Главная | Обратная связь

Глава 15. Битва серед хвиль

 

Не маючи зброї, повільно відступаючи, повернувшись спиною до річки, Атей тримав перед собою Щит Таргітая, закриваючи себе й Орію. У Щит, немов отруйні оводи, час від часу вилітали з очеретяної хащі зелені стріли і, вдарившись об його поверхню, падали під ноги втікачів.

Атей зчепив зуби й зігнув плечі, очікуючи нападу болотяних псів‑вбивць. Навіть слабка надія на порятунок не ворухнулася у його душі. Це була пастка.

І ось із хащів повільно почали виходити пси‑вбивці. Вони тримали перед собою зброю. Їх було не менше двох десятків, і вони дійсно нагадували зграю хижих псів, готових в будь‑яку мить кинутися на беззбройних хлопця і дівчину. Декілька псів‑вбивць тримали в руках широкі сіті, відрізуючи можливість втекти вздовж берега.

Атей і Орія зробили ще декілька кроків назад. Атей відчув, що його ноги опинилися по литки у воді.

Пси‑вбивці зробили ще один крок уперед, і Атей зрозумів, що вони ось‑ось кинуться вперед.

Раптом широка тінь ковзнула на мить під ногами Атея і Орії, яскравим райдужним сяйвом майнула по блакитній, прозорій воді хвиль, які повільно плескали о берег, прокотилася по піску й щезла, немов розчинилася в повітрі. Здавалося, якісь дуже великі крила кинули свою тінь на берег Борисфену.

Атей підняв голову, і на мить срібне сяйво засліпило йому очі – йому здалося, що десь у височині, велично і повільно розпростерши крила, летів Срібний Яструб…

Пси‑вбивці, захарчавши, кинулися на Атея і Орію. Атей виставив перед собою Щит Таргітая, готуючись прийняти свій останній бій.

В ту ж мить над його головою засвистіли стріли. Десяток псів‑вбивць впали на землю, прохромлені довгими стрілами. Решта кинулася врозтіч, миттєво зникнувши поміж очеретом…

Атей і Орія застигли, ще не вірячи у свій несподіваний порятунок.

– Давайте сюди, болотяні потвори можуть повернутися! – почувся крик за їх спинами.

Атей озирнувся. Позаду, зовсім недалеко від берега, гойдався на хвилях великий довгий човен із широкими бортами. У човні знаходилося більше двох десятків широкоплечих кремезних воїнів. Вони були одягнуті в широкі полотняні штани, заправлені в низькі шкіряні чоботи й широкі полотняні білі сорочки, підперезані широкими чересами, на яких висіли довгі мечі. Воїни були з русявими бородами й довгими вусами. У деяких були довгі чуприни – чуби.

– Не гайте часу – давайте сюди, у байдак! – закричав один з воїнів. Голова його була поголена, і тільки довгий чуб звисав на широкі груди.

Атей підштовхнув Орію, яка заклякла на місці, і швидко пішов за нею, озираючись на зловісні очеретяні хащі.

Увійшовши у воду майже по груди, Атей і Орія забралися, підхоплені дужими руками, у човен.

Весла разом сплеснули о хвилі, і човен понісся стрілою по течії Великої ріки…

– Ми воїни‑анти, – розповідав воїн із довгим чубом, поки човен летів, гойдаючись на хвилях Борисфену, – мене звуть Доброгаст.

– Я чув про ваш народ, – промовив Атей, який почувався у товаристві веселих і дужих воїнів, немов у колі побратимів.

– А хто ж не чув про нас!? – щиро здивувався воїн. Більше ми любимо воювати у човнах – безліч річок пронизує Великий Степ, і ми звикли мандрувати ними на своїх байдарках, як ви, скіфи, по степу на своїх спритних конях. Ми вирощуємо хліб і розводимо бджіл. Поселення наші розкидані скрізь, але здебільшого вздовж річок та у перелісках. Ми побратими скіфів, і чимало наших воїнів увійшло до братства Срібного Яструба. Вождь Отан попрохав нас слідкувати за тим, що робиться вздовж берегів Борисфену – від місця, де знаходиться Могила Анахарсія, і до долини, де річка Сірої Вовчиці впадає в Борисфен. Пси‑вбивці – наші закляті вороги, ми давно помітили, як ви тікаєте на конях вздовж берега і як болотяні пси біжать по ваших слідах.

