 |
|
Поняття терміна «культура».
Термін „культура” походить від латинського слова “cultura”, яке означало
обробку ґрунту, тобто зміни в природному об’єкті під впливом людини, її
діяльності на відміну від тих змін, які викликані природними причинами.
Вже в цьому первісному змісті терміну „культура” мова висловила важливу
особливість-єдність культури, людини і її діяльності. Це поняття на
відміну від іншого – “natura” (природа) означає в даному контексті
створене, надприродне. Світ культури, кожний його предмет чи явище
сприймається не як наслідок дії природних сил, а як результат зусиль
самих людей, спрямованих на удосконалення, обробку, перетворення того,
що дано безпосередньо природою.
Поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності,
зокрема на виховання і навчання самої людини. Так, у листах римського
філософа та державного діяча Цицерона зустрічається вислів cultura animi
autem ppilosophia est (культура духу є філософія). На його думку дух,
розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово
„культура” все частіше починає вживатись як синонім освіченості,
вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло по суті в усі
європейські мови. Проте на цьому еволюція терміна „культура” не
закінчується. У середні віки культура стала асоціюватися з міським
укладом життя, а в епоху Відродження з досконалістю людини. Нарешті, у
XVIII ст. слово „культура” набуває самостійного наукового значення.
Не випадково цей термін оформлюється у наукове поняття саме в добу
Нового часу. На рубежі Середніх віків і Нового часу відбулися відчутні
зрушення у соціальному бутті людей. Це доба промислового перевороту
пов’язаного з переходом від мануфактури до машинного виробництва і
утвердження капіталістичних суспільних відносин. Значне посилення
взаємодії людства з природою привело до істотного розширення так званої
другої, штучно створеної людиною природи. Перед мислителями постають
питання про сутність нового середовища, що створюється людиною на
противагу природі, про характер його впливу на саму людину, про те, злом
чи благом є новий, штучно створений людьми світ. Виникає потреба у
понятті, яке фіксує новий, „неприродний” стан суспільства і людини.
Культу́ра (лат.Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії.
Культура є складною системою буття. У ХХ столітті вчені А. Кребер та К. Клакхон зробили спробу об'єднати досягнення культурологів усього світу й привели в своїй праці («англ.Culture: A Critical Review of Concepts and Definitions», 1952) 180 дефініцій терміну «культура». У 1983 р. на XVII Всесвітньому конгресі в Торонто, присвяченому проблемі «Філософія й культура», привели вже кілька сотень визначень цього поняття.
Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією
2Культурогенез - це історичний процес виникнення і розвит-ку типів людської культури. До однієї з найпростіших і найбільш зручних класифікацій її типів належить класифікація, побудованана територіально-часовому принципі, згідно з яким типи культур виділяються за місцем (наприклад, індійська, грецька, амери-канська культура) і часом свого виникнення (античний період,Середньовіччя, Новий час).
Початок культурогенезу відноситься до епохи Верхнього палеоліту. Саме в цей період виникає культура як система інтегруючих зв'язків, тоді як раніше існували лише окремі еле-менти культурної поведінки. В епоху Верхнього палеоліту відбувся стрімкий розвиток знарядь праці, виникла екзогамія,активізувався розвиток таких соціальних спільнот, як рід і сім'я.
Культура Стародавнього Сходу включає шумеро-вавилонську, єгипетську, індійську, китайську та японську куль-тури.Основними рисами цього типу культури є акцентована традиційність, консерватизм,відносно повільні темпи розвитку соціокультурних процесів, наявність некласичного рабовласниц-тва, деспотичний характер державного правління, тісні внутрішнісоціальні зв'язки, особливе значення великих річок (Ніл –для єгипетської культури, Тигр і Євфрат - для шумеро-вавилонської)та вирощування рису.
Антична культура охоплює культуру Давньої Греції і Ста-родавнього Риму. Антична культура, наряду з христианством,є основою культури сучасної Європи. Грецька культура сформува-лася у ІІ тис. до н. е. Велику роль у формуванні світогляду, мис-тецтва, релігії і філософії Давньої Греції відіграла міфологія.Давньоримська культура виникла на місцевій латинській основі, атакож засвоїла багато елементів давньогрецької культури.Однимз найвизначніших здобутків давньоримської культури є форму-вання правової науки та законодавства.
Культура Середньовічної Європи відноситься до періоду,який тривав приблизно з V по XV ст. Цей тип культурихарактеризується такими рисами: визначний вплив християнсь-кого віровчення, яке поряд з грецькою філософією лягло в основусвітогляду середньовічного суспільства; теоцентризм;ідеягріховності всього тілесного; ідея спасіння; есхатологізм (віра вшвидке настання кінця світу); ідеал аскетичної релігійноїособистості. В період Середньовіччя активно розвивалася освіта.Перші університети з'явилися у Франції, Англії та Італії в XII ст.У багатьох містах діяли монастирські школи.Розвиток науки бувзаданий параметрами християнської онтології. Пошуки вічногосвітла, вічного руху, філософського каменя давали поштовх дорозвитку алхімії, фізики, астрології.
Дуже інтенсивним був розвиток культури арабського Сходу в епоху Середньовіччя. Цей культурний тип розвивався на основі ідей ісламу, язичницької арабської та давньогрецької культур. Він став основою культури сучасних арабських країн.
Європейська культура епохи Відродження, або Ренесансу(XIV - XVI ст.) побудована на відродженні ідей античної культу-ри.Світоглядною основою її є антропоцентризм, розуміння лю-дини та її творчого(божественного) начала як вищої суспільноїцінності. Саме в епоху Ренесансу сформувалося поняттяінтелектуальної еліти суспільства, а також завдяки глибокомуінтересу до вивчення культурної спадщини античності булистворені передумови для становлення культури як самостійногофеномену, що потребує наукового дослідження. Уявлення протри стадії розвитку історії і культури(Античність, Середньовіччя,Новий час) виникло саме в епоху Відродження.
