 |
|
ЩО Є І ЧОГО НЕМАЄ У «ВОГНЕМ І МЕЧЕМ»?
Щодо «Вогнем і мечем» крапки над «і» в 1960-ті роки доволі вдало розставив польський літературознавець Казімєж Вика. Він запропонував чітко розмежовувати три поняття: процес творення роману — твір як замкнуту структуру — і його долю, а саме те, як його сприймають у контексті певних ідеологічних, політичних, національних протистоянь. Саме про останній аспект переважно вели мову стосовно роману Сенкевича з боку українців, намагаючись перекреслити непересічні для поляків два інші аспекти, які виводять цей роман до числа найвизначніших для польської літератури творів. Сам роман вийшов надзвичайно багатогранним, його структура дає невичерпні джерела для віднайдення нових смислів як для малограмотного читача, так і для тонкого естета, хоч багато хто зауважує, що роман дещо лубочно-примітивний. Написаний у неоромантичному дусі, він поєднує в собі риси історичного роману, легенди, переказу, перетворюючись, зрештою, на національний міф, вестерн (Сенкевич писав свій роман одразу після подорожі до США, де він спостерігав надзвичайну популярність цього жанру).
Сказати, що в структурі «Вонем і мечем» об’єктивно не було антиукраїнських випадів і все це привнесено лише контекстом міжнаціонального протистояння, — це сказати неправду. Попри яскраве зображення постатей Хмельницького і Богуна, козацької хоробрості й вольниці, українці найчастіше постають безкультурними, невдячними, напівдикунами тощо. Але то не була свідома настанова автора саме такими показувати українців. Задум автора полягав в іншому, на чому він наголосив в останньому романі «Трилогії» — «Пані Володийовському»: «На цьому закінчується той ряд книжок, що писалися упродовж кількох років і з чималими труднощами — для гартування сердець». Саме це прагнення «гартувати серця» співвітчизників за умов утрати державності спонукало автора до возвеличення предків. І нерідко це возвеличення мимоволі досягалося, крім усього іншого, і за рахунок зневажливо-принизливого ставлення до інших національностей. Це спостерігаємо не тільки у «Вогнем і мечем» щодо українців, а й у «Потопі» — щодо шведів, у «Пані Володийовському» — щодо турків і татар. Але ні шведи, ні турки не сприймали цих романів так гостро, як українці. Можливо, спрацював багатовіковий комплекс меншовартості, коли на кожному кроці потрібно було доводити своє право на існування, на утворення з часом власної держави, до чого не були змушені не тільки шведи і турки, а й самі ж поляки, за якими вся прогресивна Європа визнавала право на відродження державності. Вочевидь, саме цей комплекс спонукав надзвичайно гостро реагувати і проти тих непривабливих фактів чи описів українсько-польського минулого, про які дискутують й українські історики, але яких не хотілося б помічати чи бодай не акцентувати на них уваги, а в полемічному запалі в усьому звинувачувати «тенденційно брехливого» Г. Сенкевича...
На момент створення «Вогнем і мечем» на автора зійшло напрочуд високе натхнення, породжене, очевидно, потужним патріотичним запалом, — настільки високе, що більше він його, мабуть, не досягав у подальшій творчості, навіть у таких шедеврах, як «Хрестоносці» і «Quo vadis?». Це давало йому змогу силою однієї лише уяви творити унікальні картини. Так, прочитавши роман Сенкевича, 80-річний Богдан Залєський, поет «української школи», котрий довго жив в Україні та потім переїхав до Польщі, написав авторові вдячного листа за те, що він так яскраво відтворив картини української природи, особливо степу, з дитинства відомі Залєському. Щоправда, річ у тім, що в дійсності сам Сенкевич ніколи української природи не бачив, творячи її лише у своїй уяві на основі гоголівських описів у «Тарасі Бульбі» та ще власних спостережень за американськими преріями. Але ця сама уява витворила на тлі прекрасної української природи не відповідний до її чудової величі образ українця.