– Ми вдячні вам за порятунок, – промовив Атей, – але нам якнайшвидше треба потрапити до Сірої Вовчиці.

– Не переймайся, друже, – посміхнувся Доброгаст, – думаю, що ви поспішаєте встигнути до початку двобою між воїном Срібного Яструба та воїном готсько‑аланського союза. Ми якраз прямуємо до річки Сірої Вовчиці, ось і станемо для вас в нагоді…

…Човен антів стрімко летів по хвилях Борисфену. Атей навіть примружив очі – сонячні відблиски яскравими плямами коливались на воді і миттєво розліталися дзвінкими бризками від дружних ударів веслярів. Човен швидко відплив від берега. Декілька зелених стріл, щоправда, вилетіли з очеретяних хащів і вп’ялися в дерев’яний борт, ще декілька, не долетівши до човна, зникли у річкових хвилях. Здавалося, небезпека остаточно залишилася позаду, і тепер вже ніщо не могло завадити Атею та Орії дістатися до рівнини Сірої Вовчиці та передати Сагіру Щит Таргітая. Антські воїни здавалися міцними й звиклими до військових виправ. Їх засмаглі обличчя були спокійними, а очі пильно вдивлялися навкруги.

Атей чимало чув розповідей про антів – скіфи, які звикли воювати на суходолі і переважно кінними загонами, з повагою ставилися до антських воїнів. Анти могли долати на своїх швидких човнах чималі відстані за короткий час, несподівано висаджуватися на берег, застаючи своїх ворогів зненацька, могли годинами сидіти під водою, дихаючи через пусті стеблини очерету, а потім, перечекавши, поки вороги підуть геть, блискавично напасти, з’явившись з‑під води, немов річкові демони. Вважалися анти також і неперевершеними бійцями в пішому строю: зібравшись у могутні, немов мури, лави, вони відчайдушно атакували ворогів. Анти вважали, що найкращим подарунком для воїна є смерть у бою зі зброєю у руках, тому завжди билися до останнього.

– Зазвичай ми панцири не носимо, – розповідав Орії та Атею Доброгаст, – найміцнішим захистом для воїна є його дух, тому й до бою наші найкращі воїни виступають, показуючи ворогу зневагу до військового вбрання.

Атей давно вже помітив великий круглий оберіг, який висів на шиї антського провідника. Оберіг нагадував військову фібулу, але був трохи меншим за неї. Він був зроблений зі срібла, здавався дуже старовинним. Срібло вже давно почорніло, але складне плетиво його візерунку було схоже на візерунки, викарбувані на Щиті Таргітая. Посередині оберегу тьмяно блищала маленька фігурка яструба.

Доброгаст помітив прискіпливий погляд Атея і замовк. Хлопець опустив голову і міцніше обхопив руками Щит Таргітая.

– Як твоє ім’я, скіфе? – почув він запитання Доброгаста.

– Атей.

– Ти син коваля Аріанта?

– Так. Ти знаєш мого батька? – здивувався хлопець.

– Так, ми разом з ним воювали у…

Але Доброгаст не встиг сказати, де він воював разом з ковалем Аріантом.

– Драккари[30]данів! – почувся крик антського воїна, який стояв на носу човна.

Дани іноді запливали на своїх високих човнах із зображеннями драконів та грізних північних богів у води Борисфену. Вони торгували і досить часто грабували кораблі, що зустрічалися їм по дорозі. Тепер прийшлося і Атею побачити їх на власні очі…

…Три драккари швидко наближалися. Один йшов прямо на човен антів, а два інших наближалися, затискуючи його з обох боків, немов у лещатах. Гострі носи човнів з різьбленими головами драконів хижо розсікали хвилі. Вздовж бортів пінилися білі буруни. Воїни у рогатих шоломах вже скупчилися на бортах, готуючись до абордажу. Їх зброя – довгі мечі та бойові сокири – грізно зблискувала на сонці. Декілька списів майнули чорними тінями у повітрі і вп’ялися у борт і ніс антського човна.

