”, Цільова комплексна програма “Фізичне виховання – здоров’я нації”; з іншого – через аналіз причин і чинників ризику отримання травм дітьми та створення на цій основі комплексних профілактичних заходів і програм фізичної реабілітації для використання у лікувальних і навчальних закладах та для індивідуального застосування.

Дитячий травматизм залишається складною та до кінця не вирішеною проблемою. Незважаючи на профілактичні заходи, рівень дитячого травматизму залишається високим, що пояснюється, з одного боку, впливом навколишнього середовища, з іншого – рівнем фізичного розвитку, психіки, властивостями нервової системи дітей. Окрім того, на сьогоднішній день відсутні прості та доступні методики, за допомогою яких можна було б виявити осіб із підвищеним ризиком отримання травм. Недоліки та ускладнення у процесі лікування, неадекватна фізична реабілітація призводять до того, що інвалідність унаслідок травм у дитячому віці займає третє місце серед інших причин.

Дитячий травматизм в Україні як педагогічна проблема

Результати опитування вчителів фізичної культури мали на меті: встановлення факту отримання травм на уроках фізичної культури і виявлення ставлення опитуваних до проблеми травматизму у навчально-виховному процесі та рівня їх знань і вмінь щодо надання першої допомоги потерпілому на місці пригоди, та показали, що у 69,5% респондентів під час уроків фізичної культури мали місце ушкодження ОРА школярів. Рівень знань учителів щодо надання першої допомоги у разі переломів та вивихів треба вважати недостатнім. Відповідно 16,7 та 26,4% опитаних не змогли спрогнозувати свої дії щодо надання першої допомоги у таких ситуаціях, а 15,3% уважають за неможливе уникнути травм на уроках фізичної культури навіть за умов упровадження та застосування профілактичних заходів.

Аналіз статистичних даних щодо дитячого травматизму в Україні, виявив, що на тлі стабілізації загального рівня дитячого травматизму за останні п’ять років спостерігаються зміни у його структурі, зростає рівень шкільного та спортивного видів травматизму. Так, якщо у 1998 році загальний рівень шкільного травматизму в Україні становив 25,7 випадків на 10000 дітей, то у 2002 році їх було 29,7 на 10000 дітей.

Кількісні показники шкільного травматизму у деяких областях є нижчими, ніж у державі в цілому, що пояснюється меншою загальною кількістю дитячого населення та несприятливою демографічною ситуацією в області. Проте він теж має тенденцію до зростання. Так, у 1998 році рівень шкільного травматизму складав 9,6 випадків на 10000 дітей, а в 2002 році він зріс до 11,7 випадків на 10000 дітей.

Найбільшу кількість травм у хлопців і дівчат зафіксовано у віці 10-13 років з піком ушкоджень у 12-річних дітей. За видом травм переважав вуличний і шкільний травматизм. При цьому хлопці травмуються у середньому у 2,8 раза частіше, ніж дівчата. Вивченням характеру травм та локалізації ушкоджень цієї групи дітей встановлено, що переломи кісток переважали над іншими ушкодженнями, і найчастіше були локалізовані у нижній третині передпліччя.

Із загальної кількості обстежених у школі травмувалися 127 дітей – 86 хлопців і 41 дівчина. Найчастіше травми виникали у позаурочний час та на уроках фізичної культури. Детально проаналізувавши час та обставини, за яких виникла травма, сформували три групи причин виникнення шкільних травм: організаційно-методичні (45,17%), санітарно-гігієнічні (30,75%) та психофізіологічні (24,08%). Це дає змогу виробити і рекомендувати для реалізації в школах відповідні профілактичні заходи.

Було встановлено, що найбільший ризик отримати травму мають діти з низьким силовим індексом. Це свідчить про низьку силову підготовленість травмованих дітей, низький рівень функціонування їх серцево-судинної системи, а отже, і витривалості. Причиною цього явища, як показали спостереження, є недостатня увага до розвитку названих якостей у процесі фізичного виховання школярів, відсутність системи самостійних занять фізичними вправами.

Таким чином, проведені дослідження дозволяють виявляти групи ризику дітей, схильних до травмування, а вироблені профілактичні заходи впроваджувати у практику шкіл, що дозволить знизити рівень шкільного травматизму.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.