Главная | Обратная связь

Художнє мовлення та його складові.

Художня мова - це експресія з установкою на зображення, установкою, що визначає сутнісну відмінність цієї мови від нехудожньої – розмовної взагалі чи просто належної до інших стилів, тому мову художню цілком можна назвати зображенням-процесом, який приводить до зображення-результату. Скажемо, що саме з потужних ресурсів художньої мови черпаються різноманітні зображально-виражальні засоби, що й забезпечують тексту статус мистецького твору.

Текст є художньою системою, де зображально-виражальні засоби використані для найбільш адекватної передачі індивідуальних уявлень автора про навколишній світ. Як результат особистого когнітивного досвіду у свідомості автора тексту формуються концептуальні структури - фрагменти індивідуально-авторського сприйняття світу, які в текстовому просторі знаходять своє адекватне вираження [Заика, с. 87].

Найголовнішою прикметою літературного тексту є його художність, котра полягає в гармонійному поєднанні важливого змісту й відповідної йому досконалої форми. Лише той текст, у якому органічно пов’язані між собою всі його складові, можна назвати високохудожнім. Аналіз тексту - це його осмислення, розгляд його складників, визначення тематики, ідей, мотивів, способу їхнього образного втілення, а також дослідження засобів створення образів. Однією з найважливіших ланок в аналізі тексту є розгляд ідейно-естетичної функції художніх прийомів як засобів створення художніх образів. Майстерно дібране письменником художнє слово розкриває потенційні можливості мови, передає традиційні та нові семантичні, стилістичні, функціонально-експресивні відтінки, відображає авторське бачення світу, бере активну участь у створенні певного колориту [Мартинець, c. 269].

Художній текст - це, по-перше, документ тієї епохи, коли він був написаний і мови, яку він репрезентує. По-друге, це певною мірою віддзеркалення мовних і культурних особливостей того часу, коли відбуваються описані в ньому події. По-третє, саме в тексті знаходить вияв творча манера й індивідуальність автора через багатство й різноманітність арсеналу його улюблених художніх засобів. У творі, зазвичай, представлено також і симпатії та антипатії автора через засоби об'єктивної оцінки. Зосередження уваги на всіх цих художніх особливостях тексту значно поглиблює як усвідомлення його проблематики й спрямованості, так і сприйняття особливостей «будівельного матеріалу» літературного твору.

Неможливо уявити, щоб теорія художньої мови обійшлася без таких основоположних понять, як художнє мислення, художні засоби, художній метод, художній світ, художня деталь тощо.

Важливою для розуміння специфіки літературного твору є така літературознавча, чи й мистецька, категорія, як «художнє мислення». У літературознавчому словнику подано таке визначення цього поняття: "Художнє мислення - поширена серед літературознавців назва синтезованого психічного процесу художника, результатом якого є художні твори, що мають естетичну цінність" [ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ СЛОВНИК, с. 727].

Наступною категорією, на котру обов’язково треба звернути увагу, є поняття зображально-виражальних методів – «сукупності прийомів, способів діяльності письменника, за допомогою яких він досягає мети - створює художньо-естетичну цінність» [ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ СЛОВНИК, С. 428]. Оскільки художник зображує певний світ і виражає до нього своє ставлення, то художні засоби називають ще зображально-виражальними засобами. Це базова основа художнього мовлення, за допомогою якої художник створює нову мистецьку реальність, до котрої застосовні тільки естетичні критерії, а не критерії об’єктивності з реальності навколишнього світу. До художніх засобів, або зображально-виражальних, належать тропи (епітет, порівняння, алегорія, гіпербола, перифраз, символ, оксюморон, літота, метонімія тощо), стилістичні фігури (повтори, градація, паралелізм, інверсія, еліпс тощо), принципи фоніки (асонанс, алітерація, звуконаслідування, анафора, епіфора тощо), формотворчі засоби кожного роду літератури (сюжет, композиція, портрет, пейзаж, інтер'єр, монологи, діалоги персонажів, мова оповідача і автора). Художні засоби мають великий діапазон функційного навантаження – від художньої типізації до увиразнення та індивідуалізації. Все залежить від того, на якому рівні структури тексту їх розглядати, з якою метою в конкретному випадку вони вжиті.

Для виявлення особливостей індивідуально-авторського способу сприйняття світу та аналізу концептуального простору тексту необхідним видається розгляд такого поняття, як картина світу і, зокрема, «художня картина світу», а також визначення її «ціннісних домінант». Художній світ – «створена уявою письменника й втілена в тексті твору образна картина, що складається з подій, особистостей, їхніх висловлювань і виражених ними духовних феноменів (уявлень, думок, переживань тощо)» [ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ СЛОВНИК, с. 560]. Художній світ співвідносний з предметною, соціальною та психологічною реальністю, тобто «наділений автором антропоморфними і просторово-часовими вимірами, упорядкований композицією твору відповідно до задуму художника. У цьому сенсі він є духовно-інтенціональним утворенням з власною логікою» [Ковальова, с. 67]. Саме тому художній світ трактується як друга, власне художньо-естетична, реальність, конкретизована насамперед у зв'язку з її суб'єктом (художній світ автора) і формою втілення (текст). Єдність і своєрідність художнього світу забезпечують тема, ідейний пафос, композиція і стилетвірні засоби твору.