Доброгаст нахилив голову і грізно зблиснув очима з‑під кошлатих брів. Драккари йшли набагато швидше, ніж човен антів.

– У плавні! – крикнув антський ватажок веслярам і кормчому. Весла дружно вдарили по воді, і човен антів почав спритно розвертатися, прямуючи до зелених очеретяних хащ. Бойові човни данів були великі, і кількість воїнів на них була в декілька разів більше, ніж антів, але драккари значною мірою поступалися човну антів у швідкості. Поки анти розвертали свій човен, ціла хмара стріл здійнялася з драккарів, але анти встигли прикритися щитами, захищаючи себе і веслярів.

Атей теж кинувся на борт, виставивши перед собою Щит Таргітая. За спиною він чув тяжке дихання Орії, яка вчепилася у його плече.

Тепер дани щосили налягли на весла, намагаючись наздогнати антів та відрізати їх від берега. Тільки тепер Атей помітив невеличкий, майже непомітний прохід, який відкривався у суцільній стіні очерету. Здавалося, що анти встигають дістатися до цього проходу. Раптом з борту драккара, який опинився найближче, у повітря зметнулося більше десятка гаків, прив’язаних до довгих цупких мотузок. За мить гаки вже стирчали у бортах човна. Атей встиг відбити один гак Щитом, але другий зачепився за верхній край Щита. Хлопець відчув сильний поштовх і ледь не полетів у воду, ледве втримавшися на ногах. Атей вчепився у Щит обома руками, впавши грудьми на край борта. Орія вхопила Атея за плечі, але хлопець відчував, що ще мить – і він не зможе втримати Щит Таргітая.

Раптом у повітрі зблиснуло лезо меча, яке розрубало мотузку, до якої був прив’язаний гак. Атей не втримався на ногах і впав на дно човна.

– Захищай Щит Таргітая! – почув хлопець над головою гучний голос Доброгаста. Над головою антського ватажка майнула стріла, але ант встиг перехопити її рукою і відкинути у бік.

Тим часом човен антів закрутився на місці. Анти намагалися обрубати гаки своїми мечами, але дани не припиняли стріляти з луків, і декілька антів, які намагалися звільнити човен, полетіли у воду, поцілені ворожими стрілами. Драккар швидко наблизився і дани скупчилися на борту, готуючись стрибати на човен антів.

– Списи до бою! – загорлав Доброгаст.

За мить анти наїжачилися довгими списами. Щось свиснуло у повітрі.

Доброгаст відштовхнув Атея і виставив перед ним свій дерев’яний щит. Велика сокира уп’ялася прямо у середину щита, розколовши його на дві половини. Атей побачив гота, який метнув сокиру. Це був справжній велетень. Його могутні плечі та руки були вкриті татуюванням. На широкій спині куйовдилася ведмежа шкіра. Він несамовито горлав і нагадував велетенського розлюченого ведмедя.

– Це берсерк – навіжений воїн‑ведмідь, – вигукнув Доброгаст, – зараз дани підуть на абордаж!

Дани войовниче загорлали і почали стрибати на човен антів. Декілька з них впали у воду, пронизані антськими списами. А ті, хто встиг заскочити на човен, зійшлися у несамовитій січі з антами. Атей притиснувся до щогли і розгублено озирнувся, шукаючи зброю. Він побачив готський спис, який стирчав з палуби човна. Атей ухопив його і ледь висмикнув з деревини. Відчуваючи себе готовим до бою, хлопець підняв очі і скрикнув від несподіванки.

Йому здалося, що прямо на їх човен летить величезний ведмідь, який тримає у одній лапі довгий меч, а у другій широку сокиру. Через мить воїн‑ведмідь тяжко опустився на палубу антського човна. Його шкіряні чоботи, підбиті залізними цвяхами, здавалося, ось‑ось потрощать палубу на луски. Берсерк люто заревів і кинувся на антів. Решта данів, яких ставало все більше і більше на антському човні, підхопили його заклик. Закипіла відчайдушна різанина. Атей відскочив до корми і звідти метнув спис у берсерка. Спис свиснув у повітрі і вп’явся у ногу берсерка, але той, здавалося, навіть не помітив поранення і висмикнув спис легко, немов тростинку, та переламав його.

