Главная | Обратная связь

Діяльність М.Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького.

 

На початку 30'х рр. 19 ст. у Львові підіймається нова хвиля національного руху. Починає функціонувати гурток студентської молоді на чолі з "Руською трійцею", який ставить перед собою задачу "вправлятися в слов'янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську письменність в Галичині". До складу "Руської трійці" входили Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. 1834 року гурток львівських семінаристів остаточно оформився в культурно-просвітню організацію.

На час створення гуртка „Руська трійця" М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич були семінаристами. Молоді люди читали „безнастанно" в бібліотеці Оссолінеума, що відкрилася в давньому монастирському комплексі напроти семінарії. Вони приймають давньослов'янські імена (Шашкевич - Руслан, Вагилевич - Далибор, Головацький - Ярослав) і клянуться, що будуть служити „на користь народу, на благо відродження української словесності".

Найвідомішим учасником гуртка був, безумовно, М. Шашкевич.

Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811 року в селі Підлісся Золочівського повіту на Львівщині в сім¢ї священика. Початкову освіту здобув у дяка, потім навчався в Золочівській німецькій школі, у Львівські та Бережанській гімназіях.

З 1829 року юнак навчається у Львівській духовній семінарії і водночас є слухачем філософського відділу університету. Але традиційна наука не цікавила його. Я. Головацький згадував пізніше: "Він все тужив за чимось, чого в школах не вчили, чого не знаходив ні в старих, ні в нових словесностях". У гімназійний період Маркіян почав писати вірші.

21 лютого 1831 року Шашкевича було виключено з семінарії за порушення семінарського режиму й "вільнодумство". Розгніваний батько відмовився від сина. Тому Маркіян залишити у Львові в дядька по матері Захара Авдиковського. У ці роки Шашкевич активно займається самоосвітою. Читає все, що стосується слов¢янських культур, знайомиться з "Енеїдою" І. Котляревського, граматикою О. Павловського, зі збіркою народних пісень М. Максимовича.

1833 року помер батько Шашкевича, треба було дбати про сім¢ю. Він знову поступив у семінарію і потім (1838) став попом на селі.

На літературну ниву Шашкевич вступив 1835 року, надрукувавши у Львові оду до Цісаря Франца І "Голос галичан". Наступного року вийшла в Перемишлі польською мовою полемічна брошура Шашкевича "Азбука і абецадло". Це була відповідь патріота на намагання української шляхти ввести в українську мову польську абетку. Маркіяну Шашкевичу належать понад тридцять віршів, незавершена поема "Перекинчик бісурманський", казка "Олена", переспіви та переклади з давньоруської, чеської, сербської, польської та грецької. Дбаючи про розвиток народної освіти поводир "Руської трійці" склав 1836 року першу "Читанку" українською мовою. Незважаючи на настійну потребу для дітей, її вороже зустріла цензура. Тільки 1850 року "Читанку" видав у Львові Яків Головацький і відтоді вона з успіхом використовувалась в початкових школах Галичини.

Матеріальні нестатки, постійне цькування властей вкрай погіршили здоров¢я Шашкевича (з студентських років він хворів на сухоти). 1842 року поет пербрався до Новосілок Новиомилятинського району й остаточно занедужав. Смерть молодшого сина спричинила в нього тяжкі переживання і сприяла загостренню туберкульозу. Втратив зір і слух, паралізований він ще кілька місяців страждав. 7 червня 1843 року Маркіян Шашкевич помер.

Для нащадків не збереглося жодного прижиттєвого портрета Маркіяна Шашкевича. Його усний портрет подає Микола Устинович: "Шашкевич був середнього росту, тонкою будови і м¢ягеньких рис лиця. Синє і сумне є око., юно русе волосся і ніжність постави надали його подобі щось дівочого. Високе його чоло було уже в молоді роки пописане плужком глибоких думок... На лиці одбивалась якась-то тужливість і терпіння..."

В особі Шашкевича в українську літературу ввійшов талановитий поет, перекладач, патріот, гуманіст, людина високою культури й громадянської мужності. Провідний мотив Шашкевичевої творчості - заклик до національного єднання на демократичній основі, ідея захисту рідної мови, культури. Маркіян Шашкевич справедливо вважався одним із основоположників громадянської лірики в українській літературі. Тема національного відродження органічно єдналася у нього із закликом до боротьби проти суспільної реакції.

