Марко Вовчок (Марія Вілінська) «Максим Гримач» 4 страница
Лети повинность ісправлять» (слова Евріала про те, що слід передусім дбати про обов’язок перед громадою, а не про особисте життя; Евріал ризикує життям, незважаючи на те, що в нього є старенька мати). Дідона — цариця Карфагена, коханка Енея. «Трудяща, дуже працьовита, Весела, гарна, сановита, Бідняжка – що була вдова…» На прикладі Дідони показано, як любовна пристрасть веде досить порядну жінку до божевілля й загибелі: «Енея так вона любила, Що аж сама себе спалила, Послала душу к чорту в ад». Латин — цар Латинської землі. Цей персонаж змальований іронічно: надзвичайно скупий, занадто обережний та боягузливий, майже не втручається в реальне управління державними справами, намагається уникнути воєн будь-якою ціною. «Земелька ся була Латинська, Завзятий цар в ній був Латин; Старий скупиндя – скурвисинська, Дрижав, як Каїн, за алтин». Амата — його дружина. Дуже пихата жінка, інтриганка, любить війни та конфлікти. Лавінія (Лавіся) — їх дочка. Вродлива юна дівчина, у якої багато залицяльників. «Дочка була зальотна птиця І ззаду, спереду, кругом, Червона, свіжа, як кислиця, І все ходила павичом. Дородна, росла і красива, Приступна, добра, не спесива, Гнучка, юрлива, молода…» Турн — цар рутульський. Закоханий у Лавінію, дуже гордий та пихатий, впертий та войовничий суперник Енея. «Не в шутку молодець був жвавий, Товстий, високий, кучерявий, Обточений, як огірок; І війська мав свого чимало, І грошиків таки бряжчало, Куди не кинь, був Турн царьок». Еванд — цар аркадський, Палант — його син. Це союзники Енея у його війни проти Турна. Сивілла — жриця бога сонця Феба. «Крива, горбатая, сухая, Запліснявіла, вся в шрамах; Сіда, ряба, беззуба, коса, Розхристана, простоволоса, І, як в намисті, вся в жовнах». Не надто привабливий персонаж з вередливим характером, проте за хабар готова допомогти Енею пробратися до пекла та залагодити його справи. «Як вийшла бабище старая, Крива, горбатая, сухая, Запліснявіла, вся в шрамах; Сіда, ряба, беззуба, коса, Розхристана, простоволоса, І, як в намисті, вся в жовнах». Охрім — «Се був пройдисвіт і непевний, / І всім відьмам був родич кревний — / Упир і знахар ворожить. / Умів і трясцю одшептати, / І кров християнську замовляти, / І добре знав греблі гатить». Цірцея — «…Люта чарівниця / І дуже злая до людей; / Які лиш не остережуться, / А їй на острів попадуться, / Тих переверне на звірей». Наталка-Полтавка (Стислий переказ, скорочено) І дія З хати виходить дівчина Наталка з відрами і, підійшовши до річки, співає пісню "Віють вітри, віють буйні", яку закінчує словами: "Петре! Вернися до мого серця!" До неї підходить возний Тетерваковський і починає залицятися, освідчуючись їй канцелярською мовою. Наталка йому відмовляє, говорячи, що він пан, а вона сирота, він багатий, а вона бідна, він возний, а вона простого роду, -— отже, йому не пара. І хай не жартує, адже все її багатство — добре ім’я, яке може постраждати через його розмови.
Тут з’являється виборний Макогоненко, співаючи пісню-нісенітницю "Дід рудий, баба руда". Наталка йде додому, а возний скаржиться Макогоненку на погані часи, бо стали переслідувати хабарників і крутіїв у земстві й судах. Виборний на це відповідає: "Зате нам, простому народові, добре, коли старшина... не допуска письменним п’явкам кров з нас смоктати..." Возний просить виборного посприяти у його "сердечному ділі" — умовити Наталку вийти за нього заміж. Макогоненко розповідає історію Наталки, що вона відмовляє всім женихам, бо любить Петра, годованця її батьків, який пішов кудись ще чотири роки тому. Жили вони в Полтаві. Старий Терпило — Наталчин батько — став пити, вигнав Петра, розтринькав багатство й помер, залишивши дружину та доньку в бідності. Терпилисі довелося перейти жити в село. А Наталка все сподівається повернення коханого. Дівка вона добра, роботяща, себе й матір римує своєю працею. У цей час Наталка сидить сумна в хаті і шиє. Мати докоряє їй, що вона відмовляє всім женихам. І