Доброгаст підхопив данську бойову сокиру, що стирчала в його потрощеному щиті, і стрибнув назустріч берсерку. Спалахнула блискавична сутичка. На мить воїни припинили запеклий бій, здивовано споглядаючи, як антський ватажок намагається подолати несамовитого велетня. Але невдовзі стало зрозуміло, що довго витримати цей бій він не зможе. Декілька відчайдушних атак берсерка Доброгасту вдалося дивом відбити, але раптом держак бойової сокири переламався навпіл. Втративши зброю, Доброгаст ухилився від удару сокири берсерка і відскочив, притиснувшись спиною до борта човна. Сокира зблиснула прямо над його головою і майже перерубала щоглу, глибоко вгрузнувши у цупку деревину.

Скориставшись цією миттю, Атей стрибнув до Доброгаста, намагаючись передати йому Щит Таргітая. Помітивши хлопця, берсерк випустив сокиру і, високо здійнявши меч над головою, кинувся на Атея. Хлопець, інстинктивно зігнувшись, прикрився Щитом від меча, який, мабуть, був на дві голови вище за нього самого. Яскравий промінь сонця, що вже хилилося до обрію, відбився від срібного яструба посередині Щита і засліпив очі берсерка. Той, здавалося, остаточно збожеволів. Вронивши меч, він закрутився на місці. На його роті виступила піна, очі налилися кров’ю. Атей очманіло дивився на нього. Раптом берсерк ухопив якийсь щит і почав гризти його край. І дани, і анти, тяжко дихаючи, дивилися на воїна‑ведмедя. Берсерк на мить застиг і несподівано кинувся на данів. Ті намагалися відбиватися від нього, але він легко підхопив в оберемок відразу двох воїнів і стрибнув з борта у воду.

Вцілілі воїни антів з переможним закликом кинулися на решту данів.

– Боги відвернулися від вас! – закричав Доброгаст. Очистивши човен від нападників, анти сіли за весла і швидко спрямували свій корабель у плавні – ще два драккари стрімко наближалися до них.

Але до плавень вже було недалеко, і через декілька хвилин човен вже зник у зеленому лабіринті…

 

…Човен повільно плив, все далі і далі занурюючись у глибину плавень. Частина весел була втрачена під час бою або була зламана. В живих залишилося тільки семеро антів, але майже всі вони були поранені. Атей вдивлявся у зелену стіну очерету, яка зависала над головою. Згадка про очеретяних псів не давала йому спокою – він все очікував нового раптового нападу.

Доброгаст, здавалося, теж був чимось стривожений. Час від часу він кидав погляди на Щит Таргітая.

Нарешті човен вперся носом у якійсь острівець, порослий соковитою травою.

– Назад нам повертатися неможна – скоріше за все, мстиві дани чекають нас біля плавень. Їх великі човни не можуть заплисти у протоки між очеретом, але і просто так змиритися з поразкою вони навряд чи погодяться, – промовив Доброгаст, – отже прийдеться нам далі пробиратися пішки – вийдемо на берег і там вже спробуємо вибратися до табору ватажка Велемира.

Анти, Атей і Орія вибралися з човна і пішли за Доброгастом, який повів їх якоюсь майже непомітною стежкою. Іноді їм приходилося йти по пояс у воді, і невдовзі їх обличчя вкрив товстий шар бруду і ряски. Доброгаст і звичні до таких подорожей анти самі густо змастили обличчя болотяною грязюкою. Спочатку Атей і Орія здивовано дивилися на них, аж поки не здогадалися, що це єдиний захист від болотяної комашні, яка під вечір темною хмарою зависла над очеретом.

Нарешті вони вибралися на берег. Атей і Орія, яким вже вдруге за цей день прийшлося човгати по очеретяних лабіринтах, майже без сил впали на землю, не в змозі навіть змити обличчя.

