 |
|
Марко Вовчок (Марія Вілінська) «Максим Гримач» 2 страница
Сама ж вона хорошая, хорошого зросту.
Ой тікала Бондарівна помежи горами,
А за нею два жовніри з голими шаблями.
Ой повели Бондарівну помежи крамниці, —
Прицілився пан Каньовський з срібної рушни-ці:
"Ой чи хочеш. Бондарівно, ізо мною жити,
А чи волиш. Бондарівно, в сирій землі гнити?"
"Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити.
Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!"
Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала.
Ой вистрілив пан Каньовський — Бондарівна впала...
"Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати:
Нехай іде свою доньку на смерть наряджати!"
Ой посунув пан Каньовський по столу таляри:
"Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум’яне!
Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, —
Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!"
Ударився старий Бондар в стіну головою:
"Бондарівно, моя донько, пропав я з тобою!"
Ой поклали Бондарівну на тесову лавку,
Поки звелів пан Каньовський викопати ямку.
Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годи-ну,
Поки звелів пан Каньовський зробить домови-ну.
Ударили в усі дзвони, музики заграли,
А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!
Балада "Бондарівна" розповідає про горду дівчину Бондарівну, яка не прийняла залицяння пана Ка-ньовського й різко йому відмовила, її схопили жандарми (жовніри) й привели до пана. Той наказав вибирати: чи з ним жити, чи в сирій землі гнити. Дівчина вибрала останнє, і пан її застрелив. А ба-тькові, старому Бондареві, дав грошей "за хорошу дочку". У творі висловлюється захоплення гордою дівчиною, яка не захотіла з нелюбом жити, не здалася, і осуд жорстокого пана-вбивці.
Балада побудована на діалогах, із використанням повторів, звертань, окличних речень, порів-нянь та епітетів.
Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засо-бів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу.
Окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський.
На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року.
Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний на-ступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвит-ку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.).
Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викли-кала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед при-хильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у ви-гляді полемічних трактатів та памфлетів.
У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького, Х. Філалета,
І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апок-рисис» («Відповідь»),виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, на-писаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної полі-тики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може ви-кликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.
«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає гри-горіанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.
Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах во-ни порушувалипитання реформування самої православної церкви, колективного управління її спра-вами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Пос-ланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.
Поняття "полемічна література"
Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були напи-сані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літера-тури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".
Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богослов-ських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на за-хист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.
Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника правосла-в'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестсь-кої унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.
Посеред полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.
Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.
Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богослов-ських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на за-хист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нероз-ривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноб-лення народу - церковне, соціальне і національне
« Слово про похід Ігорів»
Композиція
« Слово…» має вступ, основну частину та закінченні. У вступі безіменний автор роздумує, в якій манері описувати події. Основна частина – це кілька оповідань: про виступ Ігорової дружини, похід, битви з половцями та про події, пов’язані з поразкою русичів: « золотий сон» Святослава, « плач Ярославни», втеча Ігоря з полону. Кінцівка – величання Ігоря, князів та дружини.
Особливістю композиції « Слова…» є недотримання хронологічної послідовності в розповіді. Автор перериває опис походу Ігоря й згадує минуле чи переносить думкою в інші місця ( Київ, Пу-тивль) або ж розмірковує над причинами та наслідками подій, веде суперечку, радить.
Образи
Образ природи. Центральний образ « Слова…» - Руська земля.
Образ Ігоря. Головний персонаж твору – руський князь, який любить свою Батьківщину і без вагань готовий віддати за неї своє життя. Ігор Святославович чесний та відкритий, гордий і відваж-ний. Зневажає смерть, а полон – найбільша ганьба. Але він необачний, надміру запальний, тому не-спроможний тверезо оцінити ситуацію.
Образ Святослава. Великий грізний київський князь, видатний полководець – розгромив орди половців. Видатний державний діяч, справжній патріот і благородна людина. Картаючи Ігоря та Всеволода за свавілля, що призвело до нового лиха, звертається із закликом до інших князів помститися за Руську землю. Цим він хоче об’єднати всіх князів, щоб зміцнити Київську державу, зробити її могутньою і незборимою.
