 |
|
Соціально-економічний розвиток Союзної Республіки Югославії
Після драматичного розпаду СФРЮ у 1991— 1992 pp., через обставини, що склалися, зокрема, оголошення Сербії 30 травня 1992 р. Радою Безпеки ООН агресором і запровадження щодо неї широкомасштабних торгово-економічних санкцій, нова Югославія не змогла використати створені на попередньому етапі передумови для ефективної системної трансформації та успішного соціально-економічного розвитку. Країна опинилася в цілковитій ізоляції. Були заблоковані всі транспортні й транзитні перевезення, закриті всі морські гавані й сербські порти на Дунаї, перекриті газопроводи, заморожені кошти сербських фірм, організацій і банків на закордонних рахунках, експорт та імпорт товарів був майже повністю блокований, припинилося будь-яке інвестування в економіку СРЮ. До фудня 1992 р. обсяг виробництва скоротився майже удвічі, інфляція перевищила 7000 % на рік. Посилилося соціальне розшарування суспільства.
За умов дії економічних санкцій, загального спаду виробництва державні видатки постійно перевищували доходи. Кредитно-грошова та бюджетна політика СРЮ мала до початку і994 р. інфляційний характер. Держава покривала свої витрати в основному за рахунок грошової емісії. Наслідком такої політики було переростання традиційно високої інфляції в гіперінфляцію. У 1992 р. роздрібні ціни зросли у 100 разів, а восени 1993 р. вони щодня збільшувалися на 10— 20 %. Фінансова система країни розвалювалася. Німецька марка фактично витіснила національну валюту — динар. Надзвичайно важкий стан економіки спричинив різке зниження життєвого рівня населення. Середньомісячна заробітна плата на початку 1994 р. не перевищувала 15 дол., а розмір пенсій становив 4 долари. За рівнем життя СРЮ опинилася на останньому місці у Європі. Для значної частини населення настав період боротьби за звичайне виживання.
Основні виробничі потужності залишалися в руках держави. На приватний сектор припадало близько 7 % фондів країни й 10 % зайнятих. Загалом, господарські реформи в СРЮ були призупинені, закони про приватизацію, прийняті в Сербії у 1991 р., а в Чорногорії у 1992 p., реалізовувалися вкрай повільно. Структурні зміни в економіці були незначними. Жорстке державне управління економікою здійснювалося шляхом адміністративних заходів надзвичайного характеру. Спроби "поступової фінансової стабілізації" в 1993 р. мали поверховий характер і не поліпшили становища.
Лише в січні 1994 р. у СРЮ почалося здійснення програми економічної стабілізації та грошової реформи. Запроваджено новий динар, що став конвертованим. Водночас зведено до мінімуму грошову емісію, запроваджено нову, жорсткішу систему стягування податків. Різко зменшилося суспільне споживання, скоротилися витрати держави на соціальні потреби.
Здійснення програми економічної стабілізації протягом 1994—1995 рр., дало позитивні наслідки: знизилася інфляція, почалося піднесення економіки, стабілізувались ціни на товари першої необхідності тощо. У 1994 р. суспільний продукт збільшився на 5,5 %, а в 1995 р. — на 6,6 %.
Припинення війни в Боснії та Герцеговині, укладення Дейтонських і Паризьких мирних угод та Основного договору про Сремсько-Баранську область, рішення Ради Безпеки ООН про пом'якшення економічних санкцій щодо СРЮ створили умови для поступового економічного відродження Сербії та Чорногорії. У листопаді 1995 р. оприлюднена Програма економічної стабілізації, що передбачала деяку лібералізацію економічної політики: обмежено адміністративні методи господарювання, запроваджено елементи ринкової економіки, демократизовано відносини власності, створювалися умови для іноземних інвестицій. Однією з передумов успішної реалізації програми стала нормалізація відносин з колишніми югославськими республіками і світовим співтовариством у цілому. У жовтні 1996 р. остаточно скасовано економічні санкції ООН щодо СРЮ, яка реінтегрувалася до міжнародних структур (ООН, ОБСЄ, МВФ, МБРР та ін).
До кінця 1996 р. у СРЮ тривав спад виробництва, зростали ціни, знижувався життєвий рівень. У Чорногорії, яка здобула статус вільної економічної зони, соціально-економічна ситуація була дещо стабільнішою. Здійснення реальних економічних перетворень розпочалося навесні 1997 р. Уже до літа в Чорногорії було приватизовано 90 % підприємств, а в Сербії прийнято низку законів, спрямованих на пристосування економічної системи до ринкових методів господарювання (про іноземні інвестиції, про трансформацію форм власності, про засади податкової системи та ін.). Наприкінці року в СРЮ намітилося зростання виробництва та експорту, збільшився обсяг торгівлі із західноєвропейськими країнами.
Почалося оздоровлення банківської системи. Проте високим залишався рівень безробіття (ЗО %).