Доброгаст, переконавшись, що навколо не криється ніякої небезпеки, підійшов до Атея.

– Ти є Зберігачем Щита Таргітая? – прямо запитав ватажок антів у хлопця.

Атей здивовано подивився на нього і знизав плечима.

– Добре, – після короткої мовчанки промовив Доброгаст, – я знав, що твій батько працює над Щитом Таргітая. Останній раз я бачив Аріанта, коли він збирався відправитися у Нартію – Країну сорока річок, але битва біля Урочища Трьох Мечів завадила йому це зробити.

Почувши про загадкову Нартію, Атей стрепенувся і мимоволі вигукнув:

– Нартія!

Доброгаст уважно подивився на нього:

– Ти знаєш про Нартію? Тобі батько передав таємницю про шлях до цієї країни?

Атей зам’явся. Він не знав, як передати анту обставини, за яких почув від батька про Нартію.

– Я бачив Щит Таргітая у твоїх руках. Він вже має велику і магічну силу, але я не помітив на ньому знаку Золотого Дебета, а без цього знаку сила Щита буде не повна. Я бачив, як цей Щит здолав навіженого воїна‑ведмедя данів, але протистояти магічним силам Темного світу він поки що не може, тому Гістас так полює за ним.

Атей розгублено мовчав. Мовчав і Доброгаст, пронизливо дивлячись на хлопця. Нарешті Атей наважився запитати:

– І мені тепер необхідно потрапити до Нартії? Але як?

– А хіба ти не знаєш?

Атей згадав слова, які востаннє почув від батька під час видіння на кургані Анахарсія – Щит, Курган, Сонце…

Доброгаст подивився на небо – сонце поступово хилилося до заходу.

– Нам треба поспішати, – замислено промовив ант. Як тільки сонце впаде до обрію, ти зможеш з кургану Кам’яного Воїна потрапити до Нартії. І там поставити Знак Золотого Дебета на Щит Таргітая.

– Але я не знаю, як потрапити з цього кургану до Нартії, – заперечив Атей, – і до того ж завтра я маю бути на річці Сірої Вовчиці!

Доброгаст посміхнувся:

– Ти зможеш, і не хвилюйся – ти не запізнишся – у Нартії час йде зовсім по‑іншому. А нам вже треба вирушати.

Навряд чи Атей багато що зрозумів зі слів Доброгаста, але більше запитувати не став.

Тим часом анти, які вже встигли промити та перев’язати свої рани, були готові до походу. Ватажок майнув рукою, і вони швидкими кроками відправилися вздовж берега по дну якогось глибокого, порослого деревами байраку.

Атей і Орія намагалися встигати за ними, але, незвичні до довгих піших переходів, почали відставати. Помітивши це, Доброгаст кивнув своїм воїнам головою, і ті трохи стишили свою ходу. Через деякий час вони почали видиратися, хапаючись за стовбури дерев, з урочища.

Вже між зеленим густим листям заводнилося синє передвечірнє небо, як у стовбур, біля якого стояв Доброгаст, вп’ялася довга стріла. Анти миттєво збилися до купи, закрившись щитами та виставивши наперед списи і мечі. Тільки Доброгаст, який спочатку схопився за меч, скосив око на стрілу і гучно зареготав:

– Ти вже зовсім сивий, Велемире, а все полюбляєш ці дитячі вибрики!

– Добре, наступний раз придумаю щось більш дотепне! – почувся чийсь веселий голос, і Атей побачив кремезну постать воїна‑анта, що з’явилася поміж дерев. На широких грудях того тьмяно блищав оберіг з фігурою срібного яструба.

– Вітаю тебе, Велемире! – підняв руку Доброгаст.

– І тебе нехай береже Даждьбог, Доброгасте! – відповів Велемир, – ти прийшов вчасно, зараз наша сотня вирушає до річки Сірої Вовчиці.

Доброгаст озирнувся, подивився на Атея і промовив, дивлячись прямо у очі Велемира:

– Здається, що шлях нашої сотні проляже зараз до кургану Кам’яного Воїна.