Іван Миколайович Вагилевич народився 2 вересня 1811 року в с. Ясеневі Горішньому (зараз в Рожнятівському районі) на Прикарпатті. Навчався в Львівській семінарії. У двох своїх поетичних творах українською мовою та кількох польською виступив послідовним романтиком. Плідно займався етнографічним дослідженням бойків, гуцулів та лемків. Вагилевич писав як українською, так і польською мовами (наприклад, „Думи" - поезії в прозі, побудовані на ремінісценціях „Слова о полку Ігоревім" - написані саме польською мовою). Письменник досліджував „Слово...", переклав його українською та польською мовами. Крім того, працював над перекладами з чеської, редагував газету „Дневник руський". Написав „Граматику малоруського язика", видану в 1845 р. Вагилевич збирав матеріали для словників, зокрема українсько-німецько-латинського.

Останні роки життя працював архівістом. На основі біографії Вагилевича Я. Захар'ясевич написав повість „Учений". Помер Іван Миколайович 10 травня 1866 р. у Львові.

Яків Федорович Головацький народився 29 жовтня 1814 р. в с. Чепелі, тепер Бродовського району. Одночасно з навчанням в семінарії Головацький був слухачем філософського факультету Львівського університету. Він багато подорожував по Галичині, Закарпаттю та Буковині, збираючи фольклор та вивчаючи народний побут. У 1834-35 рр. Головацький навчався в духовній академії в Кошіці та в університеті в Пешті. У 1842-48 рр. Був сільським священиком. З 1848 р. - викладач, а з 1863 року - ректор Львівського університету. Після революційних подій 1848 року примкнув до табору слов'янофілів. У 1867 році переїхав до Вільна, де працював головою Археографічної комісії. Перу Якова Головацького належать статті про І. Котляревського та І. Квітка-Основ'яненка, розвідки про видатних літераторів давнини Лазаря Барановича та Феофана Прокоповича. У 1849 р. письменник видав свою „Граматику руського язика". Головацький плідно займався історичними дослідженнями та бібліографією, склав „Географический словарь западнославянских и югославянских земельи прилежащих стран" (1847), видавав „Народне песни Галицкой и Угорской Руси" в трьох томах (1878); йому також належить ряд романтичних віршів. Помер Я. Головацький 13 травня 1888 року у Вільно.

Та повернімося до студенсбких років „Руської трійці".

Перша збірка семінаристів не призначалася до друку. "Син Русі"(1833) - рукописна збірка, про яку Б.Лепкий сказав, що це "перший в Галичині збірний прояв народної думки, як доказ щирої охоти через літературу двигнути нарід з упадку". До її складу входили вірші народною мовою Шашкевича, Мінчакевича, Левицького з Бовшева і Левицького з Августівки, обробка народної легенди "Хрестец камінний край Любачева". Її автори намагалися опанувати народною мовою поетичний жанр послання, вірша-алегорії, пейзажу (всього перераховано 13 творів), але загалом поезії цієї збірки відзначаються ще не виробленою формою, характерний синтез фольклорної та книжно-словесної тенденцій, що було властиво для тогочасної української літератури.

У квітні 1834 року до львівської цензури було подано збірку "Зоря", девізом якої були слова - "Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде". Але на той час у Львові не було цензора, який би займався українськими виданнями. Тому "Зорю" було відправлено до Відня, до відомого цензора грецьких і слов'янських книг - Вартоломея Копітара. Він не став брати на себе відповідальність за дозвіл чи заборону опублікування збірки і відправив її до Львова з таким висновком:

"1. Наша Галичина має понад 2 мільйони русняків, а Угорщина мільйон, що дуже прихильно привітають це видання у своїй мові.

2. Так само привітає його 6-7 мільйонів російських русняків тієї самої мови.

3. Отже, його круг діяння простягається на 9-10 мільйонів душ!

4. Але треба брати до уваги, що наші й російські поляки дивитимуться з заздрістю і ненавистю на цю досі не упривілейовану літературу..."

Після повернення збірки до Львова остаточною рецензією була заборона. Її рукопис не зберігся. Відомо, що розпочиналася вона портретом Б.Хмельницьког роботи Івана Вендзіловича. У ній вміщувалися фольклорні записи та оригінальні твори гуртківців, життєпис Б.Хмельницького та літературна обробка колядки "Хмельницького обступленіє Львова" Шашкевича. Гуртківці усунули з правопису збірки Ь та Ы, а замість них послідовно вживали Ь та И.