Образ Ярославни. Єдиний жіночий образ « Слова…», глибокий ліризм та моральна краса якого роблять його неповторним. У невтішнім горі Ярославна благає сили природи послабити муки не ли-ше свого мужа, вона клопочеться й про інших воїнів-русичів.
Образ автора. Він всебічно освічена і вельми обдарована людина, яка добре знала усну народну творчість, історію, географію, розумілася на політиці та військовій справі. Він не лише митець, а й пристрасний громадянин, палкий поборник єдності руських земель.
Жанр
У « Слові…» проза переплітається з поезією. Твір промовляли речитативом у супроводі гуслів. Сучасні дослідники відносять « Слово…» до жанру поеми
Повість минулих літ
Повість минулих літ — літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам'ятка історі-ографії та літератури Київської Русі.Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списуван-ня») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монасти-ряНестором з літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Ви-дубицького монастиряСильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.«Повість минулих літ» — перша у Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легендиГригорій Сковорода (1722-1794)
"Бджола та Шершень"
Шершень спитав у Бджоли, чому вона така дурна. Адже, добре знаючи, що плоди її праці корисніші для людей, ніж для неї самої, та до того ж часто їй шкодять, приносячи замість нагороди смерть, Бджола не перестає робити дурниці — збирає мед.
Бджола відповіла своєму радникові, що дурень він сам. Мед до вподоби й ведмедю, та й Шершні не-чесно його дістають. Бджоли, якщо б схотіли, також могли б по-злодійськи добувати мед, коли б тільки їсти любили. Але для них незрівнянно більша насолода збирати мед, аніж споживати. Для цього вони народжені на світ і робитимуть так, поки не умруть. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для них — «найлютіша смерть».
Сила [мораль]. Шершень — узагальнений образ людей, що живуть грабунком інших і створені лише для того, щоб їсти й пити. Бджола ж — мудра людина, яка трудиться в «сродному ділі», тобто за своїм покликанням. Чимало Шершнів безглуздо кажуть: навіщо, наприклад, студентові вчитися, як-що нічого за це не має. Вони не розуміють, що справа, яка припадає до душі, дає найбільше задово-лення. За природними законами живуть тварини (Хорт, Кішка, бджола) та наймудріші з людей (на-приклад, давньоримський державний діяч і письменник Катон).
Немає більшої радості, як «жити за натурою». Це означає не вдоволення низьких потреб і скотської похоті, а виконання свого природного призначення в житті. Саме про таку близькість до природи сказав давньогрецький філософ Епікур: «Дяка велика блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним». Дотримуватись таких правил у житті — значить догодити Богу, бо «усе в ньому і він в усьому».
DE LIBERTATE. Григорій Сковорода
(Про свободу (лат.))
Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!
Вірш "De libertate" Григорія Сковороди є яскравим прикладом геніальної лаконічності. В восьми рядочках автор не лише передав власні філософські погляди - найбільшою цінністю він вважає свободу, а й глузливе ставлення до мирських найбільших благ - золота, також зачепив і політичну ситуацію - для Сковороди Хмельницький - не віддалена у часі особистість, а людина, яка вирішувала долю його батьків-дідів, і подарувала свободу. Однак чи такою вільною була та свобода? Адже сам Григорій Савич тогочасному світові себе зловити не дав, не спокусили його ані царські палати і місце придворного співака, ані родинне життя. Тому й не хоче "пошитись у дурні" мандрівний філософ.
Всякому місту звичай і права. Григорій Сковорода
Всякому місту — звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю — любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Ладить юриста на смак свій права,
З диспутів учню тріщить голова,
Тих непокоїть Венерин амур *,
Всякому голову крутить свій дур.
В мене ж турботи тільки одні,
Як з ясним розумом вмерти мені.
Знаю, що смерть — як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,—
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь...
