Главная | Обратная связь

ІСТОРІЯ ЧИ ЛІТЕРАТУРА?

Та попри критику таких поважних осіб, роман Г. Сенкевича і надалі залишався найпопулярнішим твором серед широкого кола польських читачів. Щоби примирити польський читацький загал та українську спільноту, 1934 р. видає працю «Вогнем і мечем» та історична дійсність» Ольгерд Ґурка, єврей-викладач із Золочева, учень відомого польського історика Людвіка Кубалі. Ґурку надзвичайно вразив мистецький рівень роману Сенкевича, високий талант письменника, який «lwim pazurem» залишає глибокий слід у свідомості читачів. Дослідник наводить навіть приклади таких слідів. Так, в одному з листів сучасника Сенкевича йдеться про те, як під враженням від щойно прочитаного чергового уривка з роману, в якому описано загибель Подбіпєнти, автор листа зайшов до костьолу і замовив месу за упокій душі померлого. І тільки пізніше усвідомив, що чинить блюзнірство, бо поминає душу неіснуючої людини — літературного героя. Ще одна пані похилого віку зі сльозами на очах повідомляла своїх знайомих, що «Бар взято» (козаками). А в роки здобуття Польщею незалежності вояки польських легіонів носили «Вогнем і мечем» біля серця так само, як два десятки років по тому радянські — носили «Як гартувалася сталь» М. Островського.

О. Ґурка ставить питання: хто ж винен у тому, що таким непривабливим постає образ українця зі сторінок роману Г. Сенкевича? І тут же дає відповідь: хто завгодно — тільки не автор «Вогнем і мечем». Так, у романі є неточності, але письменник не мав жодних упереджень щодо України та українців. А причина неточностей полягає в тому, що Сенкевич використав тенденційні праці історика Л. Кубалі, які грішать багатьма перекрученнями історичних фактів. Якби ж автор славнозвісного роману використав реальні факти, то, цілком можливо, «Вогнем і мечем» міг би стати улюбленим романом і для українців, бо й справді, наприклад, був реальний шляхтич Скшетуський, але він був русином і православним. Тож він мав би всі підстави розраховувати на прихильність із боку співвітчизників та одновірців. А поляки, на думку О. Ґурки, теж реалістичніше мали би трактувати події міжнаціонального протистояння середини ХVІІ століття.

Однак, як стверджують польські науковці, й досі пересічні поляки — від учнів до пенсіонерів — виробили собі уявлення про те протистояння аж ніяк не на основі праці Ґурки чи праць інших поважних істориків-співвітчизників (котрі загалом дають доволі об’єктивну картину тогочасних подій), а на основі все того ж роману «Вогнем і мечем», який буквально став національним польським міфом.

Інтуїтивно багато хто з українців розумів, що проблема у сприйнятті цього твору полягає аж ніяк не в тому, наскільки правдиво і точно відтворив письменник якісь конкретні великі чи дрібні події минулого, хоч реалізм і позитивізм, які панували на той час у слов’янських літературах, спонукали саме до такого прочитання історичного роману (такий підхід до творів історичних жанрів зберігався в радянському літературознавстві до моменту розпаду Союзу і навіть пізніше). Особливо гостро відчували те, що сила роману Сенкевича — насамперед у його художній досконалості, українські письменники. Тому пробують створити йому альтернативу не у формі науково-критичних праць, а у формі літературних творів. Але І. Нечую-Левицькому та А. Чайковському це не вдалося. Задум Нечуя-Левицького був доволі цікавим — створити роман для масового читача. Але для його реалізації забракло художньої сміливості, письменник боявся бодай на крок відступити від історичних документів, свідчень, фактів. Як наслідок, вийшов прекрасний белетризований переказ наукових праць; але бліді, схематичні персонажі, за відсутності якоїсь гострої інтриги, не могли перетворити «Ярему Вишневецького» на захопливий літературний твір. Остаточно відправило роман у небуття те, що протягом майже століття він ніде не публікувався. Не вдалося реалізувати задуми зі створення «антивогнемечівського» роману й А. Чайковському.