А в 1836 р. нарешті вдалося опублікувати альманах "Руської трійці" під назвою "Русалка Дністрова" (хоча на титульні сторінці стоїть дата 1837). В "Русалці Дністровій" найповніше реалізувалися прогресивно-романтичні та літературно-наукові погляди М. Шашкевича та його товаришів. До її складу ввійшли народні пісні, власні оригінальні твори, переклади з сербського та уривки з "Каледворського рукопису", а також статті літературно-критичного, фольклористичного й історіографічного характеру. На цей раз гуртківці вирішили піти в обхід львівської цензури і у вересні 1836р. Головацький переслав рукопис "Русалки" сербському культурному діячеві, з яким познайомився під час свого перебування у Пешті, Георгію Петровичу. У Пешті її і було надруковано. Львівський цензор В. Левицький заборонив поширення цієї збірки: 800 примірників, надісланих до Львова, були конфісковані. До читачів потрапило тільки 200 примірників (а інші 600 до 1848 р. зберігалися у львівському цензурному комітеті). Автори активно відстоювали фонетичний правопис, і, хоча в самій назві альманаху вони використали Ь, але читалася вона вже як І. Вони також відмовились від Ъ та Ы, застосували Є, а також вперше вжили ЙО, ЬО, які вживаються й зараз.

Це видання рішуче поривало з церковно-книжною літературою, яка побутувала тоді на Галичині, і започатковувала нову літературу - народною мовою і на народній основі. До її появи переважала церковно-схоластична "високоштильна поезія" та принципи шкільного класицизму. "Русалка Дністрова" відкривала перспективу розвитку прогресивної науково-літературної діяльності на західно-українських землях". Шашкевич, Вагилевич і Головацький своєю "Русалкою" впроваджували ідеали романтизму.

Найяскравіше їхні романтичні погляди відбилися у ліричній поезії. У розумінні суспільних явищ "Трійця" значною мірою відштовхувалась від позицій Просвітництва, але на діалектику людини і світу, суб'єкта і об'єкта, часу і вічності, індивідуума і природи вони вже мали яскраво виражений романтичний підхід. Їхня поезія значною мірою вплинула і спонукала до подальшого розвитку усю наступну західноукраїнську поезію, збагативши її новими елементами. У поезії Вагилевича відчувається вплив польського і німецького романтизму періоду "Бурі й натиску". Через свою поезію діячі "Руської Трійці" знайомили своїх земляків з кращими надбаннями романтизму західного і східного. Все, що вони пропонували, було новим і незвичним: їхня історична концепція, орієнтація на фольклор, використання у творах народної мови, обстоювання народності мистецтва, - але виявилось прогресивним для подальшого розвитку літератури у Західній Україні. Це була нова література на народній основі, і нерідко її героєм виступав сам народ або його представник. У творчості "Руської трійці" (найвиразніше у Шашкевича) втілено три основних типи героя: романтично-історична постать ватажка народних мас; романтично-психологічний тип непересічної індивідуальності, яка страждає у пошуках особистого щастя, і просвітительсько-романтичний тип сучасної освіченої молодої людини, яка прагне служити національно-культурному відродженню рідного народу.

Вони вболівали за долю рідного народу і піклувались його освітою, що їх самих робило схожими на романтичних героїв, беззастережно відданих своїй справі. Недаремно цю трійцю називають "будителями Галичини". Їхня діяльність була спрямована на розв'язання багатьох суспільно-політичних та культурних проблем, зокрема поширення освіти народною мовою серед народу. Проте вони не були піонерами у цій сфері діяльності. Вони могли користуватися значним теоретичним матеріалом, накопиченим їхніми попередниками, - М. Левицьким, І. Могильницьким, І. Снігурським. Романтичне розуміння народної літератури Шашкевич висвітлив у статті "Азбука і Abekado", якою він вступив у т. зв. "азбучну війну", що розгорілася в Галичині після появи у додатку до "Gazety Lwowskie" "Rozmaitosciach" за 1834р. статті "Про запровадження польського абецадла у письменство руське" українського фольклориста і мовознавця Й. Лозинського. Свою позицію Шашкевич аргументував найбільшою відповідністю кирилиці до передачі фонетичних і граматичних особливостей української мови і, навпаки, - цілковитої непридатності для цього польського чи іншого латинського алфавіту. Шашкевич виступав на захист заокругленої кирилиці, яка мала поступово трансформуватися у "цивільний" шрифт. В цій статті він яскраво засвідчив своє ставлення до літератури: "Література будь-якого народу є образом його життя, його способу мислення, його душі; повинна вколоситися, вирости з власного народу і розквітнути на тій же самій ниві [...], якщо будемо впроваджувати до слов'янської літератури чужі звороти і чужий спосіб висловлення [...], то будемо втручатись в тіло, що має свою душу, іншою, чужою душею, яка не прихилиться до народу". Це був перший відвертий виступ на захист народності літератури на Галичині.

