 |
|
Аналіз «Загальної декларації прав людини»
Так, в статті 12 «Загальної декларації прав людини»[2] закріплено, що «ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію; кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань». Важливе значення в міжнародному регулюванні питання захисту персональних даних має стаття 17 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права»[3], де зазначено, що «ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію; кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань». Право на захист персональних даних також випливає із статей 8 та 10 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод»[4], в яких вказується, що «кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб»; кожен має право на свободу вираження поглядів; це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів; не перешкоджається державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств; здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Аналізуючи вищезазначені норми права варто зазначити, що кожна з них стверджує тезу щодо безпеки персональної інформації особи, з одного боку зазначаючи про призначення держави щодо створення реального механізму забезпечення даної правової гарантії, а з іншого боку зазначаючи іншу особливість цього правового інституту – обмежене втручання самої держави у вказане коло суспільних відносин. Виходячи із цього варто зробити висновок, зазначивши, що держава повинна лише гарантувати та реально забезпечувати ефективність інституту захисту персональних даних, зокрема в інформаційних системах. Держава не повинна втручатися у приватне життя, зокрема в сферу персональних даних. Саме в цьому полягає специфічність вказаного правового інституту.