Наталка задля спокою матері обіцяє, що вийде за першого, хто посватається, сподіваючись, що найближчим часом після її відмов цього не станеться. Аж тут приходить Макогоненко і починає вмовляти Наталку вийти за возного. Матері дуже подобається такий багатий і письменний жених. Вони вдвох натиснули на Наталку, картаючи її, що не жаліє матері, не хоче забезпечити тій спокійну старість. Дівчина обіцяє все стерпіти заради спокою й благополуччя неньки. II дія Сільською вулицею йде парубок Микола. Він сирота, без талану, без притулку. Тому вирішує йти до чорноморців, яких любить за їхні козацькі звички. У цей час з’являється Петро, наспівуючи пісню "Сонце низенько, вечір близенько". Він після мандрів повертається в Полтаву. Парубки розговорилися й одразу заприятелювали, бо обоє сироти. Неподалік від них із хати Терпилихи виходять возний із шовковою хусткою на руці й виборний з рушником через плече — щойно відбулося сватання найкращої дівчини у селі — Наталки. Петро, почувши це ім’я, починає розпитувати, що за дівчина та звідки, і дізнається, що це і є його кохана. Він у розпачі. Микола, побачивши його стан, здогадується, що перед ним Наталчин коханий Петро. І береться допомогти йому. Викликає з хати Наталку. Дівчина сумує і говорить, що краще у Ворсклу кинутись, ніж вийти заміж за нелюба. Побачивши Петра, вона говорить, що поданий возному рушник нічого не значить, — вони з коханим все одно будуть разом. На вулиці з’являються возний, виборний і Наталчина мати. Терпилиха лякається, побачивши Петра, і просить його піти геть, щоб не завадити одруженню. Возний теж проганяє, погрожує матері в’язницею за зламане слово. Петро, побачивши таке, вмовляє Наталку скоритися, бажає їй щастя й хоче віддати гроші, які заробив, щоб чоловік потім не дорікав їй бідністю. Возний, побачивши щиру любов дівчини й парубка, вирішує хоч раз у житті зробити добру справу — він відступається від нареченої і просить Терпилиху благословити дітей. Усі в захваті, а Микола проголошує: "От також то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються". Наталка співає свою й Петрову улюблену пісню "Ой я дівчина Полтавка". Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Ставши директором Полтавського театру, І. Котляревський відчув бідність українського репертуару. Тому написав п’єсу, в якій представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні по ваги й наслідування. Наталка, бідна проста дівчина, йде на самопожертву заради спокою матері — погоджується вийти заміж за нелюбого багатого чоловіка. Коли ж з’являється її коханий Петро, вона сміливо бореться за своє щастя, відмовляє возному, незважаючи на його погрози. Той чи не вперше в житті виявляє благородство і сприяє поєднанню молодих. "Наталка Полтавка" — це перша соціально-побутова драма з селянського життя в усій європейській літературі; написана вона з використанням елементів гумору та сатири й до цього часу з успіхом іде в театрах. Написана п'єса І. Котляревським до 1819 року, точної дати її створення не залишилось. Справжні життєві факти українського суспільства того часу. (Авторові, напевно, були відомі й інші подібни історії, коли дівчат силоміць видавали заміж, і він узагальнив їх) Українські лірично-побутові, обрядові, купальські та баладні пісні: «Ой оддала мене мати за нелюба заміж», «Брала дівка льон...», «Розлилися води на чотири броди», «Чорна хмаронька наступає», «Лимерівна». Тема: показ життя сільської бідноти в епоху розкладу феодально-кріпосницького ладу (XIX ст.). Ідея: втілення народного ідеалу української жінки, її моральної краси; засудження лицемірства, крутійства, хижацтва сільської верхівки в образах виборного і возного. Основна думка: офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам. Жанр: сам автор визначав свій твір як « малоросійську оперу ». Насправді, «Наталка...» має ознаки одразу декількох жанрів драматургії: є театрально-драматична й музична форми. Музику до цієї п'єси написав М. Лисенко. Тому вважають комічну оперу І. Котляревського синтетичною (змішаність елементів) п'єсою (драматично-музичним твором, близьким до драми). Особливості твору. Якщо тогочасні політичні опери мали переважно розважальний характер, то п'єса І. Котляревського — серйозний твір про прекрасну душу народу і його щедре серце, світлий розум і гірке безталання. Письменник реалістично зобразив життя «простолюду», критично засудив тодішнє суспільство (хабарництво, обдурювання, зверхність багатих над бідними та ін.). Автор змалював взаємини між простими людьми, використав невичерпні скарби народної розмовної мови і пісенної творчості. Композиція. Весь текст п'єси поділяється на великі частини — дії (їх у творі дві), кожна з яких поділяється на картини, а ті у свою чергу на яви, пов'язані з входом чи виходом дійових осіб. Усі яви написані у формі діалогів між двома або більше дійовими особами, зрідка трапляються монологи. Дія твору відбувається в одному полтавському селі. Композиція: початок першої дії, де читач знайомиться з місцем подій (село над Ворсклою, хата Терпелихи), з головним героєм твору (Наталка). Тут ми дізнаємося, що Наталка дуже любить Петра і чекає його з далеких мандрів. Зав'язка: подальші сцени, з яких довідуємося про намір возного одружитися з Наталкою, в цьому йому має допомогти виборний Макогоненко (ява 3 дії І). Розвиток дії: старшина села вмовляє Наталку погодитися на шлюб з паном возним і діє через матір, а другий посередник, Микола, влаштовує побачення Наталки з Петром, який оце повертається із заробітків, куди погнали його лиха доля і Наталчин батько, що не погодився віддати дочку за наймита. Та й стара Терпилиха мріє про багатого зятя. Отже, на шляху до щастя закоханих — майнова нерівність. Кульмінація: категорична відмова Наталки стати дружиною возного (ява 9 дії II). Розв'язка: благословення матері Наталки і Петра на одруження, оскільки возний зазначив: «Я отказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владєніє з тим, щоб зробив її благополучною». Таким чином, композиція п'єси «Наталка Полтавка» досить майстерна, напруженість розвитку дії весь час тримає читачів у пильній увазі, в неослабленому інтересі до кожної сцени, до кожної дійової особи і її поведінки, хвилює її. Певну композиційну роль відіграють у цій п'єсі ремарки (весь авторський текст у творі), вони здебільшого короткі, стислі, але влучні, виразні, ясні. Наприклад, автор хоче, щоб на сцені було так: «Село над річкою Ворсклою. Упродовж сцени вулиця, що веде до річки; тут між хатами і Терпилихина хата». Ось і все. А вже режисер-постановник, художник і оформлювачі сцени мають додумати все інше, різні деталі, щоб сцена відповідала реальній картині українського села початку XIX ст. 3.8. Дійові особи твору. У п'єсі діє всього шість осіб, і кожна з них займає певне місце в розвитку дії. Всі вони належать до двох протилежних таборів: перший — Наталка, Петро і Микола, другий — решта персонажів. Щоправда, мати в ході розвитку подій потрапляє то в один табір, то в другий, що обумовлюється її великою материнською любов'ю до дочки, бажанням їй щастя в житті, а ще — боязню сільського начальства, взагалі «сильних світу цього». Вплив класицизму та сентименталізму на розвиток дії у п'єсі. Слід звернути увагу на те, що дія у творі починається вранці (Наталка йде по воду), а завершується, коли вже «сонце низенько, вечір близенько». У цьому виявляється вплив класицизму («єдність часу»). Однак існує інша думка: возний прагнув чимшвидше одержати Наталку у своє «вічноє і потомственное владєніє», атому сватання й заручини було об'єднано, для цього вистачило й одного дня. Деякі літературознавці стверджують, що п'єса — твір сентиментальний, що почуттєвість дійових осіб перебільшено. Почуттєвість, деяка сентиментальність в образах Наталки й Терпилихи, що проявляються у висловлюваннях, вчинках і поведінці, стосунках між героями, випливає з особливостей психології українців. Ця особливість є органічною частиною цільних, життєво правдивих образів-персонажів п'єси. Деякий надмір почуттєвості, навряд чи властивий наймитові-бурлаці, можна відмітити лиш в характері Петра. Обряди у творі. У п'єсі яскраво відтворено народні обряди, пов'язані зі сватанням, весіллям. Згідно з обрядом сватання в ньому повинні брати участь жених і два свати. Проте, щоб не вводити ще одного персонажа, І. Котляревський «залишив» другого свата (Бориса) в хаті Терпилихи. Той так набрався «окаянної варенухи», що й не тримався на ногах. Цим сюжетним ходом автор дотримав правдивого зображення народного обряду й уникнув ускладненості тексту п'єси, бо для Бориса (по суті зайвої дійової особи) потрібно було розробляти окрему роль. Наталка Полтавка» цитатна характеристика «Наталка Полтавка» цитатна характеристика Наталки «Ви пан, а я проста, ви багатий, а я бідна, ви возний, а я простого роду» Возний: «Ти одна заложила єму (серцю) позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години». «Не багата я і проста, но чесного роду, / Не стиджуся прясти, шити і носити воду». «Моє все багатство єсть моє добрє ім’я». Виборний: «Золото — не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і для всякого діла дотепна,— яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить». «Лучче умерти, як з немилим жити, / Сохнуть з печалі, щодень сльози лити». «Бідность і багатство — єсть то божа воля; / З милим їх ділити — єсть щаслива доля».__ _ Наталка — матері: «Я покоряюсь вашій волі і для вас за пер- шого жениха, вам угодного, піду заміж; перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати». «…Живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубне». «Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому і кусок черствого хліба смачніший од м’якої булки, неправдою нажитої». Терпилиха про дочку: «…вона добра у мене дитина, вона обіщала для мого покою за первого жениха, аби б добрий, вийти заміж». Виборний про Наталку: «…всі матері приміром ставлять її своїм дочкам». «Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити». Микола: «Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тілько не здригнулась, но і другого піддержує». «…Я сама не хочу за пана возного: до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду». Наталка про себе: «Дівка проста, не красива, / З добрим серцем, не спесива… / Коло мене хлопці в’ються / І за мене часто б’ються». «Наталка Полтавка» цитатна характеристика Петра · Виборний: «…Покійний Терпило жив-був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів три або чотири; з нею вигодувавсь і зріс вкупі». «Правда, Петро добрий парубок…— говорить мати Наталці,— …він не ледар, трудящий, з ним обідніти до злиднів не можна». · Наталка: «Петро не такий, серце моє за його ручається, і воно мені віщує, що він до нас вернеться». · Виборний про Петра: «Ради пройдисвіта, ланця, що, може, де в острозі сидить, може, умер або в москалі завербовався!». · «Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву». · «Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти?» · «Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут». · «Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тогді і любив Наталку без всякої надіжди. Тепер, наживши кровавим потом копійку, спішив, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки, но вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі». · «Наталку, котру я любив більше всього на світі, для которої одважовав жизнь свою на всі біди, для которої стогнав під тяжкою роботою, для которої скитався на чужині і заробленую копійку збирав докупи, щоб розбагатіть і назвать Наталку своєю вічно!» · «Возний-пан, чиновний і багатий, а я не маю нічого. Вам з матір’ю треба подпори і защити, а я через себе ворогів вам прибавлю, а не помощ подам». · «Щоб пан возний ніколи не попрікнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду». «Наталка Полтавка» цитатна характеристика Миколи · «Один собі живу на світі, як билинка на полі, сирота — без роду, без племені, без таланту і без приюту». · «Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негідніші од мене. Люблю я козаків за їх обичай!» · «Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити. Тілько там треба утаїти, що я письменний; та се невелика штука. І дурнем не трудно прикинутись». · «Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити». · «Правда, хороша і розумна, а до того і добре, тілько не багата». · «От такові наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хвастаються». «Наталка Полтавка» цитатна характеристика Возного Найповнішу службову характеристику Возному дає Микола: «Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!». «Возний-пан, чиновний і багатий, а я не маю нічого.» — каже Микола Наталці «…Живу хоть не так, як люди, а хоть побіля людей; копійка волочиться і про чорний день іміється» «Наталка Полтавка» цитатна характеристика Виборного Возний характеризує виборного як хитру і вертку людину. «Ти умієш увернутися — теє-то як його — хитро, мудро, недорогим коштом,— говорить він виборному, вмовляючи його згодитися висватати Наталку. «Хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається, де не посій, там і уродиться. І уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка — зараз докаже» «Наталка Полтавка» цитатна характеристика Терпилихи «…мати твоя не согласиться проміняти багатого зятя на бідного» «На нас, бідних і безпомощних, — каже вона, — як на те похиле дерево, і кози скачуть». ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВЯ'НЕНКО «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко — один із перших творців народної повісті в усій європейській літературі. І. Франко Я написал «Марусю» и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться. Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом художнього методу та індивідуального стилю письменника. 3.2. Течія (літературна) — різновид літературного напряму, який характеризує спільність духовно-естетиного змісту в національній літературі й об’єднує велику групу письменників (наприклад, бурлескне бароко в українській літературі ХVІ– ХVІІІ ст.). 3.3. Сентименталізм (фр. sentimetalisme, від sentiment — чуття) — напрям у європейській літературі другої половини ХVІІІ — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати у читача співчуття до героїв. Напрям походить від назви роману першого англійського сентименталіста Л. Стерна «Сентиментальна подорож Францією та Італією». Жанри: елегія, медитація, послання, щоденник, епістолярний роман, роман-подорож. Для сентименталізму характерно: • намагання показати особистість в рухах, думках, почуттях, прагненнях; • культ почуття, культ природи; • утвердження багатства духовного світу представників нижчих станів; • домінування чіткої ієрархії морально-етичних цінностей; • збереження класицистичної тенденції поділу героїв на позитивних і негативних. Теми бралися з тогочасної дійсності, велика увага приділялася побуту, взаєминам у родині, стосункам між знайомими і незнайомими людьми. Героями творів стали вихідці з народу, переважно громадяни середньої заможності: торговці, міщани, багаті селяни. Ці персонажі внутрішньо благородні, здатні на самозречення, схильні до сильних переживань, скромні, вродливі. Конфлікти переважно психологічного та побутового характеру: між інтересами панівних і середніх верств суспільства. Посилюється роль пейзажу: тепер він стає важливим засобом відтворення душевного стану героя, поглиблення відповідного настрою у творі. В українській літературі сентименталізм найяскравіше виявився в повістях Г. Квітки-Основ’яненка. Послідовників сентиментализму було дуже мало, тому в самостійний напрям він не розвинувся. 3.4. Реалізм (від лат. realis — речовий) — один із творчих методів у літературі та мистецтві, що полягає в правдивому об’єктивному і всебічному відображенні дійсності. Основна властивість — за допомогою типізації відображувати життя в образах, які відповідають суті явищ самого життя. Прагнення до широкого охвату дійсності в її протиріччях, глибинних закономірностях і розвитку. Тяжіння до зображення людини в її взаємодії із середовищем: внутрішній світ персонажів, їх поведінка несуть на собі прикмети часу; велика увага приділяється соціально- побутовому фонові часу. Провідний критерій художності — вірність дійсності, прагнення до безпосередньої достовірності зображення, «відтворення життя» у формах самого життя». (1778—1843) (Повість) Починається повість з філософських роздумів автора про людське життя, про те, що немає на сім світі нічого вічного: сьогодні живеш, а завтра — помер. Кожний батько виховує свою дитину, щоб вона була розумною, доброю. Так само і отець небесний: оберігає людей від усякої напасті, а "коли вже й пошле за гріхи яку біду, то він же і помилує! Тілько покоряйся йому!" За цими заповідями жив і Наум Дрот. Коли його постигла лиха біда, він хвалив Бога і не вдався в тугу. З тим і прожив свій вік, тоді як інший, письменний, не стерпів. Наум Дрот був "парень на усе село". Добрий слухняний син, горілку не пив, з ледачими неводився. Дуже любив до церкви ходити. Хоч маленьке свято, а він свічечку у церкві поставить, гроші старцям роздасть. Саме за це Бог милосердний його нагородив. "Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що було Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди старається, б'ється і вже зробить і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її, як свою душу". Одне було погано: вони не мали дітей. Через це Настя дуже сумувала, часто плакала. Були у них і воли, і нива не одна, та вони не знали, кому після них таке добро дістанеться. Наум намагався заспокоїти дружину. І ось, мабуть, за їхні молитви, Бог дав їм донечку. Які ж вони обоє були щасливі! "Оті виросла їм на втіху. Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так, неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав..." Звали її Марусею, ходила вона у біленькій сорочечці, яку сама пряла і вишивала. Схоже була на панночку. Коли зустрічалась із старшими, то низько вклонялась і віталась: "Здрастуйте, дядюшка!" або: "Здорові, тітусю!" Ніхто з парубків не смів її зачепити, бо так подивиться, що той тільки мовчки поклониться їй і відійде далі. Ходити на вулицю не любила. Любила вдома батькам допомагати, варити їжу та прясти. Коли ЇЇ запрошували до подруг на весілля, то була там не довго, а тільки посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, то вона мерщій додому. Одного разу, на клечальній неділі, Маруся була у своєї подруги дружкою на весіллі. Навпроти дружечок сиділи бояри. Старшим боярином був парубок з города, свитник Василь. Це був гарний парубок, русявий, рум'яний, одягнений у синій жупан. Коли пришивали боярам до шапок квітки, то Василь поклав аж цілісінький гривеник. Всі дуже здивувались, а він став спокійно їсти, буцімто копійку дав. Потім почав Василь дружечок розглядати. І ось його погляд зупинився на Марусі, що була старшою дружкою. "Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади — поперед усіх: тільки його й чули, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч би півслова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і ні до кого нічичирк; усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очі під лоб".
Прибрали страви, поставили на стіл горіхи. Дружечки почали з боярами цятаться, сміятися, щебетати, а Василь сидів, немов у лісі, ні до кого не говорив, тільки дивився на Марусю. А що ж Маруся? Вона теж змінилась. їй стало чогось нудно, млосно, а коли гляне на Василя, то так їй жаль його. А чого, і сама не знає. Невдовзі дівчина зібралася додому, але, як подивиться на Василя, то знов не може піднятися з—за столу. Аж ось Василь насмілився, набрав у жменю горіхів, підійшов до Марусі і запитав: "Чи чіт, чи мишка?" Маруся промовила: "Чіт!" і взяла із Василевої жмені горіхи. Тут стали якраз виводити молодих із хати. Марусі полегшало на душі, бо і вони з Василем вийшли надвір. Молодь почала танцювати, веселитися. Василь вийшов із хати, але не пішов танцювати, бо на думці в нього була одна