Виступи М. Шашкевича, Й. Левицького та деяких інших діячів припинили домагання ввести в українську мову латинський алфавіт. Я. Головацький писав: "Коли б в 30'х роках прийняли польське абецадло - пропала б руська індивідуальна народність, пропав би руський дух і з Галицької Руси зробилась би друга Холмщина".

І. Вагилевич у 1845 р. написав і опублікував "Grammatyku jezyka maloruskiego w Galicji". Яків Головацький склав і видав 1849 р. "Граматику руської мови". Йому також належить один з перших нарисів з історії освіти в Галичині "Про перший літературно- розумовий рух русинів у Галичині".

Значний внесок був зроблений діячами "Руської трійці" в розвиток етнографії та фольклористики на західноукраїнських землях. На їх етнографічну діяльність значною мірою вплинули твори західних та східних етнографів та фольклористів. Серед них чеські збірки: "Краледворський рукопис"(1818) та "Зеленогорський рукопис"(1819) (чеські підробки під народну поезію) В.Ганки та Й.Лінди (Шашкевич і Вагилевич переклали окремі уривки українською мовою) та збірки російського фольклору К.Данилова, М.Чуркова, М.Попова та ін. М.Шашкевич ативно збирав зразки народнопоетичної творчості, кілька його записів увійшли до збірки В.Залеського. І.Вагилевич займався дослідженням карпатських етнічних груп - бойків, гуцулів та лемків. Йому належать фольклорно-етнографічні та історичні розвідки, присвячені зокрема українській міфології та символиці, збірка легенд і оповідань під назвою "Kronika Ludu z demologii slowianskiej". Їх третій товариш, Яків Головацький, був насамперед ученим-славістом - фольклористом, етнографом, літературознавцем, істориком, мовознавцем, бібліографом. Йому належать такі праці як "Поділ часу у русинів", "Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів", "Очерк старославянского баснословия, или Мифологии". Разом з Вагилевичем він також заклав основи українського карпатознавства.

Навчаючись в університеті, діячі "Трійці" активно знайомились з творами європейського відродження. Львів у той час був одним із центрів слов'янської літератури та науки. До їх послуг була бібліотека Інституту Оссолінських, читальний зал якої відкрився у 1832 р., та приватні колекції. Яків Головацький так писав про молоді роки Шашкевича: "Книгохранилища університетские і Оссолинського достарчали не мало поживи для єго все больше лакнучого духа". Там вони мали змогу ознайомитись з творами Й. Добровського, П. Шафарика, Ф. Челаковського, Ф. Палацького й П. Шафарика. Особливо на їхню творчість вплинула романтична поема останнього "Дочка Слави", з якої Вагилевич переклав українською мовою окремі сонети, та стаття того ж таки автора "Про літературну взаємність між слов'янськими племенами і говірками" (1836), на яку в свою чергу сильно вплинули преромантичні погляди Гердера. Шашкевич, Вагилевич і Головацький цікавилися історичними, етнографічними, філологічними творами сербських, чеських, польських, російських та ін. дослідників. Їх також цікавила література: творчість "української школи" у Польщі (Шашкевич переклав українською мовою уривок з поеми С. Гощинського "Канівський замок"), творчість Котляревського, Квітки-Основ'яненко, алітературно-етнографічні збірки, які видавалися на Східній Україні.