Негативні наслідки для народного господарства Югославії мала 11-тижнева збройна акція НАТО у березні — червні 1999 p., яка відкинула економіку країни на десятки років назад. Було зруйновано чи виведено з ладу інфраструктуру країни, майже в усіх галузях спостерігався спад виробництва, скоротився обсяг зовнішньої торгівлі. Після часткового зняття з Югославії санкцій ЄС (жовтень 2000 р.) зусилля федерального центру й сербського уряду спрямовано на відновлення економіки й прискорення економічної трансформації країни: завершення процесу приватизації, реформування фінансової, банківської та податкової систем. Значні зусилля спрямовано на відновлення Дунайського транспортного шляху, шо має важливе значення для розвитку зовнішньої торгівлі країни.
Між тим, економічна та соціальна ситуація в Югославії ще більше загострилася. Сербія не отримала фінансової та економічної допомоги, яку їй обіцяв Захід після повалення режиму Мілошевича. Внаслідок скасування наприкінці 2001 р. сербським урядом 3. Джинджича ліцензій чотирьох найбільших -сербських банків у країні було зруйновано банківську систему. Разом з нею "обвалилися" практично всі найпотужніші сербські корпорації та державні фірми, яким удалося вижити навіть за умов ембарго й економічних санкцій з боку світового співтовариства на чолі зі США. Рівень безробіття у країні навіть за офіційною статистикою зріс майже на 20 %. Багатьох людей, які й без того десять років перебували у вкрай пригніченому, наближеному до стресового, стані, охопило не просто розчарування, а цілковита зневіра й відчай.
Соціально-економічна ситуація в Чорногорії на зламі двох століть також була складною, хоча й дещо сприятливішою, аніж у Сербії. Важливе значення для стабілізації економіки мало принципове рішення Подгориці про переведення грошового обігу в республіці на німецьку марку, завдяки чому вдалося уникнути фінансової кризи. На кінець 2002 р. Чорногорія, залишаючись у складі державної співдружності "Сербія і Чорногорія", мала самостійну економіку, валюту (євро) й митну систему. І хоча в республіці немає розвинутої промисловості, вона намагається розвивати екологічно чисті рекреаційні зони туризму, свої транспортні вузли й магістралі. Економічне відродження Чорногорії керівництво республіки вважає можливим лише за підтримки й фінансової допомоги міжнародних організацій та країн Євросоюзу.
3. Югославська федерація: проблеми остаточного розмежування.
Проблема Косово
Із розпадом СФРЮ й утворенням Союзної Республіки Югославії тривала суверенізація Косово. Після двох референдумів, парламентських і президентських виборів у 1992 p., які бойкотувала сербсько-чорногорська меншина, Косово проголосило себе незалежною республікою зі своїм президентом — 1. Руговою, урядом і парламентом. Самопроголошену "Республіку Косово" офіційно визнав лише уряд Албанії. У 1992—1997 pp. косовські албанці фактично розбудували тут свою "тіньову державу", яка контролювала товарно-грошові відносини й суспільне життя албанської громади, організувала стягнення податків, охорону громадського порядку, напівлегальну систему середньої та вищої освіти, медичного обслуговування, соціальної допомоги. Косовські албанці, не визнаючи влади Белграда, бойкотували всі вибори, що відбувалися у СРЮ і Сербії.
Найбільший вплив серед албанців, які мешкали у краї, мала очолювана І. Руговою Демократична спілка Косово, члени якої обстоювали ненасильницький опір і прагнули до федералізації СРЮ й перетворення Косово та Метохії (назва краю, запроваджена Белградом у 1989 р.) у третю югославську республіку. З іншого боку, активізувалися албанські рухи, які виступали за цілковиту незалежність краю від Белграда, насамперед Армія визволення Косово (АВК). її збройні сутички наприкінці лютого — на початку березня 1998 р. з сербськими силами правопорядку призвели до загибелі десятків албанців і сербів. Під впливом цих кривавих подій лідер косовських албанців І. Ругова, переобраний у березні 1996 р. президентом ніким не визнаної республіки, зажадав цілковитої незалежності Косово, відкинувши ідею розширення автономії краю. Щоб уникнути подальшого кровопролиття й поширення конфлікту на сусідні країни, міжнародні організації запропонували конфліктуючим сторонам розпочати політичний діалог. Пропозиція була підкріплена рішенням представників шести країн Контактної групи (за винятком Росії) запровадити ембарго на постачання зброї до СРЮ та заморозити всі югославські активи за кордоном. На Чорногорію, керівництво якої наполягало на мирному врегулюванні косоаської кризи, економічні санкції не поширювались.
