 |
|
Оновлення педагогічної діяльності: методологічний аспект
Проблема суперечностей філософії освіти є однією з особливо дискусійних. Виклики глобалізації загострюють питання “забезпечення інтересів найвищого рівня, тобто загальнолюдських і антропокосмічних”... “Необхідність погодження окремих, у тому числі національних, державних, інтересів із загальнолюдськими є найскладнішою проблемою, з якою людство ще не зустрічалося. Це стосується й сучасної України”. Тут вагомі ідеї І.Пригожина, “методологія синергетики, теорія самоорганізації складних відкритих систем”, їхня дотичність до “соціальної парадигми М.Грушевського” як розв’язання “головної соціальної суперечності між індивідуалістичними й колективістичними тенденціями. Тому і розробку української ідеї треба здійснювати шляхом постійного діалогу між представниками різних концепцій розв’язання даної суперечності в теорії та практиці” (В.Лутай).
(Лутай В. Про стан розробки концептуальних засад філософії освіти в Україні та їх впровадження в педагогічну практику /В. Лутай //Філософія освіти. – 2005. – № 1. – С. 33).
Освіта має відображати “наукову картину світу”, яку представляють глобалістика і неперервний розвиток історично сформованих культур народів світу. Відповідно суперечність між консервативністю освіти та необхідністю її постійного оновлення постає рушійною силою розвитку освітніх систем” (А.Федотов).
(Федотов А. Глобалистика – наука XXI в. /А.Федотов //Alma Mater: вестник высшей школы. – 1999. – № 11. – С. 41).
Із позицій світоглядно-культуротворчого підходу, щодо суперечностей філософії освіти варто враховувати взаємозв’язок “буття людства” і “особистісне буття людини”, безперервність загальносвітового культурно-історичного багатовимірного процесу і перервність індивідуального людського буття, колективну культуротворчу практику людських поколінь, людського роду як нескінченного суб’єкта й особистісну культуротворчу діяльність людини як суб’єкта, обмеженого фізичними параметрами тяглості власного життя. Зазначимо суперечності філософії освіти, між:
• науковою картиною світу і буденною свідомістю;
• цілісністю культурного буття людства і специфікою національної культуровідповідності;
• пріоритетною тенденцією становлення особистості (педагога) як суб’єкта культури і готовністю освітньої системи, соціуму (зокрема України) затребувати таких фахівців.
Актуальною суперечністю філософії освіти розглядаємо суперечність між гуманітарним і сцієнтично-технократичним мисленням.
Сцієнтизм характеризує певний зв’язок з ідеями раціоналізму та прогресизму, інструментальне трактування науки, абсолютизація наукового знання (методів і результатів природничонаукового пізнання), протиставлення науки – філософії й іншим формам культури.
Для розв’язання суперечностей філософії освіти методологічного значення набуває розвиток наукового мислення.
Сучасне наукове мислення суттєво зумовлює методологія синергетики з іманентними їй ознаками нелінійності, системності, самоорганізації, розширення діалогічної взаємодії “людини і природи”, тенденціями подолання мозаїчних уявлень про людську культуру, крос-культурної взаємодії Заходу та Сходу (Г.Гакен, І.Пригожин, І.Стенгерс, С.Курдюмов, Є.Князева, В.Стьопін, І.Добронравова, В.Лутай та ін.).
(Черепанова С.О. Суперечності філософії освіти у координатах наукового мислення /С.О.Черепанова //Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського. Науковий журнал. Серія “Філософія. Культурологія. Політологія. Соціологія”. – Сімферополь, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського. – 2014. – Том 27 (66).– №1-2.– С.77 – 84).
Закономірно постають питання:
Що передається від педагога суб’єктові навчання? Чи здійсниться такий суб’єкт особистістю, котра усвідомлює свої покликання й людську культуротворчу сутність у вимірі “Я – нація – світ”?
Тут доцільні не стільки вимоги щодо опанування знаннями, скільки спроможність педагога спонукати суб’єктів навчання до особистісного культуротворчого самовизначення й самореалізації в багатополярному світі, навчати людяності, гуманності, культурності, толерантності стосовно Іншого засобами певного предмета.