Окрім ознайомлення з творами діячів слов'янського романтизму, гуртківці налагоджували і особисті стосунки з деякими з них. Вже на початку 1835 року, перебуваючи у Пешті, Яків Головацький близько зійшовся з сербськими діячами Георгієм Петровичем (завдяки якому побачила світ "Русалка Дністрова"), Теодором Павловичем, з хорватом Ф.Курелацом, а його наставником у вивченні слов'янських мов, літератур, фольклору та етнографії став Ян Коллар. Він також підтримував зв'язки з В. Ганкою, Я. Коларом, М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським, П. Лукашевичем та П. Шафариком. З 1836 року розпочалося листування П. Шафарика й І. Вагилевича. У своїх листах Вагилевич подав багатий фактаж стосовно української мови, її особливостей, розвитку та діалектів, зокрема галицьких. Шафарику належить визначна роль у розвитку чесько-українських взаємин. Він листувався з С. Головацьким, О. Бодянським та Могильницьким, систематично публікував у журналі "Casopis ceskego museuma" матеріали з української етнографії, фольклору, палеографії. Вагилевич також листувався з Максимовичем та Погодіним. Шашкевич мав особисті зв'язки з В.Залеським, чеськими письменниками і вченими, на той час львів'янами, Я. П. Коубеком і К. Ф. Запом.

Нерідко твори наших авторів (як "Русалка Дністрова") друкувалися за кордоном. Але в цілому, нова література на народній мові, яка виникла завдяки діяльності "Руської трійці", орієнтувалася на Східну Україну. Західноукраїнські діячі пропагували возз'єднання України і створення єдиної літературної мови. Наслідуючи діячів "Трійці" українською мовою почали писати цілий ряд прогресивних українських письменників, найвизначнішим з яких безсумнівно є Іван Якович Франко, предтечею якого Нахлік вважає М. Шашкевича, як митця, що зумів синтезувати у своїй творчості громадські мотиви з ліричними інтонаціями, фольклор та літературу, а також успішно поєднувати літературну та громадську діяльність. Українською мовою писали М. Черемшина, Л. Мартович, В. Стефаник та багато інших. Жанр новели, в якому пізніше так плідно працював Стефаник, започаткував на західноукраїнських землях М. Шашкевич своєю казкою "Олена", в якій опрацьовано новелістичний фабульний матеріал. Головний герой - легендарний ватажок опришків Медведюк, образ якого гіперболізовано, а весь твір носить на собі печать таємничості.

Життя та творчість провідників національного та культурного відродження, "будителів руського духа" в Галичині, учасників гуртка Маркіяна Шашкевича вже з останньої чверті ХІХ століття привертають увагу численних дослідників.

Для творчості Шашкевича, Вагилевича та Головацького, як і для всіх тогочасних романтиків, характерне звернення до славного минулого свого народу: "Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139", фольклорні стилізації "О Наливайку", "Хмельницького обступленіє Львова" М. Шашкевича, "Dumy", легендарно - історична балада "Мадей" Вагилевича. Ці твори не відзначалися історичною достовірністю, а лише символічно виражали інколи абстрактну віру у відродження українського народу. Подібні твори писали М. Устиянович, А. Могильницький та ін. Новим якісним етапом у змалюванні історичного минулого стали вже твори Т. Шевченка ("Іван Підкова", "Тарасова ніч" та ін.). Також для Шашкевича, Вагилевича й Головацького характерне замилування природою, що вилилось у чудову пейзажну лірику: "Підлиссє", "Сумрак вечерній" Шашкевича, "Весна", "Річка" (які мають алегоричний зміст) Головацького. Значний у них доробок і любовної лірики: "Туга", "Вірна" Шашкевича, "Wspomnienie", "Spotkanie" Вагилевича, "Два віночки" Головацького. Але найпродуктивнішим щодо подальших наслідувань був напевно започаткований ними жанр послання: "Слово до чтителей руського язика", "Руська мати нас родила" Шашкевича, "До L***" Вагилевича, "Руський з руським повстрічався...", "Братові з-за Дунаю" Головацького. Пізніше до цього жанру зверталися М.Устиянович ("До перемишлян", "До "Зорі галицької") , А. Могильницький ("Ученим членам Руської Матиці"), Ю. Федьковича("Оскресни, Бояне") та багатьох, багатьох інших.

Етнографічні дослідження "Трійці" започаткували українське карпатознавство, їм належать перші у Галичині твори з історії культурного розвитку рідного краю та бібліографічні видання.