Епоха Просвітництва (XVIII ст.)відзначаєтьсяусвідомленням культури як самостійного явища, яке було набутепри переході від стану первісної дикості до цивілізованогосуспільства. У філософії епохи Просвітництва однією з централь-них є проблема співвідношення культурних досягнень та людсь-кого щастя. Сам термін «культура» міцно закріпився в науковійлітературі і означав вищу суспільну цінність, певний стансуспільства,який дає можливість реалізації людському інтелекту.
Сучасна культура (XIX-XXI ст.)характеризується нарос-танням тенденцій до глобалізації та універсалізації. УXX ст.психоаналітичні теорії дали поштовх пошукам істини в сферіірраціонального та підсвідомого. В межах сучасної культури роз-виваються два протилежних процеси - секуляризація тареміфологізація. Починаючи з 70-х років XIX ст.розвиток куль-тури визначається як епоха модерну, що переріс наприкінці
XX ст. у постмодерн. До культури кінця XX -початку XXI ст.часто вживають термін «інформаційна», що підкреслює принци-пово важливу роль інформації в житті людини.
У сучасній культурології існує також поділ культур надоіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні.Данакласифікація, як і концепції М. Данилевського, А. Тойнбі таО. Шпенглера є зразком цивілізаційного підходу до типології культур.
Принципово іншим є формаційний підхід,представленийконцепцією К. Маркса, згідно з якою людське суспільстворозвивається на основі виробничих сил і відносин. У процесі цьо-го розвитку виділяється п'ять основних формацій (суспільств, щоперебувають на певному рівні свого соціокультурного таекономічного розвитку). Це первіснообщинна, рабовласницька,феодальна, капіталістична та комуністична формації, причомукожна наступна є більш досконалою відносно до попередньої.
Таким чином, культурогенез і типологія культур в сучаснійкультурології не мають одностайного висвітлення. кнуючі теоріїможна поділити на два основних напрями - цивілізаційний таформаційний, згідно з їх розбіжностями у поглядах на сутністьісторичного розвитку.
Структура культури
Багатоплановість культури обумовлює складність її структури. Розділ культурології, що досліджує внутрішню структуру та організаційно-функціональну будову культури називається морфологією культури.
Форми культури
В залежності від форм культуротворчої діяльності людини, розрізняють матеріальну та духовну культури. Відповідно до цього традиційно розрізняють матеріальну і духовну культуру, а в сучасних джерелах, в силу недодстатності такого поділу розглядають також соціальну і фізичну культури.
Матеріальна культура
Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.
Матеріальна культура включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. До матеріальної культури входять також: будівлі і споруди, інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, шляхи повідомлення і засоби транспорту, зв'язок і засоби зв'язку, технології.
Духовна культура
До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура — це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.
Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу.
Український вчений О. М. Костенко сформулював так звану натуралістичну концепцію «культури людини»: «Культура людини — це міра узгодженості волі і свідомості людини із законами Матері-Природи» (Костенко О. М. Культура і закон — у протидії злу. — Київ: Атіка.- 2008. — 352 с.). Виходячи з принципу соціального натуралізму (що лежить в основі його «теорії трьох природ»), він вважає, що спеціальним видом культури людини є «соціальна культура людини» як міра узгодженості волі і свідомості людини із природними законами, за якими існує життя людей у суспільстві. Різновидами соціальної культури людини є політична культура людини, економічна культура людини, правова культура людини, моральна культура людини, релігійна культура людини тощо.
Соціальна культура
Соціальна культура - це відношення людей один до одного, системи статусів і соціальних інститутів [15]. Соціальна поведінка і артефакти (соціальна і матеріальна культура) трактуються як об'єктивовані продукти ідеальних нормативних систем і систем знань різного роду, що складають духовну культуру. Виділення соціальної культури дозволяє з'єднати матеріальну і духовну культури, ввести артефакти в контекст досліджень у соціальних науках[14].
Фізична культура
Фізична культура — перетворення біологічного початку в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.
В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів всього тіла дитини (формування макро-дій) і артикуляційного апарату (мікро-рухи щелепно-лицевих м'язів, органів дихання і травлення). Інакше кажучи, це вирішення такого відповідального завдання, як навчання мови, прямоходінню, переміщенню предметів, гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці за статевими або віковими ознаками.
На цьому фундаменті надбудовуються всі подальші, складніші або спеціалізовані, фізичні навички і координовані рухи, на зразок балетного танцю, рухів рук хірурга або фокусника. Щоб усьому цьому навчитися, необхідні не стільки відповідні фізичні дані, скільки багаті культурні традиції і вихована в людині здібність до вдосконалення відповідно до тих або інших професійних завдань.
Функції культури.
Культура як суспільно-історичне явище характеризується поліфункціональністю. Серед її функцій виділяються пізнавальна, інформативна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна, світоглядна, а також виховна[10].
• Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху[11], завдяки ній соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем[10].
• Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за «вертикаллю» (від попередніх поколінь до нових), так і за «горизонталлю» — обмін духовними цінностями між народами[10].
• Комунікативна функція полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Ця функція виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв´язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації[11].
• Регулятивна функція реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі[11].
• Аксіологічна функція полягає у формуванні у людини певних ціннісних орієнтирів, моральних установок, культурних смаків людини. Вона виражає якісний стан культури.[10].
• Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції є основним методом культурного впливу на людину[11].
• Виховна функція виражається в тому, що культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, але й виступає ще й фактором саморозвитку людства. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб.