 |
|
Світло і тіні Генріка Сенкевича
Микола Васьків
14 грудня, 2012 - 14:03
«Вогнем і мечем»: антиукраїнський роман чи твір для «зміцнення сердець»?
«ВОГНЕМ І МЕЧЕМ» ЄЖИ ГОФМАНА. КАДР ІЗ ФІЛЬМУ / ФОТО З САЙТА KINOFILMS.TV
Вихід роману Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем» одразу ознаменувався в українській критиці цілою низкою критичних відгуків, щоб потім упродовж століття вітчизняна наука удавала, що нібито й не існує ніякої надпопулярної в Польщі «Трилогії» («Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський»). Це не означає, що про Сенкевича взагалі не згадувалося. Українською мовою видавалися новели письменника і романи «Хрестоносці» та «Без доґмата». Були й відповідні передмови до цих видань. Але про «Трилогію» — жодного слова. Це табу мовчання кидало свою тінь і на роман, удостоєний Нобелівської премії, — «Quo vadis?», бо в ньому вбачалася не просто апологія християнства, а оспівування католицизму. Можливо, в радянський період науковці про ці твори не згадували ще й тому, що відверто висловити свої думки все одно не дозволили б: гострі проблеми міжнаціональних відносин у літературі були в УРСР під забороною (саме тому не потрапила в 50-томне видання творів І. Франка стаття «Поет зради», в якій досить гостро критикувалася ідейна спрямованість поем А. Міцкевича).
Своєрідним проривом в українському осягненні Г. Сенкевича став фільм Єжи Гофмана, котрий намагався відтворити героїку двох народів, різних їх представників, історії драматичного кохання, а не взаємопоборювання. Взагалі про гофманівську кінострічку вже сказано чимало. Варто звернути увагу тільки на одну зміну у фільмі порівняно з романом Сенкевича. За літературним твором, Горпина — стара і страшна ворожка, схожа на відьму. У картині Гофмана героїня Р. Писанки — молода, може, теж відьма, але не позбавлена автентичного шарму, привабливості. Її безнадійна закоханість у Богуна додає драматизму дії, а заодно позбавляє твір поділу на «позитивних» поляків і «негативних» українців. Нове тисячоліття дає зрештою й український переклад роману «Вогнем і мечем».
Дуже надовго ставлення українців до Г. Сенкевича (читай — до роману «Вогнем і мечем») визначила стаття Володимира Боніфатійовича Антоновича «Польско-русские отношения XVІІ в. в современной польской призме (По поводу повести Г. Сенкевича «Огнем и мечом»)», надрукована в «Киевской старине» у травні 1885 р., майже одразу після завершення публікації роману («Вогнем і мечем» друкувався одночасно, із числа в число, у двох польських часописах протягом 1882—1884 рр.). До твору Сенкевича Антонович підійшов насамперед як фаховий історик. Він одразу ж зазначив, що в романі практично немає відступів від історичного фактажу, але багато шкодить йому тенденційність висвітлення цього фактажу. Попри цю тенденційність, Антоновича прикро вразило те, що «Вогнем і мечем» зустрів такі захоплені відгуки з боку польської громадськості: різноманітні костюмовані вистави, бурхливі святкування, прийоми на честь письменника тощо. А далі В. Антонович, який з гучним скандалом колись порвав був стосунки зі своїм польським минулим та перейшов до українського «хлопоманства», вдається до метання стріл у роман Г. Сенкевича.
Хоча ці стріли часто аж ніяк не стосувалися роману «Вогнем і мечем». Так, складно закинути Сенкевичу, що він став апологетом цивілізаторської місії Речі Посполитої та прихильником монархічного державного устрою з чіткою вертикаллю влади, бо Сенкевич, мабуть, до кінця «Трилогії» так і не визначився, що ж для поляків цінніше: міцна королівська влада чи демократичний шляхетський устрій із його правом liberum veto. Але Антонович робить такі закиди на адресу «Вогнем і мечем», маючи на думці насправді ідеї Пантелеймона Куліша про регресивний, антицивілізаторсько-анархічний, недержавницький характер українського козацтва. А ще В. Антонович перелічив цілу низку неточностей у романі Сенкевича при вживанні українських слів, топоніміки, народних пісень тощо.
Як наслідок, виходило, що роман відтворив справжні історичні факти, але дуже спотворив історичну дійсність через свою тенденційність. А тенденційність полягала або в топонімічних неточностях, або в тому, що роману Сенкевича взагалі не стосувалося. До речі, Генрік Сенкевич уважно прочитав статтю Антоновича, у наступні видання роману сумлінно вніс виправлення всіх неточностей, на які вказав критик, але від цього для українських читачів «Вогнем і мечем» не став менш тенденційним та антиукраїнським.
Ще на початку своєї статті В. Антонович дуже чітко вловив, що «повість п. Сенкевича за прийомом, який вона зустріла в польському суспільстві, і за враженням, яке вона справила на це суспільство, є, безсумнівно, виразником сучасного стану історичної самосвідомості польської інтелігенції, останнім словом його патріотичних, національних і суспільних поглядів...» Саме «патріотичні, національні й суспільні погляди» українців та поляків багато в чому визначали характер сприйняття роману Сенкевича, тому малоперспективною справою було визначати, наскільки точно письменник відтворив той чи інший дрібний факт, на яких подіях він акцентував увагу, а про які — змовчав. Але переважно на цьому зосередилися майже всі польські та українські тогочасні критики роману «Вогнем і мечем» (Б. Прус, П. Хмельовський, О. Свєнтоховський, В. Гнатюк, О. Маковей та ін.).