Коли увиразнилися антиукраїнські риси у «Вогнем і мечем», Генрік Сенкевич спробував згладити таке непривабливе бачення українців у романі «Пан Володийовський», персонажі якого приходять до висновку, що поляки та українці — народи-брати, християни-одновірці перед тією загрозою, яка йде від мусульманського світу. Пан Мушальський і козак Дидюк були непримиренними ворогами-сусідами. Та ось доля звела їх у турецькій неволі. Повернувшись із полону, Мушальський відверто сказав, що там йому Дидюк став ближчим за будь-кого з найближчої рідні. Колишній жорстокий упокоритель козаків Камінський, почувши глас Божий, стає священиком і проповідує любов до ближнього, маючи на увазі насамперед козаків, українців. Що, однак, не призвело до якоїсь зміни ставлення до «Вогнем і мечем» з боку української громадськості.
«ВЕЛЕТНІ» Й «КАРЛИКИ»
Патріотичне намагання звеличити власний народ, яке породжувало елементи зневаги до інших народів, зіграло з Г. Сенкевичем злий жарт 1907 р. Це було пов’язано з боротьбою студентів і викладачів Львівського університету за відкриття в ньому українських кафедр, а очолював цю боротьбу М. Грушевський. Усе розпочалося зі статті норвезького письменника, нобелівського лауреата Бьорстена Бьорсона «Поляки — гнобителям» на початку 1907 р. у віденській Die Zeit, в якій було піднесено з пафосом історію та незламність польського народу, але із застереженням, що народові, який зазнає національних утисків і домагається відродження власної державності, не личить пригнічувати інший народ, переслідуючи українців за їхнє прагнення до культурно-політичного самовизначення (багатьох студентів — учасників виступів за відкриття українських кафедр було ув’язнено, і вони оголосили були голодування, що, зрештою, увінчалося їхнім звільненням). Б. Бьорнсон продовжив у статті серію пристрасних публікацій на захист слов’янських народів, проти імперського гніту, будь-яких проявів шовінізму.
Спочатку зі спростуваннями положень статті норвежця, твердженнями про те, що поляки споконвіку толерантно ставилися до інших народів і залишаються такими ж великодушними назавжди, виступив визнаний в усій Європі польський піаніст Іґнацій Ян Падеревський. 19 травня з подібними ж твердженнями виступив у газеті й Г. Сенкевич, додавши, що, власне, ніякого студентського голодування не було, це тільки зайвий розголос навколо неіснуючого факту, бо українці в тюрмі споживали собі спокійно марципани з вином.
У червні Die Zeit звернулася до Івана Франка з пропозицією висловити власну думку про дописи Бьорсона, Падеревського та Сенкевича. Франко з відповіддю не забарився, подавши до друку статтю «Три велетні в боротьбі за карлика», досить гостру й інколи не зовсім справедливу щодо норвезького письменника (його разом із польськими опонентами він називає іронічно «велетнями», а український народ — «карликом»), але загалом науково аргументовану. Наведені Франком факти не залишали каменя на камені в патетичних заявах поляків про правічну повагу та любов свого народу до інших націй. І факти ці стосувалися минулого не лише українсько-польських відносин, а й литовців, білорусів, євреїв у складі польської держави. Не все було так безхмарно, як намагалися подати це І. Падеревський та Г. Сенкевич.
А львівські студенти, котрих було заарештовано тоді, подали позов на Сенкевича за образу гідності й честі до Віденського суду. Спочатку польський письменник бравурно твердив, що не боїться жодного позову, але потім до Відня так і не поїхав, погодившись, зрештою, з вироком суду: 30 діб арешту з правом заміни на 300 крон штрафу. Цей урок не минув для Сенкевича марно: 1914 року письменник отримав запрошення від польської громади в Києві дати низку виступів перед польськими колоністами по всій Україні, на що той дав ввічливу відмову, пояснюючи її тим, що своє завдання він вбачає в художній творчості, а не в публіцистичних виступах і заявах. Одночасно він позитивно відгукувався про українську культуру, зокрема, дав досить високу оцінку творчості Т. Шевченка. І тут постає проблема, яка заслуговує, мабуть, на окреме висвітлення: порівняння долі Шевченкових «Гайдамаків» у Польщі з долею «Вогнем і мечем» в Україні.