Через особистість педагога, в діалогічному суб’єкт-суб’єктному спілкуванні здійснюється (принаймні, стратегічно) самоусвідомлення суб’єктом навчання власного “Я”. Це орієнтує педагога враховувати індивідуальні особливості учня, індивідуальний характер пізнавальної діяльності за переважно колективних форм освітнього процесу.
У нових соціокультурних реаліях, відомий педагогічний постулат “Не зашкодь” потребує екзистенціально-онтологічного оновлення як системно
утворювального принципу – “Відкрий Людину”.
Очевидно, педагог покликаний розвивати передусім здатність суб’єктів навчання долати стереотипи мислення. Йдеться про сутнісний духовно-ціннісний, морально-етичний, світоглядно-культуротворчий смисл педагогіки як педагогіки людини.
Чи не найскладнішою проблемою вважається “виховання вихователя” (В.Босенко).
Оновлення педагогічної діяльності:методологічний аспект
- Ґрунтовна наукова діяльність педагогічних навчальних закладів різних рівнів акредитації (коледж – університет) реалізована якнаукова школа.
Адже “не лише в нас у країні, де яскраво виражений розподіл наукової й викладацької діяльності, а й в університеті (Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка. – С.Ч.), практично всі хороші викладачі – це вчені. “Чистий” педагог, який не займається наукою, не може бути хорошим викладачем. Нагально необхідними є нова освіта, освіта як радикальний засіб подолання головної хвороби всіх сфер нашого життя – тотального непрофесіоналізму, освіта як засіб збереження й трансляції культури” (В.Скотний).
(Скотний В. Вища педагогічна освіта: погляд у XXI століття /В.Скотний //Діалог культур: Україна у світовому контексті: Філософія освіти: зб. наук. праць. – Л., 1999. – Вип. 4. – С. 125–126).
Потрібний кардинальний перегляд – наближення до європейських стандартів – фінансування національної науки загалом і педагогічної зокрема. Вирішення статусно-організаційних питань належності коледжів (тут наукова діяльність радше виняток) до структури університету. Щодо співвідношення державних і приватних закладів освіти – ліцензування останніх має бути значно вимогливішим.
- Розвиток наукового мислення й пізнання у контексті практики використання високих та надвисоких технологій.
Йдеться про складнісне мислення (Г.Ніколіс, І.Пригожин, В.Лук’янець), посибілістське мислення (Л.Горбунова, М.Епштейн, Г.Тульчинський), гуманітарне мислення (системність, нелінійність, самоорганізація, діалогічність, евристичність, інноваційність, рефлективність) як орієнтири продуктивного педагогічного наукового пізнання.
Удосконалення освітнього процесу в Україні, перехід на якісно новий рівень наукового пізнання пов’язується з “філософією нанотехнологій”, що потребує осмислення суперечностей соціального статусу знання (В.Лук’янець).
(Лукьянец В.С.Наукоемное будущее. Философия нанотехнологии. Загадка Silentium Universi /В.С.Лукьянец // Практична філософія. – 2003. – № 3. – С. 10–27).
До речі, майже у кожному вищому навчальному закладі США практикуються спецкурси з нанотехнологій, доступне інформування охоплює також коледжі й дитячі дошкільні установи.
Якщо освоєння космосу є проривом у макросвіт, то нано-технології – у мікросвіт. Нано-технології засвідчують кардинальні зміни методологічного розвитку науки як такої, технологічні можливості збереження інформації (чи не найбільша в світі Бібліотека Конгресу США може бути ущільнена до одного кубічного нано-сантиметра), перехід на дійсно інноваційний шлях розвитку. Нано-проекти соціально орієнтовані на людину, й водночас загострюють суперечності мислення та пізнання.
Стосовно філософії освіти, це дає змогу глибше пізнати природу людини, моделювати її досконалішу діяльність й міжцивілізаційну взаємодію в морально-етичному, духовно-ціннісному, світоглядно-культуротворчому відношенні.