 

Глава 16. Андрофаги[31]

 

Невдовзі вони видерлися з байраку, і перед очима здивованого Атея виникла дивовижна картина. Вздовж краю байраку стояло близько двадцяти тяжких, окутих залізом возів із високими бортами. До кожного з возів було запряжено по два, а до деяких і по чотири воли. Більше сотні антів у повному озброєнні стояли біля возів, очікуючи наказу Велемира вирушати.

Той коротко порадився з Доброгастом, і довга валка возів повільно почала розвертатися, прямуючи у глибину степу.

Попереду на конях їхали Велемир та Доброгаст. Ще декілька антських вершників розсіялись на відстані декількох пострілів з луку навколо, пильно вдивляючись навкруги. Переважна частина антських воїнів йшла пішки вздовж возів, і тільки декілька поранених воїнів їхали у возах. Забралися у вози і Атей з Орією.

Атею знов здалося, що він опинився на човні і повільно пливе між зеленими степовими хвилями. Іноді валка майже зовсім зникала серед високих степових трав, і лише де‑не‑де можна було побачити широкі білі полотняні сорочки антських воїнів, коливалися над травою наконечники списів та чулося ремигання волів та рипіння тяжких возів.

Схилившись на Щит Таргітая, Атей непомітно для себе почав кліпати очима. Але заснути йому так і не вдалося. Сильний запах гарі примусив його підвестися. Навколо він побачив випалений степ. Загін антів тепер пересувався по землі, вкритій товстим шаром чорного попелу. З‑під ніг воїнів попіл підіймався у повітря темним димом, і невдовзі загін просувався далі серед чорних клубів. Для того щоб не захлинутися у цій хмарі, воїни закрили обличчя шматками тканини. Атей майже нічого не міг побачити попереду. Ант, який йшов біля їх возу, замислено промовив:

– Не до добра це – хтось степ випалив, щоб жоден загін непомітним не пройшов. Може, це на нас якась ворожа сила очікує?

Не встиг ант промовити ці слова, як вдалечині з’явився високий стовп пилу. Невдовзі всі побачили, що це наближається один із кінних антських розвідників. Підскочивши до Доброгаста і Велемира, розвідник, захлинаючись від пилу, захрипів:

– З боку Могили Сайтоферна наближаються андрофаги! Їх багато – не менше тисячі!

– Як ти здогадався, що це саме андрофаги? – запитав його Велемир.

– Я впізнав їх по черепах на списах! – промовив ант, витираючи чорне від пилу обличчя.

Доброгаст і Велемир перезирнулися.

– За останні двісті років андрофаги не наважувалися з’являтися у Скіфському Степу, – замислено промовив Велемир.

– Здається, що це Гістас привів їх сюди, – повільно сказав Доброгаст, – і я здогадуюсь, на що саме вони полюють.

– Ну що ж, – посміхнувся Велемир, – мало хто з них повернеться до своїх лісів та на свої гнилі води. Готуємо бойове коло!!!

Не встиг ватажок антів дати наказ, як на обрії з’явилися високі клуби чорного пилу. Здавалося, що зловісна чорна хмара впала з неба на землю і покотилася, пожираючи все на своєму шляху. Атей стиснув Щит Таргітая і безпорадно озирнувся. Без зброї він відчував себе геть безпорадним. Він озирнувся на Орію, яка вдивлялася у насуваючу хмару. В руках вона тримала данський кинджал, який забрала з собою після бою з берсерком.

Анти швидко утворили з возів велике коло, випрягли волів і позаганяли їх у середину. Діяли вони звично і зосереджено. Через мить замість довгої і трохи безладної валки у полі виникла дивна фортеця. Тим часом воїни скріпили вози між собою тяжкими ланцюгами і приготувалися до бою. Атей, звісно, чув розповіді про андрофагів – зловісний народ людожерів, який жив у темних лісових хащах, серед трясовин і річок з гнилими водами. Горе було тим людям, які потрапляли у край андрофагів, але ніколи Атей не чув, щоб андрофаги наважувалися вибиратися у володіння скіфів або сарматів…

Тим часом вже можна було почути тупіт коней і пронизливі бойові вигуки андрофагів. Втім, ці бойові заклики скоріше нагадували завивання розлючених псів. Попереду загону людожерів неслися чвалом на конях біля двох сотень вершників, а за ними справжньою хмарою сунули сотні і сотні піших воїнів. Одягнуті андрофаги були в кошлаті звірячі шкіри, на списах вершників біліли людські черепи. Обличчя андрофагів були розмальовані білою фарбою, і здавалося, що на антів насувається військо кістяків із вишкіреними черепами. Пил від тисяч ніг підіймався над головами, і невдовзі все навколо затягнуло темним туманом чорного попелу.

Анти підняли свої луки, Велемир майнув рукою, і сотня стріл свиснула у повітрі. Анти стріляли швидко, і вершники‑андрофаги десятками валилися з коней, але пил і задуха заважали влучно стріляти.

Андрофаги підігнали своїх коней до самих возів. Деякі з них намагалися перескочити через вози, але анти збивали їх з коней ударами мечів та сокир, насаджували на свої довгі списи. Біля Атея впав навзнак поцілений стрілою антський воїн. Хлопець підхопив його лук і поклав на тятиву стрілу. Прямо на віз, за яким стояли вони з Орією, неслося троє вершників. Атей вже бачив їх порожні, немов вицвілі очі, незграбні, але хижі постаті. Атей вистрілів у андрофага, який вирвався вперед. Стріла пронизала йому плече, і людожер, захитавшись, повалився з сідла. Атей підхопив другу стрілу, але не встиг вистрілити – другий вершник вже впав обличчям у попіл із кинджалом Орії у грудях. Але третій андрофаг вже розігнав свого коня і майнув через віз. В руках у нього була довга палиця, на кінці якої була прикріплена довга загострена на кінці кістка. Атей встиг вистрілити, але людожер підставив свій дерев’яний щит, і стріла вп’ялася у його край. Хлопець схопив Щит Таргітая – удар кінських копит вибив його з рук. Андрофаг опинився за спиною Атея. Скіф підскочив – прямо перед собою він побачив піднесену догори зброю людожера. Ще мить, і кістка розпорола б груди Атея. Раптом Орія кинулася між ним і вершником.

– Ні!!! – закричав Атей. Зблиснула кістка, і дівчина покотилася по чорній землі, тримаючись за ліве плече з якого бризкали цівки крові. Атей кинувся до неї, але людожер щосили вдарив його щитом по голові. Хлопець знову впав на вкриту попелом землю. Андрофаг зіскочив з коня і стрибнув на нього. Нога у шкіряному чоботі (Атей намагався не думати, з якої шкіри були зроблені ці чоботи) наступила на горло хлопця. Атей відчув смердюче дихання і заплющив очі, готуючись до смерті.

Але він так і не дочекався останнього удару. Тягар, що тиснув на його горлянку, зник. Атей побачив, що андрофаг повільно падає, прохромлений наскрізь мечем Доброгаста.

Атей підвівся на ноги – тепер він бачив все, що відбувалося навколо, немов через густий туман. Він нічого не чув. Велемир піший бився із чотирма вершниками‑андрофагами, які крутилися навколо, Доброгаст щось наказував своїм воїнам. Навколо табору неслися навіжені коні без вершників. Вціліли вершники відступили – піші андрофаги скупчилися натовпом навколо возів антів, але поки що не наважувалися піти на приступ. Не наважуючись атакувати бойовий табір антів у лоб, вершники андрофагів із гиканням та свистом закружляли навколо нього, охопивши широким кільцем. На повному галопі вони осипали табір хмарами стріл. Час від часу один за одним падали поцілені стрілами анти.

Атей озирнувся назад – Орія лежала, тримаючись обома руками за ліве плече, з якого струменіла кров, і ледь хапала ротом повітря. Все навколо знову вибухнуло звуками – галасом воїнів, свистом стріл та хропінням коней.

Хлопець кинувся до неї.

– Ти її зараз не зможеш врятувати, – почув він голос Доброгаста. Її порятунок знаходиться на кургані Кам’яного Воїна.