49. Українська література другої половини XIX ст. Творчість Нечуя-Левицького, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького. Розвиток реалізму.

Щоб глибше осмислити характерні тенденції літературного життя на певному етапі історії, потрібно розглядати їх у контексті суспільно-політичного і загальнокультурного процесу, виокремлюючи те найважливіше, що засвідчувало новаторські пошуки письменників. У цьому зв’язку надзвичайний інтерес викликає український літературний рух останніх десятиріч ХІХ століття.

Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність двох документів — Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) — унеможливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням "відлиг" і "мертвих антрактів" (Сергій Єфремов).

Відлига початку 70-х років була знаменна посиленням громадянської активності, створенням у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), що став осередком наукового українознавства і об'єднав діяльність таких потужних вчених і митців, як Павло Митецький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші. За три роки вони здійснили колосальну працю зі збору, видання і дослідження українського фольклору, вивчення історії, мовознавства та мистецтва. Ця праця була перервана царським указом 1876 року, який передбачав заборону українського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів творів українською мовою.

Українська література означеного періоду має особливість, яка виокремлює її з-поміж інших літератур світу: вона перебувала у постійному зв'язку з національно-визвольним рухом свого народу. Михайло Грушевський наголошував: "Історія нашої літератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного, нечасто літературі випадало таке важне значення в житті народу... Українське слово вирятувало українсько-руський народ від видимої загибелі".

У ці, як і в попередні роки, український народ був роз’єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі.

Скасування кріпацтва в 1861 р., наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальних зрушень у громадській думці. Прогресивно настроєна інтелігенція стає основною силою народницького руху. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається "ходіння в народ" різночинців з метою підняти селянство на боротьбу "за землю і волю". Оскільки така програма не здійснювалася (через байдужість селянства до народницьких ідей), народники з кінця 70-х років змінюють свою тактику, вдаються до терористичних актів. У Харкові, Києві, Одесі пожвавлюється рух демократичного студентства, виникають перші робітничі гуртки. Повсюди розгортається національно-визвольний рух. У губернських центрах організовуються Громади – товариства української інтелігенції, діяльність яких мала в основному культурно-освітній характер. Громади займаються вивченням історії й культури українців, збиранням і студіюванням фольклорно-етнографічного матеріалу, виданням і розповсюдженням української художньої і науково-популярної літератури.

У Києві розгортається інтенсивна наукова діяльність. 1873 року тут створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працюють історики І.Лучицький, О.Лазаревський, М.Драгоманов, мовознавець П.Житецький, композитор М.Лисенко, письменник і театральний діяч М.Старицький. відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П.Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних "Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край" (1873-1878). Історик В.Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного "Архива Юго-Западной России".

Активізація громадського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О.Кониський, Олена Пчілка, М.Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя.

На початку 70-х років в Україні відродили свою діяльність громади. Їх інтелектуальне ядро складали представники патріотично налаштованої інтелігенції, що активно працювала на ниві народної освіти. Прикметно, що до громад прийшли не лише українці за національністю, а й поляки, у свідомості яких перемогла правда історичної долі українців, — Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Костянтин Михальчук.

Після 1876 року центр культурного і літературного життя було перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діють товариство "Просвіта", засноване ще 1868 року, Літературне товариство імені Шевченка (1875), реформоване в 1892 році у Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та хорові гуртки. Численні газети і журнали українською мовою ("Правда", "Зоря", "Діло") дали можливість друкувати твори українцям, що жили по різні сторони кордону. Іван Франко організував видання часописів "Громадський друг", "Дзвін", "Молот", "Світ", "Житє і слово". Завдяки Наталії Кобринській у Львові в 1887 році з'явився жіночий альманах "Перший вінок", що представив творчий набуток українок. Віднісши це видання до "найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття", Іван Франко з гордістю зауважив: "Голоси жінок-галичанок і українок переплітаються і зливаються в одну гармонію; почуття дружності і духовної близькості, невважаючи на політичні межі, виявляється досить ясно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок".

Перший політичний емігрант з України Михайло Драгоманов здійснив у Женеві п'ять випусків збірника "Громада" та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповіддю, у якій звучав протест проти небачених гонінь літератури великого народу.