Зрештою, у травні 1996 p., підтиском міжнародних інституцій, розпочався переговорний процес за участю поміркованого косовського лідера 1. Ругови, президента СРЮ С. Милошевича й уряду Сербії, але він завершився нічим. Під приводом боротьби з албанськими терористами серби, використовуючи танки, міномети й артилерію, розпочали обстріл албанських населених пунктів на сході Косово та поблизу кордону з Албанією. У відповідь нелегальна АВК закликала до зброї всіх чоловіків-албанців. Конфлікт між Белградом і Пріштиною та локальні сутички ворогуючих сторін переросли у справжню громадянську війну. Спокуса розв'язати косовське питання з позиції сили обернулася трагедією для мирного населення краю, що стало заручником етнічних чисток, запроваджених режимом Мілошевича. Шукаючи порятунку, тисячі етнічних албанців змушені були залишати свої домівки й стати біженцями.
Засудивши дії сербських і косовських радикалів, країни НАТО збільшили контингенти своїх миротворчих сил в Албанії та Македонії, щоб запобігти переростанню конфлікту в третю балканську війну. Проте дипломатичними заходами врятувати хисткий мир на Балканах не вдалося, і 24 березня 1999 р. розпочалася 76-денна військова операція Північноатлантичного альянсу проти Югославії, в ході якої завдано ракетних і бомбових авіаударів по стратегічних і військових об'єктах Югославії. Союзницькі сили за участю авіаційної армади (1,1 тис. літаків) здійснили 35 тис. бойових вильотів і скинули на територію СРЮ 20 тис. бомб і ракет. Від наземної операції командування альянсу утрималося. За даними НАТО, втрати ЮНА в ході військової операції становили близько 5 тис. чол., а втрати цивільного населення — 1,2 тис.чол. Близько 1,4 млн осіб змушені були залишити свої домівки в Косово. Чимало з них знайшли порятунок у сусідніх країнах: Албанії, Македонії, Чорногорії. Зрештою, зруйнувавши безліч промислових і стратегічних об'єктів СРЮ (збитки, завдані економіці країни, сягнули ЗО млрд.. доларів), командування НАТО дістало згоду югославського керівництва на розміщення миротворчих сил у Косово і 9 червня припинило військову операцію.
Нова хвиля насильств охопила Косово вже після завершення натівської операції, коли близько 800 тис. косовських албанців почали повертатися до рідних домівок. їхньою мішенню стали здебільшого косовські серби й цигани. Щоб зупинити насильство, на вимогу міжнародних інституцій 1 лютого 2000 р. було ліквідовано парламентські структури косовських албанців, розпущено всі політичні та адміністративні органи в краї, створені в період існування Республіки Косово. Перестав існувати й інститут президентства. Для припинення міжетнічного протистояння, в Косово були введенні миротворчі й поліцейські сили — KFOR, загальна чисельність яких наприкінці 2001 р. становила 39 тис. військовиків.
Після припинення міжнаціонального конфлікту, Косово формально залишалося югославською територією, однак суверенітет Белграда тут не діяв. Край фактично став підмандатною територією ООН. Контроль і влада ООН були тимчасові — до вирішення питання про остаточний статус Косово, з приводу якого змагалися дві непримиренні позиції. Албанська більшість (90 % населення краю) бачила Косово незалежною державою, сербська меншість і керівництво СРЮ — сербською провінцією.
Упродовж 2000—2001 pp. світове співтовариство виділило 2 млрд. доларів для надання допомоги жителям Косово. Проте необхідні для відбудови економіки краю кошти отримали лише албанці. Албанські міста й села переживали справжній бум, тоді як сербські поселення перебували в депресивному стані. Масового насилля не було, за цим пильно стежили військовики армії міжнародних сил — KFOR (серед них були й українські підрозділи). Однак серби жили фактично в гетто — анклавах. Тим часом, за два роки після введення міжнародних сил, близько тисячі громадян некорінних національностей в Косово, за інформацією зарубіжних З МІ, були вбиті, більше тисячі — зникли безвісти.
У жовтні 2000 р. за підтримки ОБСЄ у провінції відбулися муніципальні вибори. Оскільки серби бойкотували цю акцію, перемогу на виборах здобула партія І. Ругови — Демократичний союз Косово. У листопаді 2001 р. відбулися вибори до асамблеї (скупщини) Косово, де за сербами було зарезервовано 10 із 120 депутатських місць (іншим меншинам також виділено 10 місць). Більшість депутатських мандатів вибороли албанські партії: Демократичний союз Косово (47 мандатів), Демократична партія Косово (26 мандатів), Альянс за майбутнє Косово (8 мандатів). Сербська коаліція "Повернення" утворила фракцію у складі 22 депутатів. У березні 2002 p. І. Рутову було обрано першим президентом цього краю, новоство-рений уряд очолив Б. Реджеп.
Як центральні, так і місцеві органи влади разом з місією ООН у Косово намагалися покласти край насиллю, розгулу злочинності, тероризму, торгівлі наркотиками тощо. У 2002 р. розпочато реалізацію плану повернення 250 тис. біженців, але частина косовських албанців всіляко перешкоджала поверненню сербів до своїх домівок. Тож процес мирного врегулювання виявився надто складним і тривалим.