Радимо познайомитися з дослідженнями українського філософа В.Лук’янця. Він ґрунтовно висвітлив вплив “інформаційно-гуманітарної революції на світогляд та науку. В гуманітарії XXI ст. під посилюваним пресингом фундаментальних досліджень (нанофізика, нанохімія, нанобіологія, наноінформатика, когнітивні науки, нейронауки, комп’ютерсайєнс та ін.) простежуються глибинні фундаментальні зміни, котрі стосуються співвідношення природних, технічних та соціально-гуманітарних наук. Центр уваги поступово зміщується у сферу наук про людину й суспільство… Освоєння навколоземного космічного простору, створення інформаційного мегасоціуму й дедалі щільнішої тканини планетарних комп’ютерно-комунікативних і інформаційно-медійних мереж потребують зовсім іншого рівня інтелектуальної підготовки всього людства до нового “стилю життя”. Така підготовка вже сьогодні ґрунтується не лише на природничонаукових і технічних знаннях, а й передусім, – на знаннях соціально-антропологічних, культурологічних, гуманітарних”... “Префікс “нано” у назві фундаментальних дисциплін означає, що вони досліджують світ матеріальних структур і процесів, співмасштабних з нанометром (одна мільярдна частина метра). Цей світ нерідко позначають і як “атомно-молекулярний”, і як “наносвіт”, і як світ “нанорозмірних систем та процесів”. А оскільки він підпорядковується законам квантової фізики, остільки його часто називають “квантовим світом”... “Мірою того, як нанонаука в численних різновидах буде перетворюватись на домінанту культури XXI ст., її приголомшуючі досягнення будуть нав’язувати суспільній свідомості не тільки особливу світоглядну схему, а й нове технологічне ставлення до світу... Філософське осмислення цього мегапроекту в усій його тотальності – найактуальніше завдання інтелектуалів, соціальних аналітиків, філософів-гуманітаріїв нашого століття... В перспективі планетарний соціум постає як “соціум знання”, “соціум інформації”, “соціум наукомістких технологій”..; відношення “людина – сфера знання” в XXI ст. осмислюється як нелінійне. Це означає, що “сфера знання” відчужується від свого творця й перетворює його на свого заручника. Не людина тепер панує над сферою знання, а, навпаки.., стаючи усе залежнішою від досягнутого рівня індустрії знань, людина під обтяжливим пресингом інформаційно-медійної сфери перестає бути суб’єктом свободи... Володіючи дедалі потужнішими наукомісткими технологіями, людина доби “соціуму знання” марить про спосіб встановлення влади над усіма галузями глобальної еволюції. Йдеться про такі з них, як фізико-хімічна еволюція Всесвіту, еволюція планетарного життя у всій її тотальності (і генома людини особливо), історична еволюція планетарного мегасоціуму, еволюція сімейства геномів усіх живих істот Землі... Стало зрозуміло, що відношення “той, хто пізнає – той, що пізнається” – нелінійне. Таке відношення не може бути відношенням влади (у сенсі Модерну), тому що між його полюсами існують зворотні зв’язки й залежності. І саме тому, що той, хто пізнає, пов’язаний нелінійним зв’язком з пізнаним, він може стати жертвою пізнаного. Переконливим є приклад Чорнобиля: людство, опановуючи ядерну енергію, неминуче стає заручником її, коли ця енергія за якихось причин вислизає з-під технологічного контролю... Зростання обсягу знань не здатне гарантувати людству безпечне майбутнє. Навпаки, воно збільшує ризикогенність суспільства. На думку багатьох соціальних аналітиків, все це неминуче наближає нашу цивілізацію до стану сингулярності, до глобального суспільства ризику”... Власне “проблема науково-технічної сингулярності аж ніяк не є вузькотехнічною, це – найживотрепетніша соціально-світоглядна проблема гуманітарії XXI ст. Слово “сингулярність” у математика Д.Неймана означало стрімку зміну умов людського існування, коли відповідна адаптація людей викликає сумнів. Згодом ідею “майбутнього як сингулярності” почали розуміти (В.Віндж і його послідовники) наслідком науково-технічного прогресу не у всій його тотальності, а як продукт здійснення мегепроекта “Штучний суперінтелект”. Звідси певні еволюційні сценарії планетарної цивілізації. Перший містить “створення дедалі могутніших носіїв штучного суперінтелекту (постлюдей), котрі інтелектуально будуть значно перевершувати здатності сучасних людей”. Другий – “поступальне вдосконалювання планетарних комп’ютерно-інформаційно-медійних мереж, користувачі яких можуть усвідомити себе понадрозумними істотами (постлюдьми)”. Третій – “удосконалювання машинно-людського інтерфейсу, забезпечення тісної взаємодії біологічного організму з комп’ютерами, коли можливості користувачів цілком обгрунтовано будуть вважатися надлюдськими”. За четвертим сценарієм “використання новітніх досягнень генетики, наноелектроніки, наноінформатики, квантового комп’ютингу – вже сьогодні створюють різноманітні засоби для прогресуючого поліпшення природного людського інтелекту. Еволюція планетарного мегасоціуму, за кожним із сценаріїв, неминуче ввергає його в стан сингулярності, тобто стан постмодерністського апгрейду всіх вимірів. Мірою наближення до цього стану планетарний мегасоціум трансформується в “соціум знання”. Фундаментальна наука, яка розвивається за допомогою технологій нового тисячоліття, перетворюється на індустрію, котра виробляє найнебезпечнішу зброю тотального руйнування живої й неживої матерії. Такою зброєю апокаліпсичної сили стають наукові знання про фундаментальні першооснови живої та неживої матерії. За цих умов проблема соціального статусу знання стає однією з найзлободенних” .