Ще років 20-25 тому вірш "Всякому місту звичай і права" Григорія Сковороди сприймався лише як критика тогочасного суспільства. Однак змінився суспільний устрій,і рядки, написані 250 років тому зазвучали по-новому. Досить уважно вчитатися. Не будемо детально спинятися на аналізі першої строфи, де автор подає розширено тезу про розмаїття людських смаків. А от вже друга строфа яскра-во малює втілення людських прагнень, показує - хто і що найбільше цінує, заради чого готовий пра-цювати, жертвувати, платити.
Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Чи не знаємо ми сьогодні, що отримати хорошу посаду легше "по знайомству". Це стосується і при-ватного бізнеса, і бюджетних посад. От вам і "Петро для чинів". З "купцями Федорами" ми щодня зустрічаємося як на в магазині, то на базарі.Будівельний бум нині скінчився, але будиночків "на мод-ний манір" в кожному місті і містечку - дуже багато. В четвертому рядку другої строфи говориться про гендляра. "Гендлювати" означає торгувати, у значенні Сковороди не дуже позитивному - не перевіриш. Якщо говорити про сучасність, то поле для діяльності сьогодення дає широчезне.
Література кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.
Оскільки більша частина етнічних українських територій у цей час була перетворена на одну з провінцій Російської імперії, то першою формою національної свідомості став місцевий, крайовий патріотизм, який передбачав наголошування на мовній, культурній, етнографічній своєрідності укра-їнців. За таких умов література мусила виконувати ряд не властивих мистецтву слова функцій. Фак-тично вона стала одним із важливих чинників вираження й водночас формування національної самосвідомості.
У перших десятиліттях ХІХ ст. роль літературних центрів належала Полтаві та Харкову. Саме то-му початковий період нової української літератури називають полтавсько-харківськім. З Полтавою пов’язана творча діяльність одного із засновників нової літератури – І.Котляревського.
Після заснування у 1805 р. Харківського університету роль літературного центру міцно закріпи-лась за Харковом. На сторінках журналів «Харьковский Демокрит» та «Украинский вестник» друку-валися твори В.Масловича та П.Гулака-Артемовського, написані українською мовою.
1834 р. у харківському альманасі «Утренняя звезда» з’явилася перша публікація української прози Григорія Квітки (укр. прозаїк і драматург).
Кінець 20-х – поч.. 30-х рр. навколо Харківського університету сформувалося середовище моло-дих людей (викладачів та студентів), які цікавились українською історією та фольклором, а також здійснювали власні літературні спроби. Серед них найбільш помітними постатями були Ізмаїл Срез-невський, Левко Боровиковський, Олександр Корсун, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Михайло Петренко. Вони увійшли в історію української літератури як представники раннього украї-нського романтизму. Результатом їх діяльності стало видання фольклорної збірки «Запорожская ста-рина» (укладач І.Срезневський), альманахів «Сніп», «Молодик».
Значну організаційну діяльність у літературній галузі проводив Євген Гребінка (поет та прозаїк). Він видав альманах «Ластівка» (1841р.)
У середині 40 –х рр. українським літературним центром став Київ. На початку 1846 р. там утвори-лося Кирило-Мефодіївське товариство – таємна організація, до складу якої входили відомі українські письменники – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Товариство проіснувало 14 місяців. Навесні 1847р. його учасники були заарештовані, ув’язнені та заслані.
Репресії проти учасників Кирило-Мефодіївського товариства на певний час затримали розвиток літературного процесу. Літературне життя пожвавилось у другій пол. 50-х рр., коли в Петербурзі оселилися Куліш, Костомаров, Шевченко, які повернулися із заслання.
1857 р. – публікація «Народних оповідань» Марка Вовчка (Марія Олександрівна Вілінська).
1861 – 1862рр. – згуртованість колишніх кирило-мефодіївців та представників молодших літера-торів навколо українського журналу «Основа», що виходив у Петербурзі.
Укр.літ. ХІХ ст. розвивалася в умовах постійних урядових заборон і репресій. (1863 р. – Валуєвсь-кий циркуляр обмежив права укр. Культури. 1876 р. – Емський указ. )
Специфіка даної літератури:
- естетичні завдання поступалися захисним;
- етнічне самозбереження – першорядне питання;
- концентрація уваги літераторів на простонародному, селянському середовищі.
Іноді цю літературу ще називають народницькою. Письменники-реалісти:
Леонід Глібов, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Павло Грабовський, Іван Франко.
ХІХ ст. стало часом зростання та осмислення можливих стратегій національно-культурного роз-витку. Літературний рух в Україні був ознаменований появою цілого ряду високовартісних художніх творів.Частина І
Після того як греки спалили Трою, Еней [один із героїв Троянської війни в античній літературі] з деякими троянцями, зробивши човни, поплив морем. Але Юнона, дружина Зевса [царя богів і людей, бога неба, грому і блискавки], була на стороні греків і дуже не любила Енея: Давно уже вона хотіла, Його щоб душка полетіла К чортам, і щоб і дух не пах. Не любила Юнона Енея за те, що був троянцем, і за те, що «мамою Венеру звав». Венера [давньоримська богиня краси і кохання] підчас Троянської війни була на боці троянців. З неба Юнона побачила, що Еней на морі, взяла хліб із сіллю і помчала до Еола [бога вітрів], щоб той здійняв на морі бурю і потопив Енея і його людей, а за це пообіцяла: За сеє ж дівку чорнобриву, Смачную, гарну, уродливу Тобі я, далебі, що дам. Еол порозпускав усі вітри — Борея, Нота, Зефіра, Евра,— однак плата була дуже спокуслива, і він виконав прохання Юнони. Він зняв на морі страшну бурю, чим викликав «морську хворобу» у людей Енея, та і за борти багато попадало. Тоді Еней звертається до Нептуна [бога морської стихії], щоб той йому допоміг: Я Нептуну Півкопи грошей в руку суну, Аби на морі шторм утих. Нептун, почувши Енеїв голос, нагримав на вітрів, бо вони вторглися у його царство. Коли випогодилось, троянці почали готувати обід: Тут з салом галушки лигали, Лемішку і куліш глитали І брагу кухликом тягли... Троянці любили поїсти і випити, а після цього і поспати. За штормом спостерігала Венера і вирішила піти до Зевса на поклон із проханням: Зевес тоді кружав сивуху І оселедцем заїдав; Він, сьому випивши восьмуху, Послідки з кварти виливав. Венера запитала Зевса, чим так перед ним завинив Еней, що Юнона ледве не згубила її сина. Зевс не розумів тривоги Венери, оскільки доля Енея уже була вирішена і ніхто не мігїї змінити, бо Зевс велів йому їхати до Риму і: Еней збудує сильне царство І заведе своє там панство; Не малий буде він панок. На панщину весь світ погонить, Багацько хлопців там наплодить І всім їм буде ватажок. За планом Зевса Еней заїде до Дідони [карфагенської цариці], там відпочине, погуляє, але все буде так, як Зевс сказав. Венері ж не має чого журитися, так заспокоював її Зевс. В цей час Еней пливе морем, аж йому набридло, і він навіть пожалів, що не помер у Трої. Потім троянці побачили берег, до якого і пристали. Недалеко від берега Еней побачив місто: В тім городі жила Дідона, А город звався Карфаген... Побачивши троянців, Дідона запитала, хто вони, звідки і чого приїхали в її царство. Троянці розповіли, як і чому вони плавали з Енеєм, поки не пристали до Карфагена, і просили бути її милостивою до них, бо вони охляли, обірвались і зголодніли. Розчулена Дідона влаштувала на честь Енея і троянців бенкет, де їли з полив'яних мисок «свинячу голову до хріну», куліш, кашу і пили кубками слив'янку, мед, пиво, брагу, сирівець та інші напоїі страви. Гостей розважали музики (сопілка,дудка), які грали до танців. Весь день минув у танцях, розвагах, гуляннях: Ввесь день весело прогуляли І п'яні спати полягали... На ранок Дідона, гарно вбравшись, знайшла одяг і для Енея: Штани і пару чобіток, Сорочку і каптан з китайки, І шапку, пояс з каламайки, І чорний шовковий платок. І знову, як і минулого дня, загуляли: ...Дідона ж тяжко сподобала Енея так, що і не знала, Де дітися і що робить. Закохана Дідона робила все, щоб Еней забув про своє лихо, вигадувала різні ігрища,— щодня пили і гуляли: Були троянці п'яні, ситі, Кругом обуті і обшиті, Хоть голі прибрели, як пень. Троянці ходили по вечорницях, веселились увесь час — отак і жили. Еней зовсім забув про Рим, куди мав їхати, щоб заснувати там своє царство. Зо два роки провів Еней у Дідони. Аж якось ненароком Зевс з Олімпа глянув на землю і побачив, як гуляють троянці, розлютився і послав Меркурія [бога торгівлі, що виступав у ролі вісника Зевса] до Карфагена нагадати Енеєві, що він має робити. Меркурієві треба було доложити сил, щоб розлучити Дідону з Енеєм. Він прийшов до Енея і сказав: А ну лиш, швидше убирайся, З Дідоною не женихайся, Зевес в поход тобі сказав! Еней знав, який буває в гніві Зевс, тому зібрав троянців і наказав збиратися в дорогу. Асам склав свої речі і чекав ночі, щоб відплити і не прощатися з Дідоною, бо прощання було бтяжким. Але Дідона це розгадала і була напоготові, коли Енєй думав, що вона спить. Цариця дорікала Енеєві за таку відплату за життя у неї, плакала і лаяла Енея: Мандруй до сатани з рогами, Нехай тобі присниться біс! З твоїми сучими синами, Щоб враг побрав вас, всіх гульвіс, Щоб ні горіли, ні боліли... Щоб ви шаталися повік. Еней побіг від розлюченої Дідони, сів у човен і поплив. Дідона тяжко зажурилась, Ввесь день не їла, не пила; Все тосковала, все нудилась, Кричала, плакала, ревла. Вона не могла забути Енея, страждала від кохання до нього. Одного разу вночі, коли місто спало, Дідона на своєму городі підпалила сухий очерет, розвела великий вогонь і сама себе спалила. Покійниці не видно стало, Пішов од неї дим і чад! — Енея так вона любила, Що аж сама себе спалила, Послала душу к чорту в ад.
Частина II
Еней плив синім морем, тужив і обливався слізьми, почувши, що вона спалила себе, однак сказав: Нехай їй вічне царство, Мені же довголітнє панство І щоб друга вдова найшлась. Пливли троянці морем, аж ось одного разу знову на морі знялася буря і нагнала на них страху. Палінур, керманич Енейового війська, сказав, щодо Риму вони не допливуть, що потрібно пристати до берега і підкувати кораблі. Недалеко від них була сицилійська земля, де правив цар троянського походження на ім'я Ацест, що заснував на острові Сицилія місто Сегесту: Ми там, якдома, очуняєм І, яку себе, загуляєм, Всього у нього вдоволь єсть. Так і зробили. Ацест частував троянців від душі салом, ковбасою, хлібом, горілкою, гречаними з часником пампухами тощо. Цей день, коли Еней приїхав до Ацеста, був днем смерті Анхіза — Енейового батька. Еней «схотів обід справляти і тут старців нагодовати», тобто справити по Анхізу, який «згорів» від горілки, поминки. Троянці підтримали бажання Енея і готувалися до поминок, закупивши їжу і горілку, варили страви і пекли: Баранів тьма була варених, Курей, гусей, качок печених, Досита щоб було всім їсть. Щедро пом'янувши з народом батька, Еней «в одежі ліг і не роздігся, під лавкою до світу спав». Проснувшись, знову пили, влаштовували ігрища, бійки. Два богатирі: Дарес — троянець, та Ентелл — сицилійський герой, надумали вчинити поєдинок на смерть. В цей час на Олімпі до Зевса зібрались на обід гості. Вони там пили, забавлялись, аж прибіг Меркурій і попросив богів втрутитися в земні справи в Сицилії. Побачивши бійку Дареса і Ентелла, Венера благала Зевса зберегти життя троянцю. А за Ентелла заступився син Зевса Ба-хус, бо полюбився йому Ентелл тим, що «сивуху так, як брагу, хлище». Зевс гримнув на Венеру і Бахуса і велів не мішатись до кулачних боїв. До знесили бились воїни, переміг Ентелл, якому Еней «трохи не цілу гривну» подарував [мідна монета, що у XVIII—XIX ст. дорівнювала 3 копійкам]. Потім Еней велів привести ведмедів, щоб забавляли народ. Поки народ гуляв, а боги дивились на це, Юнона пішла до Ірисі [посередниця між богами і людьми, прислужниця Юнони] і щось на вухо їй шепнула, щоб не почули боги. Ірися спустилася в Сицилію, туди, де були троянські човни. Перетворившись на одну із жінок, вона порадила іншим підпалити човни, щоб досадити п'яним чоловікам: Великий тяжко був пожар... Еней, помітивши пожежу, велів всім бігти до човнів, а сам від страху так розлютився, що почав лаяти богів: і Венеру, і Зевса, і інших за те, що допустили пожежу. За все лаяв їх Еней, а потім попросив пустити з неба бурю. І тільки попросив — з неба пішов дощ і «в годину весь пожар залив». Не всі троянські човни згоріли, і тому Еней думав, що йому робити: чи пливти до Риму, як велів Зевс, чи зостатися тут, в Сицилії, бо Зевс допустив пожежу флоту,— і все ніяк не міг прийняти рішення. Охрім, з троянської громади, порадив йому поспати, а потім вже приймати рішення. Заснувши, Еней побачив у сні батька Анхіза, який сказав синові, що його послали боги: Щоб ти нітрохи не журивсь, Пошлють тобі щасливу долю, Щоб учинив ти божу волю І швидше в Рим переселивсь. Батько радив залишити Сицилію і пливти, і не журитись, а також прийти до нього в пекло обміркувати якусь справу. Прокинувшись, Еней велів наступного дня збиратися в дорогу, а сам пішов до Ацеста подякувати за гостинність. Троянці цілий день збирались, а другого дня вранці вирушили морем до Риму. Венера, побачивши троянців на морі, пішла до Нептуна на поклон, «щоб не втопив їх у волнах». Нептун пообіцяв Венері, ідо Еней на морі буде в безпеці.
Частина III
Подорож морем Енею вже добряче набридла, і він не вірив вже ні богам, ні батькові. Вітри дули вслід човнам, що гребці і весла положили та співали пісень «козацьких, гарних запорозьких»: Про Сагайдачного співали, Либонь, співали і про Січ... Довгенько плавали по морю, а згодом і землю стало видно, до якої троянці і пристали. То була Кумська земля [Кум — місто—держава античних часів на півдні Італії]. Троянці швидко побратались із місцевими жителями (південна Італія) і почали гуляти. Знову вечорниці, ігрища: Тут всі по волі забавлялись, Пили, і грали, женихались. Еней же був зажурений, бо йому снилися батько та Плутон, бог підземного царства, і він залишив троянців гуляти, а сам пішов по полях шукати дорогу до пекла. Дійшов до лісу, а там: На ніжці курячій стояла То хатка дуже обветшала І вся вертілася кругом... Еней став викликати господаря. Через деякий час вийшла з хати «бабище старая»: Крива, горбатая, сухая Запліснявіла, вся в шрамах, Сіда, ряба, беззуба, коса, Розхристана, простоволоса... Еней, побачивши таку господиню, «не знав із ляку, де стояв». Це була Сівілла — жінка—пророчниця. Вона сказала, що давно чекає на Енея, що про його прихід боги сказали та і батько Анхіз до неї приходив. Сівілла давно живе на світі і багато всього знає. Вона повела Енея до каплиці помолитись, порадила Енеєві пообіцяти Фебові — богу сонця — телицю і золотого та і Сівіллі щось щоб дав, то і шлях до пекла покажуть. Еней з Сівіллою молились, Сівіллу добряче