Твори українських письменників могли з'являтися на Східній Україні в єдиному періодичному виданні — "Киевская старина" (1882—1906). Щоправда, упродовж 80—90-х років ХІХ століття вдалося надрукувати кілька альманахів: "Луна", "Рада", "Нива", "Степ", "Складка".

Незважаючи на постійні урядові заборони й обмеження друкованого слова, в Україні з'явилися митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною — Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко та інші.

У другій половині ХІХ століття в українській літературі провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм. Письменники-реалісти основу художнього образу вбачали у його відповідності реальній дійсності, а також у зображенні насамперед типізованих образів, змалюванні типових обставин. Покликання літератури реалісти бачили у пізнанні дійсності та її ідейній оцінці. Улюбленими жанрами представників цього літературного напряму були роман і повість.

Міжпредметні паралелі. Найвидатнішими представниками реалізму вважаються Іван Тургенев, Федір Достоєвський, Лев Толстой — у російській літературі, Чарлз Діккенс — в англійській, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, І Стендаль, Еміль Золя — у французькій. Серед європейських з реалістів слід виокремити письменника, чия творчість справила колосальний вплив на розвиток літератури в усьому світі. З його іменем пов'язують утвердження у світовому і письменстві натуралізму. Це Еміль Золя (1840—1902) — французький письменник, автор "Руґон-Маккарів" — серії із 12 романів, які його уславили. Еміль Золя розробив основні І засади натуралістичної естетики. Від художнього твору він вимагав документальної точності, а від митця — скрупульозного спостереження та вивчення дійсності. Він закликав не уникати змалювання відразливих деталей навколишнього світу, у власних творах показував життя соціального дна, хворобливу психіку людини тощо. В Україні натуралізм не набув істотного поширення, хоча й мав І певний вплив на художні шукання Івана Нечуя-Левицького ("Бурлачка"), Івана Франка ("На дні", твори бориславського циклу). Іван Франко перекладав твори Еміля Золя і писав про французького письменника статті.

Розвиток української поезії в останнє тридцятиріччя ХІХ століття пов'язаний з іменами таких митців, як Пантелеймон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко,

Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франко, Володимир Самійленко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проблемно-тематичного і жанрово-стильового збагачення ПОЕЗІЇ, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті.

Перша — Михайло Старицький, який " завершає собою пошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертається від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекладає Гейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри" (Микола Зеров). Саме Старицькому належить заслуга виховання молодої літературної генерації 80-х — початку 90-х років ХІХ століття ("Плеяда"). Леся Українка неодноразово стверджувала, що найбільше значення з попередників для неї мали Куліш і Старицький.

Друга постать — Іван Франко — новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і оригінально модифікував майже усі поетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать його збірки "З вершин і низин", "Зів'яле листя", поема "Мойсей".

Творцями української ПРОЗИ аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману "Хмари" Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті "Сонячний промінь" Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, "Бурлачка" Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки ("Товаришки" Олени Пчілки), жінки-повії ("Повія" Панаса Мирного).

Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя ("Микола Джеря", "Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького, "Лихо давнє і сьогочасне" Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. "Історію народу в особах" написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах ("Батько та дочка" Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва ("П'яниця" Панаса Мирного), духовенства ("Старосвітські батюшки і матушки", "Афонський пройдисвіт" Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище ("На дні" Івана Франка, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах "Перехресні стежки", "Лель і Полель".

Жанрове багатство української прози у 70—90-х роках визначається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл "Баба Параска та баба Палажка" Івана Нечуя-Левицького, "Каторжна", "Дзвоник" Бориса Грінченка, "Задля празника" Івана Франка), новели ("Лови" Панаса Мирного), повісті та роману. Два останніх жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в українській літературі означеного тридцятиліття функціонують повість соціально-побутова ("Микола Джеря" Івана Нечуя-Левицького), родинно-побутова ("Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького), повість-хроніка ("Старосвітські батюшки і матушки" Івана Нечуя-Левицького), ідеологічно-проблемна ("Лихі люди" Панаса Мирного, "Сонячний промінь" Бориса Грінченка), історична повість ("Захар Беркут" Івана Франка, "Оборона Буші" Михайла Старицького).