Втім, 1931 року було завершено ще один твір, який мав чітке полемічне спрямування проти «Вогнем і мечем» Сенкевича. Це був роман Олександра Соколовського «Богун». Свідченнями цієї полемічності були й епіграфи з праць польських істориків, зокрема Л. Кубалі. Одним із чільних образів, який протистоїть детально виписаному Вишневецькому, стає Хмельницький, відважний, мудрий, навіть хитрий — чим не поєднання «лева і змії», «лева й лиса», як про нього кажуть персонажі Сенкевича! Але основу протистояння становлять не історичні персонажі та події, а фабульна канва, що базується на класичному любовному трикутнику. Такий крен у бік «романічності» досить цікавий і дивний в О. Соколовського, бо історична романістика 1920—1930 х рр. була чітко зорієнтована на повну відповідність до документів (В. Гжицький у «Кармелюкові» цитує їх цілими сторінками, не завжди позначаючи лапками) та історичних праць. Зрештою, такими за характером були й попередні романи О. Соколовського про народників та їхню терористичну діяльність.

У центрі «Вонем і мечем» міститься боротьба Скшетуського і Богуна та їхніх товаришів за прекрасну шляхтянку Єлену Курцевич (ім’я цієї героїні та війна навколо неї цілком закономірно породили у науковців спроби порівняння роману з гомерівською «Іліадою»). Основу роману Соколовського становить боротьба за прекрасну козачку Оксану Івана Богуна і Стефана Чарнецького, того самого Чарнецького, який катував українців не менше, ніж Вишневецький, та який згодом викине тіло Хмельницького з його труни. Загалом «Богун» переповнений захопливими ситуаціями, перебігами подій, постійно тримає увагу читача в напрузі, але авторові не вдалося позбутися певної однобокості: він чітко розмежував персонажів на позитивні й негативні за національною приналежністю (гадаю, не варто уточнювати, до кого належали українці, а до кого — поляки). Богун — винятково позитивний персонаж, Чарнецький — уособлення всіх негативів.

У Сенкевича таким постає тільки один персонаж — Скшетуський, лицар без страху і докору. Але щодо інших, то польський письменник намагався уникнути подібної однобокості. Цікаві у цьому плані спогади О. Ґурки про власне сприйняття роману «Вогнем і мечем»: спочатку він безмірно захоплювався тим самим ідеалізованим Скшетуським, потім симпатії перейшли до «маленького лицаря», вправного фехтувальника Володийовського, щоб уже в зрілому віці остаточно і назважди закріпитися за Богуном, цим суперечливим романтичним поєднанням високого та низького, позитивного і негативного, що робить його по-справжньому життєвим і привабливим. Роман Г. Сенкевича сповнений драматизму і навіть трагізму, що викликає постійне прагнення до катарсису з боку читачів. Так, на адресу письменника, коли він опублікував у газеті чергову частину роману, в якій татари оточили біля дуба Подбіпєнту, посипалися були десятки листів, в яких читачі просили зберегти цьому персонажеві життя. Здавалося б, чому й не піти читачам на поступки, завоювавши їхню любов та прихильність? Але було розуміння й іншого: від цієї поступки постраждає художня цінність роману, і тому Подбіпєнта гине. І який це трагічно-патетичний момент у романі!

Цю особливість твору Г. Сенкевича вловив і Єжи Гофман, «удосконаливши» саме в цьому напрямі його роман. За твором Сенкевича, Горпина — стара й потворна відьма. У Гофмана — це по-своєму гарна Писанка, безнадійно закохана в Богуна, і це вводить у фільм ще одну побічну сюжетну лінію, сповнену драматизму і навіть трагізму. Досягти такого драматизму О. Соколовському в «Богуні» не вдалося — можливо, саме тому він і не завоював якоїсь надзвичайної популярності в українського читача. До цього до певної міри призвело також те, що ніхто особливо й не намагався популяризувати твір репресованого автора.