Маруся. Він став розпитувати про неї підстаршого боярина Левка Цьомкала. Левко розповів, яка ця дівчина багата, як її батько любить, а вона байдужа до розваг і гуляти на свята не ходить. Згадав і про те, яка Маруся роботяща: добре шиє, пряде, варить і пече, а мати п сидить та відпочиває. Маруся теж не схотіла танцювати, а сіла біля хати і стала перебирати горішки, що дав їй Василь. їй часом ставало то весело, то сумно, і вона сама не знала, що з нею діється. До Марусі підійшла її подруга Олена Кубраківна і почала розповідати, як танцювала з боярином. Маруся подумала, що йдеться про Василя, але дівчина відповіла, що танцювала не з ним, бо отой старший боярин дуже неприступний. Олена сказала, що Василь з міста, він свитник; як на неї, то хлопець дуже гарний, має гнучкий стан та на сільських дівчат і не дивиться. Нібито його хазяїн хоче взяти Василя в прийми, віддати за нього свою доньку—красуню. Почувши про це, Маруся ще дужче засумувала. Вона вирішила зберегти на пам'ять горіхи, що дав їй Василь. Струснувши їх у жмені, дівчина голосно промовила: "Чи він мене любить? Чіт чи мишка?" Василь почув ці слова і обізвався до неї: "Чіт! І любить тебе від щирого серця!" Засоромившись, Маруся запитала: "Хто такий? Про кого ви говорите?" Парубок відповів: "Той тебе любить... про кого... ти думала..." Саме в цю хвилину її покликала Олена, і дівчата вирішили іти додому, домовившись завтра вранці піти до міста, бо треба було дещо купити. Василь, який чув їхню розмову, довго стояв, гадаючи, чи немає у Марусі когось іншого на прикметі. Маруся ж, ідучи додому, разів зо два зупинялась і оглядалась. Сумна повернулась дівчина до своєї хати, бо думала, що Василь ЇЇ не любить. Мати нездужала, лежала й стогнала, а дочка прийшла з весілля і, нічого не розповідаючи, сиділа мовчки. Треба було йти по зілля на город, а вона з кошиком пішла по воду. Прийшла додому, затопила піч і почала ставити в неї порожні горшки, замість пшона стала терти сіль — усе в цей день робила не так як слід. Настя розказала Наумові, що щось негаразд з їхньою донькою. Чи не з очей їй сталося? А чоловік розсердився і нагримав на жінку, наказавши їй краще помолитися Богу: "...то й гляди, що Маруся наша завтра зовсім здорова буде". Маруся, прочитавши на ніч молитву, лягла спати, аби завтра раненько встати. Дівчина лежала та все думала про Василя і тихенько плакала, а потім таки заснула. Вранці Василь чекав дівчат на дорозі, що вела до міста. Він вирішив будь—що поговорити з Марусею. Нарешті з'явились подруги. Маруся побачила Василя. "Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця". А подрузі сказала, що спіткнулась. Василь, зустрівши дівчат, наплів їм, нібито по дорозі бігав якийсь собака і кидався на людей. Маруся і Олена злякались і хотіли вже повернути назад, та парубок пообіцяв провести їх і оборонити від собаки. Прийшли вони до міста, на базар. Олена стала скуплятися, а Маруся тільки ходила і нічого не купувала. Василь розпитав, що їй потрібно, сам усе купив і поскладав Марусі у кошик. Коли дівчата зібралися додому, хлопець сказав, що проведе їх, бо йому нібито треба у їхнє село до якогось чоловіка. Вирушили укупці в дорогу, аж тут Олена згадала, що забула забрати у шевця батькові чоботи. Вона пішла собі, а Василь з Марусею стали чекати біля дороги. Коли Олена залишила їх на самоті, Василь наважився відкрити свої почуття: — Марусю! Чи я ж один був такий на світі, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усім серцем моїм, люблю я тебе більш усього на світі... Не сердься на мене, не відворочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай ЇЇ мені сюди, нехай пригорну ЇЇ до свого серденька, та тоді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!.. Почувши такі слова, Маруся затремтіла, серденько в неї забилось, але вона все ж таки промовила до нього: — Адже ж ти просватаний? — Ні, Марусю, ні на кому я не сватаний і ні об одній дівчині до сієї пори і не думав. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|