трясло, що синя, наче бу-бен, стала, а коли трохи очуняла, то передала відФеба наказ, що доля нелегка чекає Енея і його військо, що не заспокоїлася ще Юнона, що ще намучаться троянці, але все буде так, як вирішили боги на своїй олімпійській раді. Еней вислухав її, його ця промова не задовольнила і не дала нічого нового, тож він і попросив Сівіллу провести його до батька, за дві спідниці. Сівілла каже Енею про платню, щоб вона почала думати, як провести його в пекло: Ти знаєш — дурень не бере; У нас хоть трохи хто тямущий, Уміє жить по правді сущій, То той, хоть з батька, то здере. Сівілла радить Енеєві зломити з найвищого дерева в лісі гілку, бо без неї не можна буде вийти назад. Як Еней зламає гілку, то потрібно, не оглядаючись, повертатись назад. Еней так і зробив. Довго в лісі шукав кислицю високу [яблуню], потім за гілку смикнув і «одчахнув» і побіг з лісу до троянців. Відпочивши, велів троянцям збирати здобич в жертву Плутону і всім, хто пеклом править. І коли прийшла Сівілла, то веліла попрощатися з троянцями, взяти на плечі клунок із хлібом і йти до пекла. І ось Еней із Сівіллою вирушили у путь. Дійшовши до гори якоїсь, вони знайшли нору і «пішли під землю темнотою». Це була вулиця у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, аза ними в ряд стояли: чума, війна, холод, голод і всі інші мирськії лиха. Були тут злі жінки, свікрухи, мачухи, сердиті чоловіки, шурини, брати та інші злидні. Були тут неправедні судді й ісправники, секретарі та інші чиновники, «квартал був цілий волоцюг, п'яниць, розпутниць». Енеєві було страшно, і він хватавсь за Сівіллу. Згодом вони прийшли до річки Стікс, через яку була переправа до пекла. Перевізник Харон перевозив людей не всіх, а за своїм вибором, маленьким човном. Сівілла розказала Харонові, кого і для чого веде в пекло, і той перевіз їх, за роботу взяв півалтина [алтин = 3 коп.] і показав, куди іти далі. Трохи пройшовши, Еней і Сівілла побачили пса, який мав три голови. Пес охороняв дорогу в пекло і, забачивши Енея, «почав гарчати». Еней злякався і тікати. А Сівілла кинула собаці хліб, і поки той його ловив — вони проскочили з Енеєму пекло: Там все поблідло і поблекло. Нема ні місяця, ні звізд... Смола там в пеклі клекотіла... В смолі сій грішники сиділи І на огні пеклись, горіли Хто, як, за віщо заслужив... Наприклад, пани там тяжко працювали, все робили, за те їх мордували, що людей вважали за скотів. За панами наглядали чорти і лупцювали їх залізним пруттям. Брехуни лизали гарячі сковороди, скупим вливали розтоплене срібло в рот; батьки, які синів не вчили, «кипіли в нефті в казанах...» Еней там бачив щось немало Кип'ячих мучениць в смолі, Як з кабанів топилось сало, Так шкварилися сі в огні... Еней побачив там Дідону, почав до неї говорити, женихатися, однак Сівілла наказала не відставати від неї. Далі Еней побачив своїх вбитих земляків—троянців, з якими теж почав реготати і розповідати всяку всячину. Гурт знову розігнала Сівілла. Нарешті дійшли до царського дому Плутона. Пішли з дарами до господаря. У Плутона у дворці теж жили грішники. І тут Еней запитує у Сівілли, чому ніде немає його батька. Та пояснила, що Анхіз — божої крові і за велінням Венери, «де схоче — буде там і жить». Коли ж знайшли Анхіза, він забрав Енея до своєї господи, а ворожки переказали Енеєві його долю. Од його має розплодитись Великий і завзятий рід; Всім світом буде управляти... Повороживши, Еней попрощався з батьком, і з Сівіллою повернувся назад на землю до троянців.