– І де цей курган? – запитав Атей, намагаючись затиснути широку рубану рану Орії.

– Ось там, за спинами андрофагів, – коротко кивнув Доброгаст у бік ворогів, – зараз ми спробуємо пробитися до нього якомога ближче, але далі тобі прийдеться добиратися до кургану самому…

…Андрофаги готувалися до приступу. Їм здавалося, що анти вже не зможуть чинити опір. Але раптом вози почали рухатись. Жилаві сильні руки антських воїнів розвертали вози і повільно котили їх уперед. Тепер замість кола вози вишикувалися у гострий клин, вістря якого прямувало прямо у середину натовпу андрофагів. Поки одні воїни штовхали вози, інші осипали людожерів стрілами. Час від часу андрофаги кидалися на пересувну фортецю, але анти спритно відбивали їх безладні наскоки. Клин, який утворили вози антів, поступово, але невпинно розсікав навпіл натовп андрофагів…

– Гони коня прямо на сонце! – промовив Доброгаст, зіскочивши зі свого коня і кидаючи повіддя до рук Атея, – ми спробуємо протриматися до твого повернення. Будь обережним – занадто багато тепер залежить тільки від тебе.

Атей вскочив у сідло, поправив Щит Таргітая у себе за спиною і останній раз озирнувся навколо. Орія лежала непритомна. Її одяг був просякнутий кров’ю. Анти перев’язали її рану білою тканиною, але на ній вже виступали криваві плями. За возами вирувала юрба андрофагів.

– Зараз вони підуть у наступ! – крикнув Доброгаст і простягнув Атею акінак, – він допоможе тобі, вперед!

Анти знову посунули вози уперед, їх списи і стріли опустилися на тих андрофагів, які скупчилися попереду. На якусь мить юрба людожерів розступилася, залишаючи вбитих та поранених.

Почулося виття – андрофаги щільним кільцем оточили табір. Закипіла несамовита різанина. Анти, заскочивши на вози, ледь встигали наносити удари людожерам, що очманіло лізли на табір.

Атей зчепив зуби і щосили вдарив коня закаблуками. Слухняний кінь заіржав, став на дибки та рвонув вперед. За декілька стрибків він дістався до переднього возу і одним стрибком перелетів через нього.

Андрофаги ошелешено застигли, дивлячись на відчайдушного вершника, який пролітав над їх головами. У Атея захопило дух, йому здалося, що він зараз піднесеться у гору і полетить, немов Таргітай, назустріч сонцю. Кінь напрочуд легко опустився на землю і стрілою полетів уперед. Декілька андрофагів кинулися йому навперейми, але покотилися по землі, збиті могутніми кінськими грудьми. За мить Атей вже побачив високий курган, на якому знаходився великий камінь, що нагадував якогось могутнього воїна, який сів відпочити, але так назавжди і залишився, перетворившись на кам’яну брилу.

За спиною Атей чув свист і тупіт копит гонитви. Він обернувся – не менше десятка вершників‑андрофагів кинулися за ним. Атей хльоснув коня кінцем повідця. Але гонитва наближалася. Втім, і курган вже був зовсім поруч. Атей вилетів на курган і розгублено закрутився навколо кам’яної брили. Серце його закалатало – з усіх боків до кургану, оточуючи його щільним кільцем, наближалися вершники‑мерці Гістаса. Атей перехопив Щит Таргітая на руку, ледь встигаючи захищатися від стріл, які з усіх боків сипалися на нього.

Вороги вже гнали своїх коней, збираючись на курган. Атей побачив Гістаса, який повільно підіймав свій лук.

– Таргітай!!! – закричав Атей і погнав свого коня на кам’яну брилу. Прямо над брилою вже зависав червоний диск сонця, яке ось‑ось збиралося закотитися за обрій. Кінь Атея заскочив на брилу і стрибнув уперед, здавалося, прямо назустріч стрілам і списам ворогів…

…На мить Атею здалося, що його кінь летить по широкому червоному променю, який проліг від сонця. Але потім все поглинув червоний, яскравий і чарівний потік…

 

 

Частина IV