Главная | Обратная связь

Джерела права в період імперії

На першому етапі Римської імперії (за прин­ципату) ще зберігали певне значення деякі попередні джерела права. Іноді скликались Народні збори (зокрема, у перші десятиліття нашої ери), на затвердження яких виносились різні законопроекти. Проте таке затвердження було лише формальністю і незабаром цей порядок ви­дання законів зник.

У період принципату силу законів набули постанови сенату — сенатусконсульти. Законодавча компетенція була закріплена за сена­том у першій половині II ст., хоча визнавалась ще раніше. Сенат, щоп­равда, не мав законодавчої ініціативи, і його постанови були лише законодавчим оформленням пропозицій імператора — принцепса (огагіопез асі зепагдіт). З кінця III ст. сенат втратив законодавчу компе­тенцію.

Зі зміцненням імператорської влади і віднесенням більшості судо­вих справ до компетенції імператора і його урядовців поступово втра­тила значення діяльність преторів, у тому числі правотворча. Преторсь­кий едикт перестав бути передовою формою вираження діючого пра­ва, що постійно вдосконалюється і розвивається. Основні інститути права, типи позовів і способів захисту права переважно вже склалися і не потребували постійного перегляду і доповнення. Зосередження ж у руках імператора повноти законодавчої влади зрештою усунуло по­требу попередньої діяльності преторів. Преторський едикт, отже, ви­черпав себе як джерело права. Близько 130 р. Сальвій Юліан за дорученням імператора склав текст (збірник) преторських едиктів — ЕсіїсШт регретішт. Цей збірник набув загальнообов'язкової чинності на майбутнє. До нас не дійшов текст збірника едиктів Юліана. Зберег­лися лише його уривки, цитовані в працях римських юристів пізніших часів.

Основним джерелом права в період домінату стали розпоряджен­ня імператора. Формальною підставою для видання ним загальнообо­в'язкових розпоряджень було наділення його після обрання верхов­ною владою (Іех сіє ітрегіо). Не випадково Ульпіан зазначав: "Те , що вирішив принцепс, має силу закону", а сам "принцепс вільний від обо­в'язку дотримуватись закону". Зі зміцненням імператорської влади, переходом до періоду домінату законодавча влада імператора розгля­далась уже як одне з виявлення божественності, невід'ємної суті цієї влади. Тим самим імператор ставився вище від закону, його одноосо­бова воля мала беззаперечний характер. Цю тезу обґрунтовували всі римські юристи часів імперії.

Інші форми правотворчості в період домінату фактично припи­нилися.

Розпорядження імператора дістали загальну назву конституцій (сошиШїіо — встановлюю). Конституції поділяли на чотири види: едик­ти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти — це загальні розпорядження для всього населення імперії (не сплутати з едиктами республіканських магістратів, зокрема прето­рів, у яких ці останні викладали програму своєї діяльності.

Декрети — рішення імператора з конкретних спірних, зокрема су­дових, справ.

Рескрипти — письмові відповіді на скарги і запити, що надійшли імператору з різних питань.

Мандати — інструкції службовим особам.

Пізніше усі розпорядження імператорів називали законами. За­конодавство імператорів установлювало для всієї імперії право, а місцеві закони, звичаї, порядки ставали недійсними. Право уніфіку­валося. Якщо місцеві порядки ще де-не-де зберігалися, то тільки як другорядні норми для регулювання суто внутрішніх взаємин меш­канців провінцій.

Уніфікація права, безумовно, була позитивним явищем. Але вод­ночас імператорські розпорядження, які складались у канцеляріях, ви­давались у величезній кількості, характеризувалися багатослів'ям, важким і заплутаним стилем, різними відступами, наголошуванням з будь-якої нагоди і без нагоди на необмеженості та божественності влади імператора. Між різними розпорядженнями простежувались неузгод ження, суперечності. Тільки деякі юристи-канцеляристи могли розіб­ратись у цьому лабіринті нормативного матеріалу.

В період домінату набували значення (як джерело права) загальні розпорядження таких високих службових осіб, як префект Преторію і префект міста (ргаегесгі ргаеіогіо і ргае£есїі игЬі). Вони видавали роз­порядження з питань, не регламентованих законами імператорів.

Збереглась як джерело права в період імперії і діяльність римських юристів, які й далі користувалися авторитетом і популярністю завдяки глибоким знанням права, умінням кваліфіковано аналізувати конкретні правовідносини. У зв'язку зі зменшенням ролі преторів у період прин­ципату правотворча діяльність у цивільних правовідносинах покла­далася на юристів. Оскільки юристи користувалися в суспільстві вели­кою повагою, то принцепси, починаючи з Августа, намагалися залучи­ти їх на свій бік. Значною мірою саме тому найвидатнішим юристам надавалося право офіційних консультацій. Склався своєрідний союз принцепсів — імператорів і юристів, вигідний для обох сторін, які вза­ємно підтримували одна одну. Юристи, зрештою, підтримували полі­тику принцепсів через спільність станових інтересів, обґрунтовували вер­ховенство і божественність імператорів, а держава створювала їм широ­кий простір для правотворчої діяльності, підтримувала їх авторитет.

Класична юриспруденція (І—III ст.) розвивалася дуже інтенсивно. її основу становили дві юридичні школи — прокуліанська, яку очолював Лабеон, новатор у галузі права (школа названа на честь одного з його найвидатніших учнів і продовжувачів — Прокула), ісабіанська, засно­вана Капітоном і названа на честь його учня Сабіна — найвидатнішо-го юриста І ст.

До основних напрямів діяльності юристів цієї епохи можна віднести твори, присвячені дальшій розробці цивільного права (Сабіна, Ульпіана та ін.); коментарі до преторського права (Лабеона, Гая, Павла); збірники праць юристів, що об'єднували цивільне і преторське право; підручники права — інституції (зокрема Гая); збірники казусів (Цельза, Помпонія та ін.).

У період пізнього домінату значення діяльності юристів як джере­ло права у Римі зменшилось, оскільки посилилася влада імператорів та їх урядовців. Однак практика надання окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалась до V ст. У 426 р. був прийнятий закон "Про цитування юристів", згідно з яким основу судових рішень могли становити лише праці Папініана, Павла, Ульпі­ана, Гая, Модестина і тих юристів, на яких вони посилались.