У 1886 році стараннями Івана Франка у Львові був опублікований роман Анатоля Свидницького "Люборацькі". Написаний у 1861—1862 роках, цей твір порушував винятково важливу і актуальну проблему денаціоналізації, що призводить до деградації особистості. Названий автором "сімейною хронікою", цей твір переріс задекларовані жанрові рамки. Панас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія"). Роман проблемно-ідеологічний з'явився з-під пера Івана Нечуя-Левицького ("Хмари", "Над Чорним морем") та Івана Франка ("Лель і Полель"). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи "Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський" Івана Нечуя-Левицького.

На зміну оповіді від першої особи приходить об'єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розширило можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів — портретів, пейзажів, інтер'єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами українського письменства 70—90-х років були віра у суспільно-перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неї національно-визвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших створили надійний ґрунт для подальшого розквіту української художньої прози.

В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70— 90-х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п'єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театр корифеїв (Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий) став найкращою суспільною, національною і естетичною школою. "Ці троє людей, — писав Іван Франко, — склали першу українську трупу, головними оздобами якої згодом були брати Івана Тобілевича, широко відомі артисти Садовський і Саксаганський, далі пані Заньковецька та Затиркевич і чимало інших талановитих артистів і артисток. Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світової слави. Гра українських артистів була не дилетантською імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знання українського люду та його життя, освітленого інтуїцією великих талантів".

До багатопроблемних і різножанрових досягнень української драматургії аналізованої доби відносять твори "Глитай, або ж Павук" та "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" Марка Кропивницького, "Не судилось", "Талан" Михайла Стариць-кого, "Мартин Боруля", "Хазяїн", "Сто тисяч", "Суєта", "Житейське море" Івана Карпенка-Карого, "Лимерівна" Панаса Мирного, "Степовий гість", "Серед бурі" Бориса Грінченка, "Учитель", "Сон князя Святослава", "Украдене щастя" Івана Франка.

тематика художніх творів

Особливо глибоко і всебічно опрацьовується в цей час тема селянського життя. Хоч у творах ще часом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з’являються оповідання і повісті про панщину ("Микола Джеря" Нечуя-Левицького, "Панщизняний хліб" Франка, "Протестант" Кониського), проте на перший план тепер виходить тема становища селянства в умовах капіталізації господарства ("Кайдашева сім’я" Нечуя-Левицького, "Лесишина челядь" Франка, "Козарський ланок" Кониського, "Серед темної ночі" і "Під тихими вербами" Грінченка, "Навернений скупець" Ярошинської).

Прозаїки показують зубожіння селянства ("Лихо давнє й сьогочасне", "Морозенко" Панаса Мирного, "Ціпов’яз" Коцюбинського), його відхід на промичли, його пролетаризацію ("На роботі", "Навернений грішник" Франка, "Панько" Грінченка, "П’яниця" Ганни Барвінок, "Наслідки непорадності" Ковалева). Як логічне продовження цієї теми з’являються повісті Франка "Boa constrictor", "Борислав сміється", в яких розгортається життя й побут учорашніх селян в умовах нечуваного капіталістичного визиску, показується наростання протесту робітників проти експлуатації. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція ("Іван Базилець" Бордуляка, "Пересельці" Грицька Григоренка).

У сферу художніх спостережень письменників входить життя й інших соціальних груп – міщанства, чиновництва, духівництва ("Для домашнього огнища", "Основи суспільства" Франка, "Пропащий чоловік" Павлика, "Перекинчики" Ярошинської, "Старосвітські батюшки і матушки" Нечуя-Лувицького, "Суддя Гарбуз" Кониського).

Прозаїки намагаються з’ясувати місце і роль молодої різночинної інтелігенції в суспільному житті. Панас Мирний у повісті "Лихі люди" показує ідейне роздоріжжя колишніх шкільних товаришів, їхнє соціальне протистояння. Франко розкриває антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей і сильних світу того, дбали тільки за власну кишеню ("Рутенці", "Свиня", "Опозиція"). Нечуй-Левицький ("Хмари"), Кониський ("Семен Жук і його родичі", "Юрій Горовенко"), Грінченко ("Сонячний промінь", "На розпутті"), Олена Пчілка ("Світло добра і любові") намагаються створити позитивний образ інтелігента, що прагне принести користь обездоленим трудівникам. Вони водночас правдиво показують, , як під тиском соціальних обставин руйнуються світлі ідеали культурників.