(Науковий світогляд на зламі століть /В.С.Лук’янець, О.М.Кравченко, Л.В.Озадовська, О.Я.Мороз. – К. : ПАРАПАН, 2006. – С. 3–6, 119, 125–126).
- Праксеологічно-гуманітарні пріоритети підготовки педагога до фахової діяльності.
Праксеологія (грец. praktikos – активний, діяльний, logos – вчення) в концептуальному відношенні – це радше філософська концепція діяльності.
Праксеологічно-гуманітарнебачення освіти, науки, культури властиве В.Вернадському. Учений пов’язував наявність педагогів “гуманітарно-освічених” (курсив наш. – С.Ч.) й завдання “підготувати людину до життя, розвивати особистість у суспільстві”.
(Вернадский В.И. Pro et contra. Антология литературы о В.И.Вернадском за сто лет (1898–1998) ; [состав. А.В.Лапо] /В.И.Вернадский. – С.-Пб.: Изд-во Русского христианского гуманит. ин-та, 2000. – С.125 – 126).
За В.Вернадським, вища школа має “поєднувати навчання, науку, культуру”. Причому вищою вона “може визнаватися лише тоді, коли виходить за межі школи і стає науковим закладом, незалежним центром наукової думки нації”. “Організація наукових досліджень і вища школа повсюдно стають наймогутнішими чинниками загальносвітової культури, все більше проникають в сучасне суспільство.., суспільне й державне життя”.
(Вернадский В.И. О науке. Научная деятельность. Научное образование /В.И.Вернадский. – С.-Пб., 2002. – Т.2. – С. 178, 239 – 240).
Ефективна культуротворча педагогічна діяльність передбачає знання в галузі психофізіології, наукові основи розвитку умовних рефлексів (І.Сеченов, І.Павлов). Л.Виготський у праці “Педагогічна психологія. Короткий курс” (1926) аргументовано довів, що “вчення про умовні рефлекси становить підґрунтя нової психології... Педагог має справу зі синтетичними формами поведінки, інтегральними реакціями організму. Тому вчення про умовні рефлекси – основоположне для педагогічної психології”. (Выготский Л.С. Педагогическая психология /Л.С.Выготский. – М.: Педагогика, 1991. –
С. 34 – 35).
- Компаративістський аналіз культуротворчого потенціалу філософії освіти та педагогічного досвіду Захід – Схід, на основі національних культурних традицій.
Європейська раціональність та східна традиційність виявляють самобутній духовний досвід, концептуально вагомий для філософії освіти.
Фізик Нільс Бор(Данія)зазначив, щофілософські засади науки привертали його увагу більше, ніж результат.Ученому було відомо, що обґрунтоване ним поняття “доповняльність” має відповідник у китайській філософії. Бор відвідав Китай (1937), коли його трактовка квантової теорії вже була розроблена.
Визнання наукових досягнень й внеску в культуру Данії засвідчує надане Нільсу Бору дворянського достоїнства (1947). Для свого герба він обрав китайський символ “таідзі” як співвідношення первоначал – янь та ін.
Герб прикрашав вислів: “Протилежності доповнюють одне одного” (“Contraria sunt complementa”). У такий спосіб Нільс Бор наголосив на зв’язках давньої східної мудрості й сучасної західної науки.
Специфіка східного і західного світовідношення: